Проповідницькому („Поученіє Кирила Туровського”, „Слово о законі і благодаті” київського митрополита Іларіона).
Для епохи середньовіччя було характерне те, що мова церковна водночас є й мова літературна даного народу. Для давнього часу обидві ці потреби, церковна й літературна, майже покривалися, бо літературна мало виходила поза рамки церковні. Таким чином в Західній Європі літературною мовою скрізь була мова латинська, а у слов'ян нею стала мова церковнослов'янська. Разом з остаточним прийняттям християнства у 988 р., на Русі в якості літературної мови почала використовуватися церковнослов’янська мова — штучна південнослов'янська мова, створена Кирилом та Мефодієм на основі салунського діалекту македонської (або болгарської) мови. Церковнослов'янська мова використовувалася у церковно-наукових і літературно-художніх жанрах. Поступово в текстах, написаних церковнослов'янською мовою, почали з'являтися слова та звороти з живої розмовної мови Русі, яка є одним з етапів розвитку сучасної української мови.
Церковнослов'янською мовою писалися насамперед релігійні тексти (високий стиль):
Остромирове євангеліє 1056—1057 рр. Це найдавніша рукописна книга, що збереглася від давньоруського періоду. Має 294 аркуші великого розміру. Вона переписана з старослов’янського тексту для новгородського посадника Остромира дияконом Григорієм, крім перших 24 аркушів, що належать іншому писареві. У кінці пам’ятки міститься складена Григорієм оригінальна післямова («запись»). У старослов’янському тексті книги трапляються живомовні риси, характерні для давньоруських діалектів. Вперше дослідив її і опублікував у 1843 р. О. X. Востоков, вдруге пам’ятка видана в 1883 р. Зберігається в Ленінградській Державній публічній бібліотеці ім. М. Є. Салтикова-Щедрина.
Галицьке євангеліє 1144 р.; аркуші 1—228 писані в м. Галичі в 1144 р., а решта (арк. 229—260) — там же в XII—XIII ст. У мові євангелія багато рис, що пізніше стали характерними для української мови. Видана пам’ятка в 1882 р. Рукопис зберігається в Державному історичному музеї в Москві.
Ярослав Мудрий домагався від візантійської церкви канонізації кількох видатних руських діячів, у тому числі своєї прабабки княгині Ольги й особливо наполегливо — з дуже важливих політичних мотивів — своїх братів Бориса і Гліба. І кінець кінцем домігся цієї канонізації. З пам'яттю про Бориса і Гліба пов'язана найбільша кількість «житійних» творів, що виникли за найдавнішої доби. Найважливіші з них — літописна повість під 1015 р. і «Сказаніе и страсть и похвала святую мученику Бориса и Глеба», приписувані без достатньої підстави Іакову Мніху, і «Чтение о житии и о погублений блаженную страстотерьпицу Бориса і Глеба» Нестора. Датувати ці обидві пам'ятки слід кінцем XI — початком XII ст., найдавніший список першої відносять до XII, другої — до XIV ст.
Форма «Сказанія» про Бориса і Гліба значно відрізняється від канонічної форми візантійського «житія». В ньому немає послідовного викладу всього життя святих або хоч би основних його моментів, як у візантійській агіографії, а розповідається лише про один епізод — їхнє вбивство братом Святополком. «Сказаніє» є скоріше історичною повістю, що точно відтворює події і факти, і в той же час — це ліричний твір, насичений монологами, молитвами й міркуваннями, які вкладаються автором в уста Бориса і Гліба. Автор намагається відобразити психологічний стан юних братів перед смертю, їхню внутрішню боротьбу між страхом, відчаєм і вірою в небесну нагороду.
Анонімне «Сказаніє» користувалось дуже великою популярністю і дійшло до нас більш ніж у ста сімдесяти списках; на його основі виник духовний вірш про Бориса і Гліба, але воно, як уже зазначалось, не було канонічним «житієм». Таке «житіє» написане було Нестором, автором «Чтения о житии и о погублений... Бориса и Глеба», а також «житія» Феодосія Печерського.
Житіє Феодосія Печерського - пам'ятник давньоруської літератури, написаний преподобним Нестором Літописцем. Існують різні датування написання Житія: 1080-е роки (виходячи з опису ряду подій твір було написано не пізніше 1088 [1]) або початок XII століття. [2] Пам'ятник розповідає про життя ігумена Києво-Печерського монастиря преподобного Феодосія, починаючи від його народження, приходу в монастир до ігуменства і смерті.
Кирило Турівський (Туровський; близько 1130 р. — після 1182 р.) — єпископ Турівський, мислитель, блискучий проповідник (збереглося близько 10 проповідей), автор багатьох повчань, урочистих Слів і молитовних текстів. До ранньої церковної літератури слід віднести такі пам'ятки, як "Поученіє Кирила єпископа Туровського" (1171-1182)
З часом церковнослов'янська мова видозмінюється - нагромаджує в собі дедалі більше місцевих рис, і все-таки в своїй основі вона залишається церковнослов'янською, далекою від народної. Цією мовою написано і "Повість врем'яних літ", і "Слово о законі і благодаті",
«Слово о законі і благодаті», написане між 1037—1043 або 1050 рр. За формою «Слово...» — типова церковна проповідь, у якій виразно відчувається вплив візантійських проповідників, зокрема Іоанна Златоуста. У поширеній редакції твір композиційно складається з трьох частин.
«Слово о законі і благодаті» написано церковнослов'янською мовою; за своїм мистецьким рівнем стоїть поряд з найвищими зразками візантійської ораторської прози. Твір пересипано риторичними запитаннями та окличними реченнями, антитезами, цитатами з Біблії. Відчувається потужна творча індивідуальність, великий талант письменника — патріота.
Стиль «Слова о законі і благодаті» є своєрідним різновидом орнаментальної прози, що виявляється насамперед у ритмізації художнього мовлення. «Слово о законі і благодаті» — палка політична промова, пройнята патріотичним пафосом, яка відбиває актуальні проблеми тогочасної дійсності, коли Київська Русь змагалася з Візантією за свою церковну і політичну самостійність. Відгомони «Слова о законі і благодаті» звучать у Кирила Туровського та Іпатіївському літописі.
Люди, які писали чи переписували книги, не могли повністю відгородитися від навколишньої народної мовної стихії, і в них мимоволі під її впливом проскакували описки, помилки. На перших порах, коли вчителі були з Болгарії і грамотність була набутком вузького кола людей, це траплялося рідше.