Психологія парламентського лобізму.

У політичній психології влада розглядається як самоцінність. При цьому, особлива увага приділяється пов’язаним з володінням владою позитивним емоційним переживанням.

Предметом психологічного аналізу є не владні відносини як такі, а скоріше їхні суб’єктивні аспекти – сприйняття інститутів влади, настанови стосовно владних фігур, адекватність усвідомлення ступеня залежності від носіїв влади тощо. Але, мабуть, найбільш цікаве питання – це проблема психологічних механізмів влади

Психологія політичної влади – це закономірності, механізми, умови і фактори її утворення, а також її функціонування як інституту. У виявленні психологічних характеристик політичної влади склалося декілька підходів. Серед них варто назвати наступні:

1. Соціобіологічний підхід до проблеми влади. Основним відправним моментом цього підходу є припущення про уроджений характер прагнення до домінування. Джерела «волі до влади», якщо використовувати виразом Ф. Ніцше, вбачаються в біологічних структурах людини. Дослідники апелюють до даних, отриманим при дослідженні поведінки тварин. В останніх спостерігаються явища, що можуть бути позначені термінами соціального життя людини (ієрархія, панування). Відповідно, вважається можливим говорити про наявність відповідних інстинктів не лише в предків людини, але й у неї самої.

2. Компенсаторна концепція влади. Її фундатором є А. Адлер, що пов’язав прагнення особистості до домінування зі спробами перебороти реальну або уявну неповноцінність. При цьому, влада і все зв’язане з нею стають засобом підвищення у власних очах власної значимості, подолання заниженої самооцінки. Закріплені в підсвідомості переживання дитинства, зв’язані з приниженнями, образами з боку найближчого соціального оточення (ровесників), трансформуються згодом у пошук способів гіперкомпенсаторного самоствердження. Прагнення за будь-яку ціну «розширити свою особистість», унаслідок чого людина почуває себе чи ледве не Богом, називається «психічною інфляцією». Вона небезпечна тим, що в результаті наростає атрофія особистості індивіда, коли за «шановною оболонкою ховається жалюгідна істота». У структурі особистості відбувається роздвоєння: з одного боку, уявне «Я – грандіозне», спрямоване на визначений соціальний успіх, і, з іншого боку – «Я – реальне», мізерне, охоплене почуттям образи і страху. Успішність «помсти минулому» вимагає постійних підкріплень у виді відокремлення себе на тлі інших. Звідси – інтенсивне енергетичне забезпечення досягнення успіху. Одночасно, позначені тенденції супроводжуються гострим почуттям страху втратити підкріплення реального, а не ілюзорного успіху. Інтенсивне і тривале енергетичне забезпечення різноспрямованої активності роздвоєного «Я» обумовлює емоційне виснаження і може привести до поведінкового вибуху – деструктивної агресивності, спрямованої на ззовні або на самого себе.

3. Поліпотребнісний підхід до мотивації влади. Засновником є російський дослідник

С. Каверін. З його погляду, потреба влади – синдром п’яти базових потреб: волі (влада використовується для досягнення безпеки), гедоністичної (влада – засіб задоволення матеріальних потреб), самоствердження (через владу досягаються престиж, повага, визнання), самовираження (влада як досягнення значимих результатів, гра, змагання), потреби бути особистістю (через володіння владою реалізується прагнення зробити щось для інших, а не тільки для себе). Виходячи з цього, С.Каверіним розроблена оригінальна типологія людей на підставі того, яка з потреб переважає в структурі мотивації влади

4. Оригінальну концепцію «аддикції влади», запропонували російські дослідники В. Міневич та С. Рожков. Вони виходять з того, що при виконанні будь-якої діяльності, тим більш значимої, в організмі людини виробляються гормони, подібні по дії наркотиків, що дають людині позитивні емоції. Політика, у свою чергу, пов’язана як з високими витратами енергії, так і з величезними можливостями для задоволення потреб влади, самореалізації і відповідних емоційних станів, що викликають відповідні біологічні процеси. Ставши політиком, людина з визначеними психічними особливостями може звикнути одержувати подібне «підживлення» і після визначеного моменту «сідає на політичну голку». Відповідно, для одержання задоволення потрібні усе більш великі частки влади, шанування, більш грандіозні політичні проекти. Даному процесові супроводжують зміни особистості, подібні із клінічною картиною, виявленою в людей з наркотичною залежністю: некритичність до всього що відбувається, сверхцінність власних ідей, підозрілість тощо.

З погляду політичної психології, політико-владні відносини можна визначити як взаємодію мотивацій суб’єкта й об’єкта влади. Тоді психологічним механізмом здійснення влади є різноманітний вплив на мотиви підвладних, стимулювання в них наявних спонуканнь або, навпаки, перешкоджання їхньому проявові. Відповідно, суб’єктові влади необхідно володіти визначеними ресурсами, що будуть значимі для інших.

У психологічній літературі найбільш розповсюдженою є класифікація джерел влади, що запропонована Д. Френчем, Б. Рейнвейном і Д. Картрайтом. Вони виділяють:

1. Владу винагороди (поводження людей буде визначатися чеканням позитивного закріплення їхніх дій).

2. Владу примусу (збереження мотивації, що не відповідає владній волі, веде до санкцій різного виду).

3. Владу еталону /referent power/ (суб’єкт влади являє приклад, з яким підвладні ідентифікують себе).

4. Владу знавця (експерта) (переконання громадян у важливості знань суб’єкта влади для здійснення заданих цілей).

5. Владу інформаційну (володіння інформацією, що змушує об’єкт влади переосмислювати наслідки реалізації своєї наявної мотивації).

6. Нормативну владу /legitimate power/ (переконаність у праві на здійснення влади).

Важливою категорією політичної психології є поняття мотиву влади. Мотив влади – це психологічна потреба, що визначає прагнення до влади. Мотив влади зводиться до потреби в домінуванні, впливі, у відчутті своєї переваги. Як найважливіше джерело мотивації до влади виділяють її інструментальну функцію тобто владу як інструмент. За допомогою влади полегшується досягнення безпеки (у різних проявах – від можливості використовувати силу для впливу на інші до депутатської недоторканності). На думку американського психолога Д. Макклеланда, мотив влади має два вектори. Якщо перший можна позначити як «влада для» (щоб панувати над іншими), то другий – як «влада від» (забезпечити власну волю).

Найбільш істотні ознаки влади виявляються в легітимності і суверенітеті. Легітимність влади – це ступінь згоди між керуючими і керованими соціальними суб'єктами. Легітимність влади з психологічної точки зору являє собою суб'єктивну законність – самі люди, а не тільки відповідні юридичні, церковні або міжнародні інститути визнають право даної влади керувати. Легітимність – це визнання громадянами правомочності влади, обґрунтованості її претензій на панування над ними, внутрішня згода підкорятися. Легітимність і легальність не збігаються, оскільки мають різну природу. Якщо легальність відбиває формальний момент відповідності влади правовим нормам, то легітимність є, по своїй сутності, саме психологічною характеристикою. Таким чином, легітимність – це факт свідомості людей. Згода з цілями, яких прагне досягти влади, означає хоча б часткову ідентифікацію людей із самою владою. Оскільки держава зацікавлена, щоб громадяни ідентифікувалися з нею і вважали, що вона виражає їхні інтереси, вона прагне декларувати популярні і зрозумілі для людей цілі, внутрішній зміст яких найчастіше визначається специфікою політичної культури даного суспільства. До способів досягнення згоди влади і народу можна віднести, наприклад:

1. Поширення ідеї про наявність погрози (реальної або вигаданої, зовнішньої або внутрішньої) звичному порядкові речей.

2. Висування невизначених, месіанських цілей розвитку, що апелюють до несвідомих елементів людської психіки (ідея «побудови нового Царства Справедливості» у перших поселенців у Північній Америці, будівництво комуністичного суспільства в СРСР, досягнення «Нового світового ладу» у Третьому Рейху тощо).

Традиційно, слідом за М. Вебером, виділяють три види легітимності:

1. Традиційну – в її основі лежить звичка, прагнення до сталості, консерватизм, почасти конформізм, традиційна соціальна дія (робити як усі). При традиційній легітимності нове здобуває значимість тільки через посилання на авторитет минулого.

2. Легально-раціональну – влада виникає з переконання в тому, що необхідно підкорятися вказівкам людей і інститутів, обраних відповідно до раціональних правил. Даний вид легітимності тісно зв’язаний з цілераціональним типом соціальної дії, за формулою “ Легітимність + ефективність”.

3. Харизматичну – владі підкоряються в силу того, що приписують її носіям неповсякденні якості: великого вчителя, героя, пророка тощо. Основою утримання влади поряд з «таємницею» і «авторитетом» є «чудо».

Серед сучасних підходів до легітимності найбільш відома концепція Д. Істона. Він запропонував виділяти три типи правомочності:

1. Ідеологічна легітимність випливає з того, що громадянин розділяє цінності, які виражає влада. Підпорядкування владі, власне кажучи, виявляється реалізацією власних переконань.

2. Структурна легітимність вов’язана зі схваленням принципів, норм, механізмів функціонування влади безвідносно до політиці, що проводиться нею.

3. Персональна легітимність ґрунтується на довірі до політичних лідерів, що уособлюють владу, високій оцінці їх особистісних і політичних якостей (тобто фактично на авторитеті). Психологічною особливістю персональної легітимності в ряді держав, серед яких не є виключенням і ряд держав СНД, може стати ототожнення з таким політиком позитивних аспектів діяльності влади, а негативних – з його оточенням: «цар гарний – бояри погані».

Є можливість співвіднести згадані вище типи легітимності і виділені М. Вебером типи соціальної дії:

До факторів легітимності політичної влади необхідно віднести:

1. Звичку людей до визначеного типу влади, до традиційних ритуалів і атрибутики.

2. Час – тривалий термін існування системи. Для представлення факту «тривалості» влади у свідомості громадян служать численні ритуали.

3. Віру в сакральний характер існуючих інститутів.

4. Успіх – ефективність режиму прямо пропорційна його легітимності у свідомості громадян.

5. Асоціація влади з національними силами.

Серед факторів, що знижують легітимність влади можна відзначити:

1. Ціннісний дисонанс еліти і мас.

2. Зниження авторитету правлячої еліти.

3. Відчуження громадян від влади, відсутність можливості виразити свої інтереси.

4. Неефективність влади, невиконання нею своїх обов’язків

5. Активізацію протистояння відкритої і латентної опозиції, боротьба різних елітарних угруповань.

Поняття «лобі», «лобізм», «лобіювання» і інші його похідні запозичені з англомовної політичної термінології (від англ. Lobby – крита прогулянкова площадка, коридор). У 1553 р. поняття позначало прогулянкову площадку в монастирі. За сторіччя так само стали називати приміщення для прогулянок у палаті общин парламенту Англії. Політичний відтінок значення цього слова придбало ще за два сторіччя, причому не в Англії, а в США, коли у 1864 р. термін «лобіювання» почав позначати покупку голосів за гроші в коридорах Конгресу. Лобізм можна визначити як комплекс різних прийомів і методів (прямого і непрямого) впливу на владні структури з метою рішення визначених завдань.