ПСИХОЛОГІЯ В УКРАЇНІ ТА її РОЗВИТОК У ВЛАСНИХ МЕЖАХ

Психологія в Україні та українська культура XX ст. Класично-інтроспектив­не, природничо-наукове та культурно-гуманістичне спрямування історії психології в Україні. Психологія у власних межах. Роль суб'єктивності у провідній діяльності Г.СКостюка (1899- 1982). Провідні вчені-психологи в Україні кінця XX - початку XXI ст.

Розглядаючи психологію в Україні на власних теренах, ми звер­таємося до загальнофілософської думки, власне з якої починається і психологія.

Існує багато різних підходів до розуміння психології в історич­ному аспекті, однак, на нашу думку, буде справедливо звернутися до напрацювань у цій сфері відомих в Україні і за її межами вче­них, яких визнало світове співтовариство, психологів, перу яких на­лежать праці, що стверджують саме український шлях вітчизняної психології, тісно пов'язаний з ментальністю народу. Безперечно, це праці Г.СКостюка, В.А.Роменця та інших вчених, завдяки яким під­готовлений цей розділ.

Отже, в Україні у XX ст. стверджуються ґрунтовні проблеми психології класично-інтроспективного, природничо-наукового та культурно-гуманістичногоспрямувань зі спробами поєднати ці галузі між собою, щоб створити цілісну картину психічного світу людини. Ці спрямування та їхній концептуальний синтез в Україні мали своїх корифеїв, що піднімались до світового рівня у постанов­ці та вирішенні актуальних проблем людського буття: людина як при­родна істота, її психіка як знаряддя пристосування до середовища природного й соціального, смисл творчості, життєвий і творчий шлях людини, сенс життя, самопізнання та самостворення. Українська психологія у своєму поступальному русі відбивала також досягнення світової психології, реагувала на її новітні відкриття і оригінально їх тлумачила. Нарешті, вона переживала увесь драматизм куль­турного, соціального та психічного життя суспільства не тільки в межах свого концептуального рівня, а й стосовно долі простого народу.

Три напрями у вітчизняній психології XX ст. були тісно пов'я­зані з іманентно-науковим та ідеологічним розвитком подій. Кла­сично-інтроспективний напрям принципово вичерпав себе вже у першій чверті століття, залишивши, втім, значні наукові надбання. Природничо-науковий, спираючись на досягнення фізіології вищої нервової діяльності (рефлексології тощо), з тріумфом пройшов 20-ті роки; у формі вчення про умовні рефлекси (прихильники школи І.П.Павлова) він визначив період до кінця 50-х рр. Культурно-гу­маністичне спрямування, переживши розквіт у першій чверті сто­ліття (тут особливо слід підкреслити розробку питань творчості та творчої особистості), було пригнічено панівною ідеологією та зреш­тою ліквідовано адміністративним чином у 30-50-ті роки. Лише в останній чверті століття це спрямування набирає міці і, мабуть, найбільше визначає сучасний стан світової та вітчизняної науки.

Теоретичні засади класично-інтроспективного напряму розкрива­ють ідею самодостатності, автономності людської душі, її незалеж­ність від «тілесного субстрату». Психофізична проблема вирішується в дусі паралелізму, або взаємодії, підкреслюється наявність психіч­ної причинності, яка виступає або ланкою в системі причинних за­лежностей у природі й суспільстві (Г.Челпанов), або ж стверджуєть­ся психічна причинність, що сама себе створює (В.Зеньковський). Методом психологічного дослідження виступає інтроспекція (само­спостереження), предметом - суб'єктивні явища. Тілесну актив­ність організму представники цього напряму вбачають у залежності від суб'єктивно-психічних структур і, зрештою, в тілесних виявах не знаходять нового змісту порівняно зі змістом самої суб'єктив­ності. Тому дослідження рухової тілесної активності організму для психології не має значення, хоча проблема фізіономічного вияву емоційних, вольових, інтелектуальних станів та відповідних анато-мо-фізіологічних корелятів стає предметом спеціального інтересу (особливо у Сікорського).

Було встановлено закон збереження енергії стосовно психічної діяльності (М.В.Критський). Піднято велику філософсько-психологічну проблему буття людської душі, творчого освоєння нею світу (СЛ.Франк). Розкрито смисл пограничної ситуації, боротьби моти­вів на ґрунті віри і знання - відвертості та умоглядності, екстатич­них рішень, учинкової дії та спокутування як післядії (Д.Шестов). Проводились історико-психологічні дослідження, зокрема про від­ношення двох напрямів в об'єктивній психології - вітчизняній та американській. Представники цього напряму створюють в Одесі, Киє­ві, Харкові експериментальні психологічні лабораторії, досліджують питання перцепції, розробляється теорія вольової уваги (М.М.Ланге). Під керівництвом Г.І.Челпанова діяв теоретичний психологічний семінар при Київському університеті, в якому брали участь видатні вчені (О.Ф.Лосєв, П.П.Блоиський, Г.Г.Шпет та ін.). На високому рівні було видано підручники з психології для гімназій (Г.І.Челпанов).

Класична інтроспективна психологія впевнено входила в практи­ку людського життя — у сфери медицини, виховання, навчання, полі­тики тощо. Розроблялися питання судово-психіатричної експертизи, досліджувалися проблеми стомлення при розумовій роботі, вивча­лися риси психології слов'ян, проблеми нервово-психічної гігієни та профілактики, ненормальні та хворобливі характери, психологія ве­ликих людей, зокрема історичних діячів (П.І.Ковалевський), психо­логія художньої творчості, проблеми фізіогноміки, мнемоніки та ін.

На початку століття активно розробляються проблеми етнопси­хології (Д.М.Овсянико-Куликовський та ін.), зокрема процес утво­рення національної форми психічної діяльності за допомогою «сили розумової творчості». Певний внесок у цю справу зробили М.Ф.Сум-цов, П.І.Ковалевський, М.В.Країнський, В.Я.Данилевський, Д.І.Баги-лій, Г.Михулько-Горбацевич. Це був завершальний і дуже плідний етап класично-інтроспективної психології. Вона могла безпосеред­ньо перерости у психологію культурно-гуманістичну, проте епоха сцієнтизму та техніцизму витіснила з предмета психології ядро ду­ховності людської душі.

В Україні, Росії, США спочатку виник інтерес до об'єктивної психології, потім його було доведено до крайності позиції «наук про поведінку» (біхевіоризм, рефлексологія, реактологія, а також павловське вчення про вищу нервову діяльність).

Природничо-науковий напрям принципово заперечує досліджен­ня людської суб'єктивності, тим більше суб'єктивності тваринного роду, і приділяє головну увагу тілесним виявам життєдіяльності організму, дошукуючись насамперед фізіологічних механізмів по­ведінки. Цей напрям, започаткований В.М.Бехтерєвим у 1917 р., був домінуючим в Україні майже 10 років. Тут видавався спеціальний науковий журнал «Український вісник експериментальної педаго­гіки та рефлексологи», в якому досить послідовно в новому ключі подавалися старі проблеми людського буття, розглядалися складні питання людської особистості, колективу, поведінки народу, ідеоло­гії, а поняття рефлексу пропонувалося підняти до загальнонаукового (і навіть філософського) рівня.

Механіцизм рефлексології виявився у спробах зведення склад­них духовних явищ до фізіологічних засад. Але усвідомлювалася ва­да такого підходу. Було висунуто ряд концепцій цілісності, які мали долати механіцизм рефлексологічного тлумачення: брати предметом дослідження високі моделі людської поведінки, використовувати ідеї цілісності з фізіології (ідея домінантиО.О.Ухтомського та ін.) і навіть іти на єднання з гештальтпсихологією, де проблема ціліс­ності у тлумаченні психічного була провідною, та з фрейдизмом, його ідеями потягів тощо.

Звідси, зокрема, такі напрями, як «фрейдорефлексологія». У працях її прихильників вражає «революційний» стиль мислення -за змістом і за формою, сподівання, що рефлексологія допоможе пролетаріату в його прагненні збудувати справедливе й щасливе суспільство. Проте ставало дедалі зрозумілішим, що людина без свідомого начала (рефлексологія його принципово ігнорувала) не зможе стати справжнім будівником нового суспільства. Після смерті засновника рефлексології (1927) вона швидко почала втрачати нау­кові позиції і близько 30-х років стала надбанням історії науки. Трі­умфальний поступ цього напряму поступився місцем ваганню та пошукам втрачених проблем людської свідомості.

Людину «природи і свідомості» бачили у світлі творів класиків марксизму-ленінізму. Було піддано гострій критиці «буржуазні» га­лузі психології — психогігієну, психотехніку, педологію. «Своєрідно» вирішувались кадрові питання в науці. Так чи інакше відроджува­лася традиційна психологія і навіть її інтроспективний метод. Пси­хологія стала обслуговувати ідеологічні проблеми.Щоб надати їм наукового вигляду, було піднято до рівня ідеології павловське вчен­ня про фізіологію вищої нервової системи (умовні рефлекси). Істо­рія повторюється двічі. В 1950 р. відбулися павловські конференції, на яких психологи мали проголошувати перебудову своїх позицій в дусі павловського вчення. На його основу мали бути покладені, ма­буть, усі гуманітарні дисципліни, а також медицина, біологія, фізіо­логія та ін. Існувала настанова розуміти всі психічні феномени як такі, що мають умовно-рефлекторну природу (наприклад, «забуван­ня як умовний рефлекс» тощо). Це було більш коротке, але не менш інтенсивне повторення того, що трапилось у 20-і роки.

З таким же ентузіазмом, тільки вже «знизу», почалася незаба­ром однобічна критика павловського вчення. Якщо перед цим напо­лягали на «керівній ролі» кори півкуль головного мозку у визна­ченні поведінки людини, то тепер наголошували на такій самій ролі підкоркових структур. Одну гординю шельмували іншою, спираю­чись на відомі відкриття зарубіжних учених (Моруцці, Мегуна, Джаспера, Пенфілда та ін.).

Зрештою, відкидаючи заідеологізовані принципи теоретичного дослідження, українські психологи почали сумлінно здійснювати пі­знання людської практики, стверджуючи гуманістичне начало пси­хології. В цьому напрямі вона мала значні досягнення вже в першій чверті століття.

Культурно-гуманістична психологія в Україні

Цей напрям було репрезентовано видатними вченими, які на­самперед провадили дослідження з психології творчості. Великий поштовх тут здійснив І.Франко психологічним і разом з тим есте­тичним трактатом «Із секретів поетичної творчості» (1899). У Хар­кові постала широковідома глибиною своїх культурно-гуманістич­них спрямувань школа «психологи творчості». За першу чверть століття вона видала вісім томів наукових праць. Видання припини­лося в 1923 р. як несумісне з державною ідеологією.

До цього напряму слід прилучити й працю корифея вітчизня­ної психології С.Л.Рубінштейна - «Принцип творчої самодіяльності. До філософських основ сучасної педагогіки», надруковану в «Запис­ках вищої школи м. Одеси» (1922).

У перших випусках «Питань теорп і психологи творчості» роз­роблявся психологічний аспект поетики (О.О.Потебня) та історико-порівняльної поетики (О.М.Веселовський). Далі дослідження тема­тично були розширені. Однією з видатних постатей у цій унікальній на рівні світового значення роботі був Д.М.Овсянико-Куликовський,підтриманий учнями й послідовниками. Було опубліковано оригіналь­ні праці: О.ІБілецького «В майстерні художника слова»; П.Енгель-мейєра «Неврологія або всезагальна теорія творчості»; І.І.Лапшина «Про перевтілення в художній творчості»; Т.Райнова «Вступ до фено­менології творчості»; СЛ.Франка «Про сутність художнього пізнан­ня (Гносеологія Гете)»; Е.Кагарова «Типовий розвиток релігійно-мі­фологічної творчості».

Провідною ідеєю харківської школи було те, що розуміння ху­дожнього твору є своєрідним відновленням творчого процесу в душі того, хто сприймає цей твір. Думка не передається, а тільки збу­джується через слово. Розуміння художнього цілого залежить від правильного тлумачення його одиниць - образів, з яких воно скла­дається. Наукова і художня творчість має своїм результатом не­оціненний скарб - самопізнання. Відображення людини в мистецтві більш глибоке, ніж у релігії і навіть у науці.

Ідеї становлення людської особистості,його джерел та рушій­них силрозроблялися СЛРубінштейном Г.С.Костюком. Більшу час­тину свого життя СЛ.Рубінштейн перебував в Україні, в Одесі. Уні­версально освічена людина чималої творчої наснаги, він відстоював особистісну гідність ученого, пов'язував психологічні проблеми з буттєвою долею людини. Великий знавець вітчизняної та світової психології, він насамперед сприяв становленню психології в Україні. Багато його учнів стали відомими науковцями. Рубінштейн, зокре­ма, висунув неоціненну ідею про логічний осередок побудови сис­теми психологічних знань.Цей осередок, зрештою, має бути архе-типомзагальнолюдської культури і визначається як дія-вчинок.

У 30-х роках у Харкові організується Психоневрологічний інсти­тут, а далі на його основі - Всеукраїнська психоневрологічна акаде­мія з сектором психології, яку очолював СРЛурія,а відділом дитячої та генетичної психології завідував О.МЛеонтьєв.У цьому відділі пра­цювали О.В.Запорожець, Л.І.Божович, П.Я.Гальперін, П.І.Зінченко.Відділ розробляв такі основні проблеми, як психологія «практичної діяльності», «образ-процес», свідомість і діяльність, пам'ять. О.В.За­порожець зі співробітниками досліджував сприймання,зокрема ес­тетичне, Л.І.Божович та ПІ.Зінченко - психологічні особливості засвоєння знаньучнями на основі розвитку мислення. П.І.Зінченко вказував на залежність продуктивного запам'ятовуванняматеріа­лу від його місця у структурі діяльності. Зрештою було створено загальну теорію пам'яті,визначено відношення пам'яті до мотиву діяльності, дії, а згодом було здійснено вихід до зв'язку пам'яті з особистістю, стратегією її поведінки, що й виявляє принциповий учин-ковий підхід, учинковий системний осередок. В самій дії вирізнено мету ізасіб. Пам'ять розглянуто як умову наступної дії.Орієнтацію на майбутнє визначено як організуючий фактор в системі людської пам'яті та у становленні індивідуального досвіду.

Мова йде про те, щоб компоненти психічних феноменів, що ви­ступають у дослідах, зібрати в єдиний методологічний вузол. Ним і став принцип учинку, вчинковий осередок;він так чи інакше, ціл­ком чи у своїх компонентах був присутнім у свідомості дослідників з часів далекої давнини і став тим ґрунтом, на якому українська психологія XX ст. (як і в попередні періоди) розвивала свій оригіна­льний напрям — психологію вчинку.

ВОдеському регіоні було започатковано дослідження сприй­мання часу (Д.Г.Ельконін),а згодом - розробку однієї з найважли­віших галузей - історичної психології,що має насамперед своїм предметом становлення менталітету українського народу (І.Г.Бе-лявський). Розробляються методологічні засади історії психології, досліджуються окремі визначні періоди цієї історії, зокрема через ідею героїчногоз урахуванням вчинкового напряму в тлумаченні відповідних подій. Галузь, яка тривалий час не розроблялася в Ук­раїні зовсім, набуває дедалі більшої актуальності та має стати, зреш­тою, тією психологічною засадою, на якій органічно розміститься неосяжна проблематика історії культури українського народу.

Львівський осередок в історії української психології має своє­рідність, що визначається багатосторонніми впливами. Тут у першій половині століття консолідується українська і польська вченість зі своїми спрямуваннями, які в розробці ряду проблем сягали світового рівня. Львівсько-Варшавська філософська школавплинула й на ме­тодологію психологічних досліджень. Тут слід згадати імена Ю.Охо-ровича та С.Балея. Останній у 20-х роках видав «Психологію» ук­раїнською мовою. В післявоєнний період тут плідно працювали Я.І.Цурковський, М.К.Година та ін.

Ідеї культурно-гуманістичної психології посіли чільне місце в наукових працях і педагогічній діяльності О.М.Раєвського, який тривалий час очолював кафедру психології в Київському універси­теті. Розробки Раєвського стосувалися насамперед історії всесвіт­ньої психології, проблем особистості та її мовного визначення. Раєв-ський виховав плеяду непересічних психологів, серед них - один із найбільш видатних учених і організаторів психологічної наукив Ук­раїні Г.СКостюк. Зі співробітників останнього слід зазначити ПР.Ча-мату, ИМЛелеха, Д-Р-Ніколеяка.

Створення Українського інституту психології відбулося з ініціа­тиви Г.СКостюка. Він був його першим директором і тривалий час обіймав цю посаду. Перу Костюка належить багато праць із провідних питань психологічної теорії, історії психології Під його керівництвом було створено підручник «Психологія» для педінститутів, який не­одноразово перевидавався.

Г.СКостюк особливо наголошує, що ігнорувати суб'єкт, суб'єк­тивне у психічній діяльності означає відривати цю діяльність від її носія. Він стверджує наявність психологічних закономірностей, якіне можуть бути зведеш до закономірностей фізіологічних або со­ціальних. Це відкриває можливість побудови справжньої наукової психології. Костюк зосереджується також на проблемі розвитку, підкреслює наскрізну ідею всесвітньої психології:«Спочатку було діло» (тобто вчинок), конкретизує це положення розробкою принципу діяльності. У теорії розвитку психіки він поглиблює ідею «саморуху», ініціативи, творчої активності, що приводить його до відшуку пси­хологічних джерел особистості У своїх визначних працях Г.СКос­тюк закладає методологічні підвалини певної системи психології.

В останнє десятиліття пожвавилася розробка засадничих питань методологічних проблем психології. О.ВЛСиричук пропонуєконцеп­цію системно-суб'єктивного підходу до об'єкта психолого-педагогіч-них досліджень, убачаючи в цьому альтернативу безсуб'єктивності підходу, що позбавляє людину права на вільний вибір життєвого шляху, індивідуальне самовираження, саморозвиток, творчість. Пси­хологія має сприяти формуванню життєво активної, гуманістично спрямованої особистості, яка у своїй життєдіяльності керується на­ціональними та вселюдськими культурними цінностями.

Теоретичні проблеми психології розробляються у зв'язку та на основі історії світової та вітчизняної психологічної думки. Широкідослідження з цих питань було розпочато в 50-х роках за ініціативи та під керівництвом Г.СКостюка. Досліджувалася переважно істо­рія вітчизняної психології Х\Щ-ХГХ століть. Велику заслугу має тут П.М.Пелех — надзвичайно ерудований вчений, який уперше підняв психологічну спадщину Києво-Могилянської академії та дав їй глибоке тлумачення на тлі становлення світової психологіїСтворений в Інституті психології АПН України авторський ко­лектив з історії вітчизняної та всесвітньої психології підкреслює культурологічний аспект становлення психологічних знань, покла-даючи в основу тлумачення цього становлення принцип учинку та вчинковий осередок, який разом із цим виступає традиційним ло­гічним осередком психологічних систем різних історико-культурних епох. Вийшло друком шість книг з історії всесвітньої психології (В.А.Роменець), в яких охоплено найважливіші її періоди та регіони від найдавніших часів до початку XX ст. Належне місце тут займає вітчизняна психологія.

Українські психологи в XX століттіпрагнули розробляти свій гуманістичний напрям. Формальні постановки питання про долю, цьо­го напряму (іманентність саморозвитку, самостворення і т.ін.) приво­дили до нехтування змістовою, ціннісною стороною психічного життя людини, а це позбавляло гуманізму його серцевину. Саморозвиток і самоствердження можуть бути спрямовані й до зла, погорди, вседо­зволеності. Свобода людини має поєднуватися з усвідомленням її залежності від вищого існування.

ВЛнів— український психолог, соціолог, історик (Мюнхен, Німеч­чина) - будує свою психологію на теологічних засадах, убачаючи серйозні недоліки гуманістичних учень XX ст., в яких людина, поз­бавлена думки про залежність від Бога, втрачає ціннісні критерії вищого порядку. Сцієнтизм і техніцизм деформують гуманізм. Аб­солютизація детермінізму (наукових підстав) гальмує розвиток учень про людську індивідуальність, творчу неповторність суб'єкта, що сам себе пізнає і сам себе створює, заглиблюючись у субстанцію наро­ду і вселюдського. Янів указує на певний наступ деперсоналізації,втрату людської самості в масових явищах. Відтак - моральний релятивізм, що, на жаль, є характерною ознакою сьогоднішнього стану людинознавстваяк системи наук про людину.

У розвитку системи психологіїосновний наголос слід було зроби­ти на методологічних проблемах. З чого починати і чим завершувати цю систему - ось провідне питання, яке на весь зріст постало пе­ред психологією напередодні другої світової війни. СЛ.Рубінштейн був одним із тих, хто висунув плідні пропозиції щодо його вирішен­ня. Другим гострим моментом для психології того часу була проб­лема активності:як розуміти активність психічного, розглядаючи його як відображення об'єктивної дійсності? Рубінштейн поставив питання про місце психічного у всезагальному взаємозв'язку явищ матеріального світу. Розкриваючи далі ідею активності психічного, він підноситься на більш принциповий рівень: хоче збагнути природу психічного у відношенні «людина і світ».

Психологія у власних межах. Роль суб'єктивності у провідній діяльності. Г.СКостюк (1899-1982)

Хоч якими би продуктивними здавалися істотні кореляції пси­хології з іншими науками, з людською культурою в цілому, дійсний поступ психології визначається рівнем її самостійності, своєрідністю її закономірностей. Найвиразніше вони виявляються у тлумаченні принципів психічного розвитку й насамперед його вихідної ланки -онтогенезу, з віковими особливостями та індивідуальними ознаками особистості, й творчих досягнень. Саме у творчості особистість ро­бить із себе неповторну індивідуальність. Своєрідність психологіч­них закономірностей виявляється також у тлумаченні логіки цієї науки в цілому. Саме виділення своєрідних ознак психології як дис­ципліни становить, мабуть, єдину основу для встановлення її езо­теричних продуктивних кореляцій та дальшої консолідації в ранзі дійсної науки.

Психологічні закономірності.Якщо вихідне завдання психоло­гії полягає в розкритті закономірностей психічної діяльності, то в цьому головну заслугу має матеріалістична психологія. Г.С.Костюк в аналізі цього питання виходить з основних положень матеріалістич­ної діалектики узагальнюючи те, що вже «здобуто психологією та суміжними з нею науками».

Характер психологічних закономірностей випливає з постулату про психічне як властивості особливим чином організованої матерії, як функції мозку, що полягає у відображенні об'єктивної дійсності. «Положення про те, що психічна діяльність за способом свого похо­дження є вищою нервовою, рефлекторною діяльністю, - пише Г.СКо­стюк, - орієнтує психологів на те, щоб розглядати цю діяльність та­кого, якою вона є в дійсності, долаючи штучне відособлення в ній психічного від фізіологічного. Це положення зобов'язує психологів підходити до психічного не тільки як до результату, а й як до про­цесу відображення зовнішнього світу в мозку людини, як до відобра-жувальної діяльності людського мозку».

Досліджуючи фізіологічні механізми психічної діяльності, психо­логи ставлять на науковий ґрунт розкриття її залежності від мозку. Це і складає передумову правильного вирішення питань мозкової локалізації психічних феноменів. Костюк вважає, що закономірнос­ті нейродинамікимозку мають враховуватися при поясненні всіх психічних явищ - починаючи з відчуттів, сприймань, мислення, почуттів та вольових дій людини і завершуючи найскладнішими рисами характеру та особистості. Заперечення цього положення при­водить до відмежування психічного від фізіологічного, спрямовує психологію до феноменологічного опису явищ свідомості та заспо­коєння в рамках паралелізму.

Г.С.Костюк показує, що вихідний дуалізм Декарта з урахуван­ням певних термінологічних видозмін залишився у фізіологічній психології Вундта та його послідовника Тітченера, який дотриму­вався позиції «незалежності психології від фізіології». Костюк показує замаскований або відвертий дуалізм ряду представників сучасної науки і доводить, що психічне і фізіологічне не є розмежованими у просторі й часі процесами, що психічне відображення об'єктивного світу здійснюється мозком, його нейродинамічними механізмами, що нейродинамічна характеристика цього процесу необхідна і важлива для розкриття його закономірностей. Проте нейродинамічні закони не вичерпують усієї характеристики відображувальної діяльності, не показують об'єкт психічного в його змістовому розкритті. Одні й ті самі процеси збудження і гальмування в їхніх певних співвідно­шеннях лежать в основі різного за своїм змістом і формою відобра­ження об'єктивної дійсності. Розкриття руху цих процесів не дає ще даних стосовно того, що саме людина відчуває, сприймає, уявляє, про що і як вона думає, чого прагне, які цілі ставить перед собою, якими інтересами, поглядами, переконаннями керується у своїй по­ведінці. А саме в цьому і виражається специфічність психічного,його своєрідність.

Відчуття, сприймання, пам'ять, уява, мислення, свідомість, по­чуття, воля, інтереси, ідеали, особистість, характер тощо є понят­тями наукової психології, котрі відображають реальні життєві яви­ща, характеризують різні види, форми й ступені відображення об'єктивної дійсності. Як відносно стійкі особливості психічної діяль­ності ці поняття узагальнюють ті чи інші аспекти відношення люди­ни до світу, людей, самої себе. Костюк показує, що ці поняття відо­бражають сутнісні силилюдини. їхній зміст, багатство та ступінь

розвитку визначають напрям та успіх її діяльності. Висуваючи дум­ку про те, що закономірності утворення й розвитку психічних проце­сів та властивостей людини, їхня роль у реальних взаємовідношеннях людей з довкіллям є предметом наукової психології,разом із цим Костюк вважає хибними спроби замінити систему психологічних понять системою понять фізіологічних або яких-небудь інших. Пси­хологія та фізіологія - самостійні галузі людського знання. Кожна з цих наук має свої специфічні завдання.

Такий підхід уможливлює продуктивне розкриття зв'язку ма­теріального та ідеального, об'єктивного та суб'єктивного.Психічна діяльність не є «чистою духовністю», хоч і виступає як ідеальне відображення об'єктивного світу. В цьому питанні Г.С.Костюк вка­зує на дві хибні тенденції: відособлення ідеального від його ма­теріальної основи і зведення ідеального до матеріального з утратою їхніх специфічних рис. Він убачає сутність психічної діяльності в породженні матеріальним ідеального та у впливові останнього на життєвий процес. Виникаючи в надрах матеріального, ідеальне в усіх його проявах, навіть найскладніших, не існує поза матеріаль­ним. Будь-яке абсолютизування суб'єктивного та його відрив від матеріального по суті принижують життєве значення людської пси­хіки. Костюк пише: «Різниця між матеріальним та ідеальним в ро­боті мозку дійсно є відносною, не надмірною. Проте вона завжди іс­нує як характерна риса психічного відображення об'єктивної дійсності. Будь-які спроби заперечувати цю різницю приводять, з одного боку, до грубого механіцизму, а з другого - до суб'єктивного ідеалізму. Така точка зору закриває шлях до побудови справжньої наукової психології».

Правильне вирішення питання про зв'язок суб'єктивного і об'єк­тивного у психічній діяльності людини дає можливість всебічного тлумачення детермінізму. Поза діючим суб'єктом жодних психічних процесів та якостей не існує. Психічне відображення залежить від рівня розвитку суб'єкта, його потреб, змісту його діяльності. «Ігно­рувати суб'єкт, суб'єктивне в психічній діяльності - це означає відривати цю діяльність від її носія і тим самим впадати в ідеалізм». Мова йде не про «чисто суб'єктивне», а про детерміноване об'єктив­ними умовами буття. Якби психічне не відображало існуючий поза ним світ, воно втратило б будь-який життєвий сенс. Ось чому Костюк відкидає спроби вивести зміст і форму психічного з його спадкової організації. «Багатство суб'єктивного світу людини, її суб'єктивних

властивостей та якостей визначається багатством її дійсних відно­шень до об'єктивного світу — природного та суспільного. Формую­чись у процесі діяльності людей, психічні процеси та психічні вла­стивості людини в ній і виявляються, об'єктивуються в рухах, діях, вчинках, мовних актах, реалізуються в результаті практичної, на­укової, художньої та будь-якої іншої діяльності людей. У цій діяль­ності суб'єктивне стає об'єктивним, через неї воно і впливає на об'єктивну дійсність». Хоча зв'язок суб'єктивного з об'єктивним пе­редбачає їхню відносну самостійність, що ніяк не можна ігнорува­ти, проте закони, що виявляються в суб'єктивній діяльності, мають об'єктивний характер: вони існують незалежно від того, усвідомлю­ють їх люди чи ні.

Саме визнання об'єктивного характеру психологічних законівє передумовою дальшого розвитку психології як науки. З цим по­в'язується подвійна природа психічного як натурального і соціаль­ного явища, що виключає заперечення спроб зведення соціального до натурального. В різноманітних формах таке зведення властиве майже всім течіям так званої тоді «буржуазної» психології. Все­бічно розкриваючи фактори психічної діяльності, Костюк відкидає спрощене, механістичне тлумачення принципу детермінізму, яке логічно завершується епіфеноменалістичним міркуванням: психічне позбавляється будь-якого життєвого значення, втрачається актив­ний характер людської діяльності взагалі й свідомості зокрема. Хоча свідомість виникає як вторинне, похідне явище, проте вона як відо­браження об'єктивного світу і саме внаслідок цього включається в реальний життєвий процес людини. Усвідомлення необхідності за­лежності від об'єктивних умов стає передумовою людської свободи, а зрештою, і влади над обставинами і над самим собою. Ця свобода є закономірним наслідком розвитку свідомості та самосвідомості, яку детерміновано об'єктивними умовами буття.

Саме тому, що умови життя по-різному визначають дії людини залежно від того, яким чином, з якою повнотою і глибиною вони відображаються нею, завдання психології полягає в тому, щоб «з'я­сувати життєве значення пізнавальних, емоційних, вольових, ха­рактерологічних та інших властивостей психіки в житті, творчій, продуктивній роботі». Це завдання можна вирішити найліпше, роз­глядаючи психічні прояви в розвитку.Правильне розуміння його дає, між іншим, можливість поглибити концепцію детермінізму в психології.

Із значної кількості аспектів психічного розвитку Г.С.Костюк найбільшу увагу зосереджує на онтогенезі, хоч всебічно висвітлює його зв'язки з іншими важливими аспектами еволюції. Вихідним у дослідженні онтогенезу має бути принцип розвитку.

Особливий інтерес ученого викликають проблеми біологічної еволюції та історичного розвитку психіки. Як ідеалістичні теорії розвитку (В.Вундт, В.Дільтей, К.Бюлер та ін.), так і механістичні (Дж.Вотсон, Е.Толмен, К.Галл та ін.), на думку Г.С.Костюка, не­спроможні показати дійсні рушійні сили психічного розвитку. Лише підхід до психіки як продукту реального життєвого процесу, його регулятора відкриває шлях справжнього наукового з'ясування її ге­незису. Навіть видатні біологи-еволюціоністи XIX ст., в тому числі Ч.Дарвін, бачили переважно кількісні відмінності між психікою тва­рин і людини. Це приводило до антропоморфічного тлумачення пси­хічних властивостей тварин із відшукуванням у них інтелектуаль­них, естетичних та моральних якостей, притаманних у розвиненій формі тільки людині. Разом із цим психіка людини у працях Ч.Дарвіна та його прихильників піддавалася значній біологізації, най­більше — у тлумаченні соціальних явищ. Ось чому головне завдан­ня у вивченні генезису психіки людини, з погляду діалектичного матеріалізму, полягає в пізнанні якісних її своєрідностей з викорис­танням даних антропології, історії матеріальної культури, етногра­фії, історії мови, інших галузей знання.

Г.СКостюк позитивно оцінює ту лінію в теоретичній психології, яка виходить із старого, але істинного гетевського принципу -«Спочатку було діло», - принципу, який знайшов своє втілення в ряді крупних теоретичних розробок видатних психологів (А.Валлон, Л.С.Виготський, ПЖане та ін.). В ідеалістичних концепціях, зазна­чає Костюк, внутрішня психічна діяльність відривається від зовніш­ньої, практичної та перетворюється в особливу сутність. Насправді ж, на його думку, внутрішня діяльність є похідною від зовнішньої, має з нею спільну будову і, виражаючи єдине цілісне життя людини, пов'язує його з відображуваним навколишнім світом.

Розглядаючи проблему співвідношення біологічного та соціа­льного в онтогенезі людської психіки,Г.СКостюк показує неспро­можність однобічних тлумачень психічного розвитку, в яких робився наголос то на вирішальній ролі спадковості, то середовища в його біологічному або й фізичному розумінні. Не врятовує від хибних позицій також теорія конвергенції,запропонована В.Штерном, -

спроба пов'язати між собою обидва фактори. Всупереч цим концеп­ціям Костюк розвиває думку про те, що онтогенетичний розвиток людини - цілісний процес,який виражається у формах: морфоло­гічній, фізіологічній, психічній, соціальній. Природжені безумовно-рефлекторні структури лежать в основі психічних функцій та вла­стивостей, але не визначають їхнього складу, змісту. Специфічна якість психічних новоутворень визначається суспільними умовами життя. Ці новоутворення будуються за взірцями, які дає суспільство. Внаслідок цього психічний онтогенез набуває конкретно-історично­го характеру. Хоч дитина і народжується природною істотою, вона має здатності до перетворення в суспільну істоту за допомогою і на основі навчання, якому Костюк надає широкого значення: від зуст­річі з предметним речовим світом до використання суспільно-історич­ного досвіду. Навчання й виховання зумовлюють розвиток психіки як визначальної сили. Без урахування цього розуміння психологіч­ного детермінізму буде неповним.

Соціалізація дитини відбувається через її діяльність, через за­своєння нею соціального досвіду, вростання її в життя суспільства, через перехід зовнішніх, інтеріндивідуальних відношень у внутрішні, інтраіндивідуальні властивості особистості, що розвивається. Костюк певною мірою підтримує думку Б.Г.Ананьєва про характер життє­вого шляху індивіда. Вчаться не тільки діти. Провідну роль у житті дорослої людини відіграє діяльність зі створення матеріальних і ду­ховних цінностей.

Онтогенетичні форми не існують «паралельно». Зв'язок між ними полягає в тому, що нижчі форми включаються у вищі і є механізма­ми реалізації останніх. Так здійснюється розвиток.

Г.СКостюк відкидає будь-які спроби піддати сумніву ідею роз­витку, онтогенезу.Розвиток не можна розуміти «лише як засвоєння та інтеріоризацію зовнішніх відношень. Він включає подальшу пе­реробку засвоєного, його систематизацію, що приводить до цілісних змін особистості, виникнення нових спонукань до діяльності, нових її структур, нової екстеріоризації. Навчання сприяє розвиткові, а розвиток стає базою навчання.

При цьому Костюк ураховує той факт, що закони навчання й розвитку, будучи пов'язаними між собою, все ж відрізняються. Внут­рішні умови, формуючись під впливом зовнішніх, не є їхньою меха­нічною проекцією; мова йде про діалектичну взаємодію двох родів умов. З віком виникають різні форми власної активності особистості

в її розвитку: самовиховання, самовдосконалення і т.п. Зрештою осо-; бистість виступає як суб'єкт власного розвитку, що свідомо обирає свій життєвий шлях.

Г.С.Костюк показує мізерність спрощених моделей розвитку, що зводять останній тільки до накопичення знань, до виховальних впливів дорослих. Підкреслюючи необмежені можливості вихован­ня, такі теорії насправді їх занижують. «Справжнє мистецтво вихо­вання виявляється там, де воно спирається на прояв «саморуху», ініціативи, самостійності, творчої активності...». З іншого боку, мо­дель з «екстремальним ступенем свободи» не відповідає реальному розвиткові особистості. Така модель так само віддалена від реаль­ності, як і детермінізм, що робить індивіда вимушеним продуктом природних законів.

Навчання та виховання,за Костюком, мають сприяти не лише успішному подоланню життєвих «суперечностей», а й їх виникненню. У постановці нової мети, яка усвідомлюється і приймається індиві­дом, постають розходження між мстою та наявним рівнем досяг­нень людини. Тут виступає складна діалектика розвитку, знання якої необхідне для оволодіння процесом розвитку, а передусім для встановлення стадій онтогенетичного розвитку психіки. В якості ре­зультату онтогенезу Костюк називає становлення індивідуальних особливостей. «Особистість розвивається завжди як індивідуальність, їїсвоєрідність неповторна. Віковий і диференційний аспекти онто­генетичного розвитку людської психіки пов'язані між собою. Загаль­ні закономірності вікового розвитку особистості знаходять свою конкретизацію в її індивідуальних особливостях».

У самому процесі розвитку Г.С.Костюк показує типологічні та індивідуальні відмінності. Вони виявляються у функціональних особ­ливостях нервової системи, у розумових, емоційних, моральних, во­льових якостях, у потребах, інтересах, здібностях, характерологічних рисах дітей та молодих людей. У процесі розвитку складається неповторна індивідуальна своєрідність особистості. Якщо розвиток може бути тільки творчим процесом - усвідомленим або неусвідом-леним, то потяг до неповторності в індивідуальному розвиткові є рушійною силою останнього і робить на ньому своєрідні акценти. У зв'язку з цим і вікові особливості набувають індивідуалізованого ха­рактеру, а сама індивідуалізація може тлумачитись як загострення вікових рис.

І все ж вікова та індивідуальна психологія ще не визначили методологічно характер вищої стадії онтогенетичного розвитку -психічну зрілість.Вона поки що не має наукових критеріїв і висвіт­люється як психологічний ідеал людини, вивчення якого може стати предметом прогностичної,або канонічної, психології.Остання тіль­ки починає свій шлях. Чи не є психічна зрілість просто індивідуаль­ною рисою, пов'язаною зі зрілістю характеру, особистості, індивіду­альності? Чи не має сама зрілість своїх етапів розвитку? Якщо не визначено смисл зрілості, то чи не впливає це на адекватне висвіт­лення інших, зокрема попередніх віків? Чи не є психічною зрілістю просто набуття характерних індивідуалізованих рис унаслідок твор­чої індивідуалізації? Тут психологія більше ставить проблем, ніж їх вирішує.

У характеристиці особистості Г.С.Костюк визначає загальні, особливі та індивідуальні риси, які перебувають між собою у діа­лектичній залежності. Суперечності психічного життя особистості приводять до виникнення протиріч, які зумовлені суспільними від­носинами. Включаючись в них, особистість є їхнім носієм. Це про­тиріччя між різними соціальними функціями і ролями, які виконує особистість, між думками і почуттями, між словами і ділами, совістю і вчинками.

Положення про єдність психіки та поведінки, свідомості й діяль­ностіКостюк визначає як один з основних принципів психології особистості. Цей принцип відкрив шлях об'єктивного пізнання сві­домості, без чого не можна зрозуміти дій особистості. Свідомість є її суб'єктивною властивістю, і водночас вона пов'язана з об'єктив­ним, зокрема суспільним, світом. Це - знання і переживання, що регулюють дійові взаємовідношення з об'єктивністю.

Вводячи свідомістьв розгляд цих взаємовідношень, Костюк дістає можливість перейти від відношення «організм - середовище» до відношень «суб'єкт — об'єкт», «особистість — суспільство». Свідо­мість особистості, її психічні властивості не тільки виражаються в діях, учинках,вони в них формуються й розвиваються. Такий підхід Костюк спрямовує проти фаталістичної обумовленості особистості спадковістю та незмінним середовищем. Цьому протиставляється положення про те, що притаманні людському індивідові природні потенції розвитку як особистості реалізуються в процесі засвоєння ним «людських сутнісних сил» (КМаркс), втілених у мові, в досяг­неннях науки, техніки, мистецтва, у вироблених суспільством нормах моральної поведінки. Суспільне середовище, змінюючись завдяки людській праці, впливає на формування особистості через її потреби і діяльність. Особистість вибірково ставиться до впливів середовища: одні засвоює, іншим протистоїть. Становленняособистості Костюк розглядає як детермінований суспільними умовами, навчанням і ви­хованням діалектичний процес «саморуху», спонукуваний внутріш­німи протиріччями.

У взаємодії особистості з зовнішнім світом виступають відно­шення усвідомлюваного і неусвідомлюваного компонентів,у формі яких розігруються конфліктні ситуації зі своєрідністю їхніх взаєм­них переходів. Функцію несвідомих процесів Костюк бачить насам­перед у переробці отримуваної мозком інформації та виробленні установок. Прогрес у вивченні цієї проблеми полягає в тому, щоб зрозуміти діалектику свідомого й несвідомого, їхню функціональну своєрідність.

Особистість виявляє не лише відносну незалежність від безпо­середніх впливів середовища, саморегуляцію власної поведінки, а й здатність змінювати умови свого життя. Усвідомлюючи свої досяг­нення й недоліки, зіставляючи їх з вимогами суспільства і своїми перспективними життєвими цілями, особистість прагне до самовдо­сконалення - самоосвіти, самовиховання.

В діяльностіособистості провідне місце Г.С.Костюк відводить мотиваційній сфері, яка включає мотиви різного походження і зміс­ту, різного ступеня узагальненості та усвідомленості. Від ступеня узагальненості й стійкості вищих мотивів залежить витривалість особистості у конфліктних ситуаціях, її здатність чинити опір усі­ляким спокусам. Мотивацію поведінки особистості Костюк пов'язує з внутрішніми суперечностями, конфліктами між різними мотивами, зокрема особистими і суспільно значущими. Виникаючи як ситу­аційне явище, такі конфлікти можуть стати стійкими індивідуаль­ними особливостями людей, надавати суперечливості їхній поведін­ці. Не дістаючи бажаного і належного переборення, ці суперечності призводять до хворобливих явищ, невротичних станів, визначаючи цим риси особистості. Останню характеризують також цілі, плани, задуми і прагнення у зв'язку з засобами їхнього здійснення. Тут Костюк розкриває глибоку діалектику насамперед між перспектив­ними цілями особистості, її прагненнями та наявними засобами. Він бачить у цьому рушійну силу її розвитку. Відношення між метою і засобами її здійснення визначають культуру особистості як відо­браження культури даного суспільства.

У викладених ідеях Г.С.Костюка визначаються по суті провідні компонентивчинку (ситуація, мотиви) і характер його завершення, що виражається в меті, засобах, певній тактиці і стратегії пове­дінки. Саме вчинок в усій своїй повноті, а не одна мотивація приво­дить до виникнення суперечностей в рамках однієї особистості. В сучасній психології можна помітити тенденцію підмінювати вчинок мотивацією або, в кращому разі, підходити до вчинку в розширеному розумінні - з визначенням певних форм поведінки тощо. Вчинок є механізмом психічного поступу людини, а також поступу суспільних зв'язків. Він веде людину до своєрідного вираження її характеру і здібностей.

Особистість завжди вирізняється індивідуальною своєрідністю,вона має своє неповторне обличчя. Характер, за Костюком, є такою своєрідністю особистості, яка складається в ході життя. Хоч у ха­рактерах людей є спільні риси, це спільне завжди існує в типових та індивідуальних варіантах. Загальні властивості особистості зав­жди знаходять типове індивідуальне виявлення. Зрозуміти типове й індивідуальне можна тільки виходячи з загальних, «родових» властивостей, притаманних усім людям. Це стосується і властивостей видатних людей. Зі свого боку, пізнання індивідуального й типового збагачує розуміння загального у психіці особистості. Індивідуальні відмінності Костюк виявляє у так званих комунікативних рисах ха­рактеру, які є, зрештою, моральними рисами. їх слід розкрити в логічно-життєвій повноті. Але тут психологія вже виникає необ­хідність такої галузі, як етична психологія.

Індивідуалізація характерузалежить від здібностей особистості. Г.СКостюк визначає загальні здібності та спеціальні, тобто і тут діє закон діалектичної логіки про єдність загального, типового й індиві­дуального. По мірі формування здібностей для особистості відкри­ваються можливості творчої участі в суспільному житті. У зв'язку з цим Костюк розкриває залежність розвитку здібностей від індиві­дуальних відмінностей у задатках людей. Ці відмінності самі не визначають зміст і характер людських здібностей, але обумовлю­ють різні можливості засвоєння тією чи іншою людиною здобутків людської культури і розгортання власної творчої діяльності. За од­накових сприятливих суспільних умов життя людей відмінності у задатках визначають їхні індивідуальні відмінності.

У великій низці своїх праць - від підручника «Психологія» до окремих монографічних досліджень — Г.С.Костюк викладає певну систему психології,позбавлену однобічності та прямолінійної вузь­кості, які іноді видаються за наукову принциповість. Це дає мож­ливість ученому вміщати в своїй системі психології у вигляді окре­мих сторін цілого «своєрідні позиції» інших тлумачень психічного для досягнення належної повноти його розкриття. В цій відкритості відносно позитивних надбань психологічної думки яскраво виступає характерологічний зміст його власної системи, який складає її не­повторну творчу своєрідність.

Г.СКостюк завжди наголошував на тому, що культура психо­лога, глибина його теоретичних, експериментальних досліджень не мислимі без досконалого оволодіння історико-психологічним над­баннямзарубіжної та особливо вітчизняної психології. Такий підхід він і реалізовував у своїх працях. Це надає їм тієї привабливості, за якою криється результат невтомних і тривалих розшуків люди­ною смислу її існування - існування, гідного людської істоти.

Володимир Андрійович Роменець та його учні. Життя як вчинок і подія

В попередніх роділах ми неодноразово зазначали, що в історії психології за кожної епохи кожний народ може претендувати на своїх геніїв. І кожен з них безперечно своєю працею й науковими надбаннями значною мірою підняв свою націю у цій галузі. Для Ук­раїни, безперечно, такою людиною був ВолодимирАндрійович Ро­менець(1926-1998) - вчений, вчитель багатьох своїх послідовників, серед яких Тетяна Михайлівна Титаренко, Віталій Олександрович Татенко, Ірина Петрівна Маноха та ін. Про великого вченого - сло­вами його учнів.

Володимир Андрійович народився 20 травня 1926 р. в Києві у сім'ї службовця. Свій трудовий шлях він почав техніком-будівель-ником. У дитинстві як усі хлопчаки, безтурботно грав у «козаків-роз-бійників», захоплювався спортом, багато читав. Юнаком полюбляв із друзями, а нерідко й наодинці, блукати крутими дніпровськими схилами, поринаючи поглядом і думкою у безмежну далину лівого берега. Милувався куполами київських соборів. Можливо, саме з того споглядання далечини і величі в юнакові прокинувся талант філософа, історика і психолога — літописця історії людського духу. І не тільки того, що минуло, а й того, що є і що буде. Напевно, у парубочому віці він залицявся до київських дівчат, а вони залицялися до нього. Високий, стрункий, розумний, дотеп­ний, щедрий душею, завжди уважний і водночас трохи сором'язли­вий. Як тут не закохатися! Його любили друзі, колеги, студенти, учні. Йому щиро вірили, бо знали, як він умів цінувати дружбу.

Були й такі, що кепкували з нього: не лається, не скаржиться, не любить пліток, не прагне у чини, не схиляється у проханнях, увесь час працює, видає книжки...

Володимир Андрійович був напрочуд чемною, відкритою, щи­рою людиною, яка нікому ніколи не могла відмовити у розмові й завжди рада була допомогти. Але потрапити в коло його симпатій було нелегко. І справа зовсім не в тому, що Володимир Андрійович ділив людей на «своїх» і «чужих». Просто багатьом було досить важко відчувати себе у «своїй тарілці» поруч із такою постаттю.

Володимир Андрійович не міг дозволити собі витрачати час і сили на те, щоби подобатись усім. У нього було дещо інше життєве кредо, а саме - встигнути побудувати усе своє життя. Ось чому, напевно, він «не встиг стати як усі» і до кінця залишився вірним собі і тій Людині, що промовляє до нас із глибини іншого єства. На жаль, не всі ми здатні почути той голос і прислухатися до нього. Він зміг...

Після закінчення відділення психології філософського факуль­тету Київського державного університету ім. Т.Шевченка та аспі­рантури в Інституті психології МО УРСР Володимир Андрійович працював науковим співробітником Інституту філософії АН УРСР. З 1967 р. перейшов на постійну роботу в Київський університет, по­долавши 30-річний шлях від старшого викладача до професора ка­федри загальної та інженерної психології. З 1991 р., не залишаючи викладацької роботи в університеті, очолював відділ теорії, історії психології та етнопсихології в Інституті психології ім. Г.СКостюка АПН України. У 1992 р. був обраний дійсним членом АПН України. З 1996 р. і до останніх днів Володимир Андрійович плідно працював на посаді головного наукового співробітника Інституту соціальної та політичної психології АПН України.

В.А.Роменець є автором близько 170 друкованих праць. Основний його науковий доробок — у галузях загальної психології, історії все­світньої та української психології, історичної психології, психології творчості. До золотого фонду української психології входять такі його фундаментальні праці, як «Фантазія, пізнання, творчість» (1965), «Психологія творчості» (1971), «Історія психології» (1975), «Історія психологи стародавнього світу і середніх віків» (1982), «Історія психологи епохи Відродження» (1988), «Історія психологи XIX -початку XX століття» (1995) та ін.

Можливо, для когось це буде дивним, але і у свої сімдесят ака­демік В.А.Роменець зі справжнім юнацьким хвилюванням доторка­вся до книжки, про яку чув і з якою мріяв зустрітися. Його добре знали продавці та постійні відвідувачі київських букіністичних мага­зинів. Але він не просто збирав улюблені книжки. На полицях його домашньої бібліотеки «оселялися» духи їхніх авторів.

І справді, перечитуючи томи його «Історії психології», відчуваєш, що Володимир Андрійович не просто вивчав Платона чи Гегеля, Демокріта чи Маркса, Виготського чи Рубінштейна, а незбагненним чином спілкувався з ними як з живими. Автори книжок, що скла­дали його чудову бібліотеку, були видатними, талановитими, а зде­більшого геніальними людьми. Всі вони дуже різні за своїм історич­ним віком, світоглядом, уподобаннями. Це не тільки психологи, а й філософи, письменники, поети, художники. Далеко не всі вони ми­рили один з одним у своїх поглядах на природу душі та духу, і гос­подар нерідко вимушений був брати на себе роль примиренця, але ніколи не судді чи арбітра.

Володимир Андрійович іще з молодих років вирізнявся ціле­спрямованістю і дивовижною працездатністю. Наснаги надавала йо­му захопленість ідеєю, що його заполонила. Як науковець він звик усе планувати і робити сам, бо ж був переконаний, що його робота, його життєва справа повинна бути зроблена тільки його власними руками. Він гостро переживав неможливість дотримати цей свій життєвий канон навіть (а може, особливо) тоді, коли відчув подих невідворотного. Він звик бути автором і виконавцем п'єси, назва якої - «Моє життя».

Він не міг не вражати своєю націленістю на найбільш високе, найбільш складне, найбільш творче і відповідальне. Якби Абрахам Маслоу побажав віднайти самоактуалізовану особистість в Україні, він навряд чи знайшов би кращого представника цієї рідкісної когорти, ніж Володимир Андрійович. Якби Еріх Фромм виношував задум своєї книжки «Мати і бути», спілкуючись з українськими вченими, одна лише постать Володимира Андрійовича могла б під­штовхнути його до розуміння справжнього буття особистості, буття як такого в усій його суперечливій величі, щемливій неповторності, трагічній незахищеності та щирій відкритості світові.

Ця людина не могла не творити, не писати, не досліджувати. Володимир Андрійович, схоже, ніколи не знав, що таке самопримус, самопокарання. Навіщо людині, яка без залишку віддана своїй пра­ці, вольові зусилля, самодисципліна тощо? Володимир Андрійович писав свої унікальні - чи то наукові, чи то художні, чи то пророць-кі - тексти щоденно, усе життя, навіть у реанімації. Він працював, тому що у такий спосіб відчував, переживав, мислив, просто жив.

Колись під час зимових студентських канікул з передчуттям свята він сказав: «Слава Богу, через три дні починаються лекції. Як я скучив за ними. Як хочеться вже зараз увійти в аудиторію і по­бачити очі. Так важко два тижні мовчати. Чекаю лекцій, як пташка ранку, щоб нарешті заспівати». Цього професора майже неможливо було конспектувати. Не хотілося втратити навіть частки від казко­вого, чарівного дійства, що відбувалося, від справжнього, майже ре­ального спілкування з Блезом Паскалем або Касіяном Саковичем, Джоржем Ноелом Гордоном Байроном, Вільгельмом Вундтом чи Се­меном Людвіговичем Франком.

Особистість епохи барокко, Просвітництва чи античності, нір­вана й нестримана чуттєвість, життя, смерть і безсмертя, провина і каяття, катарсис, життєвий і творчий шлях, пошук смислу - не було такої теми, яка б могла відштовхнути молоду людину, що тя­гнеться до знань, холодним і нудним академізмом. Свої курси пси­хології творчості, історії психології Володимир Андрійович читав натхненно, буквально зачаровуючи студентів ерудицією, яскравими прикладами, вишуканою літературною українською мовою. Цікаво було спостерігати, як інколи він із захопленням цитував Гете чи ін­шого видатного мислителя мовою оригіналу. І наче дещо соромився і червонів від того. Але ж відомо, що, працюючи над історією все­світньої психології, він робив власноручні переклади з німецької, французької, англійської мов.

Талант науковця, викладача, широка ерудиція, творчий хист, мовне і письменницьке обдарування і ще багато іншого непересічного уособлював Володимир Андрійович. Тому усі, хто слухав лекції про­фесора Роменця, був присутній на його наукових доповідях, читав його книжки, спілкувався з ним на різні теми, наче прилучався до чогось чистого, величного, талановитого, суттєвого, справжнього...

Кожна людина обирає для себе життєве кредо і підпорядковує йому своє існування, свій життєвий і творчий шлях. Центральним поняттям, довкола якого Володимир Андрійович вибудовував свій внутрішній і зовнішній світ, було поняття «вчинок». У вчинку він бачив сутнісне ядро людського буття, із спроможністю до вчинку пов'язував можливість високого злету людської душі і людського духу. Він був глибоко переконаний, можливо під впливом Гегеля, що психологія має вивчати насамперед сутнісні особливості людини, а серед них - те найвидатніше, на що вона в принципі може бути здатною. Саме тому категоріальний лад системи психологічних по­глядів академіка В.А.Роменця разом із поняттям «вчинок» очолювали такі як: «творчість», «свобода», «самопожертва», «святість».

Його завжди приваблювало героїчне в людині. Героїка не лише збуджувала й надихала до творчості розум, але й знаходила відгук у поетичному серці Володимира Андрійовича. Він не просто вивчав історію психології, але кохався в ній. Він був наділений чарівним талантом спілкування з міфічними героями, історичними постатями і простими людьми, що жили в різні епохи. Мабуть, тому він не міг не поєднати історію психології з психологією історичною.

Володимир Андрійович добре розумів не тільки тему героїчно­го, а й трагічного в житті окремого індивіда і суспільства. Він щиро співпереживав людині як предметові своїх досліджень і так само уважно й турботливо ставився до тих, із ким спілкувався. На жаль, лише сьогодні ми починаємо відкривати для себе В.А.Роменця як великого гуманіста і примиренця. Для нього була відкритою тайна відносності зла і абсолютності людського добра. В його голосі ніко­ли не можна було відчути роздратування. Він умів навчати і навіть критикувати, не принижуючи особистість. Для нього страждання ін­шої людини чи навіть пташини переживалося болісніше, ніж власне. Але це була цілісна і принципова людина, яка ніколи не поступа­лася своїми переконаннями під тиском життєвих обставин.

Найбільш трагічним для нього особисто було те, що він не встиг­не завершити «Історію психології XX століття». Воістину це траге­дія великої людини-творця, яка ставить її на один щабель з героя­ми, і не тільки нашого часу, і якщо існує у людства той «вічний пантеон», про який писав Герман Гессе, то Володимир Андрійович Роменець безсумнівно має бути прийнятий до нього.

Можливо, Володимир Андрійович міг би прожити набагато дов­ше, якби приділяв більше часу відпочинку, оздоровленню, мандрів­кам, власне самозбереженню. Але він був із тих людей і вчених, які жили і творили за одними законами. Він досліджував «вчинок» і на­магався будувати своє життя за «вчинковим сценарієм». При цьому він, як ніхто, добре розумів, яких внутрішніх сил і якої самопожерт­ви вимагає від людини здійснення вчинку, і тому ніколи і нікому не ставив у провину «невчинковий» спосіб життя. Він, як Кюрі, прово­див на собі живий «учинковий» експеримент.

Володимир Андрійович був людиною справді непересічною. Це був красивий чоловік з гордо піднятою головою, високим світлим чолом, неначе огорнутий аурою духовності. Він був не просто вче­ним, а дійсно мудрою і доброю людиною, якій відкрилися істинні за­кони людського буття. Він жив, намагаючись чинити за законами істини, краси, добра і любові до людей. І тому для всіх, хто знав, і всіх тих, хто ще прилучиться до творчості Володимира Андрійови­ча, його життя завжди буде освячене як вчинок і справжня подія буття.

Думається, що не кожен навіть великий вчитель, який мав теж багатьох учнів, може претендувати на такі теплі, душевні слова, які належать учням Володимира Андрійовича Роменця - В.О.Татенку й Т.М.Титаренко.

Не має з нами видатного вченого XX ст., але його думки, запо-чаткування, які не встиг зробити він за своє життя, передались уч­ням, що продовжують йти нелегким шляхом наукової ниви і з но­вими досягненнями історії психології увійшли у третє тисячоліття.