СПІВЦЯМ — КРИТИКАМ СТАЛІНА 4 страница
сливових, довгуватих, як мигдаль.
Від краю серця — зорана рілля,
від краю — чорна, посивіла — далі.
Коли ти десь за віхолою пам'яті,
за кучугурним сніговим горбом
ввірвешся в ніч із пахощами м'яти,
із памороки збитим молоком.
Коли ти тут. Бо я вже ніч прождав,
щоб ти із-за плечей моїх неслася.
Неслась — і висла. Опускалась — гасла,
склепивши стигле око, як мигдаль.
І цілила у лоб. Не поціляла
і поціляла. Покотьоло іскр
розмотувалось в очі. Цілувала?
Так — цілувала? Од розлук — незвикле?
А нині ждеш — кого? Кленеш — кого?
Кому оповідаєш, як кигиче
дитя під серцем в тебе? Не накличуть
його волання спитого мого,
забутого за віхолою пам'яті,
за кучугурним сніговим горбом
із зашпорами серця. Запах м'яти
такий, як снігу запах, їй же богу.
* * *
Холодна, синяво-полискова,
кучерява од дружніх співів
підвелась на туманах весна.
В шиби дзьобом ударила —
і день зайнявся!
І зразу — Кіндрашівка,
яруги, ченцями ночі —
(Скелі, любові Шипки)
і гіркотою серця
губи запахли.
Виривається, проривається
з невидублених кожухів,
виривається з коміра,
відмахується від роїного реготу
і падає сизо-червоне
пір'я. На диких кронах
ранок видивлений.
Так кінь переходить з клусу
в галоп. В перебіжні трави.
Так радість мою нсзгорнсну
прогнилі спиняють пні.
О, ще — замало.
Замало. Вірте — безкраїше!
Замало. Пружніше вірте
в дикий дзенькіт копит.
Вірте у що завгодно,
вірте в дороги жайворонів,
вірте, що жайвори легенькі,
як жайворовий спів.
* * *
Мільйонновольний — як мільйонноволий
мільйонне виллюся, мільйонне наберусь,
переберу, переколишусь полем,
перелопачусь і пересміюсь.
Я круторогий, я пожежновиїй,
зміїно вогневіє жовтий хвіст,
ідіть до мене з висохлими вим'ями.
На ваші вим'я мій вогненний хист
мільйоннохистий з хитрістю мільйонною
мільйонновирлий покидьок доби.
Ідіть. З подякою — з німою мовою,
сухокопитий згадуючи біг,
мільйонноногий і мільйонностегний.
Щоб мільйоново запліднити вас,
я прострілю вас палицею-стеком.
Ставай же в чергу, злякана братва
Америки, Австралії і Африки,
блудливі азіатчини гетери
чи Антарктиди чи тобі Атлантики,
ставайте по одній до мене в чергу.
Вагітний світ впаде мені до ніг,
запліднений моєю пліттю-злістю,
а потім Землю одружу на Місяці,
а потім всесвіт одружу понівечений.
* * *
Тридцять сьомий — неначе жарт.
Як кавалок у горлі.
Від країв набіга пожар
У тюремному коридорі.
З варти, з камер, із ключарів
Утікаючи поодинці,
Той, хто вихопився — й згорів.
А згорів — то і в воду кінці.
Кретинічно-прямий, до болю
У колінах, крижах, в очах
Наростає грибом над епохою,
Нагасакі й гетто початком.
Тридцять сьомий — неначе жертв
Тридцять сім головешок гордих,
Тридцять сьомий — неначе жерл
Зголоднілі провалля чорні.
Тридцять сьомий — прямий, як стек,
Вузлуватий, як бучок з дуба.
Пересохлий ковтає степ
Пігулки жалкі душогуба.
Ніби сам песиміст-вусань
(зашморг шию суху не вхопить)
перетрушує небеса,
яре сонце у крові топить.
Ворожбит з голови до ніг,
Кат від ніг до зубів — він знає:
Він сидітиме на коні:
Під копитами ж світ конає.
* * *
Дуби, дуби, де ваша слава,
де ваша витримка, дуби?
З доби кривого Ярослава,
з руїни, з москалів доби
ви тільки й живете, щоб жити
мовчазно. В горі голос зглух.
Від ваших хворостей, недуг
лиш колоски напнулись житні,
і день минув для вас одним
проривом з-за гори, з-за флангу,
і вітер вас схопив під пахви
і править з вас собі данин.
Яких данин? За що й навіщо?
За це житейське ремесло,
що в світ коріння проросло,
не знищене дощенту в хвищу
колишніх слав, купівль, продаж,
в годину визрілого лиха,
коли вас обсідала пиха,
як обсідають круки вранці
козацькі трупи? Ні, не ви,
не з вами вийду я на битву,
коли зберуться на ловитву
звірів затятих. І ковил
* * *
Привиділось: гула оглохла темінь.
І прямо в ніч — з усіх важких коліс
циклопом однооким увігнався
засапаний, як чорт, локомотив.
Зніміло серце: колії лякливі
ураз метнули врозтіч — хто куди,
з-під тягаря, пручаючись, як змії,
урозтіч — колії. А тендер б'є,
а топка гоготить, а темінь стогне,
а серце заніміло, а тендер б'є,
а машиніст — пов'язка аж на очі —
осатанів од вибуху петард.
А тендер б'є, а колії зміїно
ледь вилізли на горб, уже цвітуть
цвинтарним мерехтом, як спалах, плавним,
він зорі обертає на медуз.
А тендер б'є, а шпали на болоті
аж тьохкають, чіпляючись за хвіст
лискучих линв, а потім, ніби жаби,
надсадно кумкають: ледаче горло
ковтає страх, сипкий, як пігулки.
Стоять два чорта — пекло подивляють! —
залізний траверс пекло переріс
і заступає сутінь. Під горбами
закриті семафори на замок.
Та ми — понад закриті семафори.
Здивовані колеса, збиті в лямець,
нахарапуджені на вітрі, аж лящать.
Трава палала, по обидві линви
лискучі леза гострі язики
підносили угору — сновигали
за гуркотом утраченим. Скрипів
порожній тендер. Небо гримотіло.
Ми їхали в майбутню. Червонів
по бережечках сну ставок скипілий,
зривались бульби, як аеростати,
та півні кукурікали вгорі.
Ми ж їхали в майбутнє.
ЗАБУТТЯМ
(цикл)
*
Під вишнею щасливий у траві
бездомний кіт так солодко розлігся,
поклавши сонну морду межи лап.
Упала шишка із сосни.
Вже шоста вечора.
Гримлять трамваї.
А все — на кий біс?
*
Складаний ніж —
то ціла філософія.
Але про те
не думай.
Страшно!
*
Кий дурень вигадав оце —
облудне слово — про міщанство?
То значить — сам-один
і сам як перст!
Але замало неба!
Доводиться ж бо жити на землі.
І в тому — ліки!
*
Недобрі — добрі.
Добрі — дуже злі.
А ми з тобою?
І не злі, й не добрі.
Життя повище нас.
І слава Богу.
Невтомний дятел
мурашву трощить.
*
День врівноважений,
як куля чавуну.
*
Поступово перетворюєшся на власний архів,
дорогий, як померлий родич.
*
Нічний ставок межи соснами,
книги, самота —
більше не зворохоблюють.
*
Життя обернулось міріадом мет:
забаганки — всі здійсненні...
Простягни руку поперед себе:
схололими пальцями
відчуєш своє життя.
* * *
Лежу на дні, і випрозорів світ, і я збагнув, що раб і раб
і раб ти, котрому замість ребер — тільки ґрати.
* * *
Отут, край зеленого моря, де стелиться дим пелехатий,
де гони горять тамбережні і колеться дня малахіт,
чекаю своєї утечі, відваги, немов самострати,
округлим бовваном замрівся упень заворожений світ.
Це втома. Це спокій. Це вічність, котрих помінити не можна
на добре прокурені ночі, на кострища чорних мотузь.
Вельможне моє безголів'я. Моя безнадіє вельможна,
тепер я ваш бранець одвічний. Я ваш. І навіки. Клянусь.
Звабливо жита іще грають спижево-зеленим охвиллям.
Тужавій, бо час! Бо планета вкривається золотом піль
троюдо, розрадо непевна, моє вікодавнє тройзілля —
тебе недопити. Прощай же й ти, осиротілий мій біль!
* * *
Режисер із людожерів вічками гарматних жерл підглядає — добре двері вірний чорт кілком підпер?
Власть у нас в руках народа іщо Лєнін бил мєчтал, кажда прачка більйо вистірає, повиносить воду і галоп в Кремльовський зал управлять радной страной. Какіє откриваются вєлічественниє перспєктіви. Брат ти мой! І поетому, конєшно, кажин і щаслівий.
Як пахне кізяками, сечею і багном, пропащими роками і гаслом під вікном. О, героїчна еро, коли ти догориш? Невже пливе катерга до мезозойських кішл? Куди пливе катерга? Невже щасливих кішл не викурять подосі китайським ДДТ? Блукає курка в просі, увага: ось вертеп. Блукають кури в просі, їх партія веде.
Як говорять в народі, враг не дрємлєть і нє спіть,
ето правда, ето, вроді, не дає нам мірно жить.
В нас єсть право і на труд. За граніцсй дак там прямо
тібє з голоду мруть. А в нас труд у почоті,
кажин має трудіться в поті свого лиця. Вєрно ж?
Бєсспорно, вєрно. А за рубєжом, скажу я вам
с чістосєрдєчним прізнанієм, очєнь сквєрно.
От там і повстають протів експлуататорів скрізь.
Молодєц, Гріша, ти політічєскі подкован, садісь.
Саме главноє — іскрєннє, своїмі словамі, і обратно ж
от сердца. Виношу тєбє благодарность от імені
всєго совстского народа, і тут вже нікуда не дється.
Наше благосостояніє не знаєть отставанія, как говоріл вождь усіх прогрєсівних народів Лєнін: чем краще, тєм лучче. Ето он очень сказал художествєнно і з вираженієм. Капіталісти нас хочуть обхітріть, з ліця зємлі сотріть, но ми ішо посмотрім, хто кого сотре, ілі, как говорять у простонародії, хто кого перепре. Но ми защитім кажниє п'ядь родной зємлі і обратно разобйом їх, хай-но толькі полєзуть. Тут що главноє — умєрєть, єслі родіна потрєбуєть, чєсно в глаза смотрєть, однако тіпер создалось такоє мєждународноє положеніє, що лагєр соціялізма может всєх перевєсіть. А всякіх нєсознатєльних елємєнтов ето, в конєчном ітогє, бєсить. Ви нє отпускайтє із вніманія, кажин імєєт право на образованіє. Ето значіть, учіся хто хоч, і, как кажуть, голови нікому не мороч. Ви ето обязани ізучіть старатєльно і всєгда прі сєбє мать, чтоб прі інспєкторской проверкє зразу бойко отвєчать, інакше я вам покажу кузькіну мать. Одно із самих боєвих завоєваній Октября являєтся дружба народов, за ето наши отци і мами наклали головами не здря, однако іногда ішо случаєтся, что коє-кто із уродов говорить, што ето не так. Как ми ім должни отвєчать повсємєстно?
— Дурак, мать твою перетак.
— Умніца, Гриша.
В чом состоїть прєімущество соціалістіческой сістєми хозяйствованія перед капіталістіческой?
Ми ж ето з вами вже проходілі?
Нєужелі подсказать? Ето, братці, треба знать: в руково-
дящсй і направляющсй ролі родной Коммуністіческой партії.
* * *
Ти освідчувалась очима,
ти освідчувалась плечима,
ти освідчувалась устами
і мовчала.
Ти мовчала, як ніч зав'южна,
ти мовчала, як піч, натужно,
ти мовчала, як м'яч, безпам'ятне,
ти кричала,
ти кричала — і сосни сохли,
і зволожені горла грілись,
ти кричала — світи струміли
кучеряво-сполохано,
і гойдалося сонце в небі,
на землі дерева гойдались,
ти безстидницею услід мені
завстидалась.
* * *
Ти звіряєшся — я не вірю,
проклинаєш — а я мовчу.
Бо під серцем тебе я вивірив,
бо грудьми я тебе відчув.
* * *
Ще думалось: перейдена дорога
в твоє прокляття згодом перейде.
Минуле стане, як пересторога.
Заступить шлях Твій потаємний день,
не виб'ється із темряви бажання,
а виб'ється — тебе вже не знайде.
Та голий голос промежи мовчання
об горло бивсь, як риба плавникова,
з глибин відчувши пасмуги світання.
* * *
Цей ліс — немов глухонімий.
За листям осінь облетіла,
і крона в зиму перейшла.
Відгомоніло, відкуріло,
і дачні люди віджили.
Високі сосни тужать гордо,
а стовбури од вороння
міняють лісову породу
і йдуть блукати навмання.
* * *
В оцім безхліб'ї і бездоллі,
в покорі віковій оцій
пропасниця трускими коліями
згинає й горе у ковіньку.
Країна марно супить брови,
вганяє проміж зморшок грім
намарне. Гробовою охрою
наш скіфський порох закурів.
У цім мовчанні гробовому,
в покорі віковій оцій
уже ні доброму, ні злому
ти не підвладний, гніве мій.
В твоєму задубілім горлі
заледве чутна хрипота,
і сукровита ув аортах,
як у астматика крута.
У цьому забутті страшному
світ застують криваворуч,
і вже ні доброму, ні злому
доба не справить пишних учт.
Твоя обшарпана керея
пропахла на вітрах століть,
а вже керею на ліврею
міняє вічна ненасить.
* * *
Кому — жити, а кому — не жити.
Тільки серце брудити своє.
Обирай дорогу, посполитий.
Є кормига, коли шия є.
Кожна п'ятирічка — крові річка,
доки ноги витягнеш — копай.
А помреш — і втіха невеличка,
що ти — пекло будував чи рай.
Ой же й рай — скидається на пекло,
жили витягаючи, будуй
за стражданням — все життя полегле.
* * *
Не Бог — а борг. Не голубінь — а біла
печаль глибока. Небо — стоси вір.
До нього звикли ж розум, пам'ять, зір.
Та зір ослаб. І згаснув розум. Пам'ять — збігла.
Не небо — а печаль. А голубінь.
Не Бог — а борг. Не слово — а мовчання.
Бо тане слово, а небес клечання —
мовчазна блискавка. Чого ж тобі
впадає грім у душу, ніби грози
громами йдуть. Грудками — по ріллі,
по ріні, ринвою. Не грім бурлить.
Гряде душа — і ні чорта не просить.
Гряде душа. За громом. По грудках.
Гряде душа. По — спадах, по — падіннях.
Гряде як Бог, одкинувши одіння,
така безжальна, радісна така.
І ти оновлений. За хмарою. За громом.
Ти жебоніння чув? Ти спокій чув?
І вже — жорстокий? Більше — не розчулений?
Ти розпрощаєшся з старим порогом?
Ти все відринеш? І збагнеш нове?
І зрозумієш суть — в верганні бурі.
І зрозумієш хмарища похмурі,
котрим забракло сил, щоб жити весело?
* * *
Безпашпортний і закріпачений,
сліпий, колгоспний мій народ!
Катований, але не страчений,
рабований, але не втрачений.
Тебе знайшов я на добро,
а чи на горе. Я не знаю,
не хочу знати. Ти бо є,
і я до тебе утікаю,
і я минуле проклинаю
твоє, народе мій, боєць,
твоє минуле. Де ти був,
і де ти жив, і де ти взявся,
і де ти стільки лих намався
як ліз покірно під обух.
* * *
Під сонцем наших конституцій
Земля щаслива сухо тріскає,
Грозовим духом революцій
Уже запахло зовсім близько.
* * *
Село! Колгоспна вітчина
знедоленої України
ще спить. Воно не йде до нас,
а тільки шле за сином сина
від золотих пшеничних піль,
від трудоднів і від кріпацтва.
Вже п'є той син гіркий напій
свободи, рівенства і братства,
бо все у місті. Тут живи,
працюй, конай, перевиконуй,
глевкими куснями давись
щасливих сталінських законів.
Так древній орють переліг.
За скибою лягає скиба
і все ховається в ріллі —
і наша мста, і давня диба,
усе ховається. Кріпак —
безпашпортний — вже тридцять років
солона слава, як ропа,
карбує переможні кроки
з соціалізму — в комунізм
(з старого рабства — до нового).
Нові ж раби — в країни скрізь.
Зате ж нові. І — слава богу.
І слава богу, бо іде
нова доба, нова надія,
і сонце ленінських ідей
на людство благотворно діє.