Грамматика І. Могильницького
Граматика малороссийскогонаречия» О.Павловського (1818). Інші граматики та граматичні праці першої половини XIXст. (І.Могильницького, Й.Лозинського, М.Лучкая, Й.Левицького). Словники української мови першої половини XIXст.
ПРАВОПИС О. ПАВЛОВСЬКОГО 1818 РОКУ
Батьком нового правопису став Олександр Павловський, автор першої в XIX ст. української граматики що вийшла в 1818 році.
Павловський перший звернув увагу на багатство української мови, на звук і, і він перший пробив велику дірку в старім етимологічнім правопису на користь правопису фонетичного: він перший почав передавати той звук, що походить з давніх о, е, Ђ, через і, наприклад, піпъ, стілъ, сімъя; тобі, собі, тінь, літо, сіно. До Павловського ці звуки часом передавали через букву и, і тільки він перший запримітив недоладність такого писання, бож і бренить зовсім неоднаково в таких словах, скажемо, у Котляревського: просити, систем й сина; тому-то Павловський і запровадив до українського письменства букву і. Котляревський писав вЂнъ, а Павловський вінь.
Новина Павловського прищіплювалася на перших порах дуже слабенько, бо міцна була традиція попередніх віків і загал продовжував писати й замість і. Але новину цю підтримали харківці, особливо Квітка-Основ’яненко та Гулак-Артемовський, що взагалі стояли за фонетичний правопис. Пізніш, за 50-х років XIX століття, це нове і міцно підтримав П. Куліш, і з того часу воно остаточно прищіпилося в українськім письмі.
Грамматика І. Могильницького
Створив першу в Галичині граматику української мови — підручник «Граматика язика словено-руського» (1823 р.). У передмові — статті «Відомість о руськім язиці» (видана в 1829 р. у польському перекладі «Rozprawa o języku ruskim») першим серед західноукраїнських мовознавців обґрунтував положення про самостійність і самобутність української мови. Цим спростовував поширені у той час помилкові уявлення про українську мову як діалект польської або російської мови та аргументовано визначив її як одну з реально існуючих східнослов'янських мов. Підкреслював зокрема її «урядовий» характер за часів польсько-литовського панування, відмінність від «інших гілок слов'янських мов, особливо від церковнослов'янської, польської та великоросійської», спільні риси у вжитку «в усіх руських землях, відомих колись під ім'ям Малої та Червоної Русі», необхідність розвитку літератури народною мовою тощо. Цією статтею «відбив нову атаку намісництва проти вживання української мови» (І. Франко)
1818 у Петербурзі надр. «Грамматика малороссійскаго нарЂчія» О. П. Павловського, а 1822 — його ж «Прибавленіе къ ГрамматикЂ малороссійскаго нарЂчія». У них уперше описано фонет. систему й морфол. будову живої укр. мови. Більше в Сх. Україні, як і в Росії узагалі, у 19 ст. Г. у. м. не з’являлися, укр. мова була повністю усунена зі школи й офіц. вжитку, не раз рос. уряд забороняв укр. друк, слово (див. Валуєвський циркуляр 1863, Емський акт 1876). В той же час на західноукр. землях, що перебували під владою Австрії, на поч. 19 ст. посилюється увага до рідної мови, виявом чого, зокрема, стало вивчення її грамат. будови. Так, відомий галиц. культур. діяч І. Могильницький протягом 1822 — 24 написав «Грамматику языка славеноруского», у передмові до якої аргументовано, на рівні тогочас. науки, довів самостійність укр. мови серед ін. слов’ян, мов. Однак його граматика залишалась (до 1910) не опубл. (крім вступної статті, що вийшла друком 1829 у Львові у скороч. варіанті польс. мовою і 1838 — рос. у Петербурзі). 1830 у Будині (Будапешті) видана лат. мовою праця «Граматика слов’яно-українська» закарп. вченого М. Лучкая, об’єктом висвітлення у якій була укр. мова в порівнянні з старослов’янською; 1834 у Перемишлі надр. нім. мовою кн.: «Граматика руської або малоруської мови в Галичині» Й. Левицького, де обґрунтовується єдність укр. мови у Сх. і Зх. Україні (проте сама граматика компілятивна, спрямована на вивчення язичія); 1846 там же польс. мовою вийшла «Граматика руської мови» Й. Лозинського. 1849 у Львові опубл. «Грамматика руского ѧзыка» (ѧ — юс малий) Я. Головацького, яка з усіх до того написаних Г. у. м. була найбільш змістовною, у ній на належному тогочас. наук, рівні аналізувалися як загальноукр. фонет. й грамат. явища, так і діалектні, переважно властиві галиц. говорам. В Галичині поступово зростає кількість шкіл з укр. мовою навчання, для них створюються граматики, серед яких найпопулярніші: «Граматика малоруського язика для шкіл парафіальних в Галіції» Т. Глинського (1845), «Граматика руского язика» М. Осадци (1862), «Методична граматика язика малоруского» П. Дячана (1865), «Граматика руского языка» О. Партацького (1871), «Граматика руского языка для школъ середныхъ» О. Огоновського (1889), «Методична граматика рускої мови» І. Огоновського та В. Коцовського (1894). Усі ці граматики орієнтовані на галиц. мовну практику. 1893 у Львові виходить наук. «Руська граматика» С. Смаль-Стоцького і Т. Гартнера, яка однак зазнала критики за штучне зближення авторами укр. мови з сербською й заперечення її спорідненості з російською. Повніше розглядається грамат. система укр. мови в їхній праці нім. мовою «Граматика руської (української) мови» (Відень, 1913). Після рев. подій 1905 з’являється кілька Г. у. м. шкільного типу в Сх. Україні, а саме: «Коротка граматика української мови» П. Залозного (ч. 1 — 2, 1906 — 13), «Коротка граматика для школи» та «Українська граматика для школи» Г. Шерстюка (ч. 1-2, 1907-09; перевид. 1917-33), «Українська граматика» Є. Тимченка (1907), «Грамматика українського язика» І. Нечуя-Левицького (ч. 1 — 2, 1914). Проте використовувалися вони лише для дом. навчання і самоосвіти, оскільки укр. шкіл за Рос. імперії не існувало.