ЗАРУБІЖНА ПСИХОЛОГІЯ ВІДКРИТОЇ КРИЗИ

Психологічна думка кінця XIX - початку XX ст. Криза в психології. Заро­дження психологічних шкіл та напрямків у зарубіжній психології. Шко­ла структуралістів, Вюрцбурзька школа. Функціоналізм та біхевіоризм в США, гештальтпсихологія та психоаналіз З.Фрейда.

З початком XX ст. психологічна наука виходить на новий рі­вень її розуміння. Психологічні категорії, такі як сприйняття і па­м'ять, навички і мислення, установка і почуття трактувалися тепер як свого роду «інструменти», що дозволяють організму ефективно «орудувати» у життєвих ситуаціях. Відбувається зміна усталеної думки про свідомість як особливий замкнутий світ, ізольований ост­рів духу. Разом з тим нова біологія направляла думки вчених на вивчення психіки з погляду її розвитку. Тим самим радикально розширювалася зона пізнання об'єктів, недоступних для інтроспек­тивного аналізу (поведінки тварин, дітей, психічно хворих). Крах вихідних уявлень про предмет і методи психології ставав усе більш очевидним.

Глибокі перетворення переживає категоріальний апарат психоло­гії. Його основні блоки: психічний образ, психічна дія, психічне від­ношення, мотив, особистість набувають нового змісту. Було доведе­но, що психічні образи - це цілісності, що лише штучним шляхом можна розщепити на елементи. Ці цілісності були позначені німе­цьким терміном «гештальт» (форма, структура), які під цією наз­вою увійшли в науковий глосарій психології. Напрямок же, що до­дав гештальту значення головної «одиниці» свідомості, затвердився під назвою гештальтпсихології.

Що стосується психічної дії, то і її категоріальний статус змі­нився. У колишній період він відносився до розряду внутрішніх, ду­ховних актів суб'єкта. Однак успіхи в застосуванні об'єктивного методу до вивчення відносин між організмом і середовищем довели, що область психіки включає також зовнішню тілесну дію. З'явилася могутня наукова школа, що привела цю думку в предмет психології. Відповідно напрямок, що обрав цей шлях, виходячи з англійського слова «біхейвіор» (поведінка), виступив під прапором біхевіоризму.

Ще одна сфера, що відкрилася психології, додала свідомості за­мість первинного вторинне значення. Визначальною для психічного життя була визнана сфера несвідомих потягів (мотивів), що рухають поведінкою і визначають своєрідність складної динаміки і структури особистості. З'явилася школа, що отримала всесвітню славу, ліде­ром якої був визнаний З.Фрейд, а напрямок у цілому (з безліччю відгалужень) названо психоаналізом.

Французькі дослідники зосередилися на аналізі психічних відно­син між людьми. У роботах ряду німецьких психологів центральною виступила тема включеності особистості в систему цінностей куль­тури. Особливу новаторську роль в історії світової психологічної думки зіграло вчення про поведінкув його особливому варіанті ро­сійської культури.

Так з'явилися різні школи, кожна з яких у центр усієї системи категорій поставила одну з них - будь-то образ чи дія, мотив чи особистість. Це і додало кожній школі своєрідного профілю.

Орієнтація на одну з категорій як домінанту історії системи і додання іншим категоріям функції підлеглих стала однією з причин розпаду психології на різні, часом конфронтуючі між собою, школи.

Розглянемо насамперед структурну школу (школу структуралі­стів)- пряму спадкоємницю напрямку, лідером якого був В.Вундт. її представники називали себе структуралістами, тому що вважали головною задачею психології експериментальне дослідження струк­тури свідомості. Поняття структури припускає елементи і їхній зв'язок, тому зусилля школи були спрямовані на пошук вихідних інгредієнтів психіки (ототожненої зі свідомістю) і способів їхнього структурування. Це була вундтівська ідея, що відбила вплив меха­ністичного природознавства.

З крахом програми Вундта наступив і Захід його школи. Спо­рожнів «розплідник», де колись освоювали експериментальні мето­ди Кеттелл і Бехтерєв, Анрі і Спірмен, Крепелін і Мюнстерберг. Ба­гато хто з учнів, утративши віру в ідеї Вундта, розчарувалися у його таланті. Компілятор, що не зробив ніякого істотного внеску, крім, може бути, доктрини апперцепцїі, - так відзивався про Вундта Стенлі Хол, перший американський психолог, що навчався в Лейпцизі. Як говорили, це було трагедією Вундта, що він залучив так багато учнів, але утримав лише деяких. Однак один учень про­довжував свято вірити, що тільки Вундт може перетворити психо­логію в дійсну науку. Це був англієць Едвард Тітченер(1867-1927).

Закінчивши Оксфорд, де він вивчав філософію, Тітченер чоти­ри роки працював викладачем фізіології. Сполучення філософських інтересів із природничо-науковими приводило багатьох в область психології. Так сталося і з Тітченером. В Англії 90-х років він не міг займатися експериментальною психологією і відправився в Лейпциг. Пробувши два роки у Вундта, він сподівався стати піонером нової науки в себе на батьківщині, але там не було потреби в дослідни­ках, що експериментують над людською «душею». Тітченер виїхав у Сполучені Штати. Він зупинився в Корнельському університеті в 1893 р. Тут він і пропрацював 35 років, неухильно слідуючи разом з відданими учнями (число яких з кожним роком зростало) прог­рамним установкам, засвоєним у лейпцизькій лабораторії. Тітченер публікує «Експериментальну психологію» (1901-1905), що висунула його в ряд самих видатних психологів епохи.

Перед психологією, за Тітченером, як і перед будь-якою іншою наукою, стоїть три питання: «Що?», «Як?», «Чому?».

Відповідь на перше питання - це рішення задачі аналітичного порядку: потрібно з'ясувати, з яких елементів побудований дослі­джуваний предмет. Розглядаючи, як ці елементи комбінуються, нау­ка вирішує задачу синтезу. І, нарешті, необхідно пояснити, чому виникає саме така комбінація, а не інша. Стосовно до психології це означало пошук найпростіших елементів свідомості і відкриття ре­гулярності в їхніх сполученнях (наприклад, закону злиття тонів чи контрасту кольорів). Тітченер говорив, що на питання «чому?» пси­холог відповідає, пояснюючи психічні процеси в термінах рівнобіж­них їм процесів у нервовій системі.

Під свідомістю, учив Тітченер, потрібно розуміти зовсім не те, про що повідомляє банальне самоспостереження, властиве кожній людині. Свідомість має власний лад і матеріал, схований за поверх­нею його явищ, подібно тому, як від звичайного, ненаукового погляду сховані реальні процеси, досліджувані фізикою і хімією. Щоб висві­тити цей лад, досліджуваний повинен справитися з супроводжую­чою його «помилкою стимулу». Вона виражена в змішанні психічного процесу з зовнішнім об'єктом, що спостерігається (стимулом цього процесу). Знання про зовнішній світ відтискує і затемнює «матерію» свідомості, «безпосередній досвід». Це знання осідає в мові. Тому вер­бальні звіти обстежуваних насичені інформацією про події і пред­мети зовнішнього світу (наприклад, про склянку, а не про світле, про просторові відчуття й інші психічні компоненти, сполучені з його впливом на суб'єкт). Науково-психологічний аналіз варто очистити від предметної спрямованості свідомості. Потрібна така мова, що дозволила б говорити про психічну «матерію» у її безпосередній да-ності.

Якщо обстежуваний при вирішенні розумової задачі не усвідом­лює чуттєво-образного складу значень, якими він оперує, то це йому не вдається тільки через недостатню тренованість його інтроспекції. Зазначені моменти неодмінно беруть участь у процесі мислення в важковловимій формі «темних» м'язових чи органічних відчуттів, що складають сенсорну серцевину неусвідомлюваного контексту.

Тітченер вважав, що сполучення інтроспекції з експериментом і математикою зрештою наблизить психологію до стандартів при­родничих наук. Тим часом уже при житті Тітченера продуктивність досліджень його школи стала падати. Причину занепаду тітченерів-ської школи варто шукати в об'єктивних обставинах розвитку пси­хології. Школа ця склалася на хиткому ґрунті інтроспекціонізму і тому неминуче повинна була розпастися. У 30-х роках багато хто з її вихованців продовжували активно працювати, але ніхто вже не слідував програмі структуралізму.

Значний внесок у розвиток психології зробили представники Вюрцбурзької школи. На початку XX ст. в різних університетах сві­ту діяли десятки лабораторій експериментальної психології. Тільки в Сполучених Штатах їх було понад сорока. їхня тематика була різною: аналіз відчуттів, психофізика, психометрія, асоціатив­ний експеримент. Робота велася з великою напругою, але істотно нові факти й ідеї не народжувалися.

Провідними вченими школи були ВДжеймс (Уільям Джеймс)(1842-1910), який звертав увагу на те, що результати величезної кількості дослідів не відповідають вкладеним зусиллям. Учень Ос-вальда Кюльпе(1862-1915) у Вюрцбургу (Баварія) - професор, уродженець Латвії (що входила до складу Росії), - був м'якою, до­брозичливою, товариською людиною з широкими гуманітарними ін­тересами. Після навчання у Вундта він став його асистентом. Попу­лярність Кюльпе приніс «Нарис психології» (1883), де викладалися

ідеї, близькі до вундтовських. Але незабаром і він, очоливши лабо­раторію у Вюрцбургу, виступив проти свого вчителя. Проведені в цій лабораторії декількома молодими людьми досліди виявилися для першого десятиліття XX ст. самою значною подією в експери­ментальному дослідженні людської психіки.

У наборі експериментальних схем вюрцбурзької лабораторії спо­чатку начебто нічого примітного не було. Визначалися пороги чут­ливості, вимірявся час реакції, широко розповсюдженим стає асо­ціативний експеримент.

До важливих досягнень Вюрцбурзької школи варто віднести те, що вивчення мислення стало здобувати психологічні контури. Ко­лись вважалося, що закони мислення - це закони логіки, які вико­нуються в індивідуальній свідомості відповідно до правил утворення асоціацій. Оскільки ж асоціативний принцип є загальним, специфіч­но психологічна сторона мислення взагалі не розрізнялася. Тепер же ставало очевидним, що ця сторона має власні властивості і за­кономірності, відмінні як від логічних, так і від асоціативних.

Вюрцбурзька школа вводила в психологічне мислення нові пере­мінні: установку (мотиваційну перемінну), що виникає при прийнятті задачі; задачу (ціль), від якої виходять тенденції, що детермінують; процес як зміну пошукових операцій, що іноді здобуває афективну напруженість; несенсорні компоненти в складі свідомості (розумові, а не почуттєві образи).

Ця схема протистояла традиційній, відповідно до якої детермі­нантою процесу служить не зовнішній подразник, а сам процес -«плетення» асоціативних сіток, вузликами яких служать почуттєві образи (первинні - відчуття, вторинні - уявлення).

Представниками Вюрцбурзької школи були:

Нарцис Ах(1871-1946) реалізував в експерименті припущення Кюльпе про те, що обстежуваний «передналаштований» на вико­нання задачі. Таке «переднастроювання» він позначив терміном «тенденція, що детермінує», чи «установка свідомості». Ах вніс у лексику школи ще один термін - «освідомлення», щоб позначити особливий (несенсорний) зміст свідомості. Головна робота Аха у вюрцбурзький період - «Про вольову діяльність і мислення» (1905).

Карл Бюлер(1879-1963) працював у Вюрцбургу в 1907-1909 рр. Він вніс в експериментальну практику школи нову орієнтацію, що дала привід для найбільш гострої критики з боку Вундта. Методика полягала в тім, що перед обстежуваним ставилася складна проблема процесу). Знання про зовнішній світ відтискує і затемнює «матерію» свідомості, «безпосередній досвід». Це знання осідає в мові. Тому вер­бальні звіти обстежуваних насичені інформацією про події і пред­мети зовнішнього світу (наприклад, про склянку, а не про світле, про просторові відчуття й інші психічні компоненти, сполучені з його впливом на суб'єкт). Науково-психологічний аналіз варто очистити від предметної спрямованості свідомості. Потрібна така мова, що дозволила б говорити про психічну «матерію» у її безпосередній даності.

Якщо обстежуваний при вирішенні розумової задачі не усвідом­лює чуттєво-образного складу значень, якими він оперує, то це йому не вдається тільки через недостатню тренованість його інтроспекції. Зазначені моменти неодмінно беруть участь у процесі мислення в важковловимій формі «темних» м'язових чи органічних відчуттів, що складають сенсорну серцевину неусвідомлюваного контексту.

Тітченер вважав, що сполучення інтроспекції з експериментом і математикою зрештою наблизить психологію до стандартів при­родничих наук. Тим часом уже при житті Тітченера продуктивність досліджень його школи стала падати. Причину занепаду тітченерів-ської школи варто шукати в об'єктивних обставинах розвитку пси­хології. Школа ця склалася на хиткому ґрунті інтроспекціонізму і тому неминуче повинна була розпастися. У 30-х роках багато хто з її вихованців продовжували активно працювати, але ніхто вже не слідував програмі структуралізму.

Значний внесок у розвиток психології зробили представники Вюрцбурзької школи. На початку XX ст. в різних університетах сві­ту діяли десятки лабораторій експериментальної психології. Тільки в Сполучених Штатах їх було понад сорока. їхня тематика була різною: аналіз відчуттів, психофізика, психометрія, асоціатив­ний експеримент. Робота велася з великою напругою, але істотно нові факти й ідеї не народжувалися.

Провідними вченими школи були В.Джеймс (Уільям Джеймс) (1842-1910), який звертав увагу на те, що результати величезної кількості дослідів не відповідають вкладеним зусиллям. Учень Ос-вальда Кюльпе(1862-1915) у Вюрцбургу (Баварія) - професор, уродженець Латвії (що входила до складу Росії), - був м'якою, до­брозичливою, товариською людиною з широкими гуманітарними ін­тересами. Після навчання у Вундта він став його асистентом. Попу­лярність Кюльпе приніс «Нарис психології» (1883), де викладалися ідеї, близькі до вундтовських. Але незабаром і він, очоливши лабо­раторію у Вюрцбургу, виступив проти свого вчителя. Проведені в цій лабораторії декількома молодими людьми досліди виявилися для першого десятиліття XX ст. самою значною подією в експери­ментальному дослідженні людської психіки.

У наборі експериментальних схем вюрцбурзької лабораторії спо­чатку начебто нічого примітного не було. Визначалися пороги чут­ливості, вимірявся час реакції, широко розповсюдженим стає асо­ціативний експеримент.

До важливих досягнень Вюрцбурзької школи варто віднести те, що вивчення мислення стало здобувати психологічні контури. Ко­лись вважалося, що закони мислення — це закони логіки, які вико­нуються в індивідуальній свідомості відповідно до правил утворення асоціацій. Оскільки ж асоціативний принцип є загальним, специфіч­но психологічна сторона мислення взагалі не розрізнялася. Тепер же ставало очевидним, що ця сторона має власні властивості і за­кономірності, відмінні як від логічних, так і від асоціативних.

Вюрцбурзька школа вводила в психологічне мислення нові пере­мінні: установку (мотиваційну перемінну), що виникає при прийнятті задачі; задачу (ціль), від якої виходять тенденції, що детермінують; процес як зміну пошукових операцій, що іноді здобуває афективну напруженість; несенсорні компоненти в складі свідомості (розумові, а не почуттєві образи).

Ця схема протистояла традиційній, відповідно до якої детермі­нантою процесу служить не зовнішній подразник, а сам процес — «плетення» асоціативних сіток, вузликами яких служать почуттєві образи (первинні - відчуття, вторинні - уявлення).

Представниками Вюрцбурзької школи були:

Нарцис Ах(1871-1946) реалізував в експерименті припущення Кюльпе про те, що обстежуваний «передналаштований» на вико­нання задачі. Таке «переднастроювання» він позначив терміном «тенденція, що детермінує», чи «установка свідомості». Ах вніс у лексику школи ще один термін - «освідомлення», щоб позначити особливий (несенсорний) зміст свідомості. Головна робота Аха у вюрцбурзький період - «Про вольову діяльність і мислення» (1905).

Карл Бюлер(1879-1963) працював у Вюрцбургу в 1907-1909 рр. Він вніс в експериментальну практику школи нову орієнтацію, що дала привід для найбільш гострої критики з боку Вундта. Методика полягала в тім, що перед обстежуваним ставилася складна проблема і він повинен був, не використовуючи хроноскопа, можливо більш ретельно описати, що відбувається в його свідомості в процесі рішен­ня. В історичній літературі висловлюється думка, що «Бюлер більш ніж хто-небудь інший зробив очевидним, що в досвіді існують дані, що не є сенсорними».

Отто Зельц(1881-1944). Йому належить заслуга експеримен­тального аналізу залежності цього процесу від структури задачі, що розв'язується. Зельц увів поняття про «антиципаторну схему», що збагатило колишні дані про роль установки і задачі. Головні ро­боти Зельца: «Про закон упорядкованого руху думки» (1913), «До психології продуктивного мислення і помилки» (1922), «Закон про­дуктивної і репродуктивної духовної діяльності» (1924). Зельц заги­нув у нацистському концентраційному таборі.

Традиції експериментального вивчення мислення, створені вюрц-бурзькою школою, були розвинуті іншими дослідниками, що до неї не належали.

Таким напрямком психологічних досліджень був функціоналізм.Біля джерел цього напрямку, що став на початку XX ст. одним з пануючих в американській психології, стояв австрійський психолог Франц Брентано(1838-1917). Він почав свою діяльність як католи­цький священик, але потім залишив релігію і перейшов у Віден­ський університет, де став професором філософії. Перша праця Брентано була присвячена психології Аристотеля, а також її інтер­претації середньовічними католицькими теологами, що розробили поняття про інтенцію, як особливу спрямованість думки. У незавер­шеній роботі «Психологія з емпіричної точки зору» (1874) Брентано запропонував нову програму розробки психології як самостійної науки, протиставивши її програмам В.Вундта.

Для визначення ознаки свідомості Ф.Брентано вводить поняття інтенція. Інтенція — не просто активність. У ній разом з актом сві­домості завжди співіснує який-небудь об'єкт. Психологія викорис­товує, зокрема, слово «уявлення», розуміючи під ним відновлення в пам'яті відбитків баченого чи чутого. Згідно з Брентано варто гово­рити не про уявлення, а про уявлювання, тобто про спеціальну ду­ховну діяльність, завдяки якій усвідомлюється колишній образ. Це відноситься і до інших психічних феноменів. Під інтенцією розу­міється спрямованість свідомості, мислення на який-небудь об'єкт.

Описуючи і класифікуючи форми цих актів, Брентано дійшов висновку про те, що існує три основних їх форми: акти уявлювання чого-небудь, акти судження про що-небудь як істинне чи по­милкове й акти емоційної оцінки чого-небудь як бажаного чи відки­нутого. Поза актом об'єкт не існує, але й акт, у свою чергу, виникає тільки при спрямованості на об'єкт.

Брентано рішуче відкидав прийняту в лабораторіях експери­ментальної психології процедуру аналізу. Він вважав, що вона псує реальні психічні процеси і феномени, які варто вивчати шляхом ре­тельного внутрішнього спостереження за їх природною зміною.

Важливу роль у розробці функціоналізму в його західноєвро­пейському варіанті зіграв німецький психолог Карл Штумпф.

К.Штумпф(1848-1936) був професором кафедри філософії в Празі, Галлі і Мюнхені. З 1894 р. він працював у Берлінському універ­ситеті, де організував психологічну лабораторію. Під впливом Брен­тано він вважав предметом психології дослідження психологічних функцій, чи актів (сприйняття, розуміння, бажання), відрізняючи їх від феноменів (сенсорних форм, що представляються у вигляді цін­ностей, понять і їм подібних змістів свідомості). Вивчення феноменів Штумпф відносив до особливої предметної області - феноменології, пов'язуючи її з філософією, а не з психологією.

Власним предметом психології Штумпф вважав функції (чи ак­ти). Так, дослідженню підлягає не червоний колір об'єкта (який яв­ляє собою, згідно з Штумпфом, феномен, а не функцію свідомості), а акт (чи дія) суб'єкта, завдяки якому людина усвідомлює цей колір у його відмінності від інших. Серед функцій Штумпф розрізняв дві категорії: інтелектуальні та емотивні (чи афективні). Емотивні функ­ції складаються з протилежних пар: радість і сум, бажання і відки­дання, прагнення і втеча.

Розвиток функціоналізму в Америці також тісно пов'язаний з ім'ям В.Джеймса, про якого ми вже згадували під час розгляду Вюрцбурзької школи.

ВДжеймс (1842-1910) закінчив Гарвардський університет, одер­жавши медичну і художню освіту. У його психологічних роботах викладена не стільки цілісна система поглядів, скільки набір кон­цепцій, що послужили основою різних підходів у сучасній психо­логії - від біхевіоризму до гуманістичної психології. Джеймс зробив психологію однією з найбільш популярних наук в Америці. Він був першим професором психології в Гарвардському університеті, творцем першої американської психологічної лабораторії (1875), президентом Американської психологічної асоціації (1894-1895).

Джеймс займався багатьма проблемами — від вивчення мозку і роз­витку пізнавальних процесів і емоцій до проблем особистості і пси-ходелічних досліджень. Одним з основних питань для нього було дослідження свідомості. Джеймсу належить ідея про «потік свідо­мості», тобто про безперервність роботи людської свідомості, незва­жаючи на зовнішню дискретність, викликану частково несвідомими психічними процесами. Безперервність думки пояснює можливість самоідентифікації незважаючи на постійні розриви у свідомості. То­му, наприклад, прокидаючись, людина миттєво усвідомлює себе і їй «не потрібно бігти до дзеркала для того, щоб переконатися, що це вона». Джеймс підкреслює не тільки безперервність, але і динамізм, постійну мінливість свідомості, говорячи про те, що усвідомлення навіть звичних речей постійно змінюється і, перефразуючи Герак-літа, який говорив про те, що не можна ввійти два рази в ту саму ріку, він писав, що ми не можемо мати точно ту ж саму думку двічі.

Джеймс багато зробив для розвитку психології як самостійної науки, незалежної від медицини і філософії. Хоча він і не є осново­положником психологічної школи чи системи, ним розроблено бага­то тенденцій продуктивного розвитку психологічної науки, наміче­ний широкий план необхідних перетворень і напрямків у цьому розвитку. Він понині вважається найбільш значним і видатним аме­риканським ученим, що зробив величезний вплив не тільки на пси­хологічну науку, але і на філософію і педагогіку.

Поряд із Джеймсом засновником функціонального напрямку прий­нято вважати Джона Дьюї(1859-1952), який у XIX ст. здобув ве­лику популярність як філософ і педагог. Дьюї починав свою кар'єру як психолог. Його книга «Психологія» (1886) була першим амери­канським підручником з цього предмета. Але не вона визначила його вплив на психологічні кола, а невелика стаття «Поняття про рефлекторний акт у психології» (1896), де він різко виступив проти уявлень, що основними одиницями поведінки служать рефлекторні Дуги.

Ніхто в психології цього уявлення і не відстоював. Проте Дьюї вимагав перейти до нового розуміння предмета психології, визнати таким цілісний організм у його невгамовній, адаптивній стосовно се­редовища активності. Свідомість - один з моментів у цьому конти­нуумі. Вона виникає, коли координація між організмом і середови­щем порушується, і організм, щоб вижити, прагне пристосуватися до нових обставин.

У 1894 р. Дьюї був запрошений у Чиказький університет, де під його впливом сформувалася група психологів, що незабаром оголо­сили себе в противагу послідовникам Вундта і Тітченера функціона­лістами, їхнє теоретичне кредо висловив Джеймс Енджелл (1869-1949) у президентській доповіді до Американської психологічної асоціації — «Область функціональної психології» (1906). Тут функ­ціональна психологія визначалася як вчення про психічні (тепіаі) операції у противагу структуралістському вченню про психічні еле­менти

Після Енджелла на чолі школи став Гарвей Керр(1873-1954). Позиції школи відбиті в його книзі «Психологія» (1925), де ця наука визначалася як вивчення психічної діяльності (тепіаі асїіуііу). Цей термін, за Керром, є «загальним ім'ям для такої діяльності, як сприй­няття, пам'ять, уява, мислення, почуття, воля. Психічна діяльність складається в набутті, збереженні, організації й оцінці досвіду і його наступному використанні для керівництва поведінкою».

Що стосується методів, то в Чиказькій школі вважалося до­цільним застосовувати й інтроспекцію, і об'єктивне спостереження (експеримент трактувався як контрольоване спостереження), і ана­ліз продуктів діяльності. Чиказька школа Енджелла-Керра була науково-освітньою в тім змісті, що в ній готувалися у великій кіль­кості кадри дослідників. Істотно нових теоретичних ідей і методів вона не висунула, відкриттями не прославилася. її ідеї належали Джеймсу, що експериментами не займався і, за власним визнанням, лабораторні заняття ненавидів.

В атмосфері слабкого функціоналізму, що наростала, зароджу­ється нова психологічна течія. На зміну американському функціо­налізму приходить біхевіоризм.Біхевіоризм, що визначив вигляд американської психології в XX ст., радикально перетворив усю си­стему уявлень про психіку. Його кредо виражала формула, відпо­відно до якої предметом психології є поведінка, а не свідомість. (Звідси і назва від англ. ЬеЬауіог - поведінка) Оскільки тоді було прийнято ставити знак рівності між психікою і свідомістю (психіч­ними вважалися процеси, що починаються і закінчуються у свідо­мості), виникла версія, начебто, усуваючи свідомість, біхевіоризм тим самим ліквідує психіку.

Істинний зміст подій, пов'язаних з виникненням і стрімким роз­витком біхевіористського руху, був іншим і полягав не в анігіляції психіки, а в зміні поняття про неї.

Одним з піонерів біхевіористського руху був Едвард Торндайк(1874-1949). Він називав себе не біхевіористом, а «коннексіоністом» (від англ. «коннексія» - зв'язок). Однак про дослідників і їхні кон­цепції варто судити не по тому, як вони себе називають, а по їхній ролі в розвитку пізнання. Роботи Торндайка відкрили перший роз­діл у літописі біхевіоризму.

Свої висновки Торндайк виклав у 1898 р. в докторській дисерта­ції «Інтелект тварин. Експериментальне дослідження асоціативних процесів у тварин». Терміни Торндайк уживав традиційні - «інте­лект», «асоціативні процеси», але вони наповнялися новим змістом.

Те, що інтелект має асоціативну природу, було відомо з часів Гоббса. Те, що інтелект забезпечує успішне пристосування тварини до середовища, стало загальноприйнятим після Спенсера, але впер­ше саме дослідами Торндайка було показано, що природа інтелек­ту і його функція можуть бути вивчені й оцінені без звертання до ідей чи інших явищ свідомості. Асоціація означала вже зв'язок не між ідеями чи між ідеями і рухами, як у попередніх асоціативних теоріях, а між рухами і ситуаціями.

Цю роботу І.П.Павлов вважав піонерською в об'єктивних дослі­дженнях поведінки. Після захисту дисертації Торндайк протягом 50 років працював викладачем учительського коледжу. Він опубліку­вав 507 робіт з різних проблем психології.

Теоретичним лідером біхевіоризму став Джов Брадаус Уотсон(1878-1958). Усіма реакціями, як інтелектуальними, так і емоційни­ми, можна, на думку Уотсона, керувати. Психічний розвиток зво­диться до навчання, тобто до будь-якого придбання знань, умінь, навичок - не тільки спеціально сформованих, але і тих, що виника­ють стихійно. З цього погляду, научіння - більш широке поняття, ніж навчання, тому що містить у собі і цілеспрямовано сформовані при навчанні знання. Таким чином, дослідження розвитку психіки зводяться до дослідження формування поведінки, зв'язків між сти­мулами і реакціями (8-К), що виникають на їх основі. Девізом біхе­віоризму стало поняття про поведінку як систему реакцій ор­ганізму, що спостерігається об'єктивно, на зовнішні і внутрішні стимули. Це поняття зародилося в російській науці в працях І.М.Сєченова, ШЛавлова і ВЖБехтерєва. Вони довели, що область психічної діяльності не вичерпується явищами свідомості суб'єкта, пізнаваними шляхом внутрішнього спостереження за ними (інтрос­пекцією), тому що при подібному трактуванні психіки неминуче розщеплення організму на душу (свідомість) і тіло (організм як ма­теріальну систему). В результаті свідомість відокремлювалася від зовнішньої реальності, замикалася в колі власних явищ (пережи­вань), що ставлять її поза реальним зв'язком земних речей і включе-ності в хід тілесних процесів. Відкинувши подібну точку зору, росій­ські дослідники вийшли на новаторський шлях вивчення взаємин цілісного організму із середовищем, спираючись на об'єктивні мето­ди, сам же організм трактуючи в єдності його зовнішніх (у тому числі рухових) і внутрішніх (у тому числі суб'єктивних) проявів. Цей підхід намічав перспективу для розкриття факторів взаємодії цілісного організму із середовищем і причин, від яких залежить ди­наміка цієї взаємодії. Передбачалося, що знання причин дозволить у психології здійснити ідеал інших точних наук з їх девізом «пе­редбачення і керування».

Уотсон став найбільш популярним лідером біхевіористського руху. Але один дослідник, яким би яскравим він не був, неспромож­ний створити науковий напрямок.

Серед сподвижників Уотсона в хрестовому поході проти свідо­мості виділялися великі експериментатори У.Хантер (1886-1954) і К.Лешлі (1890-1958). Перший винайшов у 1914 р. експерименталь­ну схему для вивчення реакції, що він назвав відстроченою. Мавпі, наприклад, давали можливість побачити, у якій із двох шухляд по­кладений банан. Потім між нею і шухлядами ставили ширму, яку через кілька секунд забирали. Вона успішно вирішувала цю зада­чу, довівши, що вже тварини здатні до відстроченої, а не тільки безпосередньої реакції на стимул.

Учнем Уотсона був Карл Лешлі, що працював у Чиказькому і Гарвардському університетах, а потім у лабораторії Іеркса з вив­чення приматів. Він, як і інші біхевіористи, вважав, що свідомість повністю зводиться до тілесної діяльності організму. Відомі досліди Лешлі по вивченню мозкових механізмів поведінки будувалися за такою схемою: у тварини вироблялася яка-небудь навичка, а потім видалялися різні частини мозку з метою з'ясувати, чи залежить від них ця навичка. У підсумку Лешлі прийшов до висновку, що мозок функціонує як ціле і його різні ділянки еквіпотенціальні, тобто рівноцінні, і тому з успіхом можуть заміняти одна одну.

Усіх біхевіористів поєднувала переконаність у безплідності по­няття про свідомість, у необхідності покінчити з «менталізмом». Але єдність перед загальним супротивником — інтроспективною кон­цепцією - утрачалася при вирішенні конкретних наукових проблем.

Досить продуктивною в період кризи і в подальшому була пси­хологічна школа створена австрійським психологом і психіатром Зиґмундом Фрейдом (1856-1939), який є одним з тих учених, хто багато в чому вплинув на весь подальший розвиток сучасної психо­логії. Ця школа отримала назву психоаналізу (глибинна психологія). Жодний психологічний напрямок не придбав настільки широкої по­пулярності за межами цієї науки, як фрейдизм. Це підтверджується впливом його ідей на мистецтво, літературу, медицину, антрополо­гію й інші області науки, пов'язані з людиною.

З.Фрейд назвав своє вчення психоаналізом — по імені методу, розробленого ним для діагностики і лікування неврозів. Друга назва — глибинна психологія. Цей напрямок одержав назву за своїм пред­метом дослідження, тому що концентрував свою увагу на вивченні глибинних структур психіки.

Вперше Фрейд заговорив про психоаналіз у 1896 р., а через рік він почав проводити систематичні самоспостереження, які фіксував у щоденниках до кінця життя. У 1900 р. з'явилася його книга «Тлу­мачення сновидінь», у якій він вперше опублікував найважливіші положення своєї концепції, доповнені в наступній книзі «Психопа­тологія повсякденного життя». Поступово його ідеї здобували виз­нання. У 1910 р. його запрошують читати лекції в Америці, де його теорія здобуває особливої популярності. Його роботи перекладають­ся на багато мов. Навколо Фрейда поступово складається гурток шанувальників і послідовників, до якого входять К.Юнг,ААдлер, Ш.Ференчі, О.Ранк, К.Абрахам.Однак через суперечності у підхо­дах до розуміння структури особистості, догматизм, небажання прислуховуватись до учнів талановитіші його послідовники — Ад-лер, Юнг, Ранк - відходять від нього.

З ростом популярності Фрейда зростала і кількість критичних робіт, спрямованих проти нього. У 1933 р. нацисти спалили книги Фрейда в Берліні. Після захоплення гітлерівцями Австрії положен­ня Фрейда стає небезпечним. Закордонні психоаналітичні гуртки збирають значну суму грошей і фактично викуповують Фрейда. Він їде в Англію. Помер Фрейд у 1939 р., залишивши після себе ство­рений ним світ, уже цілком відкритий для тлумачень і критики.

Фрейд висунув на передній план життєві питання, що ніколи не переставали хвилювати людей, — про складність внутрішнього сві­ту людини, про випробовувані нею душевні конфлікти, про наслідки незадоволених потягів, про протиріччя між «бажаним» і «належним».

Життєвість і практична важливість цих питань вигідно контрасту­вали з абстрактністю і сухістю академічної, «університетської» пси­хології. Це й обумовило той величезний резонанс, що одержало вчення Фрейда як у самій психології, так і далеко за її межами.

Зайнявшись аналізом власної психіки, Фрейд не міг використову­вати ні гіпноз, ні вільні асоціації. Він вибрав інші психічні феноме­ни — сновидіння, у яких побачив «царську дорогу до несвідомого».

Як силу, що рухає душевним життям, Фрейд висунув могутнє сексуальне начало - лібідо.Думка про те, що чудність в поведінці можуть мати сексуальні підстави, виникла в неврологів до Фрейда. Про це він почув, будучи в Парижі, від Шарко. Але визнати роль статевого потягу в неврозі ще не значило відмовитися від фізіоло­гічного пояснення. Фрейд слідом за Брейером вважав спочатку, що вся справа в порушенні балансу нервової енергії.

Однак у психотерапевтичній практиці спливла обставина, що штовхнула Фрейда до рішучого перегляду своїх поглядів. Це був випадок з однією пацієнткою, що ввійшла в історію психоаналізу під ім'ям Ганни О. Вона страждала від істеричних симптомів, вира­жених у розладі зору, мови, рухів. Причина вбачалася в тім, що вона мусила стримувати себе, щоб не виявити у своїй поведінці почуття провини (через безпорадність) перед важкохворим батьком. Брейєр думав, що ці симптоми є ефектом самонавіювання, і, оскільки дівчи­на в стані гіпнозу могла «вилити душу», її розповідь трактувалася як катарсис — звільнення від подавлених, болісних почуттів, їх «відреагування». Але отут відбулася подія, що сплутала карти Бре-йєра і Фрейда. Дівчина стала виражати до доктора Брейєра сексу­ально скрашене почуття любові. Брейєра це привело в сум'яття, і він відмовився від подальшої терапії. Фрейд же, продовжуючи вив­чати поведінку Ганни О., прийшов до висновку, що пацієнтка пере­несла на лікаря почуття любові, страху й інші, котрі вона отримала від батьків. Фрейд виразив це явище, що стало одним з головних у психоаналізі, у понятті «трансферу».

Погляди Фрейда можна розділити на три області: метод ліку­вання функціональних психічних захворювань, теорія особистості і теорія суспільства. При цьому стрижнем усієї системи є його погляди на розвиток і структуру особистості.

Фрейд вважав, що психіка складається з трьох шарів- свідо­мого, передсвідомого і несвідомого, у яких і розташовуються основні структури особистості. Зміст несвідомого, на думку Фрейда, недоступний усвідомленню практично за жодних умов. Зміст передсвідомого шару може бути усвідомленим людиною, хоча це і потребує від неї значних зусиль. У несвідомому шарі розташовується одна зі структур особистості - Ід, що фактично є енергетичною основою особистості. В Ід містяться уроджені несвідомі інстинкти, що пра­гнуть свого задоволення, розрядки й у такий спосіб детермінують діяльність суб'єкта. Існують два основних уроджених несвідомих інстинкти - інстинкт життя й інстинкт смерті, що знаходяться в антагоністичних відносинах, створюючи основу для фундамента­льного, біологічного внутрішнього конфлікту. Неусвідомленість цьо­го конфлікту пов'язана не тільки з тим, що боротьба між інстинк­тами, як правило, відбувається в несвідомому шарі, але і з тим, що поведінка людини викликається одночасною дією обох цих сил.

Друга структура особистості - Его, на думку Фрейда, також є уродженою і розташовується як у свідомому шарі, так і в перед-свідомості. Таким чином, ми завжди можемо усвідомити своє «я», хоча це може бути для нас і нелегкою справою. Якщо зміст Ід роз­ширюється, то зміст Его, навпаки, звужується, тому що дитина на­роджується, за Фрейдом, з «океанічним почуттям «я», включаючи в себе увесь навколишній світ. Згодом він починає усвідомлювати границю між собою і навколишнім світом, локалізувати «я» до свого тіла, звужуючи в такий спосіб Его.

Третя структура особистості — супер-Его — не уроджена, вона формується в процесі життя. Механізмом її формування є іден­тифікація з близьким дорослим своєї статі, риси і якості якого і ста­ють змістом супер-Его. В процесі ідентифікації у дітей формується також Едипів комплекс (у хлопчиків) чи комплекс Електри (у дівча­ток), тобто комплекс амбівалентних почуттів, що проявляє дитина до об'єкта ідентифікації.

Фрейд підкреслював, що між цими трьома структурами особи­стості існує хитка рівновага, тому що не тільки їхній зміст, але і на­прямки їхнього розвитку протилежні один одному. Інстинкти, що містяться в Ід, прагнуть до задоволення, диктуючи людині такі ба­жання, що практично нездійсненні в жодному суспільстві. Супер-Его, у зміст якого входять совість, самоспостереження й ідеали, по­переджає людину про неможливість здійснення цих бажань і стоїть на варті дотримання норм, прийнятих у суспільстві. Таким чином, Его стає мовби ареною боротьби суперечливих тенденцій, що дик­туються Ід і супер-Его. Такий стан внутрішнього конфлікту, у якому постійно знаходиться людина, робить його потенційним невроти­ком. Тому Фрейд підкреслював, що не існує чіткої грані між нор­мою і патологією. Можливість підтримувати своє психічне здоров'я залежить від механізмів психологічного захисту, що допомагають людині якщо не запобігти, то хоча б пом'якшити конфлікт між Ід і супер-Его.

Фрейд виділяв кілька захисних механізмів, головними з яких є витіснення, регресія, раціоналізація, проекція і сублімація.

. Витіснення є самим неефективним механізмом, тому що при цьому енергія, яка протікає по інстинктивних каналах, не реалізу­ється в діяльності, але залишається в людині, викликаючи ріст на­пруженості.

Регресія і раціоналізація є більш успішними видами захисту, тому що вони дають можливість хоча б часткової розрядки енергії, що міститься в бажаннях людини. При цьому регресія являє собою більш примітивний спосіб виходу з конфліктної ситуації. Людина може почати кусати нігті, псувати речі, жувати гумку чи тютюн, вірити в злих чи добрих духів, прагнути до ризикованих ситуацій тощо, причому багато з цих регресій настільки загальноприйняті, що навіть не сприймаються такими. Раціоналізація пов'язана з пра­гненням супер-Его хоч якось проконтролювати ситуацію, що ство­рилася, додавши їй «добропорядного» вигляду. Тому людина, не усві­домлюючи реальні мотиви своєї поведінки, прикриває їх і пояснює придуманими, але морально прийнятними мотивами.

При проекцїі людина приписує іншим ті бажання і почуття, що випробовує сама. У тому випадку, коли суб'єкт, якому було припи­сано яке-небудь почуття, своєю поведінкою підтверджує дану про­екцію, цей захисний механізм діє досить успішно.

Найбільш ефективним є механізм, що Фрейд назвав субліма­цією. Він допомагає направити енергію, пов'язану із сексуальними чи агресивними прагненнями, в інше русло, реалізувати її, зокрема, у художній діяльності, культурі, яку вважав продуктом сублімації і з цього погляду розглядав твори мистецтва, наукові відкриття. Найбільш успішним є цей шлях, тому що тут відбувається повна реалізація накопиченої енергії, катарсис, чи очищення, людини.

Лібідозна енергія, що пов'язана з інстинктом життя, є також основою розвитку особистості, характеру. Фрейд говорив про те, що в процесі життя людина проходить кілька етапів, що відрізняють­ся один від одного способом фіксацгі лібідо, способом задоволення

інстинкту життя. При цьому важливо, яким саме способом від­бувається фіксація і чи страждає людина при цьому в сторонніх об'єктах. Виходячи з цього Фрейд виділяв три великих етапи.

Перший етап — лібідо-об'єкт — характерний тим, що дитина має потребу в сторонньому об'єкті для реалізації лібідо. Цей етап триває до одного року і зветься оральною стадією, тому що задово­лення відбувається при роздратуванні порожнини рота. Фіксація на цій стадії відбувається в тому випадку, коли дитина в цей період не змогла реалізувати свої лібідозні бажання. Для цього типу особис­тості характерна визначена залежність, інфантильність.

Другий етап, що триває до початку статевого дозрівання, на­зивається лібідо-суб'єкт і характеризується тим, що для задоволен­ня своїх інстинктів дитині не потрібно ніякого зовнішнього об'єкта. Іноді Фрейд називав цю стадію нарцисизмом, вважаючи, що для людей, у яких відбулася фіксація на цій стадії, характерна орієн­тація на себе, прагнення використовувати оточуючих для задово­лення власних недоліків і бажань, емоційна відгородженість. Етап складається з декількох стадій. Перша, котра триває приблизно до трьох років, - анальна, при якій дитина не тільки учиться навич­кам туалету, але в неї починає формуватися і почуття власності. Фіксація на цій стадії формує анальний характер, що характеризу­ється упертістю, часто твердістю, акуратністю й ощадливістю. З трьох років дитина переходить на наступну, фалічну стадію, на якій діти починають усвідомлювати свої сексуальні відмінності, ці­кавитися своїми геніталіями. Цю стадію Фрейд вважав критичною для дівчаток, що вперше починають усвідомлювати свою неповно­цінність у зв'язку з відсутністю в них пеніса. Це відкриття, вважав він, може призвести до пізньої невротизації чи агресивності, що вза­галі характерна для людей, фіксованих на цій стадії. У цей період наростає напруженість у відносинах з батьками, насамперед з батьком своєї статі, якого дитина боїться і до якого ревнує батька про­тилежної статі. Ця напруженість слабшає до шести років, коли настає латентний період у розвитку сексуального інстинкту. У цей період, що триває до початку статевого дозрівання, діти звертають велику увагу на навчання, спорт, ігри.

У підлітковому віці діти переходять на третій етап, що також називається лібідо-об'єкт, тому що для задоволення сексуального інстинкту людині знову необхідний партнер. Ця стадія також нази­вається генітальною, тому що для розрядки лібідозної енергії людина шукає способи статевого життя, характерні для статі і типу її особистості.

Найважливіше місце в теорії Фрейда займав його метод — пси­хоаналіз, для пояснення роботи якого і були, власне, створені інші частини його теорії. У своїй психотерапії Фрейд виходив з того, що лікар займає в очах пацієнта місце батька, що домінує положення, яке пацієнт визнає безумовно. При цьому встановлюється канал, по якому відбувається безперешкодний обмін енергією між терапевтом і пацієнтом, тобто з'являється трансфер. Завдяки цьому терапевт не тільки проникає в несвідоме свого пацієнта, але і вселяє йому визначені положення, насамперед своє розуміння, свій аналіз при­чин його невротичного стану. Цей аналіз відбувається на основі сим­волічної інтерпретації асоціацій, снів і помилок пацієнта, тобто слі­дів його витиснутого потягу. Лікар не просто ділиться з пацієнтом своїми спостереженнями, але вселяє йому своє тлумачення, що па­цієнт некритично сприймає. Це вселяння, на думку Фрейда, і забез­печує катарсис: приймаючи позицію лікаря, пацієнт наче усвідом­лює своє несвідоме і звільняється від нього. Оскільки основа такого видужання пов'язана з уселянням, ця терапія була названа дирек­тивною на відміну від тієї, котра заснована на рівноправних відно­синах пацієнта і лікаря.

Значний вплив на розвиток ідей школи Фрейда мав швейцар­ський психолог Карл Густав Юнг(1875-1961), який закінчив уні­верситет в Цюріху. Пройшовши стажування в психіатра П.Жане, він відкриває власну психологічну і психіатричну лабораторію. У цей час він знайомиться з першими роботами Фрейда, відкриваю­чи для себе його теорію. Зближення з Фрейдом створило вирішаль­ний вплив на наукові погляди Юнга. Однак незабаром з'ясувалося, що незважаючи на близькість позицій і прагнень між ними існують і значні розбіжності, примирити які так і не вдалося. Ці розбіжності були пов'язані насамперед з різним підходом до аналізу несвідомого. Юнг на відміну від Фрейда стверджував, що «не тільки найнижче, але і найвище в особистості може бути несвідомим». Не погоджую­чись з пансексуалізмом Фрейда, Юнг вважав лібідо узагальненою психічною енергією, що може набирати різних форм. Не менш значи­мими були і розбіжності в тлумаченні сновидінь і асоціацій. Фрейд вважав, що вони є заступниками інших, витиснутих предметів і по­тягів. У противагу йому Юнг був упевнений, що тільки знак, усвідом­лено уживаний людиною, заміщає щось інше, а символ є самостійною, живою, динамічною одиницею. Символ нічого не заміщає, але відби­ває психологічний стан, що переживає людина в даний момент. Тому Юнг був проти символічної інтерпретації снів чи асоціацій, розроб­люваних Фрейдом, вважаючи, що необхідно йти слідом за символі­кою людини всередину її несвідомого.

Визначені розбіжності у вчених були і з питання психокорекції. Фрейд вважав, що залежність пацієнта від психотерапевта постійна і не може бути зменшена, тобто він дотримувався концепції дирек­тивної терапії. У той самий час Юнг думав, що залежність пацієнта від лікаря повинна зменшуватися згодом, в останній фазі терапії, що він називав трансформацією.

Остаточний розрив відбувся в 1912 р., після того як Юнг опуб­лікував книгу «Символи трансформації». Розрив був болючим для обох сторін.

Поступово Юнг дійшов думки, що його інтерпретація символу дає йому ключ до аналізу не тільки сновидінь, але й міфів, казок, релігії, мистецтва. Він досліджував не тільки європейську, але й індійську, китайську, тибетську культури, їхню символіку. Це і привело Юнга до одного з найважливіших відкриттів - відкриттю колективного несвідомого.

Юнг вважав, що структура особистості складається з трьох ча­стин: колективного несвідомого, індивідуального несвідомого і сві­домості. Якщо індивідуальне несвідоме і свідомість є суто особис-тісними, прижиттєвими придбаннями, то колективне несвідоме — своєрідною «пам'яттю поколінь», та психологічна спадщина, з якою дитина з'являється на світ. Юнг писав: «Зміст колективного несві­домого лише в мінімальному ступені формується особистістю й у своїй сутності взагалі не є індивідуальним придбанням. Це несвідо­ме — як повітря, яким дихають всі і яке не належить нікому».

Зміст колективного несвідомого складається з архетипів, що є формами, які організують і аналізують психологічний досвід інди­віда. Юнг часто називав архетипи «первинними образами», тому що вони пов'язані з міфічними і казковими темами. Він також вважав, що архетипи організують не тільки індивідуальну фантазію, але і колективну. Вони лежать в основі міфології народу, його релігії, визначаючи його самосвідомість.

Основними архетипами індивідуального несвідомого Юнг вва­жав Его, Персону, Тінь, Аніму (чи Анімус) і Самість. Его і Персона знаходяться в основному у свідомих шарах психіки індивіда, у той час як інші головні архетипи розташовуються в індивідуальному несвідомому.

Его є центральним елементом особистої свідомості, мовби зби­раючи розрізнені дані особистого досвіду в єдине ціле, формуючи з них цілісне й усвідомлене сприйняття власної особистості. При цьо­му Его прагне протистояти усьому, що загрожує нашій тендітній свідомості, намагається переконати нас у необхідності ігнорувати несвідому частину душі.

Персона - та частина нашої особистості, що ми показуємо сві­ту, якими ми хочемо бути в очах інших людей. Персона містить у собі і типові для нас ролі, стиль поведінки й одягу, способи самови­раження. Персона має і позитивний, і негативний вплив на нашу особистість. Домінуюча Персона може придушити індивідуальність людини, розвити в ньому конформізм, прагнення злитися з тією роллю, що нав'язує людині середовище. У той же час Персона і за­хищає нас від тиску середовища, від зацікавлених поглядів, що прагнуть проникнути в нашу душу, допомагає в спілкуванні, особ­ливо з незнайомими людьми.

Тінь є центром особистого несвідомого. Як Его збирає дані про наш зовнішній досвід, так Тінь фокусує, систематизує ті враження, що були витіснуті зі свідомості. Змістом Тіні є ті прагнення, що за­перечуються людиною як несумісні з його Персоною, з нормами суспільства. При цьому чим більше домінує Персона в структурі особистості, тим більше зміст Тіні, тому що індивіду необхідно ви­тісняти в несвідоме усе більшу кількість бажань.

Аніма (у чоловіка) чи Анімус (у жінки) — ті частини душі, що відбивають інтерсексуальні зв'язки, уявлення про протилежний стан. На їх розвиток великий вплив роблять батьки (мати - у хлоп­чика і батько - у дівчинки). Цей архетип дуже впливає і на пове­дінку, і на творчість людини, будучи джерелом проекції, нових об­разів у душі людини.

Самость, з погляду Юнга, є центральним архетипом всієї осо­бистості, а не тільки її свідомої чи несвідомої частини; це «архетип порядку і цілісності особистості». її головне значення в тім, що во­на не протиставляє різні частини душі (свідому і несвідому) один одному, але з'єднує їх так, щоб вони доповнювали один одного. У процесі розвитку особистість знаходить усю велику цілісність і, ін­дивідуалізуючись, стає усе більш вільною у своєму вираженні і са­мопізнанні.

Виходячи зі структури душі, Юнг створює і свою типологію особистості, виділяючи два типи: екстраверти й інтроверти. Ін­троверти в процесі індивідуалізації звертають більше уваги на внутрішню частину своєї душі, будують свою поведінку виходячи з власних ідей, власних норм і переконань. Екстраверти, навпаки, більше орієнтовані на Персону, на зовнішню частину своєї душі. Во­ни на відміну від інтровертів прекрасно орієнтуються в зовнішньо­му світі й у своїй діяльності виходять, головним чином, з його норм і правил. Якщо інтроверту загрожує повний розрив контактів із зовнішнім світом, то для екстравертів не меншою небезпекою є втрата себе. У своїх крайніх проявах екстраверти є догматиками, а інтроверти - фанатиками.

Ще одним представником школи психоаналізу був Альфред Адлер (1870-1937), він закінчив медичний факультет Віденського університету, почавши роботу як лікар-офтальмолог. Однак швидко його інтереси переміщуються у бік психіатрії і неврології. У 1902 р. Адлер стає одним з перших чотирьох членів гуртка, що утворився навколо фундатора нового психологічного напрямку - Фрейда. У 1910 р. за пропозицією Фрейда він стає першим президентом Ві­денського психоаналітичного товариства. Однак незабаром Адлер почав розвивати ідеї, що суперечили деяким основним положенням Фрейда. Коли ці розбіжності загострилися, йому було запропонова­но викласти свої погляди, що він і зробив у 1911 р., відмовившись потім від посади президента товариства. Через деякий час Адлер офіційно обірвав свої зв'язки з психоаналізом, вийшовши із товари­ства разом зі своїми прихильниками й організував власну групу, яка одержала назву Асоціації індивідуальної психології.

У 1935 р. Адлер переїжджає до США, де продовжує працювати як лікар-психіатр, одночасно обіймає посаду професора медичної психології.

Адлер став засновником нового, соціально-психологічного на­прямку. Саме в розвитку цих своїх нових ідей він і розійшовся з Фрейдом. Його теорія дуже мало пов'язана з класичним психоана­лізом і представляє цілісну систему розвитку особистості. Теорія особистості Адлера є добре структурованою системою і ґрунтується на кількох основних положеннях, що пояснюють численні варіанти і шляхи розвитку особистості. Ці основні положення: 1) фіктивний фіналізм; 2) прагнення до переваги; 3) почуття неповноцінності і ком­пенсації; 4) суспільний інтерес (почуття спільності); 5) стиль життя; 6) творче Я.

Адлер виділяв чотири основних види компенсації: неповна ком­пенсація, повна компенсація, зверхкомпенсація і мнима компен­сація, чи відхід у хворобу.

Поєднання усіх видів компенсації з життєвим стилем і рівнем розвитку почуття спільності дало можливість Адлеру створити од­ну з перших типологій особистості дітей.

Таким чином, однією з головних якостей особистості, що допо­магає їй устояти в життєвих негодах, перебороти труднощі і досяг­ти досконалості, є уміння співробітничати з іншими. Адлер писав, що якщо людина вміє співробітничати, вона ніколи не стане невро­тиком, у той час як недолік кооперації є коренем усіх невротичних і погано пристосованих стилів життя.

Теорія Адлера виявилася своєрідною антитезою фрейдівської концепції людини, вплинула на гуманістичну психологію, психоте­рапію і психологію особистості.

На початку XX століття в Сполучених Штатах розпочався біхе-віористський «бунт» проти психології свідомості, у Німеччині інша група молодих дослідників відкинула психологічний «істеблішмент» із неменшою рішучістю, ніж Уотсон. Ця група стала ядром нової наукової школи, виступивши з назвою гештальтпсихології(від нім. §Є5ІаК - форма, структура).

Ядро школи утворив тріумвірат, у який входили Макс Вертгей-мер(1880-1943), Вольфганг Келлєр(1887-1967) і Курт Коффка(1886-1941). Вони зустрілися в 1910 р. у Франкфурті-на-Майні в Психологічному інституті, де Вертгеймер шукав експериментально відповідь на питання про те, як будується образ сприйняття види­мих рухів, а Келлєр і Коффка були не тільки піддослідними, але й учасниками обговорення результатів дослідів. У цих дискусіях за­роджувалися ідеї нового напрямку психологічних досліджень.

Що ж спонукало вчених до створення школи?

Насамперед заслуговує на увагу факт одночасного виникнення гештальтизму і біхевіоризму. Вертгеймер і Уотсон виступили з іде­єю реформи психології одночасно в умовах незадоволеності, що на­ростала, у зв'язку з поглядами на предмет, проблеми, пояснювальні принципи психології. Продуктом корінних зрушень у психологічно­му пізнанні з'явилися і біхевіоризм, і гештальтизм. їхня одночасна поява — показник того, що вони виникли як різні варіанти відповіді на запити логіки розвитку психологічних ідей. І дійсно, обидва напрям­ки були реакцією на сформовані наукові стереотипи і протестом проти них. Ці стереотипи виражали вже розглянуті нами школи -структурну і функціональну.

Біхевіоризм виступив не тільки проти структуралізму, пред­ставленого в США непохитним Тітченером, але також проти функ­ціоналізму Джеймса-Енджелла. Оцінюючи гештальтизм, історики звичайно підкреслюють, що для нього головною мішенню служив структуралізм із його трактуванням свідомості як спорудження з «цеглин (відчуттів) і цементу (асоціацій)». Однак при більш пильно­му розгляді з'ясовується, що гештальтисти з не меншою рішучістю відкинули і функціоналізм.

Гештальтисти зробили наступний крок порівняно з функціо­налістами, а саме відмовилися від додаткових елементів (чи актів), що ззовні упорядковують сенсорний склад свідомості, додаючи йо­му структуру, форму, гештальт, і затвердили постулат про те, що структурність споконвічно притаманна цьому складу.

Біхевіористи вважали її псевдопроблемою - свідомість усува­лася з психології, з наукових пояснень поведінки.

Гештальтисти, навпаки, убачали головну задачу в тім, щоб дати нову інтерпретацію фактам свідомості як єдиної психічної реальнос­ті. Гештальтистська критика «атомізму» у психології була переду­мовою переорієнтації експерименту з метою виявлення у свідомості образних структур, чи цілісності. Досягти цієї мети без самоспосте­реження було неможливо. Але і два колишніх варіанти інтроспек­тивного методу довелося відкинути (вундтовський, що вимагав від піддослідного звіту про елементи «безпосереднього досвіду», і метод членування свідомості на «фракції», вироблений Вюрцбурзькою школою).

Гештальтисти прийняли третій варіант інтроспективного мето­ду, що одержав назву феноменологічного. У пошуках шляхів про­никнення в реальність душевного життя у всій її повноті і безпосе­редності пропонувалося зайняти позицію «наївного» спостерігача, не обтяженого упередженими уявленнями про його побудову.

Цю точку зору прийняли не тільки гештальтисти, але й інша група молодих дослідників, що працювали в одному з головних центрів експериментальної психології того часу — у Геттінгенсько-му університеті. Вони йшли не стільки за своїм учителем психології Г.Е.Мюллером, скільки за професором філософії цього університету Е.Гуссерлем(1859-1938), який, слідом за Брентано, учив, що фено­мени свідомості гідні бути розглянуті самі по собі в їхній безпосе­редній інтуїтивній даності.

Гуссерль бачив свою задачу в тім, щоб реформувати логіку, а не психологію. Але висунута ним ідея феноменологічного методу як «неупередженого», звільненого, вільного від банальних стереотипів опису психічної реальності глибоко вразила молодих співробітників Г.Е.Мюллера, що займалися експериментально-психологічною ро­ботою.

Праці про гештальти розробляв Келєр, слідом за ним вийшли роботи про фізичні гештальти Коффки «Основи психічного розвит­ку» (1921), а потім програмна стаття Вертгеймера «Дослідження, що відносяться до навчання про гештальти» (1923). У цих роботах була викладена програма нового напрямку, що організував свій журнал «Психологічне дослідження» (до його закриття при гітлерівському режимі вийшло 22 томи). Келєр зайняв після Штумпфа кафедру в Берлінському університеті. До гештальтистського тріумвірату були близькі доцент цього університету Курт Левін, що створив само­стійну школу, невролог Курт Гольдштейн та ін.

20-і роки ознаменувалися серйозними експериментальними до­сягненнями гештальтпсихології. Вони стосувалися, головним чином, процесів сприйняття, притім зорового. Було запропоновано багато законів гештальту (їх нараховували 114). До них, зокрема, відноси­лися вже знайомі нам «фігура і фон» і «транспозиція» (реакція не на окремі подразники, а на їх співвідношення).

Були запропоновані й інші закони. Так, під прегнантністю мала­ся на увазі тенденція сприйнятого образу набути закінченої і «гар­ної» форми. («Гарною» вважалася цілісна фігура, яку неможливо зробити більш простою чи більш упорядкованою.) Константність оз­начала сталість образу речі при зміні умов її сприйняття.

Ідеї гештальтизму істотно вплинули на перетворення первісної біхевіористської доктрини і підготували ґрунт для необіхевіоризму, що став складатися на рубежі 30-х років. До цього періоду головні представники гештальтистського напрямку, рятуючись від нацизму, імігрували до Сполучених Штатів Америки й влаштувалися в різ­них університетах і наукових центрах. Це було зовнішньою обста­виною, що обумовило повний розпад школи. Хоча були і внутрішні причини цього розпаду.

Таким чином, ми переконались, що психологічна думка, яка стрім­ко набирала оберти у XIX ст., в період 10-30-х років XX ст. дійшла до кризи, яку належало подолати послідовникам тих шкіл і напрямків, які природно у цьому мали потребу. Отже, про еволюцію основних з протилежних способів осмислення природи особистості. На розпу­шенім кожним напрямком ґрунті народжувалися вчення, що розви­вали їх вихідний ідейний зміст у нових соціокультурних умовах і відповідно до запитів логіки наукової творчості.

Значний слід у російській психології залишив ще один відомий український вчений XIX ст., який увійшов в історію, це - Олек­сандр Афанасійович Потебня. Його основна думка полягала в розроб­ці напрямку, який виник в Німеччині, під назвою психологія народів. Психологія народів закликала до вивчення народної, а не індивідуа­льної свідомості.

Потебня став ініціатором побудови культурно-історичної психо­логії, що черпає інформацію про інтелектуальний устрій (лад) особи­стості в об'єктивних даних про прогрес національної мови як органа, що утворює думку.

Питання про «дух народу», про національну своєрідність його психологічного складу розглядалося, виходячи із залишених у мові свідчень історичної роботи цього народу.

Разом з тим, соціальна ситуація, яка складається у російсько­му суспільстві в 90-х роках XIX ст., привела до змін ідеологічних і наукових установок вчених. У Росії наприкінці XIX ст. утворилося принаймні дві групи інтелігенції, що займалася проблемами гумані­тарних наук. Обидві групи мали яскраво виражене ідеологічне, цінніс­не забарвлення. Ця ідеологія, вироблена на основі різного розуміння історичного розвитку і значення того чи іншого історичного періоду, впливала і на становлення методологічних основ психологічної науки, що формувалася. У 60-70-і роки велике поширення мали ліберально-народницькі погляди, що орієнтують Росію на загальнолюдський (з європейським ухилом) шлях розвитку. Привабливість цієї позиції поступово знижувалася, починаючи з 80-х років і до кінця століття на перший план вийшла протилежна позиція, у якій перебільшува­ли охоронні тенденції, що націлюють Росію на пошуки самобутніх, властивих тільки їй шляхів розвитку.

У цей час підсилювався інтерес до мистецтва, що наприкінці XIX - початку XX ст. досяг у Росії небувалого розквіту в усіх об­ластях. Можна сказати, що тоді суспільство розвивалося за законом компенсації, тобто занепад громадського життя, втрата віри в пози­тивне наукове знання, невпевненість у власному завтрашньому дні немовби компенсувалися, відображувалися в мистецтві.

У XIX ст. значних успіхів досягла в Росії і експериментальна психологія. Наукова молодь прагнула освоїти метод експерименту. Багато з тих, хто захопився психологією, відправлялися з цією метою в Німеччину, у Лейпціг, що став завдяки Вундту Меккою експери­ментальної психології. Експеримент вимагав організації спеціальних лабораторій. Психолог Микола Миколайович Ланге організував ла­бораторію в Новоросійському університеті (Одеса). У Московському університеті лабораторну роботу вів А.А.Токарський, у Юр'єві (нині Тарту) - В.В.Чиж, у Харкові - П.І.Ковалевський, у Казані - В.М.Бех-терєв (при психіатричній клініці).

У 1893 р. Володимир Михайлович Бехтерєв переїхав у Петер­бург, очоливши кафедру нервових і душевних хвороб у Військово-медичній академії. Його улюбленим дітям став організований ним у Петербурзі у 1907 р. Психоневрологічний інститут. Тут лабораторією психології завідував Олександр Федорович Лазурський (1874-1917), лікар за освітою, який розробляв характерологію як вчення про інди­відуальні відмінності. Пояснюючи їх, він виділив (разом із СЛ.Фран-ком) дві сфери: ендопсихіку як природжену основу особистості й екзосферу, що розуміється як система відносин особистості з навко­лишнім світом. На цій базі Лазурський побудував класифікацію осо­бистостей. Незадоволеність лабораторно-експериментальними ме­тодами спонукала його виступити з планом розробки природного експерименту як методу, в якому навмисне втручання в поведінку людини сполучається з природною і порівняно простою обстановою досліду. Завдяки цьому стає можливим вивчати не окремі функції, а особистість у цілому.

Головним центром розробки проблем експериментальної психо­логії став створений у Москві Георгієм Івановичем Челпановим на кошти мецената С.І.Щукіна Інститут експериментальної психології. Було побудовано дослідницький і навчальний заклад, рівного якому за умовами роботи й обладнанню на той час в інших країнах не було (офіційне відкриття інституту відбулося в березні 1914 р.). Воло­діючи великим організаторським і педагогічним талантом, Челпанов доклав чимало зусиль для навчання експериментальним методам майбутніх науковців в області психології. Позитивною стороною дія­льності інституту була висока експериментальна культура дослі­джень, які проводилися під керівництвом Г.І.Челпанова. З кола мо­лодих співробітників цього інституту вийшло декілька вітчизняних психологів (К.Н.Корнілов, Н.А.Рибніков, Б.Н.Сєвєрний, В.Н.Екзем-плярський, А.А.Смірнов, Н.І.Жинкін та ін.), що працювали в радян­ський час.