Національний обов'язок юрист повинен так само сумлінно виконувати, як і професійний, службовий, функціональний чи інший.

Сучасний український юрист повинен чітко виконувати вимоги Всезагальної декларації прав людини (1948 p.). Зокрема, йдеться про те, що кожна людина, кожна нація, має право на захист власних моральних інтересів. Всезагальна декларація є обов'язковою для використання у чинному законодавстві, державному діловодстві, офіційному спілкуванні тощо. Такого захисту мова в Україні потребувала впродовж багатьох десятиліть. 28 жовтня 1989 р. прийнято Закон про мови в Україні, це питання врегульоване Конституцією України від 28 червня 1996 р.

Відтак, національний обов'язок юриста набув правового змісту, оскільки Основний Закон закріпив результати багатовікової боротьби українського народу за свою державність. У ньому панує національний зміст права. І юрист, впроваджуючи українську мову, використовує тим самим один із найважливіших шляхів примноження здобутків національної культури.

Поряд із національним обов'язком для національної культури юриста велике значення має його конституційний (державний) обов'язок, який випливає із Конституції України. Згідно з ним, юрист зобов'язаний захищати свою Вітчизну, незалежність, територіальну цілісність держави, націлювати громадян на збереження природи, національної культурної спадщини.

Зрозуміло, що конституційний обов'язок юриста підсилює і узаконює все те, що становить суть національної культури. Це своєрідний контроль за його діяльністю.

Національна культура юриста ґрунтується на певних засадах, серед яких, зокрема, принцип забезпечення вільного розвитку нації.

Як відомо, кожна нація має свою внутрішню філософію і свій світогляд, які й зумовлюють духовну програму народу. Тому у діяльності юриста мають поєднуватися цінності загальнолюдського й національного розвитку.

Звичайно, юрист своїми діями зобов'язаний утверджувати й забезпечувати вільний розвиток нації. Він досягне успіху, якщо будуватиме свою роботу на основі гуманістично-світоглядного осмислення світу.

Національна культура юриста виконує певні функції у сучасному державотворенні. Це буде: правовий захист інтересів своєї нації, подолання антинаціональної психології у громадян, підтримання національних ідей у юридичному регулюванні суспільних відносин, запобігання державному скептицизмові.Ці функції об'єднує загальна гуманістична спрямованість. Насамперед наголосимо, що національна культура спонукає юриста поважати національні почуття інших громадян, що забезпечує справедливість у професійній діяльності, утверджує верховенство права.

Нагальне виникає потреба у розробці національного кодексу українського державного службовця, в тому числі юриста. Нинішня нестабільна національна позиція деяких владних структур є гальмом в урегулюванні суспільних відносин. У цій ситуації, будучи проміжною ланкою між державною владою і народом, юристи не в змозі стримувати невдоволення громадян існуючим станом, оскільки відсутня перспектива розв'язання національних проблем.

З метою ефективного впровадження національної культури необхідно здійснити національну атестацію правників як державних службовців. Під час такої атестації будуть виявлені ті, хто не бажає сповідувати й примножувати національну культуру українського народу, не прагне оволодіти державною мовою, не поважає символів України.

Щоб упевнитися у подальших професійних діях, для атестованих службовців треба організувати прийняття урочистої обітниці, текст якої повинен бути розроблений заздалегідь. В основу обітниці мають бути покладені національна мораль та здобутки культурної спадщини українського народу.

Зважаючи на ситуацію щодо мови, яка склалася в державі за останні десять років, є потреба заново прийняти закон про мову.

Вияв національної культури чи не найбільше має місце у діяльності силових структур. Тому військові статути повинні відображати лише український національний характер, ментальність нашого народу, його досягнення, відкинувши неоімперіалістичні настрої та сподівання.

3. Чинниками національної культури юриста є державна українська мова, мовлення (слова), мовленнєвий режим та етикет, а також усвідомлення національної безпеки та виконання національного обов'язку.

Будь-яке обмеження прав і можливостей особи юриста в самостій­ній переробці суспільного багатства, ціннісного освоєння суспіль­ного досвіду зменшує роль політичної культури як у його поведінці, так і в політичному житті суспільства. Тому в ст. 35 Конституції України записано: «Кожний має право на свободу світогляду». Ця стаття відповідає ст. 19 «Загальної декларації прав людини» 1948 p.: «Кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх вираження». Отже, юристу як громадянину України дано право вільно поєднуватися в політичні партії і громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод, задоволення політичних та інших інтересів (за винятком обмежень, установлених зако­ном в інтересах національної безпеки і суспільного порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей). Однак юристу як особі, що знаходиться на державній службі, встанов­лені обмеження в користуванні цим правом. Визначеним категорі­ям юристів законодавчо забороняється належати до політичних партій, брати участь у політичних акціях. Це невходження в сус­пільні об'єднання, що переслідують політичні цілі, і є принципом політичного нейтралітету як необхідної умови нормального фун­кціонування демократичної держави.

Специфіка діяльності юристів як державних службовців, юрис­тів — працівників правоохоронних і судових органів полягає в тому, що вони не можуть бути членами будь-якої партії. У противному разі вони втратили б здатність виконувати покладені на них функції і перетворилися б в арену міжпартійних дискусій або боротьби різ­них партійних інтересів. Єдино вірним виходом є деполітизація цих органів. Юристи повинні бути політично нейтральними і не по­рушувати норм стосовно їх фахів, закріплених у Конституції і законах про заборону політичної діяльності. Така позапартій-ність, обмеження політичних прав і свобод працівників судових і правоохоронних органів є формальною, державно-обов'язковою, узаконеною, легальною. Вона відповідає міжнародним актам: Міжна­родному пакту про громадянські і політичні права, що був прийнятий на Генеральній Асамблеї ООН у 1966 p., Європейській конвенції про захист прав і основних свобод людини й ін. У Міжнародному пакті про громадянські і політичні права, зокрема, говориться про можли­вості обмежень стосовно створення суспільних асоціацій «для осіб, що входять до складу збройних сил і поліції» (ст. 22). Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини, закріплюючи право на об'єднання (ст. 11), містить обмеження в користуванні цим правом «для осіб, що входять до складу збройних сил і поліції, дер­жавного управління».