ЗАРУБІЖНА ПСИХОЛОГІЯ ВІДКРИТОЇ КРИЗИ
Психологічна думка кінця XIX - початку XX ст. Криза в психології. Зародження психологічних шкіл та напрямків у зарубіжній психології. Школа структуралістів, Вюрцбурзька школа. Функціоналізм та біхевіоризм в США, гештальтпсихологія та психоаналіз З.Фрейда.
З початком XX ст. психологічна наука виходить на новий рівень її розуміння. Психологічні категорії, такі як сприйняття і пам'ять, навички і мислення, установка і почуття трактувалися тепер як свого роду «інструменти», що дозволяють організму ефективно «орудувати» у життєвих ситуаціях. Відбувається зміна усталеної думки про свідомість як особливий замкнутий світ, ізольований острів духу. Разом з тим нова біологія направляла думки вчених на вивчення психіки з погляду її розвитку. Тим самим радикально розширювалася зона пізнання об'єктів, недоступних для інтроспективного аналізу (поведінки тварин, дітей, психічно хворих). Крах вихідних уявлень про предмет і методи психології ставав усе більш очевидним.
Глибокі перетворення переживає категоріальний апарат психології. Його основні блоки: психічний образ, психічна дія, психічне відношення, мотив, особистість набувають нового змісту. Було доведено, що психічні образи - це цілісності, що лише штучним шляхом можна розщепити на елементи. Ці цілісності були позначені німецьким терміном «гештальт» (форма, структура), які під цією назвою увійшли в науковий глосарій психології. Напрямок же, що додав гештальту значення головної «одиниці» свідомості, затвердився під назвою гештальтпсихології.
Що стосується психічної дії, то і її категоріальний статус змінився. У колишній період він відносився до розряду внутрішніх, духовних актів суб'єкта. Однак успіхи в застосуванні об'єктивного методу до вивчення відносин між організмом і середовищем довели, що область психіки включає також зовнішню тілесну дію. З'явилася могутня наукова школа, що привела цю думку в предмет психології. Відповідно напрямок, що обрав цей шлях, виходячи з англійського слова «біхейвіор» (поведінка), виступив під прапором біхевіоризму.
Ще одна сфера, що відкрилася психології, додала свідомості замість первинного вторинне значення. Визначальною для психічного життя була визнана сфера несвідомих потягів (мотивів), що рухають поведінкою і визначають своєрідність складної динаміки і структури особистості. З'явилася школа, що отримала всесвітню славу, лідером якої був визнаний З.Фрейд, а напрямок у цілому (з безліччю відгалужень) названо психоаналізом.
Французькі дослідники зосередилися на аналізі психічних відносин між людьми. У роботах ряду німецьких психологів центральною виступила тема включеності особистості в систему цінностей культури. Особливу новаторську роль в історії світової психологічної думки зіграло вчення про поведінкув його особливому варіанті російської культури.
Так з'явилися різні школи, кожна з яких у центр усієї системи категорій поставила одну з них - будь-то образ чи дія, мотив чи особистість. Це і додало кожній школі своєрідного профілю.
Орієнтація на одну з категорій як домінанту історії системи і додання іншим категоріям функції підлеглих стала однією з причин розпаду психології на різні, часом конфронтуючі між собою, школи.
Розглянемо насамперед структурну школу (школу структуралістів)- пряму спадкоємницю напрямку, лідером якого був В.Вундт. її представники називали себе структуралістами, тому що вважали головною задачею психології експериментальне дослідження структури свідомості. Поняття структури припускає елементи і їхній зв'язок, тому зусилля школи були спрямовані на пошук вихідних інгредієнтів психіки (ототожненої зі свідомістю) і способів їхнього структурування. Це була вундтівська ідея, що відбила вплив механістичного природознавства.
З крахом програми Вундта наступив і Захід його школи. Спорожнів «розплідник», де колись освоювали експериментальні методи Кеттелл і Бехтерєв, Анрі і Спірмен, Крепелін і Мюнстерберг. Багато хто з учнів, утративши віру в ідеї Вундта, розчарувалися у його таланті. Компілятор, що не зробив ніякого істотного внеску, крім, може бути, доктрини апперцепцїі, - так відзивався про Вундта Стенлі Хол, перший американський психолог, що навчався в Лейпцизі. Як говорили, це було трагедією Вундта, що він залучив так багато учнів, але утримав лише деяких. Однак один учень продовжував свято вірити, що тільки Вундт може перетворити психологію в дійсну науку. Це був англієць Едвард Тітченер(1867-1927).
Закінчивши Оксфорд, де він вивчав філософію, Тітченер чотири роки працював викладачем фізіології. Сполучення філософських інтересів із природничо-науковими приводило багатьох в область психології. Так сталося і з Тітченером. В Англії 90-х років він не міг займатися експериментальною психологією і відправився в Лейпциг. Пробувши два роки у Вундта, він сподівався стати піонером нової науки в себе на батьківщині, але там не було потреби в дослідниках, що експериментують над людською «душею». Тітченер виїхав у Сполучені Штати. Він зупинився в Корнельському університеті в 1893 р. Тут він і пропрацював 35 років, неухильно слідуючи разом з відданими учнями (число яких з кожним роком зростало) програмним установкам, засвоєним у лейпцизькій лабораторії. Тітченер публікує «Експериментальну психологію» (1901-1905), що висунула його в ряд самих видатних психологів епохи.
Перед психологією, за Тітченером, як і перед будь-якою іншою наукою, стоїть три питання: «Що?», «Як?», «Чому?».
Відповідь на перше питання - це рішення задачі аналітичного порядку: потрібно з'ясувати, з яких елементів побудований досліджуваний предмет. Розглядаючи, як ці елементи комбінуються, наука вирішує задачу синтезу. І, нарешті, необхідно пояснити, чому виникає саме така комбінація, а не інша. Стосовно до психології це означало пошук найпростіших елементів свідомості і відкриття регулярності в їхніх сполученнях (наприклад, закону злиття тонів чи контрасту кольорів). Тітченер говорив, що на питання «чому?» психолог відповідає, пояснюючи психічні процеси в термінах рівнобіжних їм процесів у нервовій системі.
Під свідомістю, учив Тітченер, потрібно розуміти зовсім не те, про що повідомляє банальне самоспостереження, властиве кожній людині. Свідомість має власний лад і матеріал, схований за поверхнею його явищ, подібно тому, як від звичайного, ненаукового погляду сховані реальні процеси, досліджувані фізикою і хімією. Щоб висвітити цей лад, досліджуваний повинен справитися з супроводжуючою його «помилкою стимулу». Вона виражена в змішанні психічного процесу з зовнішнім об'єктом, що спостерігається (стимулом цього процесу). Знання про зовнішній світ відтискує і затемнює «матерію» свідомості, «безпосередній досвід». Це знання осідає в мові. Тому вербальні звіти обстежуваних насичені інформацією про події і предмети зовнішнього світу (наприклад, про склянку, а не про світле, про просторові відчуття й інші психічні компоненти, сполучені з його впливом на суб'єкт). Науково-психологічний аналіз варто очистити від предметної спрямованості свідомості. Потрібна така мова, що дозволила б говорити про психічну «матерію» у її безпосередній да-ності.
Якщо обстежуваний при вирішенні розумової задачі не усвідомлює чуттєво-образного складу значень, якими він оперує, то це йому не вдається тільки через недостатню тренованість його інтроспекції. Зазначені моменти неодмінно беруть участь у процесі мислення в важковловимій формі «темних» м'язових чи органічних відчуттів, що складають сенсорну серцевину неусвідомлюваного контексту.
Тітченер вважав, що сполучення інтроспекції з експериментом і математикою зрештою наблизить психологію до стандартів природничих наук. Тим часом уже при житті Тітченера продуктивність досліджень його школи стала падати. Причину занепаду тітченерів-ської школи варто шукати в об'єктивних обставинах розвитку психології. Школа ця склалася на хиткому ґрунті інтроспекціонізму і тому неминуче повинна була розпастися. У 30-х роках багато хто з її вихованців продовжували активно працювати, але ніхто вже не слідував програмі структуралізму.
Значний внесок у розвиток психології зробили представники Вюрцбурзької школи. На початку XX ст. в різних університетах світу діяли десятки лабораторій експериментальної психології. Тільки в Сполучених Штатах їх було понад сорока. їхня тематика була різною: аналіз відчуттів, психофізика, психометрія, асоціативний експеримент. Робота велася з великою напругою, але істотно нові факти й ідеї не народжувалися.
Провідними вченими школи були ВДжеймс (Уільям Джеймс)(1842-1910), який звертав увагу на те, що результати величезної кількості дослідів не відповідають вкладеним зусиллям. Учень Ос-вальда Кюльпе(1862-1915) у Вюрцбургу (Баварія) - професор, уродженець Латвії (що входила до складу Росії), - був м'якою, доброзичливою, товариською людиною з широкими гуманітарними інтересами. Після навчання у Вундта він став його асистентом. Популярність Кюльпе приніс «Нарис психології» (1883), де викладалися
ідеї, близькі до вундтовських. Але незабаром і він, очоливши лабораторію у Вюрцбургу, виступив проти свого вчителя. Проведені в цій лабораторії декількома молодими людьми досліди виявилися для першого десятиліття XX ст. самою значною подією в експериментальному дослідженні людської психіки.
У наборі експериментальних схем вюрцбурзької лабораторії спочатку начебто нічого примітного не було. Визначалися пороги чутливості, вимірявся час реакції, широко розповсюдженим стає асоціативний експеримент.
До важливих досягнень Вюрцбурзької школи варто віднести те, що вивчення мислення стало здобувати психологічні контури. Колись вважалося, що закони мислення - це закони логіки, які виконуються в індивідуальній свідомості відповідно до правил утворення асоціацій. Оскільки ж асоціативний принцип є загальним, специфічно психологічна сторона мислення взагалі не розрізнялася. Тепер же ставало очевидним, що ця сторона має власні властивості і закономірності, відмінні як від логічних, так і від асоціативних.
Вюрцбурзька школа вводила в психологічне мислення нові перемінні: установку (мотиваційну перемінну), що виникає при прийнятті задачі; задачу (ціль), від якої виходять тенденції, що детермінують; процес як зміну пошукових операцій, що іноді здобуває афективну напруженість; несенсорні компоненти в складі свідомості (розумові, а не почуттєві образи).
Ця схема протистояла традиційній, відповідно до якої детермінантою процесу служить не зовнішній подразник, а сам процес -«плетення» асоціативних сіток, вузликами яких служать почуттєві образи (первинні - відчуття, вторинні - уявлення).
Представниками Вюрцбурзької школи були:
Нарцис Ах(1871-1946) реалізував в експерименті припущення Кюльпе про те, що обстежуваний «передналаштований» на виконання задачі. Таке «переднастроювання» він позначив терміном «тенденція, що детермінує», чи «установка свідомості». Ах вніс у лексику школи ще один термін - «освідомлення», щоб позначити особливий (несенсорний) зміст свідомості. Головна робота Аха у вюрцбурзький період - «Про вольову діяльність і мислення» (1905).
Карл Бюлер(1879-1963) працював у Вюрцбургу в 1907-1909 рр. Він вніс в експериментальну практику школи нову орієнтацію, що дала привід для найбільш гострої критики з боку Вундта. Методика полягала в тім, що перед обстежуваним ставилася складна проблема процесу). Знання про зовнішній світ відтискує і затемнює «матерію» свідомості, «безпосередній досвід». Це знання осідає в мові. Тому вербальні звіти обстежуваних насичені інформацією про події і предмети зовнішнього світу (наприклад, про склянку, а не про світле, про просторові відчуття й інші психічні компоненти, сполучені з його впливом на суб'єкт). Науково-психологічний аналіз варто очистити від предметної спрямованості свідомості. Потрібна така мова, що дозволила б говорити про психічну «матерію» у її безпосередній даності.
Якщо обстежуваний при вирішенні розумової задачі не усвідомлює чуттєво-образного складу значень, якими він оперує, то це йому не вдається тільки через недостатню тренованість його інтроспекції. Зазначені моменти неодмінно беруть участь у процесі мислення в важковловимій формі «темних» м'язових чи органічних відчуттів, що складають сенсорну серцевину неусвідомлюваного контексту.
Тітченер вважав, що сполучення інтроспекції з експериментом і математикою зрештою наблизить психологію до стандартів природничих наук. Тим часом уже при житті Тітченера продуктивність досліджень його школи стала падати. Причину занепаду тітченерів-ської школи варто шукати в об'єктивних обставинах розвитку психології. Школа ця склалася на хиткому ґрунті інтроспекціонізму і тому неминуче повинна була розпастися. У 30-х роках багато хто з її вихованців продовжували активно працювати, але ніхто вже не слідував програмі структуралізму.
Значний внесок у розвиток психології зробили представники Вюрцбурзької школи. На початку XX ст. в різних університетах світу діяли десятки лабораторій експериментальної психології. Тільки в Сполучених Штатах їх було понад сорока. їхня тематика була різною: аналіз відчуттів, психофізика, психометрія, асоціативний експеримент. Робота велася з великою напругою, але істотно нові факти й ідеї не народжувалися.
Провідними вченими школи були В.Джеймс (Уільям Джеймс) (1842-1910), який звертав увагу на те, що результати величезної кількості дослідів не відповідають вкладеним зусиллям. Учень Ос-вальда Кюльпе(1862-1915) у Вюрцбургу (Баварія) - професор, уродженець Латвії (що входила до складу Росії), - був м'якою, доброзичливою, товариською людиною з широкими гуманітарними інтересами. Після навчання у Вундта він став його асистентом. Популярність Кюльпе приніс «Нарис психології» (1883), де викладалися ідеї, близькі до вундтовських. Але незабаром і він, очоливши лабораторію у Вюрцбургу, виступив проти свого вчителя. Проведені в цій лабораторії декількома молодими людьми досліди виявилися для першого десятиліття XX ст. самою значною подією в експериментальному дослідженні людської психіки.
У наборі експериментальних схем вюрцбурзької лабораторії спочатку начебто нічого примітного не було. Визначалися пороги чутливості, вимірявся час реакції, широко розповсюдженим стає асоціативний експеримент.
До важливих досягнень Вюрцбурзької школи варто віднести те, що вивчення мислення стало здобувати психологічні контури. Колись вважалося, що закони мислення — це закони логіки, які виконуються в індивідуальній свідомості відповідно до правил утворення асоціацій. Оскільки ж асоціативний принцип є загальним, специфічно психологічна сторона мислення взагалі не розрізнялася. Тепер же ставало очевидним, що ця сторона має власні властивості і закономірності, відмінні як від логічних, так і від асоціативних.
Вюрцбурзька школа вводила в психологічне мислення нові перемінні: установку (мотиваційну перемінну), що виникає при прийнятті задачі; задачу (ціль), від якої виходять тенденції, що детермінують; процес як зміну пошукових операцій, що іноді здобуває афективну напруженість; несенсорні компоненти в складі свідомості (розумові, а не почуттєві образи).
Ця схема протистояла традиційній, відповідно до якої детермінантою процесу служить не зовнішній подразник, а сам процес — «плетення» асоціативних сіток, вузликами яких служать почуттєві образи (первинні - відчуття, вторинні - уявлення).
Представниками Вюрцбурзької школи були:
Нарцис Ах(1871-1946) реалізував в експерименті припущення Кюльпе про те, що обстежуваний «передналаштований» на виконання задачі. Таке «переднастроювання» він позначив терміном «тенденція, що детермінує», чи «установка свідомості». Ах вніс у лексику школи ще один термін - «освідомлення», щоб позначити особливий (несенсорний) зміст свідомості. Головна робота Аха у вюрцбурзький період - «Про вольову діяльність і мислення» (1905).
Карл Бюлер(1879-1963) працював у Вюрцбургу в 1907-1909 рр. Він вніс в експериментальну практику школи нову орієнтацію, що дала привід для найбільш гострої критики з боку Вундта. Методика полягала в тім, що перед обстежуваним ставилася складна проблема і він повинен був, не використовуючи хроноскопа, можливо більш ретельно описати, що відбувається в його свідомості в процесі рішення. В історичній літературі висловлюється думка, що «Бюлер більш ніж хто-небудь інший зробив очевидним, що в досвіді існують дані, що не є сенсорними».
Отто Зельц(1881-1944). Йому належить заслуга експериментального аналізу залежності цього процесу від структури задачі, що розв'язується. Зельц увів поняття про «антиципаторну схему», що збагатило колишні дані про роль установки і задачі. Головні роботи Зельца: «Про закон упорядкованого руху думки» (1913), «До психології продуктивного мислення і помилки» (1922), «Закон продуктивної і репродуктивної духовної діяльності» (1924). Зельц загинув у нацистському концентраційному таборі.
Традиції експериментального вивчення мислення, створені вюрц-бурзькою школою, були розвинуті іншими дослідниками, що до неї не належали.
Таким напрямком психологічних досліджень був функціоналізм.Біля джерел цього напрямку, що став на початку XX ст. одним з пануючих в американській психології, стояв австрійський психолог Франц Брентано(1838-1917). Він почав свою діяльність як католицький священик, але потім залишив релігію і перейшов у Віденський університет, де став професором філософії. Перша праця Брентано була присвячена психології Аристотеля, а також її інтерпретації середньовічними католицькими теологами, що розробили поняття про інтенцію, як особливу спрямованість думки. У незавершеній роботі «Психологія з емпіричної точки зору» (1874) Брентано запропонував нову програму розробки психології як самостійної науки, протиставивши її програмам В.Вундта.
Для визначення ознаки свідомості Ф.Брентано вводить поняття інтенція. Інтенція — не просто активність. У ній разом з актом свідомості завжди співіснує який-небудь об'єкт. Психологія використовує, зокрема, слово «уявлення», розуміючи під ним відновлення в пам'яті відбитків баченого чи чутого. Згідно з Брентано варто говорити не про уявлення, а про уявлювання, тобто про спеціальну духовну діяльність, завдяки якій усвідомлюється колишній образ. Це відноситься і до інших психічних феноменів. Під інтенцією розуміється спрямованість свідомості, мислення на який-небудь об'єкт.
Описуючи і класифікуючи форми цих актів, Брентано дійшов висновку про те, що існує три основних їх форми: акти уявлювання чого-небудь, акти судження про що-небудь як істинне чи помилкове й акти емоційної оцінки чого-небудь як бажаного чи відкинутого. Поза актом об'єкт не існує, але й акт, у свою чергу, виникає тільки при спрямованості на об'єкт.
Брентано рішуче відкидав прийняту в лабораторіях експериментальної психології процедуру аналізу. Він вважав, що вона псує реальні психічні процеси і феномени, які варто вивчати шляхом ретельного внутрішнього спостереження за їх природною зміною.
Важливу роль у розробці функціоналізму в його західноєвропейському варіанті зіграв німецький психолог Карл Штумпф.
К.Штумпф(1848-1936) був професором кафедри філософії в Празі, Галлі і Мюнхені. З 1894 р. він працював у Берлінському університеті, де організував психологічну лабораторію. Під впливом Брентано він вважав предметом психології дослідження психологічних функцій, чи актів (сприйняття, розуміння, бажання), відрізняючи їх від феноменів (сенсорних форм, що представляються у вигляді цінностей, понять і їм подібних змістів свідомості). Вивчення феноменів Штумпф відносив до особливої предметної області - феноменології, пов'язуючи її з філософією, а не з психологією.
Власним предметом психології Штумпф вважав функції (чи акти). Так, дослідженню підлягає не червоний колір об'єкта (який являє собою, згідно з Штумпфом, феномен, а не функцію свідомості), а акт (чи дія) суб'єкта, завдяки якому людина усвідомлює цей колір у його відмінності від інших. Серед функцій Штумпф розрізняв дві категорії: інтелектуальні та емотивні (чи афективні). Емотивні функції складаються з протилежних пар: радість і сум, бажання і відкидання, прагнення і втеча.
Розвиток функціоналізму в Америці також тісно пов'язаний з ім'ям В.Джеймса, про якого ми вже згадували під час розгляду Вюрцбурзької школи.
ВДжеймс (1842-1910) закінчив Гарвардський університет, одержавши медичну і художню освіту. У його психологічних роботах викладена не стільки цілісна система поглядів, скільки набір концепцій, що послужили основою різних підходів у сучасній психології - від біхевіоризму до гуманістичної психології. Джеймс зробив психологію однією з найбільш популярних наук в Америці. Він був першим професором психології в Гарвардському університеті, творцем першої американської психологічної лабораторії (1875), президентом Американської психологічної асоціації (1894-1895).
Джеймс займався багатьма проблемами — від вивчення мозку і розвитку пізнавальних процесів і емоцій до проблем особистості і пси-ходелічних досліджень. Одним з основних питань для нього було дослідження свідомості. Джеймсу належить ідея про «потік свідомості», тобто про безперервність роботи людської свідомості, незважаючи на зовнішню дискретність, викликану частково несвідомими психічними процесами. Безперервність думки пояснює можливість самоідентифікації незважаючи на постійні розриви у свідомості. Тому, наприклад, прокидаючись, людина миттєво усвідомлює себе і їй «не потрібно бігти до дзеркала для того, щоб переконатися, що це вона». Джеймс підкреслює не тільки безперервність, але і динамізм, постійну мінливість свідомості, говорячи про те, що усвідомлення навіть звичних речей постійно змінюється і, перефразуючи Герак-літа, який говорив про те, що не можна ввійти два рази в ту саму ріку, він писав, що ми не можемо мати точно ту ж саму думку двічі.
Джеймс багато зробив для розвитку психології як самостійної науки, незалежної від медицини і філософії. Хоча він і не є основоположником психологічної школи чи системи, ним розроблено багато тенденцій продуктивного розвитку психологічної науки, намічений широкий план необхідних перетворень і напрямків у цьому розвитку. Він понині вважається найбільш значним і видатним американським ученим, що зробив величезний вплив не тільки на психологічну науку, але і на філософію і педагогіку.
Поряд із Джеймсом засновником функціонального напрямку прийнято вважати Джона Дьюї(1859-1952), який у XIX ст. здобув велику популярність як філософ і педагог. Дьюї починав свою кар'єру як психолог. Його книга «Психологія» (1886) була першим американським підручником з цього предмета. Але не вона визначила його вплив на психологічні кола, а невелика стаття «Поняття про рефлекторний акт у психології» (1896), де він різко виступив проти уявлень, що основними одиницями поведінки служать рефлекторні Дуги.
Ніхто в психології цього уявлення і не відстоював. Проте Дьюї вимагав перейти до нового розуміння предмета психології, визнати таким цілісний організм у його невгамовній, адаптивній стосовно середовища активності. Свідомість - один з моментів у цьому континуумі. Вона виникає, коли координація між організмом і середовищем порушується, і організм, щоб вижити, прагне пристосуватися до нових обставин.
У 1894 р. Дьюї був запрошений у Чиказький університет, де під його впливом сформувалася група психологів, що незабаром оголосили себе в противагу послідовникам Вундта і Тітченера функціоналістами, їхнє теоретичне кредо висловив Джеймс Енджелл (1869-1949) у президентській доповіді до Американської психологічної асоціації — «Область функціональної психології» (1906). Тут функціональна психологія визначалася як вчення про психічні (тепіаі) операції у противагу структуралістському вченню про психічні елементи
Після Енджелла на чолі школи став Гарвей Керр(1873-1954). Позиції школи відбиті в його книзі «Психологія» (1925), де ця наука визначалася як вивчення психічної діяльності (тепіаі асїіуііу). Цей термін, за Керром, є «загальним ім'ям для такої діяльності, як сприйняття, пам'ять, уява, мислення, почуття, воля. Психічна діяльність складається в набутті, збереженні, організації й оцінці досвіду і його наступному використанні для керівництва поведінкою».
Що стосується методів, то в Чиказькій школі вважалося доцільним застосовувати й інтроспекцію, і об'єктивне спостереження (експеримент трактувався як контрольоване спостереження), і аналіз продуктів діяльності. Чиказька школа Енджелла-Керра була науково-освітньою в тім змісті, що в ній готувалися у великій кількості кадри дослідників. Істотно нових теоретичних ідей і методів вона не висунула, відкриттями не прославилася. її ідеї належали Джеймсу, що експериментами не займався і, за власним визнанням, лабораторні заняття ненавидів.
В атмосфері слабкого функціоналізму, що наростала, зароджується нова психологічна течія. На зміну американському функціоналізму приходить біхевіоризм.Біхевіоризм, що визначив вигляд американської психології в XX ст., радикально перетворив усю систему уявлень про психіку. Його кредо виражала формула, відповідно до якої предметом психології є поведінка, а не свідомість. (Звідси і назва від англ. ЬеЬауіог - поведінка) Оскільки тоді було прийнято ставити знак рівності між психікою і свідомістю (психічними вважалися процеси, що починаються і закінчуються у свідомості), виникла версія, начебто, усуваючи свідомість, біхевіоризм тим самим ліквідує психіку.
Істинний зміст подій, пов'язаних з виникненням і стрімким розвитком біхевіористського руху, був іншим і полягав не в анігіляції психіки, а в зміні поняття про неї.
Одним з піонерів біхевіористського руху був Едвард Торндайк(1874-1949). Він називав себе не біхевіористом, а «коннексіоністом» (від англ. «коннексія» - зв'язок). Однак про дослідників і їхні концепції варто судити не по тому, як вони себе називають, а по їхній ролі в розвитку пізнання. Роботи Торндайка відкрили перший розділ у літописі біхевіоризму.
Свої висновки Торндайк виклав у 1898 р. в докторській дисертації «Інтелект тварин. Експериментальне дослідження асоціативних процесів у тварин». Терміни Торндайк уживав традиційні - «інтелект», «асоціативні процеси», але вони наповнялися новим змістом.
Те, що інтелект має асоціативну природу, було відомо з часів Гоббса. Те, що інтелект забезпечує успішне пристосування тварини до середовища, стало загальноприйнятим після Спенсера, але вперше саме дослідами Торндайка було показано, що природа інтелекту і його функція можуть бути вивчені й оцінені без звертання до ідей чи інших явищ свідомості. Асоціація означала вже зв'язок не між ідеями чи між ідеями і рухами, як у попередніх асоціативних теоріях, а між рухами і ситуаціями.
Цю роботу І.П.Павлов вважав піонерською в об'єктивних дослідженнях поведінки. Після захисту дисертації Торндайк протягом 50 років працював викладачем учительського коледжу. Він опублікував 507 робіт з різних проблем психології.
Теоретичним лідером біхевіоризму став Джов Брадаус Уотсон(1878-1958). Усіма реакціями, як інтелектуальними, так і емоційними, можна, на думку Уотсона, керувати. Психічний розвиток зводиться до навчання, тобто до будь-якого придбання знань, умінь, навичок - не тільки спеціально сформованих, але і тих, що виникають стихійно. З цього погляду, научіння - більш широке поняття, ніж навчання, тому що містить у собі і цілеспрямовано сформовані при навчанні знання. Таким чином, дослідження розвитку психіки зводяться до дослідження формування поведінки, зв'язків між стимулами і реакціями (8-К), що виникають на їх основі. Девізом біхевіоризму стало поняття про поведінку як систему реакцій організму, що спостерігається об'єктивно, на зовнішні і внутрішні стимули. Це поняття зародилося в російській науці в працях І.М.Сєченова, ШЛавлова і ВЖБехтерєва. Вони довели, що область психічної діяльності не вичерпується явищами свідомості суб'єкта, пізнаваними шляхом внутрішнього спостереження за ними (інтроспекцією), тому що при подібному трактуванні психіки неминуче розщеплення організму на душу (свідомість) і тіло (організм як матеріальну систему). В результаті свідомість відокремлювалася від зовнішньої реальності, замикалася в колі власних явищ (переживань), що ставлять її поза реальним зв'язком земних речей і включе-ності в хід тілесних процесів. Відкинувши подібну точку зору, російські дослідники вийшли на новаторський шлях вивчення взаємин цілісного організму із середовищем, спираючись на об'єктивні методи, сам же організм трактуючи в єдності його зовнішніх (у тому числі рухових) і внутрішніх (у тому числі суб'єктивних) проявів. Цей підхід намічав перспективу для розкриття факторів взаємодії цілісного організму із середовищем і причин, від яких залежить динаміка цієї взаємодії. Передбачалося, що знання причин дозволить у психології здійснити ідеал інших точних наук з їх девізом «передбачення і керування».
Уотсон став найбільш популярним лідером біхевіористського руху. Але один дослідник, яким би яскравим він не був, неспроможний створити науковий напрямок.
Серед сподвижників Уотсона в хрестовому поході проти свідомості виділялися великі експериментатори У.Хантер (1886-1954) і К.Лешлі (1890-1958). Перший винайшов у 1914 р. експериментальну схему для вивчення реакції, що він назвав відстроченою. Мавпі, наприклад, давали можливість побачити, у якій із двох шухляд покладений банан. Потім між нею і шухлядами ставили ширму, яку через кілька секунд забирали. Вона успішно вирішувала цю задачу, довівши, що вже тварини здатні до відстроченої, а не тільки безпосередньої реакції на стимул.
Учнем Уотсона був Карл Лешлі, що працював у Чиказькому і Гарвардському університетах, а потім у лабораторії Іеркса з вивчення приматів. Він, як і інші біхевіористи, вважав, що свідомість повністю зводиться до тілесної діяльності організму. Відомі досліди Лешлі по вивченню мозкових механізмів поведінки будувалися за такою схемою: у тварини вироблялася яка-небудь навичка, а потім видалялися різні частини мозку з метою з'ясувати, чи залежить від них ця навичка. У підсумку Лешлі прийшов до висновку, що мозок функціонує як ціле і його різні ділянки еквіпотенціальні, тобто рівноцінні, і тому з успіхом можуть заміняти одна одну.
Усіх біхевіористів поєднувала переконаність у безплідності поняття про свідомість, у необхідності покінчити з «менталізмом». Але єдність перед загальним супротивником — інтроспективною концепцією - утрачалася при вирішенні конкретних наукових проблем.
Досить продуктивною в період кризи і в подальшому була психологічна школа створена австрійським психологом і психіатром Зиґмундом Фрейдом (1856-1939), який є одним з тих учених, хто багато в чому вплинув на весь подальший розвиток сучасної психології. Ця школа отримала назву психоаналізу (глибинна психологія). Жодний психологічний напрямок не придбав настільки широкої популярності за межами цієї науки, як фрейдизм. Це підтверджується впливом його ідей на мистецтво, літературу, медицину, антропологію й інші області науки, пов'язані з людиною.
З.Фрейд назвав своє вчення психоаналізом — по імені методу, розробленого ним для діагностики і лікування неврозів. Друга назва — глибинна психологія. Цей напрямок одержав назву за своїм предметом дослідження, тому що концентрував свою увагу на вивченні глибинних структур психіки.
Вперше Фрейд заговорив про психоаналіз у 1896 р., а через рік він почав проводити систематичні самоспостереження, які фіксував у щоденниках до кінця життя. У 1900 р. з'явилася його книга «Тлумачення сновидінь», у якій він вперше опублікував найважливіші положення своєї концепції, доповнені в наступній книзі «Психопатологія повсякденного життя». Поступово його ідеї здобували визнання. У 1910 р. його запрошують читати лекції в Америці, де його теорія здобуває особливої популярності. Його роботи перекладаються на багато мов. Навколо Фрейда поступово складається гурток шанувальників і послідовників, до якого входять К.Юнг,ААдлер, Ш.Ференчі, О.Ранк, К.Абрахам.Однак через суперечності у підходах до розуміння структури особистості, догматизм, небажання прислуховуватись до учнів талановитіші його послідовники — Ад-лер, Юнг, Ранк - відходять від нього.
З ростом популярності Фрейда зростала і кількість критичних робіт, спрямованих проти нього. У 1933 р. нацисти спалили книги Фрейда в Берліні. Після захоплення гітлерівцями Австрії положення Фрейда стає небезпечним. Закордонні психоаналітичні гуртки збирають значну суму грошей і фактично викуповують Фрейда. Він їде в Англію. Помер Фрейд у 1939 р., залишивши після себе створений ним світ, уже цілком відкритий для тлумачень і критики.
Фрейд висунув на передній план життєві питання, що ніколи не переставали хвилювати людей, — про складність внутрішнього світу людини, про випробовувані нею душевні конфлікти, про наслідки незадоволених потягів, про протиріччя між «бажаним» і «належним».
Життєвість і практична важливість цих питань вигідно контрастували з абстрактністю і сухістю академічної, «університетської» психології. Це й обумовило той величезний резонанс, що одержало вчення Фрейда як у самій психології, так і далеко за її межами.
Зайнявшись аналізом власної психіки, Фрейд не міг використовувати ні гіпноз, ні вільні асоціації. Він вибрав інші психічні феномени — сновидіння, у яких побачив «царську дорогу до несвідомого».
Як силу, що рухає душевним життям, Фрейд висунув могутнє сексуальне начало - лібідо.Думка про те, що чудність в поведінці можуть мати сексуальні підстави, виникла в неврологів до Фрейда. Про це він почув, будучи в Парижі, від Шарко. Але визнати роль статевого потягу в неврозі ще не значило відмовитися від фізіологічного пояснення. Фрейд слідом за Брейером вважав спочатку, що вся справа в порушенні балансу нервової енергії.
Однак у психотерапевтичній практиці спливла обставина, що штовхнула Фрейда до рішучого перегляду своїх поглядів. Це був випадок з однією пацієнткою, що ввійшла в історію психоаналізу під ім'ям Ганни О. Вона страждала від істеричних симптомів, виражених у розладі зору, мови, рухів. Причина вбачалася в тім, що вона мусила стримувати себе, щоб не виявити у своїй поведінці почуття провини (через безпорадність) перед важкохворим батьком. Брейєр думав, що ці симптоми є ефектом самонавіювання, і, оскільки дівчина в стані гіпнозу могла «вилити душу», її розповідь трактувалася як катарсис — звільнення від подавлених, болісних почуттів, їх «відреагування». Але отут відбулася подія, що сплутала карти Бре-йєра і Фрейда. Дівчина стала виражати до доктора Брейєра сексуально скрашене почуття любові. Брейєра це привело в сум'яття, і він відмовився від подальшої терапії. Фрейд же, продовжуючи вивчати поведінку Ганни О., прийшов до висновку, що пацієнтка перенесла на лікаря почуття любові, страху й інші, котрі вона отримала від батьків. Фрейд виразив це явище, що стало одним з головних у психоаналізі, у понятті «трансферу».
Погляди Фрейда можна розділити на три області: метод лікування функціональних психічних захворювань, теорія особистості і теорія суспільства. При цьому стрижнем усієї системи є його погляди на розвиток і структуру особистості.
Фрейд вважав, що психіка складається з трьох шарів- свідомого, передсвідомого і несвідомого, у яких і розташовуються основні структури особистості. Зміст несвідомого, на думку Фрейда, недоступний усвідомленню практично за жодних умов. Зміст передсвідомого шару може бути усвідомленим людиною, хоча це і потребує від неї значних зусиль. У несвідомому шарі розташовується одна зі структур особистості - Ід, що фактично є енергетичною основою особистості. В Ід містяться уроджені несвідомі інстинкти, що прагнуть свого задоволення, розрядки й у такий спосіб детермінують діяльність суб'єкта. Існують два основних уроджених несвідомих інстинкти - інстинкт життя й інстинкт смерті, що знаходяться в антагоністичних відносинах, створюючи основу для фундаментального, біологічного внутрішнього конфлікту. Неусвідомленість цього конфлікту пов'язана не тільки з тим, що боротьба між інстинктами, як правило, відбувається в несвідомому шарі, але і з тим, що поведінка людини викликається одночасною дією обох цих сил.
Друга структура особистості - Его, на думку Фрейда, також є уродженою і розташовується як у свідомому шарі, так і в перед-свідомості. Таким чином, ми завжди можемо усвідомити своє «я», хоча це може бути для нас і нелегкою справою. Якщо зміст Ід розширюється, то зміст Его, навпаки, звужується, тому що дитина народжується, за Фрейдом, з «океанічним почуттям «я», включаючи в себе увесь навколишній світ. Згодом він починає усвідомлювати границю між собою і навколишнім світом, локалізувати «я» до свого тіла, звужуючи в такий спосіб Его.
Третя структура особистості — супер-Его — не уроджена, вона формується в процесі життя. Механізмом її формування є ідентифікація з близьким дорослим своєї статі, риси і якості якого і стають змістом супер-Его. В процесі ідентифікації у дітей формується також Едипів комплекс (у хлопчиків) чи комплекс Електри (у дівчаток), тобто комплекс амбівалентних почуттів, що проявляє дитина до об'єкта ідентифікації.
Фрейд підкреслював, що між цими трьома структурами особистості існує хитка рівновага, тому що не тільки їхній зміст, але і напрямки їхнього розвитку протилежні один одному. Інстинкти, що містяться в Ід, прагнуть до задоволення, диктуючи людині такі бажання, що практично нездійсненні в жодному суспільстві. Супер-Его, у зміст якого входять совість, самоспостереження й ідеали, попереджає людину про неможливість здійснення цих бажань і стоїть на варті дотримання норм, прийнятих у суспільстві. Таким чином, Его стає мовби ареною боротьби суперечливих тенденцій, що диктуються Ід і супер-Его. Такий стан внутрішнього конфлікту, у якому постійно знаходиться людина, робить його потенційним невротиком. Тому Фрейд підкреслював, що не існує чіткої грані між нормою і патологією. Можливість підтримувати своє психічне здоров'я залежить від механізмів психологічного захисту, що допомагають людині якщо не запобігти, то хоча б пом'якшити конфлікт між Ід і супер-Его.
Фрейд виділяв кілька захисних механізмів, головними з яких є витіснення, регресія, раціоналізація, проекція і сублімація.
. Витіснення є самим неефективним механізмом, тому що при цьому енергія, яка протікає по інстинктивних каналах, не реалізується в діяльності, але залишається в людині, викликаючи ріст напруженості.
Регресія і раціоналізація є більш успішними видами захисту, тому що вони дають можливість хоча б часткової розрядки енергії, що міститься в бажаннях людини. При цьому регресія являє собою більш примітивний спосіб виходу з конфліктної ситуації. Людина може почати кусати нігті, псувати речі, жувати гумку чи тютюн, вірити в злих чи добрих духів, прагнути до ризикованих ситуацій тощо, причому багато з цих регресій настільки загальноприйняті, що навіть не сприймаються такими. Раціоналізація пов'язана з прагненням супер-Его хоч якось проконтролювати ситуацію, що створилася, додавши їй «добропорядного» вигляду. Тому людина, не усвідомлюючи реальні мотиви своєї поведінки, прикриває їх і пояснює придуманими, але морально прийнятними мотивами.
При проекцїі людина приписує іншим ті бажання і почуття, що випробовує сама. У тому випадку, коли суб'єкт, якому було приписано яке-небудь почуття, своєю поведінкою підтверджує дану проекцію, цей захисний механізм діє досить успішно.
Найбільш ефективним є механізм, що Фрейд назвав сублімацією. Він допомагає направити енергію, пов'язану із сексуальними чи агресивними прагненнями, в інше русло, реалізувати її, зокрема, у художній діяльності, культурі, яку вважав продуктом сублімації і з цього погляду розглядав твори мистецтва, наукові відкриття. Найбільш успішним є цей шлях, тому що тут відбувається повна реалізація накопиченої енергії, катарсис, чи очищення, людини.
Лібідозна енергія, що пов'язана з інстинктом життя, є також основою розвитку особистості, характеру. Фрейд говорив про те, що в процесі життя людина проходить кілька етапів, що відрізняються один від одного способом фіксацгі лібідо, способом задоволення
інстинкту життя. При цьому важливо, яким саме способом відбувається фіксація і чи страждає людина при цьому в сторонніх об'єктах. Виходячи з цього Фрейд виділяв три великих етапи.
Перший етап — лібідо-об'єкт — характерний тим, що дитина має потребу в сторонньому об'єкті для реалізації лібідо. Цей етап триває до одного року і зветься оральною стадією, тому що задоволення відбувається при роздратуванні порожнини рота. Фіксація на цій стадії відбувається в тому випадку, коли дитина в цей період не змогла реалізувати свої лібідозні бажання. Для цього типу особистості характерна визначена залежність, інфантильність.
Другий етап, що триває до початку статевого дозрівання, називається лібідо-суб'єкт і характеризується тим, що для задоволення своїх інстинктів дитині не потрібно ніякого зовнішнього об'єкта. Іноді Фрейд називав цю стадію нарцисизмом, вважаючи, що для людей, у яких відбулася фіксація на цій стадії, характерна орієнтація на себе, прагнення використовувати оточуючих для задоволення власних недоліків і бажань, емоційна відгородженість. Етап складається з декількох стадій. Перша, котра триває приблизно до трьох років, - анальна, при якій дитина не тільки учиться навичкам туалету, але в неї починає формуватися і почуття власності. Фіксація на цій стадії формує анальний характер, що характеризується упертістю, часто твердістю, акуратністю й ощадливістю. З трьох років дитина переходить на наступну, фалічну стадію, на якій діти починають усвідомлювати свої сексуальні відмінності, цікавитися своїми геніталіями. Цю стадію Фрейд вважав критичною для дівчаток, що вперше починають усвідомлювати свою неповноцінність у зв'язку з відсутністю в них пеніса. Це відкриття, вважав він, може призвести до пізньої невротизації чи агресивності, що взагалі характерна для людей, фіксованих на цій стадії. У цей період наростає напруженість у відносинах з батьками, насамперед з батьком своєї статі, якого дитина боїться і до якого ревнує батька протилежної статі. Ця напруженість слабшає до шести років, коли настає латентний період у розвитку сексуального інстинкту. У цей період, що триває до початку статевого дозрівання, діти звертають велику увагу на навчання, спорт, ігри.
У підлітковому віці діти переходять на третій етап, що також називається лібідо-об'єкт, тому що для задоволення сексуального інстинкту людині знову необхідний партнер. Ця стадія також називається генітальною, тому що для розрядки лібідозної енергії людина шукає способи статевого життя, характерні для статі і типу її особистості.
Найважливіше місце в теорії Фрейда займав його метод — психоаналіз, для пояснення роботи якого і були, власне, створені інші частини його теорії. У своїй психотерапії Фрейд виходив з того, що лікар займає в очах пацієнта місце батька, що домінує положення, яке пацієнт визнає безумовно. При цьому встановлюється канал, по якому відбувається безперешкодний обмін енергією між терапевтом і пацієнтом, тобто з'являється трансфер. Завдяки цьому терапевт не тільки проникає в несвідоме свого пацієнта, але і вселяє йому визначені положення, насамперед своє розуміння, свій аналіз причин його невротичного стану. Цей аналіз відбувається на основі символічної інтерпретації асоціацій, снів і помилок пацієнта, тобто слідів його витиснутого потягу. Лікар не просто ділиться з пацієнтом своїми спостереженнями, але вселяє йому своє тлумачення, що пацієнт некритично сприймає. Це вселяння, на думку Фрейда, і забезпечує катарсис: приймаючи позицію лікаря, пацієнт наче усвідомлює своє несвідоме і звільняється від нього. Оскільки основа такого видужання пов'язана з уселянням, ця терапія була названа директивною на відміну від тієї, котра заснована на рівноправних відносинах пацієнта і лікаря.
Значний вплив на розвиток ідей школи Фрейда мав швейцарський психолог Карл Густав Юнг(1875-1961), який закінчив університет в Цюріху. Пройшовши стажування в психіатра П.Жане, він відкриває власну психологічну і психіатричну лабораторію. У цей час він знайомиться з першими роботами Фрейда, відкриваючи для себе його теорію. Зближення з Фрейдом створило вирішальний вплив на наукові погляди Юнга. Однак незабаром з'ясувалося, що незважаючи на близькість позицій і прагнень між ними існують і значні розбіжності, примирити які так і не вдалося. Ці розбіжності були пов'язані насамперед з різним підходом до аналізу несвідомого. Юнг на відміну від Фрейда стверджував, що «не тільки найнижче, але і найвище в особистості може бути несвідомим». Не погоджуючись з пансексуалізмом Фрейда, Юнг вважав лібідо узагальненою психічною енергією, що може набирати різних форм. Не менш значимими були і розбіжності в тлумаченні сновидінь і асоціацій. Фрейд вважав, що вони є заступниками інших, витиснутих предметів і потягів. У противагу йому Юнг був упевнений, що тільки знак, усвідомлено уживаний людиною, заміщає щось інше, а символ є самостійною, живою, динамічною одиницею. Символ нічого не заміщає, але відбиває психологічний стан, що переживає людина в даний момент. Тому Юнг був проти символічної інтерпретації снів чи асоціацій, розроблюваних Фрейдом, вважаючи, що необхідно йти слідом за символікою людини всередину її несвідомого.
Визначені розбіжності у вчених були і з питання психокорекції. Фрейд вважав, що залежність пацієнта від психотерапевта постійна і не може бути зменшена, тобто він дотримувався концепції директивної терапії. У той самий час Юнг думав, що залежність пацієнта від лікаря повинна зменшуватися згодом, в останній фазі терапії, що він називав трансформацією.
Остаточний розрив відбувся в 1912 р., після того як Юнг опублікував книгу «Символи трансформації». Розрив був болючим для обох сторін.
Поступово Юнг дійшов думки, що його інтерпретація символу дає йому ключ до аналізу не тільки сновидінь, але й міфів, казок, релігії, мистецтва. Він досліджував не тільки європейську, але й індійську, китайську, тибетську культури, їхню символіку. Це і привело Юнга до одного з найважливіших відкриттів - відкриттю колективного несвідомого.
Юнг вважав, що структура особистості складається з трьох частин: колективного несвідомого, індивідуального несвідомого і свідомості. Якщо індивідуальне несвідоме і свідомість є суто особис-тісними, прижиттєвими придбаннями, то колективне несвідоме — своєрідною «пам'яттю поколінь», та психологічна спадщина, з якою дитина з'являється на світ. Юнг писав: «Зміст колективного несвідомого лише в мінімальному ступені формується особистістю й у своїй сутності взагалі не є індивідуальним придбанням. Це несвідоме — як повітря, яким дихають всі і яке не належить нікому».
Зміст колективного несвідомого складається з архетипів, що є формами, які організують і аналізують психологічний досвід індивіда. Юнг часто називав архетипи «первинними образами», тому що вони пов'язані з міфічними і казковими темами. Він також вважав, що архетипи організують не тільки індивідуальну фантазію, але і колективну. Вони лежать в основі міфології народу, його релігії, визначаючи його самосвідомість.
Основними архетипами індивідуального несвідомого Юнг вважав Его, Персону, Тінь, Аніму (чи Анімус) і Самість. Его і Персона знаходяться в основному у свідомих шарах психіки індивіда, у той час як інші головні архетипи розташовуються в індивідуальному несвідомому.
Его є центральним елементом особистої свідомості, мовби збираючи розрізнені дані особистого досвіду в єдине ціле, формуючи з них цілісне й усвідомлене сприйняття власної особистості. При цьому Его прагне протистояти усьому, що загрожує нашій тендітній свідомості, намагається переконати нас у необхідності ігнорувати несвідому частину душі.
Персона - та частина нашої особистості, що ми показуємо світу, якими ми хочемо бути в очах інших людей. Персона містить у собі і типові для нас ролі, стиль поведінки й одягу, способи самовираження. Персона має і позитивний, і негативний вплив на нашу особистість. Домінуюча Персона може придушити індивідуальність людини, розвити в ньому конформізм, прагнення злитися з тією роллю, що нав'язує людині середовище. У той же час Персона і захищає нас від тиску середовища, від зацікавлених поглядів, що прагнуть проникнути в нашу душу, допомагає в спілкуванні, особливо з незнайомими людьми.
Тінь є центром особистого несвідомого. Як Его збирає дані про наш зовнішній досвід, так Тінь фокусує, систематизує ті враження, що були витіснуті зі свідомості. Змістом Тіні є ті прагнення, що заперечуються людиною як несумісні з його Персоною, з нормами суспільства. При цьому чим більше домінує Персона в структурі особистості, тим більше зміст Тіні, тому що індивіду необхідно витісняти в несвідоме усе більшу кількість бажань.
Аніма (у чоловіка) чи Анімус (у жінки) — ті частини душі, що відбивають інтерсексуальні зв'язки, уявлення про протилежний стан. На їх розвиток великий вплив роблять батьки (мати - у хлопчика і батько - у дівчинки). Цей архетип дуже впливає і на поведінку, і на творчість людини, будучи джерелом проекції, нових образів у душі людини.
Самость, з погляду Юнга, є центральним архетипом всієї особистості, а не тільки її свідомої чи несвідомої частини; це «архетип порядку і цілісності особистості». її головне значення в тім, що вона не протиставляє різні частини душі (свідому і несвідому) один одному, але з'єднує їх так, щоб вони доповнювали один одного. У процесі розвитку особистість знаходить усю велику цілісність і, індивідуалізуючись, стає усе більш вільною у своєму вираженні і самопізнанні.
Виходячи зі структури душі, Юнг створює і свою типологію особистості, виділяючи два типи: екстраверти й інтроверти. Інтроверти в процесі індивідуалізації звертають більше уваги на внутрішню частину своєї душі, будують свою поведінку виходячи з власних ідей, власних норм і переконань. Екстраверти, навпаки, більше орієнтовані на Персону, на зовнішню частину своєї душі. Вони на відміну від інтровертів прекрасно орієнтуються в зовнішньому світі й у своїй діяльності виходять, головним чином, з його норм і правил. Якщо інтроверту загрожує повний розрив контактів із зовнішнім світом, то для екстравертів не меншою небезпекою є втрата себе. У своїх крайніх проявах екстраверти є догматиками, а інтроверти - фанатиками.
Ще одним представником школи психоаналізу був Альфред Адлер (1870-1937), він закінчив медичний факультет Віденського університету, почавши роботу як лікар-офтальмолог. Однак швидко його інтереси переміщуються у бік психіатрії і неврології. У 1902 р. Адлер стає одним з перших чотирьох членів гуртка, що утворився навколо фундатора нового психологічного напрямку - Фрейда. У 1910 р. за пропозицією Фрейда він стає першим президентом Віденського психоаналітичного товариства. Однак незабаром Адлер почав розвивати ідеї, що суперечили деяким основним положенням Фрейда. Коли ці розбіжності загострилися, йому було запропоновано викласти свої погляди, що він і зробив у 1911 р., відмовившись потім від посади президента товариства. Через деякий час Адлер офіційно обірвав свої зв'язки з психоаналізом, вийшовши із товариства разом зі своїми прихильниками й організував власну групу, яка одержала назву Асоціації індивідуальної психології.
У 1935 р. Адлер переїжджає до США, де продовжує працювати як лікар-психіатр, одночасно обіймає посаду професора медичної психології.
Адлер став засновником нового, соціально-психологічного напрямку. Саме в розвитку цих своїх нових ідей він і розійшовся з Фрейдом. Його теорія дуже мало пов'язана з класичним психоаналізом і представляє цілісну систему розвитку особистості. Теорія особистості Адлера є добре структурованою системою і ґрунтується на кількох основних положеннях, що пояснюють численні варіанти і шляхи розвитку особистості. Ці основні положення: 1) фіктивний фіналізм; 2) прагнення до переваги; 3) почуття неповноцінності і компенсації; 4) суспільний інтерес (почуття спільності); 5) стиль життя; 6) творче Я.
Адлер виділяв чотири основних види компенсації: неповна компенсація, повна компенсація, зверхкомпенсація і мнима компенсація, чи відхід у хворобу.
Поєднання усіх видів компенсації з життєвим стилем і рівнем розвитку почуття спільності дало можливість Адлеру створити одну з перших типологій особистості дітей.
Таким чином, однією з головних якостей особистості, що допомагає їй устояти в життєвих негодах, перебороти труднощі і досягти досконалості, є уміння співробітничати з іншими. Адлер писав, що якщо людина вміє співробітничати, вона ніколи не стане невротиком, у той час як недолік кооперації є коренем усіх невротичних і погано пристосованих стилів життя.
Теорія Адлера виявилася своєрідною антитезою фрейдівської концепції людини, вплинула на гуманістичну психологію, психотерапію і психологію особистості.
На початку XX століття в Сполучених Штатах розпочався біхе-віористський «бунт» проти психології свідомості, у Німеччині інша група молодих дослідників відкинула психологічний «істеблішмент» із неменшою рішучістю, ніж Уотсон. Ця група стала ядром нової наукової школи, виступивши з назвою гештальтпсихології(від нім. §Є5ІаК - форма, структура).
Ядро школи утворив тріумвірат, у який входили Макс Вертгей-мер(1880-1943), Вольфганг Келлєр(1887-1967) і Курт Коффка(1886-1941). Вони зустрілися в 1910 р. у Франкфурті-на-Майні в Психологічному інституті, де Вертгеймер шукав експериментально відповідь на питання про те, як будується образ сприйняття видимих рухів, а Келлєр і Коффка були не тільки піддослідними, але й учасниками обговорення результатів дослідів. У цих дискусіях зароджувалися ідеї нового напрямку психологічних досліджень.
Що ж спонукало вчених до створення школи?
Насамперед заслуговує на увагу факт одночасного виникнення гештальтизму і біхевіоризму. Вертгеймер і Уотсон виступили з ідеєю реформи психології одночасно в умовах незадоволеності, що наростала, у зв'язку з поглядами на предмет, проблеми, пояснювальні принципи психології. Продуктом корінних зрушень у психологічному пізнанні з'явилися і біхевіоризм, і гештальтизм. їхня одночасна поява — показник того, що вони виникли як різні варіанти відповіді на запити логіки розвитку психологічних ідей. І дійсно, обидва напрямки були реакцією на сформовані наукові стереотипи і протестом проти них. Ці стереотипи виражали вже розглянуті нами школи -структурну і функціональну.
Біхевіоризм виступив не тільки проти структуралізму, представленого в США непохитним Тітченером, але також проти функціоналізму Джеймса-Енджелла. Оцінюючи гештальтизм, історики звичайно підкреслюють, що для нього головною мішенню служив структуралізм із його трактуванням свідомості як спорудження з «цеглин (відчуттів) і цементу (асоціацій)». Однак при більш пильному розгляді з'ясовується, що гештальтисти з не меншою рішучістю відкинули і функціоналізм.
Гештальтисти зробили наступний крок порівняно з функціоналістами, а саме відмовилися від додаткових елементів (чи актів), що ззовні упорядковують сенсорний склад свідомості, додаючи йому структуру, форму, гештальт, і затвердили постулат про те, що структурність споконвічно притаманна цьому складу.
Біхевіористи вважали її псевдопроблемою - свідомість усувалася з психології, з наукових пояснень поведінки.
Гештальтисти, навпаки, убачали головну задачу в тім, щоб дати нову інтерпретацію фактам свідомості як єдиної психічної реальності. Гештальтистська критика «атомізму» у психології була передумовою переорієнтації експерименту з метою виявлення у свідомості образних структур, чи цілісності. Досягти цієї мети без самоспостереження було неможливо. Але і два колишніх варіанти інтроспективного методу довелося відкинути (вундтовський, що вимагав від піддослідного звіту про елементи «безпосереднього досвіду», і метод членування свідомості на «фракції», вироблений Вюрцбурзькою школою).
Гештальтисти прийняли третій варіант інтроспективного методу, що одержав назву феноменологічного. У пошуках шляхів проникнення в реальність душевного життя у всій її повноті і безпосередності пропонувалося зайняти позицію «наївного» спостерігача, не обтяженого упередженими уявленнями про його побудову.
Цю точку зору прийняли не тільки гештальтисти, але й інша група молодих дослідників, що працювали в одному з головних центрів експериментальної психології того часу — у Геттінгенсько-му університеті. Вони йшли не стільки за своїм учителем психології Г.Е.Мюллером, скільки за професором філософії цього університету Е.Гуссерлем(1859-1938), який, слідом за Брентано, учив, що феномени свідомості гідні бути розглянуті самі по собі в їхній безпосередній інтуїтивній даності.
Гуссерль бачив свою задачу в тім, щоб реформувати логіку, а не психологію. Але висунута ним ідея феноменологічного методу як «неупередженого», звільненого, вільного від банальних стереотипів опису психічної реальності глибоко вразила молодих співробітників Г.Е.Мюллера, що займалися експериментально-психологічною роботою.
Праці про гештальти розробляв Келєр, слідом за ним вийшли роботи про фізичні гештальти Коффки «Основи психічного розвитку» (1921), а потім програмна стаття Вертгеймера «Дослідження, що відносяться до навчання про гештальти» (1923). У цих роботах була викладена програма нового напрямку, що організував свій журнал «Психологічне дослідження» (до його закриття при гітлерівському режимі вийшло 22 томи). Келєр зайняв після Штумпфа кафедру в Берлінському університеті. До гештальтистського тріумвірату були близькі доцент цього університету Курт Левін, що створив самостійну школу, невролог Курт Гольдштейн та ін.
20-і роки ознаменувалися серйозними експериментальними досягненнями гештальтпсихології. Вони стосувалися, головним чином, процесів сприйняття, притім зорового. Було запропоновано багато законів гештальту (їх нараховували 114). До них, зокрема, відносилися вже знайомі нам «фігура і фон» і «транспозиція» (реакція не на окремі подразники, а на їх співвідношення).
Були запропоновані й інші закони. Так, під прегнантністю малася на увазі тенденція сприйнятого образу набути закінченої і «гарної» форми. («Гарною» вважалася цілісна фігура, яку неможливо зробити більш простою чи більш упорядкованою.) Константність означала сталість образу речі при зміні умов її сприйняття.
Ідеї гештальтизму істотно вплинули на перетворення первісної біхевіористської доктрини і підготували ґрунт для необіхевіоризму, що став складатися на рубежі 30-х років. До цього періоду головні представники гештальтистського напрямку, рятуючись від нацизму, імігрували до Сполучених Штатів Америки й влаштувалися в різних університетах і наукових центрах. Це було зовнішньою обставиною, що обумовило повний розпад школи. Хоча були і внутрішні причини цього розпаду.
Таким чином, ми переконались, що психологічна думка, яка стрімко набирала оберти у XIX ст., в період 10-30-х років XX ст. дійшла до кризи, яку належало подолати послідовникам тих шкіл і напрямків, які природно у цьому мали потребу. Отже, про еволюцію основних з протилежних способів осмислення природи особистості. На розпушенім кожним напрямком ґрунті народжувалися вчення, що розвивали їх вихідний ідейний зміст у нових соціокультурних умовах і відповідно до запитів логіки наукової творчості.
Значний слід у російській психології залишив ще один відомий український вчений XIX ст., який увійшов в історію, це - Олександр Афанасійович Потебня. Його основна думка полягала в розробці напрямку, який виник в Німеччині, під назвою психологія народів. Психологія народів закликала до вивчення народної, а не індивідуальної свідомості.
Потебня став ініціатором побудови культурно-історичної психології, що черпає інформацію про інтелектуальний устрій (лад) особистості в об'єктивних даних про прогрес національної мови як органа, що утворює думку.
Питання про «дух народу», про національну своєрідність його психологічного складу розглядалося, виходячи із залишених у мові свідчень історичної роботи цього народу.
Разом з тим, соціальна ситуація, яка складається у російському суспільстві в 90-х роках XIX ст., привела до змін ідеологічних і наукових установок вчених. У Росії наприкінці XIX ст. утворилося принаймні дві групи інтелігенції, що займалася проблемами гуманітарних наук. Обидві групи мали яскраво виражене ідеологічне, ціннісне забарвлення. Ця ідеологія, вироблена на основі різного розуміння історичного розвитку і значення того чи іншого історичного періоду, впливала і на становлення методологічних основ психологічної науки, що формувалася. У 60-70-і роки велике поширення мали ліберально-народницькі погляди, що орієнтують Росію на загальнолюдський (з європейським ухилом) шлях розвитку. Привабливість цієї позиції поступово знижувалася, починаючи з 80-х років і до кінця століття на перший план вийшла протилежна позиція, у якій перебільшували охоронні тенденції, що націлюють Росію на пошуки самобутніх, властивих тільки їй шляхів розвитку.
У цей час підсилювався інтерес до мистецтва, що наприкінці XIX - початку XX ст. досяг у Росії небувалого розквіту в усіх областях. Можна сказати, що тоді суспільство розвивалося за законом компенсації, тобто занепад громадського життя, втрата віри в позитивне наукове знання, невпевненість у власному завтрашньому дні немовби компенсувалися, відображувалися в мистецтві.
У XIX ст. значних успіхів досягла в Росії і експериментальна психологія. Наукова молодь прагнула освоїти метод експерименту. Багато з тих, хто захопився психологією, відправлялися з цією метою в Німеччину, у Лейпціг, що став завдяки Вундту Меккою експериментальної психології. Експеримент вимагав організації спеціальних лабораторій. Психолог Микола Миколайович Ланге організував лабораторію в Новоросійському університеті (Одеса). У Московському університеті лабораторну роботу вів А.А.Токарський, у Юр'єві (нині Тарту) - В.В.Чиж, у Харкові - П.І.Ковалевський, у Казані - В.М.Бех-терєв (при психіатричній клініці).
У 1893 р. Володимир Михайлович Бехтерєв переїхав у Петербург, очоливши кафедру нервових і душевних хвороб у Військово-медичній академії. Його улюбленим дітям став організований ним у Петербурзі у 1907 р. Психоневрологічний інститут. Тут лабораторією психології завідував Олександр Федорович Лазурський (1874-1917), лікар за освітою, який розробляв характерологію як вчення про індивідуальні відмінності. Пояснюючи їх, він виділив (разом із СЛ.Фран-ком) дві сфери: ендопсихіку як природжену основу особистості й екзосферу, що розуміється як система відносин особистості з навколишнім світом. На цій базі Лазурський побудував класифікацію особистостей. Незадоволеність лабораторно-експериментальними методами спонукала його виступити з планом розробки природного експерименту як методу, в якому навмисне втручання в поведінку людини сполучається з природною і порівняно простою обстановою досліду. Завдяки цьому стає можливим вивчати не окремі функції, а особистість у цілому.
Головним центром розробки проблем експериментальної психології став створений у Москві Георгієм Івановичем Челпановим на кошти мецената С.І.Щукіна Інститут експериментальної психології. Було побудовано дослідницький і навчальний заклад, рівного якому за умовами роботи й обладнанню на той час в інших країнах не було (офіційне відкриття інституту відбулося в березні 1914 р.). Володіючи великим організаторським і педагогічним талантом, Челпанов доклав чимало зусиль для навчання експериментальним методам майбутніх науковців в області психології. Позитивною стороною діяльності інституту була висока експериментальна культура досліджень, які проводилися під керівництвом Г.І.Челпанова. З кола молодих співробітників цього інституту вийшло декілька вітчизняних психологів (К.Н.Корнілов, Н.А.Рибніков, Б.Н.Сєвєрний, В.Н.Екзем-плярський, А.А.Смірнов, Н.І.Жинкін та ін.), що працювали в радянський час.