Сфера практичного застосування політико-психологічних знань.
Кафедра юридичної психології
Політична психологія
(курс семінарських занять)
ПЕРЕДМОВА
Політична психологія – порівняно молода галузь політичної науки. Її теоретичні витоки слід шукати у роботах представників європейської та американської інтелектуальних традицій кінця XIX – початку XX ст. Проте, незважаючи на це, психологічні знання все частіше використовуються під час досліджень політико-владних відносин, електоральної поведінки громадян, політичної соціалізації особи, політичного лідерства, політичних конфліктів та співробітництва тощо. На сьогодні політична психологія як наука і навчальна дисципліна зарекомендувала себе як одна з найважливіших галузей сучасної гуманітаристики.
Даний курс лекцій створено на допомогу студентам-політологам а також всім тим, хто цікавиться психологічним підгрунтям політичних процесів сучасності. Головним завданням курсу лекцій автор вважає систематизацію і роз’яснення понять і проблем політичної психології, необхідних для осягнення основ психологічного аналізу політики. Подано та проаналізовано теоретичні підходи до найбільш важливих феноменів політичного життя, які відображають сучасні досягнення політичної психології.
Семінарське заняття I
Предмет і метод політичної психології.
План:
Місце політичної психології в системі суспільствознавства.
Проблемне поле політичної психології. Методи політико-психологічних досліджень.
Структура і функції політичної психології.
Сфера практичного застосування політико-психологічних знань.
Проблема визначення місця політичної психології в системі сучасного суспільствознавства досить складна і суперечлива. Поняття «політична психологія» застосовується в двох значеннях: як форма політичної свідомості і як власне наукова дисципліна. У першому випадку, політична психологія постає як сукупність духовних утворень, що містять емоційно – почуттєві відчуття і уявлення людей про політичні явища. У другому випадку, політична психологія - це область знань, що вивчає соціально – психологічне сприйняття людьми політичних реалій, що досліджує механізми політичного поводження громадян, впливу на нього свідомості і підсвідомості. Різні точки зору існують і в трактуванні назви науки. Одні автори воліють говорити про «політичну психологію», інші – про «психологію політики», треті використовують назву «соціально – політична психологія». Інтелектуальна європейська традиція вважає політичну психологію самостійною політичною наукою, американська традиція, навпроти, розглядає політичну психологію як складову частину єдиної, комплексної науки про політику. Ще одна позиція проявилася останнім часом у російській науці – з 2000 року Міністерство освіти Росії наукову дисципліну «політична психологія» розглядає як область соціальної психології.
Доцільним є визнання існування в політичній психології двох орієнтацій:
1. Орієнтація, що йде від політології та наголошує на впливі, який робиться тими або іншими психологічними феноменами на політичні відносини.
2. Орієнтація, що йде від психології та звертає увагу переважно на психологічні процеси, які лежать в основі політичних подій.
У генезисі політичної психології як науки можна виділити три основні етапи:
- Імпліцитний (протополітичний) етап – політика ще не вичленована як особливий
Об’єкт психологічного аналізу, але використовується як матеріал при вивченні соціальних настановлень, стереотипів, цінностей та інших регуляторів соціальної поведінки. Основні проблеми в цей період – національний характер, міжнаціональні відносини, психологія масових рухів і т.п. Перший етап розвитку науки цілком вкладається в рамки кінця XIX - початку XX століття. Серед європейських дослідників того періоду варто назвати Г. Лебона, Г. Тарда, С. Сігеле, В. Вундта. У Росії політпсихологічну проблематику розвивали Н. Михайловський, В. Бехтерєв, А. Чижевський, в Україні –
М. Грушевський тощо.
2. Експліцитний (політичний) – політика автономна, хоча і досить розпливчаста галузь досліджень. Найважливіщі теми – політичні настановлення, участь (вибори, приналежність до партій), політична соціалізація, національна ідентичність, пропаганда і реклама. На Заході цей період починається з кінця 1960 – х рр., коли в США, при Американській психологічній асоціації, була створена група для вивчення проблем міжнародної політики, що у 1970 році переросла в Інститут психіатрії і зовнішньої політики. У 1968 р. в Американській асоціації політичних наук виник дослідницький комітет з політичної психології, а в 1979 р. на його основі було організоване Товариство політичних психологів. Приблизно із середини 1960 – х рр. починається розробка політпсихологічної тематики й у СРСР. Це роботи Б. Поршнєва, Ю. Давидова, В. Паригіна й інших соціологів, істориків і психологів. На сьогоднішній день у Російській Федерації є: сектор політичної психології в Інституті США і Канади, лабораторія в Академії освіти, кафедри політичної психології у вищіх навчальних закладах Москви і Санкт – Петербургу. У 1993 р. створена Асоціація політичних психологів на правах секції Російської асоціації політичних наук. В Україні діють Інститут соціальної і політичної психології й Український інститут соціоніки.
3. Розвитий – чітко задане проблемне поле, сконструйовані спеціальні теорії і пояснювальні моделі, методи і техніка досліджень, усвідомлена політична роль психолога в суспільстві, що змінюється. Усвідомлений соціотехнічний, прикладний характер знання. Формується соціальне замовлення на політпсихологічні дослідження.
Політична психологія виникла як прямий наслідок політизації психології і психологізації політики. Внаслідок того, що психологічні аспекти політичних процесів, так чи інакше зачіпають проблемне поле інших дисциплін, існує тісний зв'язок політичної психології з такими науками:
1. Філософія – грає для політичної психології важливу методологічну роль. У її межах розкриваються структура політичної свідомості, її взаємовідносини з іншими формами суспільної свідомості (релігійною, науковою) і реальними політичними феноменами.
2. Проблеми, суміжні з політико-психологічними (типологія особистості політика, лідерство і т.п.) розглядаються в політичній антропології.
3. Політична психологія активно співпрацює з політичною соціологією. Остання досліджує соціальні основи політики, особливості масової свідомості ціннісної системи суспільства тощо.
4. Аналіз політичної поведінки лідера похилого віку неможливий без залучення даних вікової психології і психології розвитку.
5. Психофізіологія і психологія стресу можуть допомогти при розгляді дій політиків в умовах кризових ситуацій.
6. Вивчення багатьох сучасних політичних процесів вимагає врахування національно – психологічних особливостей учасників політичних дій, що припускає взаємодію з етнопсихологією.
Таким чином, на підставі наведених вище даних, ми можемо визначити політичну психологію як науку про психологічні аспекти політичної активності соціальних суб’єктів.
Згаданий уже нами вище міждисциплінарний характер політичної психології породжує численні суперечки навколо виділення її проблемного поля, визначення об’єкту та предмету політпсихологічних досліджень. Так, російський дослідник Г. Дилігенський, вважає, що політична психологія не повинна займатися макрополітичними процесами. Її предмет має трактуватися як психологія політиків. А М. Херманн, Дж. Кнутсон, Х. Юлау в предмет дослідження включають не тільки поведінкові і когнітивні аспекти психології особистості політиків – професіоналів, але й все різноманіття групових інтересів і процесів, що відбуваються в політиці.
До об’єкта політичної психології відносятьсялюди, що здійснюють владу і підкоряються цій владі, та виявляють при цьому психологічні якості, що зустрічаються тільки в області політики.
Одним з найбільш «об’ємних» і розповсюджених на Заході є визначення предмету політичної психології як «психологічних компонентів політичного поводження людини». Американець М. Дойч вважає, що поле політичної психології полягає у вивченні взаємодії політичних і психологічних процесів. При цьому, мова повинна йти про два аспекти такої взаємодії: впливі психологічних особливостей особистості і групи на політичні відносини і впливі політики на формування психологічних якостей громадян.
Доцільно говорити про політичну психологію у вузькому і широкому значеннях. У вузькому значенні - це наука, що вивчає психологічні аспекти політичної діяльності, поводження і відносин як специфічної сфери соціального життя й особливості осіб, що безпосередньо діють у політичному процесі. У широкому значені, наука розглядає явища суспільної й індивідуальної психіки, сполучені з політикою у всіх її проявах. Узагальнюючи вищесказане, до сфери інтересу науки можна віднести наступні проблеми:
- Вивчення психологічного контексту загальнополітичного процесу (настрою суспільства в цілому й окремих його групах).
- Проблеми політичної соціалізації і політичної активності індивідів.
- Психологічні аспекти конфліктів, насильства й агресії в політиці.
- Проблема психологічних стереотипів у політиці тощо
Методи політико-психологічних досліджень:
Комплекс методів дослідження будь-якого феномена об’єктивної дійсності визначається природою даного феномена, а не довільним вибором дослідника. Дослідження явищ і об'єктів, що попадають у сферу уваги політичної психології, обумовлює використання методів різних суміжних із нею наук. Так, феномени масового політичного поводження вимагають таких методів, як аналіз статистичних даних, проведення масових опитувань, фокусованих інтерв’ю і методу фокус – груп. Політпсихологи проводять аналіз статистичних даних жителів конкретного виборчого округу з наступним описом основних психологічних типів виборця. Політик, таким чином, одержує детальне уявлення як про глибинні і малорухомі настанови своїх виборців, так і про ситуативні зміни їхніх настроїв. Для дослідження стану масової свідомості використовуються також проективні методи, наприклад, метод незакінчених речень.
Важливим методологічним підходом у політичній психології є біхевіоризм, що ґрунтується на вивченні політичної поведінки, застосуванні кількісних методів до вивчення і порівняння політичних об’єктів (Ч. Мерріам, Г. Лассуелл).
Психобіографічні підходи дозволяють не лише з’ясувати вплив окремих особистісних характеристик політиків на конкретні події, але й побачити в окремому політику модель визначеного типу політичної культури.
Вивчення феноменів політичного мислення і політичної свідомості, що знаходять свій прояв у різних спонтанних текстах політичних діячів, здійснюються за допомогою контент – аналізу. Серед досліджуваних компонентів тут виступають: переконання, понятійна складність, методи досягнення цілей і деякі інші особливості.
Для вивчення політичного менталітету тих груп, що мають артикульовані політичні цінності, застосовується метод побудови їхнього семантичного простору. Матеріалом аналізу слугують промови відомих політиків, партійні документи і т.п.
Політичні психоаналітики продовжують традицію вивчення особистості політика, створюючи психологічні профілі представників даної професії. Для цього використовуються психологічні тести, численні методи дистанційного аналізу (тексти виступів, відеозапису, мемуари і т.п.). Нерідко використовуються методи експертних оцінок і експерименту.
У політичній психології використовується і широкий набір методів коррекційно розвиваючого впливу і консультування. Усі вони в сукупності складають дослідницько – розвиваючі технології, що на основі пізнання, ефективно впливають на політичне поводження, свідомість і несвідомі структури особистості. Практика політичного консультування включає психодіагностику політичного діяча, аналіз і корекцію його публічного іміджу, розробку стратегії його взаємин, як із широким електоратом, так і зі своїми послідовниками. Така робота припускає використання методів тренінгу, ділових ігор, а також застосування PR, розробку рекомендацій з ефективної політичної комунікації й ін. Ролі, у яких може виступати психолог, у даному випадку зводяться до трьох основних: 1. Експерт – запрошується клієнтом, щоб разом із ним проаналізувати ситуацію, дати оцінку тих або інших подій, того або іншого способу поводження в конкретній ситуації. Продукт діяльності експерта – висновок; 2. Консультант – запрошений для більш-менш систематичного «курування» будь-якої діяльності клієнта; 3. Вчитель – головне завдання – здійснення тренінгів, іншими словами, навчання. Структура діяльності психолога, незалежно від ролі, завжди зводиться до основних шести компонентів: 1. Виявлення проблеми; 2. Діагноз; 3. Аналіз; 4. План втручання; 5. Втручання; 6. Оцінка результатів втручання.
У системі сучасного наукового знання розрізняють кілька основних типів досліджень. Одна з класифікацій будується на підставі такого критерію, як зв’язок завдань дослідження із безпосередніми запитами практики. Очевидно, у самому загальному виді розходження між будь-яким фундаментальним і прикладним дослідженням зводиться до того, що перше - чітко орієнтоване на відшукання законів розвитку досліджуваного феномену, у той час як друге – способів застосування на практиці того, що відкрито за допомогою фундаментальних досліджень. У політичній психології, на відміну від інших суспільствознавчих наук, прикладні дослідження набагато випереджають у своєму розвитку дослідження фундаментальні. Вся стратегія прикладного дослідження побудована на постійній взаємодії з людьми, включеними в реальний процес соціальної взаємодії. Людина не «виключена» із соціального контексту, як це буває при експерименті, що, безумовно, має свої плюси і мінуси.
І фундаментальні, і прикладні дослідження, незважаючи на їхні розбіжності, виконують дві подібні функції: і ті, і інші покликані дати аналіз будь-яких ситуацій, феноменів і забезпечити прогноз їхнього розвитку. Рівні аналізу і прогнозу, як це очевидно, різні. Однак, важливо, що продуктом і фундаментального, і прикладного дослідження є певна рекомендація. Є розходження також і в рівні: фундаментальні дослідження виробляють досить загальні, глобальні рекомендації, розраховані на віддалену часову перспективу, у той час, як рекомендації, що випливають із прикладних досліджень, носять інструментальний характер: вони більш конкретні і можуть бути інтерпретовані, як прямі «вказівки» або «поради».
Функції політичної психології:
1. Описова – створення своєрідної картини політичної дійсності.
2. Інтерпретаційна – пояснює мотиваційну природу політичного поводження.
3. Прогностична – повинна виходити на політико-психологічне передбачення подій і явищ.
4. Інструментальна – повинна дати способи психологічного коректування поводження суб’єктів політики.
Основні напрямки прикладних досліджень у політичній психології такі:
1. Взаємовідносини лідера та його команди. Їдеться про з’ясування питання про необхідні керівникові психологічні якості. Не менш важлива проблема – це проблема стилю керівництва й ефективності групової діяльності, створення зворотного зв’язку лідера і послідовників. Третя проблема – проблема оптимізації процесу прийняття групових рішень. Методи: створення описових характеристик «ідеального» керівника, порівняння їх із психопрофілем реального лідера, застосування особистісних тестів тощо.
2. Участь у розробці і прийнятті рішень, їхньої корекції з т.з.врахування масових уявлень і сприйняття цих рішень громадянами.
3. Систематичний аналіз динаміки суспільної думки. Мова йде про загальну репрезентацію в масовій свідомості тих або інших політичних, соціальних, економічних реалій. Методи: глибокі інтерн’ю для одержання специфічних «зрізів» думок окремих груп за конкретними питаннями.
4. Пряме консультування політичних діячів, створення сприятливого іміджу лідерів.
5. Створення психологічних портретів опонентів, психологічне забезпечення різного роду переговорів, у тому числі і міжнародних.
6. Практика профілактики і реальної боротьби з неконвенційними формами політичного протесту (протистояння тероризмові, як психологічному феномену).
7. Раціоналізація і ліквідація конфліктних ситуацій.
Семінарське заняття 2