Конспект та вимоги до його написання.

Вимоги до складання тез

• формулювання думок повинно бути чітким і стислим, але зі збереженням самобутності форми;

• викладання основних авторських думок у вигляді послідовних пунктів, записуючи тези, нумерують кожну, в кожній тезі варто виокремлювати ключове слово;

• якщо текст великий за обсягом, то в кінці кожної тези вказують номер сторінки джерела.

Оригінальні тези створюють як первинний текст. Вони можуть бути:

- ключовими елементами майбутньої наукової розвідки (планом, начерком основних положень);

- стислою формою презентації результатів наукових досліджень під час виступу на науковій конференції.

Тези мають чітко регламентовану змістово-композиційну структуру, в якій виокремлюють такі складові:

1. Преамбула (1-2 тези);

2. Основний тезовий виклад (3-6 тез);

3. Висновкова теза/тези (1-2).

Друкують тези у спеціальних збірниках, матеріалах конференцій тощо.

Оформлення тез у вигляді публікації передбачає дотримання таких вимог:

· у правому верхньому куті аркуша зазначають прізвище та їм я автора і необхідні відомості про нього;

· формулювання кожної тези починають з нового рядка, акцен­тують увагу на актуальності проблеми, стані її розроблення в науці, положеннях, висновках дослідження;

· обсяг тез становить 2-3 сторінки друкованого тексту через 1,5-2 інтервали.

Взірець оформлення тез:

Тетяна Капканець

Криворізький державний педагогічний

університет, м. Кривий Ріг

УКРАЇНСЬКА ФРАЗЕОЛОГІЯ ЯК ЗАСІБ ВИРАЖЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОГО МЕНТАЛІТЕТУ

Загальновизнаним джерелом національної ментальності віддавна вважають фразеологію, у якій люди відображали свій побут, звичаї, традиції, вірування, уподобання.

Актуальність теми вбачаємо у тому, що в умовах етносоціальної ситуації, в умовах відродження національної духовності народу по­жвавлюється інтерес людей до традиційної весільної обрядовості. Розуміння деяких усталених конструкцій сприятиме осягненню ве­сільного обряду як цілісної системи й адекватному встановленню зв'язків між внутрішньою формою обрядових фразем та явищами етносоціальної дійсності.

Мета - підтвердити тезу про нерозривний зв'язок фразеології з етнічним життям народу.

Матеріалом дослідження стала низка українських фразеологічних одиниць, що виникли на основі шлюбної обрядовості.

…………………………………………………………………………………………………..

Зазначене вище дає можливість зробити певні узагальнення: українська фразеологія є чистим відбиттям світогляду нашого на­роду, а внаслідок цього і пов'язаних з ним традицій, звичаїв, обрядів. Ми розглянули лише йоту того масиву фразеологічних одиниць, що репрезентують нашу національну ментальність, однак і ці здо­бутки дозволяють зануритися у світ природного, первісного життя наших пращурів, віднайти в ньому своє коріння, пояснити самому собі особливості власного світобачення і відчути себе повноцінним представником української нації.

Виписки - це цитати (дослівне відтворення думок автора книж­ки), або короткий, близький до дослівного, виклад змісту потрібного уривка тексту. Виписувати з книги теоретичні положення, статичні, хронологічні відомості можна як під час читання, так і після нього.

Цитату обов'язково брати у лапки, а на кожну виписку давати покли­кання на джерело. Для полегшення наступної систематизації виписок їх краще робити на окремих аркушах, каталожних картках.

Запам'ятайте!

Цитата (речення чи кілька речень) береться у лапки (""); у кінці цитати в конспекті зазначають у дужках джерело - сторінку (С. 157); якщо випускають слова чи речення, то на місці пропуску ставлять крапки (...) або крапки в кутових дужках <...>; відтворюють автор­ські виділення у тексті: напівтовстий шрифт - прямою лінією (___), курсив - хвилястою (~), розріджений - пунктиром (---).

3. Реферат, стаття, анотація як види наукових текстів

Реферат – 1) вторинний документ, результат аналітично-синтетичного опрацювання інформації, поданий у вигляді стислого ви­кладу наукової праці, вчення, змісту джерела із зазначенням характеру, ме­тодики, результатів дослідження та збереженням його мовностилістичних особливостей; 2) вид письмового повідомлення, короткий виклад головних думок, поєднаних однією темою, їх систематизація, узагальнення й оцінка.

Студентам усіх напрямів вищої освіти навички реферування до­помагають опрацьовувати на якісному рівні та в значних обсягах науково-навчальну, науково-популярну, суто наукову літературу за спеці­альністю. Реферативнечитання наукових джерел за фахом є обов'язковим підчас написання курсових, бакалаврських, дипломних чи магістерських робіт.

Основні функції реферату:

• інформаційна - реферат подає інформацію про певний документ;

• пошукова — реферат використовується в інформаційно-пошукових й автоматизованих системах для пошуку конкретних тематичних документів та інформації.

Реферати класифікують за кількома ознаками:

1) належністюдо певної галузі знань (реферати з суспільних, гу­манітарних, природничих, технічних, точних та інших галузей науки);

2) способом характеристики первинного документа (загальніреферати або реферати-конспекти, що послідовно передають у за­гальному вигляді зміст усього первинного документа; спеціалізовані або проблемно-орієнтованіреферати, що акцентують увагу читача на окремих темах або проблемах первинного документа);

3) кількістю джерел реферування (монографічні - в основу по­кладений один первинний документ; реферати-фрагменти, складені на окрему частину первинного документа, його розділ, підрозділ, пара­граф; оглядові або зведені, груповіреферати, коли до роботи залучається кілька або ціла низка тематично споріднених реферованих праць);

4) формою викладу (текстові, табличні, ілюстрованіабо змі­шані);

5) обсягом або глибиною розгортання теми (короткі,обсяг яких обмежений - не більше 850 знаків; розширені,обсяг яких не лімітується і може становити 10-15% від обсягу первинного документа, залежно від його значущості, новизни й доступності);

6) укладачем (автором) реферату (автореферати, написані самим автором дисертації, монографії чи іншого твору; неавторські,складені працівниками реферативної чи інформаційно-бібліографічної служби);

7) рівнем формалізації реферування (наприклад, інтелектуальні реферати, складені людиною на підставі її інтуїтивного уявлення про значення інформації, що подається у первинному документі; або форма­лізованіреферати, складені на основі формалізованих методик - анкетні, аспектні реферати, реферати-екстракти (уривки) тощо).

Об'єктами реферуванняможуть бути:

· наукові статті (теоретичні, експериментальні, методичні, опи­сові та ін.);

· розділи з монографій, збірників праць тощо;

· патентні документи;

· депоновані рукописи.

Взірець:

Петренко П.П. Загальне й галузеве редагування : Підручник.- К.: Наукова думка, 2001. - 416 с., табл. 9, рис. 47, додатків 16.

У посібнику визначено поняття про едитологію як науку про видавничу справу та виділено дві її складові: теорію редагування і теорію видавни­чої діяльності. Описано об'єкт, предмет, мету, завдання, методологію, методи, методики, галузі та аспекти редагування. Під редагуванням ро­зуміють оформлення тексту відповідно до норм. Сформульовано нор­мативну концепцію теорії редагування. Скласифіковано й описано всі основні методи контролю (параметричні, спискові, шаблонні, структурні, аналітичні, когнітивні, положеннєві, компаративні й спеціальні), а також виправлення (переставлення, видалення, заміна, вставлення, спеціальні, скорочення, опрацювання й перероблення) помилок. Детально описано ін­формаційні, соціальні (в тому числі юридичні, етичні, естетичні, політичні, релігійні), композиційні, логічні, лінгвістичні, психолінгвістичні, видавничі і поліграфічні норми редагування. Схарактеризовано складові видавничої діяльності, розглянуто методи комп 'ютеризації процесу редагування. По­сібник пропонує формалізовану методику проведення редагування, враховує досягнення теорії редагування розвинутих країн Заходу.

Для того, щоб підготували реферат (написати текст), потрібно опрацювати літе­ратуру, вибрати суттєве, основне, а також дати оцінку прочитаному, уміло зробити ви­сновки.Зрозуміло, що у рефераті переказуються і власні думки, і чужі, опубліковані в різ­них виданнях. Реферат готується за кількома джерелами. При доборі літератури слід керуватися тим, що у тексті реферату має бути матеріал, який відповідає темі. Реферат може бути написаний і за одним джерелом (за даною вам темою написана монографія, ви з неї виберете те, що, на вашу думку, найголовніше і в доступній формі зреферуєте однокурсникам).

Для зручності можна тримати перед собою кілька текстів, щоб на основі них створити один текст відповідно до теми. Якщо є власні думки, необхідно висловити і їх.

Рекомендований обсяг реферату - 10-12 сторінок друкованого тексту (0,5 друкованого аркуша).

Як писати реферат

1. Визначити тему.

2. Дібрати літературу: а) документи, першоджерела; б) монографії, довідники, збірники; в) газетні та журнальні матеріали.

3. Ґрунтовно вивчити літературу, зробити виписки цитат, основ­них думок.

4. Скласти список розділів, який може і бути планом реферату.

5. Продумати план реферату, можливе його розширення.

6. Систематизувати опрацьований матеріал.

7. Остаточно продумати та уточнити план реферату.

8. У кінці реферату слід подавати список використаної літератури.

9. Бібліографічний опис джерела списку літератури оформити відповідно до вимог.

Структура реферату

1. Титульна сторінка (назва міністерства, якому підпорядкована установа; назва закладу; назва кафедри, на якій виконано ро­боту; назва дисципліни; тема реферату; назва виду документа (реферат); посада (студент) та номер групи, у якій навчається автор; прізвище, ім'я, по батькові автора; місто і рік написання).

2. План.

3. Текст, який складається зі вступу, основної частини, висновків.

4. Список використаної літератури.

Текстреферату має бути охайно і без помилок пере­писаний чи передрукований на білих аркушах паперу. Друкувати чи писати слід лише з одного боку, дотримуючись правил залишати поля (береги): зліва не менше 3-2,5 см, справа - не менше 1 см, зверху - не менше 2 см, знизу не менше – 2,5см. Порядковий номер проставляється посередині верхнього поля сторінки. Сторінки реферату мають бути скріплені. Важливе значення має і зовнішній вигляд роботи.

Взірець титульної сторінки реферату:

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра документознавства, інформаційної діяльності

та українознавства

СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК

НАУКОВОГО СТИЛЮ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

Реферат

студентки групи КН-11

факультету комп’ютерних

інформаційних технологій

Корнієнко Тетяни Іванівни

Тернопіль 2014

Стаття - це «1. Науковий або публіцистичний твір невеликого розміру в збір­нику, журналі, газеті і т. ін. 2. Самостійний розділ, параграф у юридичному документі, описі, словнику і т. ін.

Наукова стаття- один із видів наукових публікацій, де подаються кінцеві або проміжні результати дослідження, висвітлюються пріоритет­ні напрями розробок ученого, накреслюються перспективи подальших напрацювань. У ній поєднуються аналіз, опис, критичне осмислення стану дослідження проблеми. У тексті статті робляться покликання на використану літературу. Обсяг наукової статті - 6-22 сторінки, тобто 0, 35-1 др. арк. (10—40 тисяч знаків).

Виділяють такі види статей: вступна, пере­дова, суспільно-політична, літературно-критична, мовознавча (або лінгвістична), полемічна, наукова, науково-популярна.

Передову статтю ще інколи називають сенсацією. Це сильне враження від будь-якої події; подія, повідомлення, які справляють таке враження. Мовознавча стаття одночасно може бути і науковою, і полемічною.

За будовою стаття має таку ж структуру, що і доповідь чи реферат (вступ, ос­новна частина, висновки). За обсягом стаття може бути різною, найчастіше це 5- 12 сторінок, інколи обсяг статті може бути більшим. У статті в основному викладають­ся власні думки, судження, спостереження. Часто використовується прийом зіставлен­ня матеріалу, на основі такого порівняння робляться висновки. Якщо думки автора статті не збігаються з думками попередніх дослідників, він може використати прийо­ми полеміки і доказу.

Необхідними елементами мають бути:

• постановка проблеми у загальному вигляді, її зв'язок з науко­вими чи практичними завданнями;

• аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано вирішення певної проблеми і на які спирається автор;

• виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, кот­рим присвячується означена стаття;

• формулювання мети статті (постановка завдання);

• виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунту­ванням отриманих наукових результатів;

• висновки цього дослідження;

• накреслення перспектив подальших розвідок у цьому напрямі.

Оформлення статті залежить переважно від вимог друкованого органу, куди її подано.

Пишучи статтю (як один із різновидів наукового тексту) треба пам'ятати, що зміст завжди існує у певному просторі, місці і часі. Для передавання просторово-часових ознак і їхньої послідовності можна вжити слова та вирази: тепер, сьогодні, там таки, тут, туди, потім, звідти, перед тим, пізніше, раніше, завжди, віками,, далеко, близько, десь...

Коли вже статтю написано, потрібно перевірити, чи відповідає написане обра­ній темі; чи є послідовність викладу; чи логічно викладено думки, судження; як сформульовано основні думки; чи доречно використано у тексті статті цитати, як вони оформлені; чи не допущено фактичних помилок; якщо написано багато, то як скоротити текст.

Необхідно звернути увагу на грамотність (правопис слів з великої літери, вла­сних назв, прізвищ, географічних назв, відмінкових закінчень слів, розділові знаки).

Стаття повинна мати логічне завершення і обґрунтування. У ній мають бути подані факти. Посилання на використану літературу робляться за такими ж правилами, що і в рефераті чи курсовій роботі.

Взірець фрагмента наукової статті:

Клименко І. В.

УДК811.161.2'38

ЯВИЩЕ ЕЛІПСА ЯК СПОСІБ ЕКОНОМІЇ МОВНИХ ЗАСОБІВ

У статті проаналізовано феномен еліпса з точки зору структурно-семантичної незавершеності і семантичної відтворюваності/невідтворюваності, визначено стиліс­тичнийпотенціал, встановлено, що вивчення еліпса необхідне для розуміння процесів, пов’язаних з економією мовних засобів. Еліпс єодним із засобівсинтаксичної компресії і сприяє реалізації принципуекономії мовних засобів.

Ключові слона: еліпс, еліптичнаконструкція, синтаксична компресія.

Тенденція до економії мовних засобів є універсальним процесом, що визначає розвиток і функціонування мови. Прагнення більшекономно і достаньо ємно висло­вити багатоманіття об'єктивного світу обумовлено потребами мислення і спілкування. Критерієм стислості висловлювання є співвідношення між сумою переданої інформації і витраченими для цього мовними (мовленнєвими) засобами. Скорочення висловлювання дозволяє збільшити його інформаційний обсяг, а багатство засобів економії в різних стилістичних групах - передати емоційні й стилістично-смислові відтінки.

Питання про синтаксичну природу скорочених, неповних речень суперечливе: одні на­уковці приєднують їх до самостійних і незалежних речень, інші - до еліптичних, односкладних. Вивчення засобів економії мови стало актуальним лише порівняно недавно. Це зумовлено низкою суперечностей у тлумаченні природи еліпса як феномену двоєдиного порядку.

Аналіз феномену еліпса, визначення стилістичного потенціалу еліптичних кон­струкцій - мета нашої розвідки, втілення якої передбачає розв'язання таких завдань: описати феномен еліпса, з'ясувати причини появи і поширення еліптичних конструкцій, встановити їх місце в реалізації синтаксичної компресії.

Вивчення еліпса має давню і багату традицію, яка сягає своїм корінням в античну давнину, де він розумівся як дефект мовлення. Особливого розквіту «еліпсологія» набуває в XIX ст., де започатковано й сучасні лінгвістичні підходи до його вивчення - формально-логічний, власне-граматичний, психологічний тощо. Попри це, все ще не вироблено єди­ної та несуперечливої дефініції еліпса. Термін «еліпс» першим почав вживати Ш. Баллі, взявши за основу визначення семантичний критерій, який сприяє розумінню змісту без присутності мовленнєвого факту.

Анотацієюназивається короткий огляд змісту книги, статті часто з критичною оцінкою її.

Анотації використовуються для стислої характеристики наукової статті, монографії, дисертації тощо, а також у видавничій, інформаційній та бібліографічній діяльності.

Анотації виконують дві основні функції:

• сигнальну (подається важлива інформація про документ, що дає можливість встановити основний його зміст і призначення, ви­рішити, чи варто звертатися до повного тексту праці);

• пошукову (анотаціявикористовується в інформаційно-пошу­кових, зокрема, автоматизованих системах, для пошуку кон­кретних документів).

До анотації вхо­дять:

· опис бібліографічних ознак книги (указуються автор, назва, місто, видавництво, рік, кількість сторінок);

· короткий переказ змісту;

· вказівка, кому ця книга адресована.

Інколи до анотацій включають відомості про автора(ів) книги, відомості про те, як оцінюють цю книгу у науковому світі.

Розмішують анотацію на звороті титульної сторінки. Прочитавши її, можна мати уявлення про зміст книги, ін­акше кажучи, анотація - елемент довідкового апарату книги.

За функціональним призначенням анотації бувають довідкові та рекомендаційні.

Довідковаанотація уточнює заголовок і повідомляє відомості про автора, зміст, жанр та інші особливості документа, що відсутні в бібліо­графічному описі.

Рекомендаційнаанотація покликана активно пропагувати, зацікавлю­вати, переконувати в доцільності прочитання документа, тому в рекомен­даційних анотаціях є дидактична спрямованість, педагогічні рекомендації, методичні поради тощо, за обсягом вони ширші, аніж довідкові.

За обсягом та глибиною розрізняють анотаціїописові та реферативні.

Описовіанотації, узагальнено характеризуючи зміст первинного документа і подаючи перелік основних тем, що в ньому відображені, відповідають на питання: про що повідомляється у документі?

Реферативніанотації не тільки подають перелік основних тем, а й розкривають їх зміст. Вони відповідають на два питання: про що повідо­мляється в основному документі? що саме з цього приводу повідомляється? Текст анотації вирізняється лаконічністю, високим рівнем узагаль­нення інформації. У тексті анотації не варто використовувати складні синтаксичні конструкції, що перешкоджають сприйняттю тексту.

План аналізу документа під час складання довідкової анотації

1. Відомості про автора.

2. Відомості про форму (жанр) тексту.

3. Предмет, об'єкт або тема.

4. Характеристика змісту анотованого документа.

5. Характеристика довідкового апарату видання.

6. Цільове й читацьке призначення документа.

План аналізу документа під час складання рекомендаційної анотації

1. Відомості про автора.

2. Характеристика анотованого твору.

3. Оцінка твору.

4. Характеристика художньо-поліграфічного та редакційно-видавничого оформлення.

5. Цільове й читацьке призначення документа.

Для того, щоб швидко віднайти в тексті аналізованого документа основне, варто послуговуватися маркерами - словами і словосполу­ченнями, що стали стійкими ознаками певного аспекту.

Якщо для наукових досліджень анотації часто подають стандартні формулювання (автор розповідає, стаття присвячена, у монографії роз­глядаються), то для текстів науково-популярних, художніх, публіцистичних тощо варто подбати про оригінальні конструкції. Наукова термінологія, що використовується в анотації, має бути загальноприйнятою, відповідати сучасному рівню знань.

Текст бібліографічного опису не повинен зливатися з анотацією. Анотація починається з нового рядка.

Взірці анотацій:

Словник-довідник з культури української мови / Д. Гринчишин, А. Капе­люшний, О. Сербенська, 3. Терлак. - 3-те вид., випр. - К.: Знання, 2006. - 367 с.

Культура мови є невід'ємна складова особистості - одна з перших ознак загальної культури людини та суспільства. Вона включає в себе багато понять і вимагає постійної уваги до мовної поведінки особистості. Довідник містить складні випадки слововживання і допоможе читачам засвоїти граматичні норми української мови.

Для викладачів та студентів філологічних факультетів, мовознавців, працівників засобів масової інформації, вчителів, а також усіх, хто хоче підвищити рівень знання української мови.

Шевчук С. В.

Ділове мовлення для державних службовців : Навч. посібник. - 3-те вид., випр., доповн. та переробл. - К.: Арій, 2008. - 424 с.

Мета пропонованого навчального посібника - допомогти державним службовцям досконало оволодіти українською літературною мовою, піднести рівень культури усно­го й писемного мовлення, а також набути навичок укладання конкретних документів.

Посібник написано відповідно до Національного стандарту України "Дер­жавна уніфікована система документації" ДСТУ 4163-203. Послідовно й до­хідливо викладено теоретичний матеріал, який знайомить з мовними нормами офіційно-ділового стилю, подано зразки організаційних, довідково-інформаційних, обліково-фінансових та інших документів. Особливу увагу приділено усному ді­ловому спілкуванню.

Посібник стане у пригоді всім, хто не байдужий до української мови й хоче оволодіти мистецтвом ділового спілкування.

Конспект та вимоги до його написання.

У роботі з текстами досить часто вдаються до конспектування, яке акцентує увагу на короткому, але точному відображенні тексту.

Конспект – стислий писаний виклад змісту чого-небудь, складається з плану й тез, доповнених фактичним матеріалом, що у сукупності є коротким письмовим викладом змісту книжки, статті, лекції тощо.

Конспект - особливий вид тексту, який створений у результаті аналітико-синтетичної обробки інформації першоджерела, тобто ско­рочений запис певної інформації, що дозволяє його авторові одразу чи через деякий час із необхідною повнотою відновити інформацію. Обов'язково докладно фіксують найбільш суттєві думки автора із за­значенням сторінок у тексті-оригіналі. Конспект слугує для збереження основного змісту роботи. Складання конспекту мобілізує увагу, допомагає ви­ділити головне в тексті. Коли людина має намір щось записати, вона читає більш уважно, тим паче, що чергування читання із записуванням підвищує працездатність і зменшує втому. Конспектування - це певною мірою контроль сприйняття матеріалу: не розуміючи прочитаного, почутого, важко виділити і записати основну думку. Записи полегшу­ють запам'ятовування, оскільки записаний навчальний матеріал краще фіксується в пам'яті.

Під час прочитання та прослуховування тексту (промови, доповіді, виступу) для конспектування звертається увага на опорні (ключові) слова, ті інформаційні центри, що несуть найбільше смислове наван­таження (так звані «вузлики на пам'ять»).

Зміст першоджерела передають:

• своїми словами;

• цитатами з першоджерела;

• своїми словами і цитатами.

До конспекту ставлять такі вимоги:

• залишають певну частину сторінки (це може бути половина аркуша або широкий берег) для запису власних думок, оцінки законспектованого;

• цитуючи, зазначають відповідну сторінку першоджерела.

Текст конспекту оформлюють довільно, на відміну від тез, крім основних положень, конспект містить і фактичний матеріал.

Для конспектування, як і реферування, використовуються такі спо­соби викладу матеріалу: опис, оповідь, міркування. За своїм обсягом конспект не перевищує 1/3 всього первинного тексту.

Стислийконспект передає в узагальненому вигляді найсуттєвішу інформацію тексту, а докладний (розгорнутий) – містить також відо­мості, які конкретизують, мотивують, деталізують основні положення тексту у вигляді доведень, пояснень, аргументів, ілюстрацій тощо.

Для швидкості та зручності в конспекті можуть подаватися скорочені слова, абревіа­тури. Не слід зловживати скороченням слів, а якщо скорочувати їх, то за загальними правилами, наприклад: рр. - роки, р. - рік, с. - сторінка, табл. - таблиця, і т. ін. - і таке інше тощо. Повторювані в конспекті терміни рекомендують позначати першою великою літерою слів, що входять до їх складу, наприклад: Р - речення, ДС - ділове спілкування, К - конспект тощо.

Особливо важливі думки в конспекті варто підкреслювати. Бажано залишати берег для додаткових записів.

Розрізняють конспекти почутого і конспекти прочитаного.

Конспект почутогоскладається з плану, стисло викладених основних положень, фактів і прикладів. У конспекті слухач має можливість занотувати почуте, виразити своє ставлення до нього у вигляді коротких нотаток, зауважень. Для цього аркуш ді­лять на дві частини (меншу і більшу), меншу залишають для власних поміток, заува­жень тощо, а на більшій пишуть конспект лекції тощо. Під час аудіювання лекції (доповіді, повідомлення тощо) необхідно постійно усвідомлювати й переробляти зміст почутого, максимально лаконізуючи інформацію, але без втрати головного і цінного в ній. Для цього потрібно:

- рему (нове) записувати якнайточніше та найповніше;

- ті частини речень, що складають тему (відоме), записувати ско­рочено. Скорочувати радять частовживані терміни, слова, але так, щоб пізніше можна було прочитати написане.

- уникати фраз, що дублюються;

- переконструйовувати лише можливі речення.

Конспект прочитаногоскладати легше, читач не обмежений у часі і може декіль­ка разів перечитати незрозуміле, щоб чітко його занотувати.

Читаючи працю, потрібно виділяти в ній головне, а також те, що варто процитувати.

Іноді доводиться одним реченням передавати зміст прочитаного великого тексту чи фрагментів тексту.

Слід використовувати мовні засоби, що ви­ражають хід думок автора та логіку викладу, як оцінюється та чи інша теза, як вона спів­відноситься з іншими: У роботі порушена проблема ..., У книзі роз­глядається (аналізується, узагальнюється) ..., Книга складається з ...,У розділі автор торкається (висвітлює, ставить) питання ..,Сутність проблеми поля­гає..., Висунуте положення ілюструється (підкріплюєшся, підтверджується) такими прикладами (фактами, цифрами)..., Автор доходить висновку ..., Із сказаного ви­пливає ..., На закінчення робиться висновок...

Оцінку з боку автора і читача (слухача) можна записати з допомогою таких мовних фор­мул: автор слушно зауважує, переконливо доводить, поділяє точки зору, критикує, запере­чує; треба погодитись, слід відзначити справедливість (помилковість, суперечли­вість, проблематичність) тощо. Впевненість чи невпевненість можна виразити сло­восполученнями типу автор переконаний, зазначене підтверджує, немає сумніву в то­му, що.., автор припускає, висуває гіпотезу, висловлює сумнів і т. д.

Конспекти також поділяють на плановий, текстуальний, вільний, тема­тичний, опорний.

Плановий конспект укладається за попередньо складеним планом статті, книжки, лекції. Кожному питанню плану відповідає певна части­на конспекту, але якщо пункт зрозумілий, то детально не розкривається. Якість такого конспекту цілком залежить від якості складеного плану. Він лаконічний, простий за своєю формою, але за ним не завжди легко вдається відтворити прочитане, почуте.

Текстуальний конспект - це конспект створений переважно з цитат, це джерело дослівних висловлювань автора. Цей конспект доцільно використовувати під час опрацю­вання наукових праць.

Вільний конспект - це поєднання виписок, цитат, тез. Він вимагає уміння самостійно чітко і лаконічно формулювати основні положення, для цього необхідне глибоке осмислення матеріалу, великий і активний запас слів, уміння використовувати всі типи запису: плани, тези, ви­писки, цитати тощо.

Тематичний конспект укладається на одну тему, але за декількома джерелами. Специфіка такого конспекту полягає у тому, що, розробляючи певну тему за низкою праць, він може не відображати зміст кожного з них у цілому. Тематичне конспектування дозволяє всебічно розглянути і проаналізувати різні точки зору на одне й те ж питання.

Під опорним конспектомрозуміють систему опорних сигналів, що мають структурний зв'язок, це наочна конструкція.

Творчим опорним конспектом називають такий конспект, що скла­дається самим студентом під час вивчення певної теми. Його розробле­ння полегшує використання технологій MS Power Point, основою для конспекту може бути електронний конспект, електронний підручник або електронний навчальний посібник як види навчального електронного видання.

5. Наукова (курсова, дипломна) робота у вищій школі.

Навчаючись у вищій школі, студенти мають здобути ґрунтовні знання, ово­лодіти не лише програмовим матеріалом, але й навичками дослідження, творчої дія­льності. Важливе місце у цьому процесі має такий вид самостійної діяльності студен­тів, як написання курсових та дипломних робіт.

Ці наукові роботи можуть мати реферативний і дослідницький характер. У першому випадку робота є теоретичною і пишеться на основі аналізу й узагальнен­ня ряду літературних джерел: монографій, брошур, статей, методичних рекомендацій і т. д. Студент повинен взяти з літератури основний матеріал, який стосується проблеми, що вивчається, дати оцінку вивченим роботам, висловити свою точку зору, зв'язано, грамотно, логічно обґрунтувати вибрану тему, зробити наукові або методичні висновки.

У другому випадку, коли робота має дослідницький характер, студент викори­стовує як науково-методичну літературу, так і свої спостереження і факти, резуль­тати експерименту, якщо він проводився, може висувати власні гіпотези і т.д.

Курсова робота– самостійна дослідницька робота, спрямована на вивчення конкретної проблеми.

Курсова робота дає можливість виявити здатність студента само­стійно осмислити проблему, творчо, критично її дослідити, вміння збирати, аналізувати і систематизувати літературні джерела; здатність застосовувати здобуті знання під час розв'язання практичних за­вдань; формулювати висновки, пропозиції, рекомендації з предмета дослідження.

Матеріали курсової роботи можуть бути використані для подаль­шої дослідницької роботи - написання дипломної або магістерської роботи.

Основні вимоги до написання курсової роботи:

· обсяг - 20-25 сторінок тексту для студента II курсу, 30-35 сто­рінок для студента III курсу;

· структурно-логічна послідовність викладення матеріалів роботи за розділами, список використаної сучасної літератури (20-25 джерел, переважно останніх років);

· зміст роботи повинен відповідати темі;

· формулювання повинні бути чіткими і простими для сприйняття;

· аргументація повинна бути переконливою, а висновки - обґрунтованими

· роботаповинна мати чітку структуру;

· обов'язковими компонентами мають бути: визначення акту­альності дослідницького завдання та розроблення навчально-методичних матеріалів;

· вона має бути зброшурована, акуратно і грамотно оформлена.

Студенти мають право обирати тему з тем, визначених кафедрою.

Обравши тему, студент самостійно розробляє план своєї роботи, продумує хід її виконання, звертається до керівника за порадою.

Одним із важливих етапів написання роботи є добір і вивчення наукової літера­тури з теми, а для цього необхідно правильно організувати процес роботи з літературними джерелами та зробити їх бібліографічний опис. Як це зробити?

1) На початку треба скласти бібліографію з теми наукової роботи. Для цього варто використати бібліотечні каталоги: алфавітні(картки на книжки розміщені і алфавітному порядку), систематичні(назви творів розташовані за галузями знань), предметні(вони містять назви творів з конкретних проблем і спеціальностей); бібліографічні довідникові видання (покажчики з окремих тем і розділів) виноски і посилання в монографіях, підручниках; періодику (варто переглянути останні номери щорічних журналів - у них є інформація про всі статті, які вміщені у всіх номерах журналу за рік тощо).

2) Щодо списку літератури, то варто звернутися до керівника за порадою приступати до поступового її вивчення.

Варто, опрацювавши матеріали джерел, написати огляд літератури.

Структура курсової роботи:

1. Титульна сторінка

2. План (заголовок дається словом ЗМІСТ)

3. ВСТУП - обґрунтовується актуальність теми, її значення для теорії та практики певної науки, мета, завдання, об'єкт, предмет та методи дослідження.

4. Основна частина поділяється на теоретичний і практичний розділи.

- Теоретичний розділ охоплює аналіз опрацьованої наукової літера­тури відповідно до завдань дослідження; певні авторські висновки з визначенням перспектив подальших дослідницьких пошуків.

- Практичний розділ містить опис виконаного дослідницького завдання та розроблення навчально-методичних і досліджу­ваних матеріалів.

ВИСНОВКИ

6. ДОДАТКИ (за потреби) – схеми, креслення, графіки, таблиці, словники і т. д.

7. СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ: на усі наукові дже­рела, що подані в бібліографії, повинні бути покликання в тексті курсової роботи.

Під час захисту курсової роботи студент стисло доповідає про результатидослідження, відповідаєна запитання. На підставі захисту та попередньої оцінки керівника,пропонованої в рецензії, виставляють остаточну оцінку.

Дипломна робота- самостійне оригінальне наукове дослідження студента з актуальних проблем фаху.

Теми дипломних робіт обирають студенти на основі розробле­ного і затвердженого кафедрою переліку орієнтованих тем дипломних робіт, а також з урахуванням власних наукових інтересів. Студент може сам запропонувати тему дипломної роботи, достатньо аргументовано обґрунтувавши доцільність її розроблення.

Матеріали дипломної роботи можуть бути використані для виголо­шення доповіді на загальноуніверситетській науково-практичній кон­ференції, написання статті, а також нагромадження фактичного матеріалу для подальшої дослідницької роботи.

Вимоги до написання дипломної роботи

1. Тема дипломної роботи затверджується на засіданні кафедри і схвалюється вченою радою факультету інституту/університету.

2. У вступі обґрунтовується вибір теми, її актуальність; визна­чаються об'єкт, предмет, мета і конкретні завдання, гіпотеза дослідження, методи дослідження; його наукова новизна та теоретична і практична значущість одержаних результатів; опи­сується структура дипломної роботи.

3. Автор дипломної роботи повинен продемонструвати вміння методологічно і грамотно проводити дослідження, інтерпре­тувати, систематизувати і класифікувати одержані результати.

4. У роботі необхідно розкрити зміст дослідницької проблеми з урахуванням нових наукових підходів.

5. Дипломна робота має містити чітко сформульовані висновки, у яких подаються основні результати дослідницької діяльності студента, рекомендації щодо їх практичного використання.

6. Обсяг дипломної роботи - 50-60 сторінок друкованого тексту.

7. Дипломна робота має бути чітко структурованою із виділенням окремих її частин, абзаців, нумерацією сторінок, правильним оформленням покликань, виносок, цитат, висновків і списку використаної літератури (не менше 50 джерел), обов'язковим є використання літератури іноземними мовами.

8. Дипломну роботу оцінює рецензент. Керівник пише відгук, у якому висловлює думку щодо рекомендації дипломної роботи до захисту. Остаточну оцінку виставляють члени державної екзаменаційної на підставі рецензії та публічного захисту ди­пломної роботи.

Дипломну (курсову) оформлюють на папері формату А4. Текст друкують через півтора міжрядкових інтевали, кегль шрифту - 14.

Нумерація сторінок роботи починається з четвертої сторінки: ти­тульну сторінку, зміст, першу сторінку вступу враховують, але не ну­мерують. Номери проставляють посередині верхнього берега аркуша арабськими цифрами на відстані не менше 10 мм.

Рубрикація тексту роботи передбачає членування на частини та їх називання: вступ, розділ, висновки. Заголовкимають бути короткі та однозначні. Основнічастини роботи починають писати з нової сторінки. Встановлені вимоги до змісту, структури та обсягу слід дотримуватися під час написання та оформлення наукових робіт.

Типові помилки у написанні та оформленні роботи

1. Нечітке формулювання теми дослідження.

2. Зміст роботи не відповідає плану або не розкриває тему по­вністю чи в її основній частині.

3. Мета і завдання сформульовані невиразно і не відображають сутності дослідження.

4. Дослідник не опрацював всю основну і новітню літературу з цієї теми.

5. Невідповідне співвідношення між структурними компонентами роботи (вступом, основною частиною, висновками).

6. Огляд дослідження питання у наукових працях є їх анотацією, а не критичним аналізом, що не дає можливості виробити власну концепцію розуміння проблеми.

7. Кінцевий результат не відповідає меті дослідження, висновки не збігаються з поставленими завданнями.

8. У роботі недостатньо покликань на першоджерела, значна кіль­кість перецитувань.

6. Правила оформлення покликань, бібліографії.

Покликання- уривок, витяг з якого-небудь тексту, який цитують у викладі матеріалу, з точною назвою джерела й вказівкою на відповідну сторінку. Бібліографічні покликання - це сукупність бібліографічних відомостей про цитовану працю.

Під час написання наукової роботи дослідник зобов'язаний оформ­лювати покликання на кожну цитату, наслідувану думку, приклад того чи іншого автора, у якого їх запозичено, ті ідеї чи висновки, на під­ставі яких розробляють проблеми чи розв'язують завдання, поставлені у статті, монографії тощо. Це дає змогу відшукати потрібний документ і перевірити точність зазначених відомостей, з'ясувати інформацію, обставини, контекст.

Відсутність покликань - підстава говорити про плагіат, а їх на­явність визначає етику дослідника.Науковий етикет вимагає точно відтворювати цитований текст, бо найменше скорочення наведеного витягу може спотворити зміст, викладений автором.

Загальні вимоги до цитування такі:

а) текст цитати беруть у лапки, наводять у граматичній формі, в якій його подано у джерелі, зі збереженням особливостей авторського написання;

б) цитування повинно бути повним, без довільного скорочення ав­торського тексту, без спотворення думки автора. Пропуск слів, речень, абзацівза цитуванняпозначають трьома крапками (...) або крапками в кутових дужках <...>, якщо перед випущеним текстом або за ним стояв розділовий знак, то його опускають;

в) кожну цитату обов'язково супроводжують покликанням на дже­рело;

г) за непрямого цитування слід максимально точно викладати думку автора, робити відповідні покликання на джерела.

Покликання в тексті на літературне джерело зазвичай оформлюють у квадратних дужках, де першою цифрою позначають номер літера­турного джерела у списку використаних джерел, а другою – сторінку, з якої запозичено цитату, наприклад, [15, 257],у монографіях, статтях можливе й таке оформлювання покликань: прізвище автора, рік ви­дання, сторінка: [Караванський 2004, 245]. Під час огляду літератури з досліджуваної проблеми може застосовуватися покликання на все джерело, декілька джерел. Наприклад: [12]; [42; 44; 46].

Покликання бажано робити на останні видання публікацій, на більш ранні видання - лише в тих випадках, коли праці, у яких міститься необхідний матеріал, не перевидавалися. Покликання на ілюстрації, таблиці або формули, використані в дослідженні, вказують відповід­но до їх порядкового номера. Наприклад: «рис. 1.1», «див. табл. 1.1.», «у формулі 1.1» тощо.

Список використаних джерел (бібліографія)- важливий елемент бібліографіч­ного апарату наукового дослідження, його вміщують наприкінці робо­ти, але готують до початку її написання. До нього заносять цитовані, аналізовані джерела, архівні матеріали, дотичні до теми.

Правила складання бібліографічного опису регламентуються державним стандартом «ДСТУ ГОСТ 7.1:2006 «Система стандартів з інформації, бібліотечної та видавничої справи. Бібліографічний запис. Бібліографічний опис. Загальні вимоги та правила складання (ГОСТ 7.1-2003, IDТ)».

Залежно від об'єкту опису, розрізняють монографічний, зведений та аналітичний бібліографічний опис:

♦ монографічний - опис на окремо виданий документ (книга, брошура, географічна карта тощо);

♦ зведений - на групу документів (багатотомне видання, серійні видання, річний комплект журналів або газет тощо), тобто кілька томів, випусків, які складають єдине видання;

♦ аналітичний - на частину документа (розділ, глава, параграф із книги окремий том багатотомного видання, стаття із газети, журналу, збірника).

Бібліографічний опис, як правило, складається мовою тексту видання, додержуючись правил сучасної орфографії. Скорочення слів та словосполучень допускаються відповідно з державними стандартами «ДСТУ 3582-97 «Інформація та документація. Скорочення слів в українській мові у бібліографічному описі. Загальні вимоги та правила», «ГОСТ 7.12-93 «Межгосударственный стандарт. Система стандартов по информации, библиотечному и издательскому делу. Библиографическая запись. Сокращение слов на русском языке. Общие требования и правила».

Розрізняють такі способи розташування літератури у списку:

· Абетковий: список використаних джерел має самостійну ну­мерацію за прізвищами авторів; перших слів назв, якщо авторів не зазначено; авторів з однаковими прізвищами розміщують за абеткою їх ініціалів, а роботи одного автора - за назвою ро­боти; окремо подають абетковий ряд кирилицею (українською, російською мовами) і ряд мовами з латинським написанням літер (англійською, французькою, німецькою тощо).

· За типами документів: матеріал у списку розташовують за ти­пом видання (книжки, статті, офіційні документи, стандарти тощо), а в межах розділу - за абеткою.

· Хронологічний список зазвичай використовують у працях іс­торичного спрямування, де важливо продемонструвати періоди і звернути увагу на те, коли опубліковано те чи інше джерело.

· За ступенем використання: такий спосіб застосовують за­звичай у статтях (доповідях), де список використаних джерел невеликий.

• ⇐ Назад
• 47
• 48
• 49
• 50
• 51
• 52
• 535455
• 56
• 57
• 58
• 59
• 60
• 61
• 62
• Далее ⇒