Зовнішня і військова діяльність Директорії УНР

Лютнева революція 1917 в Росії та її значення для України

Російська революція 1917 року — історичний термін, яким окреслюють революційні події у Російській імперії 1917 року, що докорінно змінили державний лад у країні. Революція розпочалася у березні (лютому за старим стилем) і переросла у громадянську війну в 1918.

У радянській історіографії революцію 1917 року поділяли на два етапи: буржуазно-демократичну Лютневу революцію та Велику Жовтневу Соціалістичну Революцію. На першому етапі була повалена монархія, на другому більшовики встановили Владу Рад. Період між двома революціями отримав назву Двовладдя.

Революція відбувалася в умовах участі Росії в Першій світовій війні й призвела до значних територіальних втрат, більшість яких, втім, була повернена під час громадянської війни.

Російська революція мала важливе значення для утвердження національно-визвольного руху в Україні. В результаті Лютневої революції була створена Центральна Рада, яка проголосила самостійність Української Народної Республіки в січні 1918.

Наслідки для України

На відміну від Петрограду та Москви, в Києві за владу конкурували не дві, а три політичні сили: Тимчасовий уряд в особі Виконавчого комітету міської Думи, більшовики і Центральна Рада. Тимчасовий уряд, серед всіх військ київського гарнізону міг розраховувати лише на юнкерів військових училищ і деякі окремі частини, більшовиків підтримували військові частини, що розміщувалися в заводі «Арсенал». Ці сили були приблизно рівні, тому результат подій визначили частини, що знаходилися під контролем Центральної Ради, та в яких переважали українці.

Аналізуючи політику більшовиків в період жовтневого перевороту, газета «Нова Рада» у статті «Хто з ними» від 10 листопада 1917 року писала: «Вони й зараз поводяться на Україні як господарі й завойовники-переможці: де хочуть трусять, кого хочуть арештовують, мають своє військо. Поводяться так, ніби іншої влади в Києві і інших містах немає, утворили свої органи влади, не сваряться з нашою владою і не миряться, не повстають проти української влади, але нахваляються». Далі автор статті попереджає: «А що гірше всього, що можуть завтра заревти гармати по вулицях Києва і що тоді буде з серцем України – страшно подумати»[10]

9 листопада Рада опублікувала 3-й Універсал, що підводив підсумок подіям: Україна проголошувалася «Українською Народною Республікою» із збереженням федерального зв'язку з Росією. Крім того до Універсалу були включені декларативні заяви про майбутні соціальні реформи: відміну права власності на землю і введення 8-годинного робочого дня.

4(13) грудня 1917 року Володимир Ленін як голова Совнаркому Совєтської Росії оголосив Маніфест, у якому між іншим ішлося, що Совнарком РФ “визнає Народну Українську Республіку, її право зовсім відокремитись від Росії або вступити в договір з Російською Республікою” Усе, що стосується національних прав та національної незалежності українського народу, - писалося в Маніфесті, - визнається нами, Радою Народних Комісарів, зараз же, без обмежень і безумовно»[11].

У грудні 1917 року в Києві відбувся Всеукраїнський з’їзд Рад, який пройшов з ініціативи комуністів, На з’їзд прибуло понад дві з половиною тисячі делегатів. Коли виявилося, що комуністи становлять усього близько 4 відсотків делегатів, тож на успіх розраховувати вони не можуть, близько 70 комуністів покинули з’їзд у Києві й перебралися до Харкова, де під охороною московських загонів "робочих і крестіян” та "Союза спасєнія отєчєства" провели власний з’їзд Рад[12]. На цьому з’їзді, де було лише четверо українців, було принято резолюцію, яка, зокрема, містила такі пункти:

  • про входження до складу РФССР Донецько-Криворізького басейну і про виключення його зі складу України”
  • про негайне поширення на території України (УНР) усіх декретів і розпоряджень робітничо-селянського уряду федерації.
  • про те, що “Україна повина становити федеративну частину Російської республіки”[13].

Такі «постанови» та «рішення» дали підстави Леніну втручатися у внутрішні справи України – УНР. Уже в грудні 1917 року рішенням Совнаркому Росії до Харкова вислано з Росії військові загони Червоної гвардії в розпорядження так званого «штабу боротьби з контрреволюцією на Півдні Росії». Цей орган очолював комісар Володимир Антонов-Овсієнко [14].

Рада Народних Комісарів, на відміну від Тимчасового уряду, не визнала ні влади Центральної Ради, ні відділення України, перервала переговори з Радою й оголосила їй війну. Провідний керівник більшовиків Л.Д. Троцькій так пояснив ці дії

Значення

Російська революція 1917 року значним чином визначила хід історії 20 століття. Внаслідок революції утворився Союз Радянських Соціалістичних Республік - держава з тоталітарним режимом, що проголошувала своєю метою побудову комунізму. Виникло протистояння між капіталістичним та соціалістичним світом, яке продовжувалося більшу частину століття у вигляді ідеологічної, економічної та подекуди збройної боротьби.

52 утворення центральної ради всеукр партизанський рух та його діяльність

3. Основні періоди становлення та розвитку радянського партизанського руху 1941-44 рр.

Партизанський рух 1941—1944 pp. на тимчасово окупованих фашистами теренах СРСР пройшов у своєму розвитку, як це в свій час визначила радянська історіографія, три періоди. І з такою періодизацією, на нашу думку, слід погодитись. Адже вона узгоджується з відомою періодизацією Великої Вітчизняної війни 1941—1945 pp., органічною та невід'ємною частиною якої був рух Опору. Разом із тим кожний із трьох періодів мав свої особливості, у тому числі й ті, які були притаманні різним регіонам СРСР, зокрема Україні. Звичайно, теоретично можна вести мову і про окрему періодизацію збройної боротьби в останній, якщо розглядати її у відриві від загальносоюзної та Великої Вітчизняної війни 1941—1945 pp. у цілому. Але це був би штучний витвір.

3.1. Перший період партизанського руху

Перший період партизанського руху хронологічно охоплює час від початку війни (22 червня 1941 р.) й до кінця листопада 1942 p., тобто до оточення німецько-фашистських військ під Сталінградом. Той період характеризувався відсутністю сталих і узгоджених поглядів різних радянських інстанцій на основну мету та завдання партизанського руху, пошуком найдоцільніших форм керівництва бойовими й диверсійними діями його учасників, створенням із значним запізненням системи спеціальних штабів для централізованого управління силами останніх, організації їх діяльності в інтересах Збройних Сил СРСР. Водночас емпіричним шляхом проходило становлення форм внутрішньої організації та структури партизанських сил, оптимізації їх чисельності, вироблення власної тактики. У зазначений період бойові дії учасників руху опору мали переважно розрізнений характер, спостерігалася відсутність взаємодії між їх окремими загонами, епізодичними були диверсії на комунікаціях гітлерівців.

На хід партизанської боротьби в УРСР у 1941 р. негативно вплинула швидка окупація переважної більшості її території військами німців й їх союзників, що не дозволило радянській владі провести в життя низку заходів із розгортання руху Опору. Крім того, загравання німецької окупаційної адміністрації в липні — вересні 1941 р. з місцевим населенням — звільнення з полону червоноармійців-українців, дозвіл на відкриття церков, створення національних громадських організацій, видання україномовної преси, перепоховання жертв терору НКВС — помітно обмежувало його участь у створенні партизанських загонів.

3.2. Другий період руху Опору

Другий період руху Опору, який хронологічно датується кінцем листопада 1942 р. і завершується кінцем 1943 p., був добою його найбільшого розвитку на окупованій території СРСР, позначився збільшенням кількості діючих партизанських формувань та зростанням їх чисельності, якісними змінами в бойовій діяльності останніх, у розвитку їхньої тактики, в перетворенні цього виду боротьби у фактор оперативно-стратегічного значення. В даному періоді завершилося створення мережі спеціальних органів для централізованого керівництва партизанським рухом, який набув масових форм. Було здійснено широкі заходи щодо підготовки кадрів для Опору й їх матеріально-технічного забезпечення.

Другий період партизанського руху став часом найбільших його досягнень у бойовій, диверсійній і розвідувальній діяльності в тилу німецько-фашистських військ, вершиною військової майстерності. Більша частина командування руху Опору впевнено почувалася у тактиці, вміла планувати й проводити складні бойові та диверсійні операції, організовувати тривалі рейди по тилах противника.

3.3. Третій період радянського партизанського руху

На завершальному етапі визволення території УРСР від гітлерівських окупантів (січень — серпень 1944 p.), який став третім періодом руху Опору, перед партизанами України стояло завдання й надалі активними діями по дезорганізації тилу німецько-фашистських військ сприяти бойовим операціям Червоної армії. При цьому пріоритетне значення надавалося виходу партизанських загонів і з'єднань на терени Західної Волині та Галичини.

Тим часом оперативна ситуація на Правобережній Україні й у західних областях республіки на початку 1944 р. мала нові особливості в порівнянні з 1942—1943 pp. По-перше, у зв'язку із скороченням довжини лінії фронту і зменшенням глибини оперативного тилу своїх військ противник отримав можливість створити в обороні високі тактичні щільності, зміцнити гарнізони навколо місць дислокації партизанів, посилити охорону комунікацій. По-друге, в західних областях України реальною бойовою силою у той час виступили ОУН-УПА, які користувалися широкою підтримкою місцевого населення та були готові активно протидіяти поверненню в регіон радянської влади

Якщо на теренах Волині — Полісся і Поділля партизанські формування в цілому впоралися з поставленими перед ними бойовими завданнями, то їх спроби пробитися у Галичину виявилися невдалими. Крім з'єднань П.Вершигори, М.Наумова, М.Шукаєва, у той регіон фактично не вийшло жодне інше формування. Однак з'єднання П.Вершигори й М.Наумова не довго затрималися в Дрогобицькій та Львівській областях і були змушені з втратами відступити на польську територію, а формування М.Шукаєва перейшло у Словаччину. Головна причина цих невдач крилась в активній протидії ОУН-УПА й відсутності підтримки партизанів із боку місцевого населення. Ще 17 березня 1944 р. заступник начальника УШПР І.Стариков в одній з інформацій до штабу писав, що радянським учасникам руху Опору на території Тернопільської та Львівської областей буде діяти важче, ніж на території Німеччини!

4. Роль радянського партизанського руху в Україні 1941-44 рр.

в Другій світовій війні

Партизанський рух у 1941—1944 pp. в УРСР, як свідчать історичні документи, спогади його учасників та праці дослідників, пройшов складний і часом драматичний шлях розвитку, перетворившись на зламі 1942/1943 pp. у важливий фактор розгрому й вигнання з української землі німецько-фашистських окупантів. Якщо в 1941—1942 pp. дії нечисленних загонів партизанів (від 25 до 100 бійців) мали переважно розрізнений характер, то вже з весни 1943 р. проти ворога вели бойову діяльність їх формування чисельністю від 800 до 1,5 тис. бійців і більше, озброєні гарматами, мінометами, автоматичною зброєю, їхні дії координувалися спеціальними штабами. Системний характер мали диверсії партизанів на комунікаціях гітлерівської армії, які призводили до зриву військових перевезень, тяг ли за собою втрати ворога у живій силі та техніці.

4 березня 1917 у Києві на Володимирській 42, в приміщенні українського клубу «Родина»[1] з ініціативи Товариства українських поступовців за участю українських політичних партій, українських військовиків, робітників, духовенства, кооператорів, студентства, громадських і культурних організацій (Українське Наукове Товариство, Українське Педагогічне Товариство, Товариство українських техніків і аґрономів тощо) було оголошено про утворення Української Центральної Ради. Головою УЦР заочно обрано Михайла Грушевського, якого тимчасово заступав Володимир Науменко, а товаришами голови — Дмитра Антоновича і Дмитра Дорошенка.

Цього ж дня, 4 березня, УЦР телеграмою повідомила керівників Тимчасового Уряду Г.Львова і О.Керенського про своє утворення. Офіційне діловодство УЦР розпочалося 9 березня, коли обговорювалось питання про виготовлення печатки УЦР, передачу УЦР будинку Педагогічного музею, утворення агітаційної школи та ін. З часом Рада мала скликати український парламент і сформувати звітний перед ним уряд.

22 березня 1917 УЦР видала першу відозву «До українського народу», а коли 27 березня 1917 керування перебрав М. Грушевський, стала дійсним дійовим центром українського національного руху. Але щойно після скликання Всеукраїнського Національного Конгресу УЦР перетворилася на своєрідний парламент, складений з 150 чоловік, обраних від українських політичних партій, професійних і культурних організацій та делегатів від губерній. На конгресі обрано нову президію УЦР: голова — М. Грушевський, заступники голови — С. Єфремов і В. Винниченко.

53 Значення 4 універсалів уцр та констит унр в розбуд укр. Держави

Універсали Української Центральної Ради — державно-політичні акти, грамоти-прокламації, які видавала Українська Центральна Рада для широкого загалу. Всього УЦР видала 4 Універсали, які визначили етапи Української держави — від автономної до самостійної

Перший Універсал Української Центральної РадиВікіджерелахТекст І Універсалу

 

І Універсал УЦР (Документ ЦДАВО України).

10 червня (23 — за новим стилем) 1917 — проголосив автономію України «однині самі будемо творити наше життя». Це була відповідь УЦР Тимчасовому урядові на його негативне ставлення до автономної України. Згідно з І Універсалом, «не одділяючись від всієї Росії… народ український має сам порядкувати своїм життям», а закони повинні бути ухвалені Всенародними Українськими Зборами. Автором І Універсалу був В. Винниченко. Після проголошення автономії 28 червня 1917 створено Генеральний Секретаріат.

Ред.] Умови

  1. Проголошення автономії України в складі Росії;
  2. Джерелом влади в Україні є український народ;
  3. Управління України має здійснювати всенародні українські збори (сейми або парламент);
  4. Українські збори приймають закони, і тільки ці закони діють на території України;
  5. Висловлювалася надія, що неукраїнські народи, які проживають на території України, разом з українцями будуть будувати автономний устрій.

І Універсал оголошено на другому Всеукраїнському Військовому З'їзді;

Після того, як у травні 1917 року Тимчасовий уряд відмовився надати автономію України(навіть не негайно, а в перспективі), Центральна Рада, виходячи з принципу «ні бунту, ні покірності», прийняла рішення прийняти I Універсал ("До українського народу, на Україні і поза її сущому "). Текст Універсалу був зачитаний В. Винниченком 10 (23) червня 1917 на II Всеукраїнському Військовому З'їзді. Згідно з I Універсалом проголошувалася автономія України у складі Росії («не одділяючись від всієї Росії … народ український має сам порядкувати своїм життям»). II Універсал

Докладніше: Другий Універсал Української Центральної Ради

3 липня (16 — за новим стилем) 1917 — зафіксував наслідки домовленостей між УЦР і Тимчасовим урядом: останній визнавав УЦР і Генеральний Секретаріат як крайовий орган України і водночас Генеральний Секретаріат ставав органом центрального уряду. Зі свого боку, УЦР визнавала Всеросійські установчі збори, а до їх скликання зобов'язувалася не робити самовільних кроків до здійснення автономії України.

Ред.] Умови

  1. Центральна Рада має поповнитися представниками від інших народів, які живуть в Україні;
  2. Поповнена Центральна Рада утворює Генеральний Секретаріат, склад якого затверджує Тимчасовий Уряд;
  3. Центральна Рада починає розробку закону про автономічний устрій України, який має бути затверджений установчим збором. До затвердження цього закону, УЦР зобов'язується не здійснювати автономії України;
  4. Формування українського війська здійснюється під контролем Тимчасового Уряду.

II Універсал проголошено на сесії Української Центральної Ради…


Рішення I Універсалу в Петрограді були сприйняті із занепокоєнням. Зважаючи на політичну кризу, обумовлену масовими демонстраціями, поразку російської армії на Південно-Західному фронті і, як наслідок, втрату Галичини, Тимчасовий уряд не міг діяти виключно силовими заходами, оскільки на захист Центральної Ради могли стати фронтові українізовані частини і велика частка населення України. Крім того, збройний конфлікт міг призвести до розколу серед політичних сил Росії.

 

 

III Універсал

Докладніше: Третій Універсал Української Центральної Ради

Текст Третього Універсалу

7 листопада (20 — за новим стилем) 1917 — проголосив Українську Народну Республіку (УНР), формально не пориваючи федеративних зв'язків з Росією, і демократичні принципи: свободу слова, друку, віровизнання, зборів, союзів, страйків, недоторканість особи й помешкання; оголосив національну автономію для меншин (росіян, поляків, євреїв), скасував смертну кару, а також право приватної власності на землю й визнав її власністю всього народу без викупу, установив 8-годинний робочий день, оголосив реформу місцевого самоврядування, визначив 9 січня 1918 днем виборів до Українських Установчих Зборів, які мали бути скликані 22 січня 1918.

Умови

  1. Україна проголошується Українською Народною Республікою, не відділяючись від Росії;
  2. До установчих зборів в Україні вся влада належить УЦР та Генеральному Секретаріату;
  3. Скасовується право приватної власності на землю;
  4. УЦР починає мирні переговори з Німеччиною та її союзниками;
  5. Впроваджуються демократичні свободи: свобода мови, свобода друку та ін.;
  6. Запроваджується 8 годинний робочий день;
  7. Встановлюється державний контроль над виробництвом;
  8. На грудень призначаються вибори до всеукраїнських установчих зборів.
  9. Судова реформа.
  10. Амністія політичних в'язнів.

IV Універсал

Докладніше: Четвертий Універсал Української Центральної Ради

 

Текст Четвертого Універсалу

9 січня (22 січня за новим стилем) 1918 — проголосив УНР «самостійною, ні від кого не залежною, вільною суверенною державою українського народу», а виконавчий орган, Генеральний Секретаріат — Радою Народних Міністрів. Він замінив постійну армію міліцією, доручив провести вибори народних рад — волосних, повітових і місцевих, установив монополію торгівлі, контроль над банками, підтвердив закон про передачу землі селянам без викупу, прийнявши за основу скасування власності і соціалізацію землі. Доручив Раді Народних Міністрів продовжувати розпочаті переговори з Центральними державами і довести до підписання миру; закликав усіх громадян УНР до боротьби з більшовиками.

Ред.] Умови

  1. УНР проголошується незалежною, вільною суверенною державою українського народу;
  2. З усіма сусідніми країнами УНР прагне жити у мирі та злагоді;
  3. Влада в Україні належить народу України, від імені якого, допоки не зберуться українські Установчі збори, буде правити ЦР;
  4. Піддано жорстокій критиці політику більшовиків, яка веде до громадянської війни;
  5. УЦР зобов'язується вести боротьбу проти прибічників більшовиків в Україні;
  6. УЦР зобов'язувалась негайно почати мирні переговори з Німеччиною;
  7. УЦР планує провести земельну реформу в інтересах селян;
  8. Держава має встановити контроль над торгівлею та банками

III і IV Універсали поставлено на голосування членами Малої Ради, чим надано їм значення законопроектів. Під владу Центральної Ради переходить 9 губерній: Київська, Подільська, Волинська, Чернігівська, Полтавська, Харківська, Катеринославська, Херсонська і Таврійська (без Криму). Долю деяких суміжних з Росією областей і губерній (Курщина, Холмщина, Воронежчина тощо) передбачалося вирішити в майбутньому. На грудень призначалися вибори у Всеукраїнське Установчі Збори, до обрання якого вся влада належала Центральній Раді та Генеральному Секретаріату. Однак Україна все ще не претендувала на абсолютний суверенітет, так як передбачалося, що жовтневі події в Петрограді — це змова, яка незабаром буде ліквідована. На території України залишалися в силі всі закони, постанови і розпорядження Тимчасового Уряду, якщо вони не були скасовані Центральною Радою або Генеральним секретаріатом. Залишалися всі колективні урядові установи і всі чиновники, призначені Тимчасовим Урядом до майбутніх змін в законодавстві Української Народної Республіки.

Конституція Української Народної Республіки (Статут про державний устрій, права і вільності УНР) — основний закон УНР, прийнятий Центральною Радою 29 квітня 1918 року, в останній день існування ЦенКонституційний процес ЦР розпочала відразу ж після проголошення Першого універсалу створенням конституційної комісії у складі 100 осіб на чолі з М. Грушевським. Конституцію передбачалося ухвалити Всеукраїнськими Установчими Зборами. Але революційні події, російська та німецька окупації завадили цьому і в останній день свого існування, 29 квітня 1918 р., ЦР затвердила її положення, але в життя не впровадила, бо сама припинила діяльність.

Конституція УНР мала підзаголовок - "Статут про державний устрій, права і вольності УНР" і складалася з 83 статей, об'єднаних у 8 розділів:

УНР проголошувалася "державою суверенною, самостійною і ні від кого незалежною", суверенне право в якій належить народові (всім разом громадянам республіки). Територія її неподільна і без згоди 2/3 парламенту не може змінюватися кордон.

Громадянином вважалася особа, яка набула це право законним шляхом, подвійне громадянство не передбачалося. Актова, громадянська і політична дієздатність наставала з 20 років. Всі громадяни, незалежно від віку, віри, раси, статі проголошувалися рівними у своїх правах. їм гарантувалися всі права і свободи, як то: свобода слова, друку, совісті, обирати і бути обраним (активне і пасивне виборче право), вільне місце проживання, пересування, недоторканність особистого життя, таємниця листування тощо. Встановлювалися порядок виборів та законотворча процедура.

54 зїзд рад і прогол україни рос. республікою

Всеукраїнський з'їзд рад — з'їзд рад робітничих і солдатських депутатів України. Відбувся 11 (24) грудня — 12 (25) грудня 1917 року за ініціативи більшовиків у Харкові, що був захоплений ними на початку українсько-російської війни. Проходив як альтернатива Всеукраїнському з'їздові рад у Києві 4 (14) грудня — 6 (19) грудня 1917 року, де більшовики зазнали політичної поразки. У роботі з'їзду взяло 206 делегатів, обрані лише 95 радами з 300, що діяли в Україні. Представників українського селянства практично не було. З'їзд закінчився проголошенням Української Народної Республіки Рад зі столицею в Харкові.

 

На з'їзді розглядалися питання про самовизначення України та Донецького і Криворізького басейнів, про організацію влади в Україні, вибори Центрального Виконавчого Комітету рад України, поточний момент. Після обговорення питань з'їзд схвалив більшовицьку резолюцію, запропоновану більшовиком Федором Сергєєвим. Вона проголошувала владу рад єдиною формою влади, що забезпечує волевиявлення широких народних мас[1]. Влада Української Центральної Ради визнавалася нелегітимною: З'їзд також обрав Центральний виконавчий комітет рад України як керівний орган радянської України. Він складався з 41 особи: 35 більшовиків, 4 лівих есера, 1 лівий український есдек і 1 меншовик-інтернаціоналіст. 20 місць комітету залишили вакантними. Їх мали надати делегатам рад селянських депутатів, яких мусили обрати на майбутньому Всеукраїнському з'їзді рад селянських депутатів[

 

13 (26) грудня 1917 року, після закінчення з'їзду, відбулося перше засідання Центрального виконавчого комітету. На ньому обрали президію і комісії. Головою комітету став лівий есдек Юхим Медведєв. Тоді ж була відправлена телеграма Раді народних комісарів про прийняття на себе всієї повноти влади в Україні. На цьому ж засіданні було створено перший радянський уряд України, який за постановою ЦВК від 14 (27) грудня 1917 року став називатися Народним секретаріатом.

13 (26) грудня — 17 (30) грудня року Центральний виконавчий комітет виконав рішення з'їзду. Було прийнято російські декрети про землю, про робітничий контроль над виробництвом, про поліпшення прав міських самоуправлінь, про права народів, про демократизацію армії, а також скасувано запроваджену Центральною Радою заборону вивезення хліба до Росії.

17 (30) грудня року Центральний виконавчий комітет схвалив маніфест до всіх робітників, селян і солдатів України, який сповіщав про проголошення Всеукраїнським з'їздом рад радянської влади в Україні.

55 рос-укр війна 1917-1918 брест –лит перегов процес

Українсько-радянська війна 1917–1921 — війна за незалежність України у формi УНР від Радянської Росії (Визвольні змагання). Різними фазами тривала від кінця 1917 до кінця листопада 1921. Закінчілася поразкою українських військ та приєднаннем України (крім Галичини, Закарпаття, Волині і Буковини) у формі УРСР у 1922 р. до Радянського Союзу.

Після відкинення українським урядом ультиматуму Ради Народних Комісарів у Петрограді (17 грудня 1917), який намагався легалізувати більшовицькі військові загони в Україні, почалася українсько-радянська війна, яку більшовики вели від імени створеного 25 грудня 1917 у Харкові свого уряду. В Україні большевики мали, крім прихильних військових загонів на Західному фронті, запасні полки по містах, також частини червоної гвардії, що набиралися з робітників Харківщини і Донеччини. Однак головну їхню силу становили загони російської червоної гвардії, що наступали з півночі. Цій більшовицькій армії протиставилося військо Української Центральної Ради, що складалося з малочисельних добровольчих частин і куренів Вільного Козацтва.

Таким чином закінчилася українсько-радянська війна, ведена регулярними військовими формаціями, поразкою України. Ще кілька років велася, головним чином на Правобережжі, партизанська боротьба проти большовицької влади. Повстанські загони, хоч формально не підлягали командуванню Армії УНР, що вже була в екзилі, проте ідейно були пов'язані з боротьбою УНР за незалежність України.

1. Брестський мирний договір між УНР та Четверним союзом, укладений 9 лютого 1918 р., був першим значним зовнішньополітичним актом України і першим миром у світовій війні 1914-1918 рр. Дослідження, здійснене в дисертації, показує, що, з боку УНР це був вимушений крок. Центральна Рада не мала намірів порушувати союзницькі зобов’язання Росії перед державами Антанти. Укладення більшовиками перемир’я з німцями і початок переговорів з Четверним союзом змусили уряд УНР приєднатися до брестського мирного процесу, щоб не залишитися за бортом переговорів, на яких могла вирішитися доля України без її участі.

2. У Бресті делегація УНР опинилася у скрутному становищі. ІІІ Універсал не проголошував незалежності України, тому її делегація могла вважатися самостійною лише після визнання її такою усіма учасниками мирного процесу. Зокрема, німецька делегація мала таємну інструкцію, яка дозволяла зробити це лише після визнання делегації УНР представниками радянської Росії. Використовуючи більшовицьке гасло про право націй на самовизначення представники Центральних держав змусили Троцького визнати українську делегацію самостійною учасницею переговорів. Проте, як показано в дисертації, ця поступка диктувалася інструкцією, складеною Леніним і Сталіним.

3. Визнання делегації УНР повноправним учасником конференції та початок нею окремих переговорів з представниками Центральних держав означало, що у Бресті розпочалася друга мирна конференція, яка проходила паралельно з першою (між Четверним союзом та Росією).

4. УНР і Центральні держави мали як спільні, так і протилежні інтереси. Спільним було прагнення укласти мир та налагодити взаємовигідне економічне співробітництво. Центральні держави, особливо Австро-Угорщина, потребували українського продовольства; УНР потребувала промислової продукції та устаткування. Конфліктним фактором було те, що українці прагнули або відірвати від Австро-Угорщини етнічні українські землі, або домогтися для них політичних прав всередині двоєдиної монархії.

5. У Бресті на мирних переговорах між УНР та Четверним союзом склалася унікальна в історії дипломатії ситуація, коли переможена сторона - Україна - вимагала територіальних і політичних поступок від сторони-переможниці. Це викликало впертий опір представників Австро-Угорщини. Проте українці вдало пустили в хід господарський важіль і, використовуючи гостру продовольчу кризу в Австрії, зуміли схилити шальки терезів на свою користь і домогтися максимуму можливого.

56 зовн пол. УНР падіння ЦР

Питання зовнішньополітичної діяльності України 1917-1921 рр. знайшли часткове відбиття в численних монографіях і публікаціях як безпосередніх учасників визвольних змагань, так і вчених української діаспорМіжнародне становище УНР та її дипломатична діяльність також знайшли висвітлення у низці праць сучасних дослідників [13; 14; 15; 16; 17; 18]. Проте дипломатичні зв'язки України з Бельгією та Голландією розглядаються побіжно, лише в контексті загальнополітичної зовнішньої діяльності Директорії УНР. Деякі сюжети діяльності української дипломатичної місії в Бельгії та Голландії знайшли відбиття в працях Т. Осташко та В.Соловйової [19; 20]. Окремі роботи та бібліографічні довідки присвячені безпосередньо голові зазначеної місії А.І. Яковлеву [21; 22; 23; 24; 25; 26; 27]. Однак ці праці далеко не вичерпують цієї темиДиректорії вдалося досягнути розширення міжнародних зв'язків УНР. Україну визнали Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Ватикан, Італія і ряд інших держав. Але їй не вдалося налагодити нормальних стосунків з країнами, від яких залежала доля УНР: радянською Росією, державами Антанти та Польщею.

31 грудня 1918 року Директорія запропонувала Раді Народних Комісарів РСФРР переговори про мир. Раднарком погодився на переговори, попри те, що не визнавав Директорію представницьким органом українського народу. Під час переговорів радянська сторона відкинула звинувачення у веденні неоголошеної війни, лицемірно заявивши, що ніяких регулярних російських військ в Україні немає. Зі свого боку, Директорія не погодилася на об'єднання Директорії з українським радянським урядом і відмовилася прийняти інші вимоги, що означали самоліквідацію УНР.

 

Директорії вдалося досягнути розширення міжнародних зв'язків УНР. Україну визнали Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Ватикан, Італія і ряд інших держав. Але їй не вдалося налагодити нормальних стосунків з країнами, від яких залежала доля УНР: радянською Росією, державами Антанти та Польщею.

До кінця квітня 1918 р. вся територія колишньої підросійської України перебувала під контролем австро-угорських, німецьких та українських військ. Діячі УЦР проявили неабияку політичну короткозорість, вважаючи допомогу з Берліна і Відня лише дружньою, без прагматичних намірів. Звичайно, аналітики німецьких штабів та дипломатичних представництв добре бачили реальні можливості УНР, яка без військ Німеччини й Австро-Угорщини не могла довго протриматися під натиском більшовицького імперського шовінізму. Найнадійнішою опорою української державності було селянство та частина свідомої інтелігенції, населення міст виявилося значною мірою зденаціоналізованим. Розрив між свідомістю керівників національно-визвольного руху та більшістю трудящих був дуже великим, тому влада УНР не могла сподіватися на дієву підтримку. У значної частини населення міст орієнтація на Росію, навіть більшовицьку, виявилася набагато сильнішою, ніж на самостійну демократичну Україну.

Останні два місяці свого існування Центральна Рада нерідко приймала рішення, які суперечили нагальним проблемам суспільства. Фактично вона перетворилася на дискусійний клуб, у засіданнях якого брали участь не більше 40 осіб.

До кінця березня 1918 р. німецьке й австро-угорське командування, дипломати цих країн впевнилися в безсиллі Центральної Ради, безперспективності співробітництва з нею. У середині квітня представники Німеччини провели переговори з промисловцем, меценатом Є. Чикаленком, домагаючись від нього згоди балотуватися на посаду гетьмана України, але він відмовився. Не згодився Є. Чикаленко й з пропозицією В. Голубовича очолити міністерство землеробства УНР. Коли на гетьманську посаду не пройшла й кандидатура М. Міхновського, німецьке керівництво вирішило поставити на колишнього генерал-лейтенанта, флігель-ад'ютанта Миколи II П. Скоропадського, який раніше під тиском лідерів УЦР пішов у відставку з посади командувача Першим Українським корпусом.

Після підписання 23 квітня господарчої угоди між УНР, Австро-Угорщиною та Німеччиною долю УЦР було вирішено. Приводом для ліквідації УЦР (частково — саморозпуску) стала авантюра прем'єра В. Голубовича та його прихильників — викрадення 24 квітня директора Російського банку зовнішньої торгівлі Ю. Доброго та осіб, які відповідали за фінансові розрахунки між УНР,

Німеччиною та Австро-Угорщиною. 29 квітня на хліборобському конгресі було обрано гетьманом України П. Скоропадського.

Так закінчилося 12-місячне існування Української Центральної Ради, яка намагалася втриматися на кількох політичних стільцях. її діяльність стала свідченням строкатого, ускладненого характеру політизації свідомості української нації, знаменувала появу нового, хоча й аморфного, державницького організму — Української Народної Республіки. Падіння Української Центральної Ради спричинили:

— розкол в українському суспільному русі, взаємні обвинувачення політичних партій, різних груп еліти, населення регіонів;

— політична недосвідченість і наївний романтизм лідерів, їх схильність до народницької, а не державотворчої позиції;

— утопізм соціально-економічного законодавства, особливо в аграрній сфері;

— відсутність ефективних і авторитетних органів управління на місцях, нерозвинутість системи самоуправління, повноважень центру та регіонів;

— однобока орієнтація на російську соціал-демократію, що переростала в більшовизм радикального типу, і на федеративний союз з Росією;

— невідповідність між курсом на побудову парламентської республіки та політичними, соціально-економічними реаліями 1917—1918 pp.;

— запізніле усвідомлення лідерами УЦР необхідності сильної виконавчої влади;

— анархічні тенденції українського менталітету, непідготовленість мас до самостійного національно-державного життя; вірус деморалізації та апатії, що охопив значну частину суспільства, політична культура якого була розвинута надто слабко, залишаючись глибоко патріархальною;

— небажання і невміння створити регулярні збройні сили, інші силові відомства у державі:

— ідейна, матеріальна, психологічна неготовність національно-демократичних сил до побудови основ державності; орієнтація на стратегію руйнування старого ладу, розуміння демократії як нічим не обмеженого народовладдя, що плодило охлократичні тенденції в суспільстві;

— незацікавленість сусідніх з УНР держав в існуванні незалежного, сильного українського державного організму.

57 держ переворот скоропадського

Павло Петрович Скоропадський (3 (15) травня 1873(18730515) — 26 квітня 1945) — український громадський, політичний діяч, військовик. Походив з козацько-старшинського роду Скоропадських. Офіцер армії Російської імперії. Учасник російсько-японської (1904—1905) та Першої світової воєн (1914—1918). Гетьман Української Держави (29 квітня — 14 грудня 1918). Один із лідерів та ідеологів монархічного гетьманського руху.

29 квітня 1918 року внаслідок державного перевороту Павло Скоропадський взяв владу в Україні. Більшість партій та верств населення відмовили Центральній Раді та її Раді Міністрів у підтримці, тому переворот пройшов майже без пострілів та крові, лише в сутичці із січовими стрільцями загинуло троє вірних гетьманові офіцерів. Головною причиною успішності перевороту був параліч Центральної Ради

Було відновлено право приватної власності. Гетьман також повідомляв, що незабаром видасть закон про вибори до Українського Сейму. Було обіцяно «забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці». До скликання Сейму в Україні мали діяти «Закони про тимчасовий державний устрій України», видані того ж самого дня. У них були визначені головні напрями діяльності Гетьмана у політичній сфері, організації державного управління, дані гарантії громадянських прав населення, оголошено про встановлення Української Держави замість Української Народної Республіки. Нова держава ґрунтувалася як на республіканських, так і на монархічних засадах. Згідно із «Законами…», вся влада, зокрема й законодавча, зосереджувалася у руках Гетьмана.

Гетьман намагався силою влади й помірними реформами зліквідувати революційні зміни щодо земельного питання, відновити стабільність у суспільстві, але з перших днів йому протидіяли соціалісти-федералісти, соціал-демократи, українські есери та інші партії, які раніше підтримували Центральну Раду. Гетьманська держава здобула міжнародне визнання серед країн, що були в військовому союзі з Німеччиною

Україна досягла певних успіхів у галузі науки, освіти та культури. Універсалами Скоропадського були створені Українська Академія Наук, українські університети — в Києві та Кам'янці-Подільському, 150 українських гімназій. Також, вийшло друком кілька мільйонів примірників українських підручників; засновано широку мережу загальнокультурних закладів та установ (Національний архів, Національну галерею мистецт

58 ПАДІННЯ ГЕТЬМАНЩИНИ УТВОРЕННЯ УНР

Скоропадський прагнув гетьманувати на власний розсуд, і його відносини з українськими політичними партіями не складалися на добре. Навіть партія демократів-хліборобів, яка ставила собі в заслугу розігнання Центральної Ради, почувалася скривдженою, бо гетьман не дуже рахувався з її рекомендаціями. Менше ніж через місяць після встановлення гетьманського режиму було створено опозиційний Національно-Державний Союз у складі кількох партій на чолі з демократами-хліборобами, профспілками залізничників та поштово-телеграфних працівників. Гетьмана звинувачували в тому, що він обійшов при формуванні кабінету міністрів представників українських партій і зробив ставку на російських кадетів, октябристів та інших представників неукраїнських суспільних груп. У такому звинуваченні була частка правди. Але річ у тім, що при формуванні кабінету Скоропадський покладався не на партії, а на конкретних фахівців, яких визначав особисто безвідносно до партійності чи національності. Партійний та національний склад його кабінету був величиною випадковою. Основними причинами падіння гетьманського режиму були: залежність стабільності країни від Німецьких військ; соціальна програма, яка збігалась із програмою білогвардійців та суперечила баченню незалежності інших політичних сил країни; відсутність дієздатної армії; наростання напруженості у суспільстві; поява політичної сили, дії якої спрямовані на знищення існуючого режиму; прагнення Скоропадського правити на власний розсуд і погані відносини із іншими партіями країни.

II Створення Директорії, її склад, соціальна база, зовнішня та внутрішня політика. Відновлення УНР.

2.1. Утворення Директорії.

У ніч на 14 листопада в Києві відбулося таємне засідання Національного Союзу, в якому взяли участь представники політичних партій, Селянської спілки, профспілки залізничників і українських січових стрільців. Присутні відхилили ідею негайного поновлення Центральної Ради і створили п'яти-особовий верховний орган Української Народної Республіки — Директорію. Головою став соціал-демократ В. К. Винниченко. Від січових стрільців у члени Директорії було висунуто соціал-демократа С. В. Петлюру, який обійняв посаду головного отамана військ УНР. Його обрали заочно. Представником Селянської спілки в Директорії став проректор Київського державного українського університету, професор геології Ф. П. Швець, за партійною приналежністю — член УПСР. До складу Директорії ввійшли також адвокат, соціаліст-самостійник П.

59 Внутрішня політика Директорії. Після того як 19 грудня 1918 р. на Софійському майдані у Києві відбулися військовий парад і урочистий молебен з нагоди перемоги, функції Директорії як органу, що керував повстанням, вичерпалися. М. Гру-шевський, В. Голубович, О. Жуковський та інші лідери українських есерів наполягали на негайному відновленні законодавства Центральної Ради. Але Винниченко і Петлюра не бажали віддавати владу органові парламентського типу, яким була Центральна Рада.

Надзвичайно тяжке міжнародне і внутрішнє становище України, здавалося б, свідчило на користь організації верховної влади у формі диктатури, а не парламентської демократії. Насправді ж диктатура Директорії призвела до кризи влади. Всередині неї існувала розбіжність думок щодо напряму найближчої політики. Діяльність цього п'яти особового органу паралізувалася також особистим суперництвом В. Винниченка й С Петлюри. До того ж здатність головного отамана УНР володіти ситуацією була обмеженою. Реальна влада зосереджувалася у військових структурах, а точніше, у виборних отаманів напівпартизанських загонів, з яких складалися збройні сили УНР. Вони воювали лише поблизу своїх осель, а коли складалися несприятливі обставини — розпорошувались без бою, прихопивши з собою зброю. Під час повалення гетьманського режиму Директорія мала 100-тисячну армію, а наприкінці січня 1919 p., перед здачею Києва, чисельність її військ скоротилася до 21 тис. чол.

Директорія урядувала на більшій частині України близько півтора місяця. Чому ж вона так швидко втратила вплив?

На найвищому, директоріальному, рівні влада декларувала відданість інтересам трудящих селян, але здійснювала надто помірковану політику. Хоч поміщицькі маєтки підлягали експропріації, строки й порядок поділу землі не визначалися. На малоземельному Правобережжі Польща домоглася визнання за поміщиками польського походження статусу іноземних, у зв'язку з чим їхня власність оголошувалася недоторканною. Директорія декларувала також відданість інтересам робітничого класу. Фактично ж вона або її отамани — часто без узгодження з вищою владою, але завжди без дисциплінарних наслідків для себе — придушували страйки, забороняли робітничі організації політичного характеру, навіть розганяли профспілки. М. Андрієвський і керівник профспілки залізничників, безпартійний А. Г. Макаренко. Директорія створювалася з конкретною метою — для ліквідації гетьманського режиму. Після цього передбачалося заново визначити форму державної організації УНР.

Становище уряду було тяжке й тому, що всередині його не було єдности,

не було спільної лінії в політиці. Єдине, що на перших кроках

об'єднувало уряд, була боротьба проти Гетьмана та його уряду.

Директорія, як згадано вище, оголосила Гетьмана поза законом, і кожний

громадянин, що зустрів би його, повинен був арештувати його і передати

в руки республіканських властей. Частина гетьманських міністрів була

заарештована, інші виїхали або перейшли в підпілля. Арештовано й

вивезено до манастирів — митрополита Антонія (Храповицького), єпископа

Євлогія та кількох православних священиків. Тоді в Україні не було ще

окремої Української Церкви, і ці арешти справили дуже негативне

враження. Значну частину службовців звільнено. Був проект зліквідувати

Українську Академію Наук, «як витвір гетьманату». Декрети гетьманського

уряду занульовано.

 

Заборонено вживати російську мову. Наказано заміниті: російські вивіски

на крамницях та картки на дверях — українськими і т. п. Захисників

гетьманату, яких взято в полон, ув'язнили — частину в Дарниці (останнє

місце боїв за Київ), а більшу частину в Києві, в будинку Центральної

Ради."'

 

Зовнішня і військова діяльність Директорії УНР

У зовнішній політиці Директорії вдалося розширити міжнародні зв'язки УНР - її визнали Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Італія. Але налагодити зв'язки з радянською Росією не вдалося. Не визнали УНР країни Антанти й відроджена Польща, яка претендувала на Правобережну Україну.

Появу Директорії Антанта зустріла вороже. Не визнавши гетьманської адміністрації, дипломати країн Антанти не збиралися визнавати й поновле­ну УНР. Проте більшовицька загроза дещо зблизила Антанту з Директорією.

22 січня 1919 р. УНР об'єдналася в соборну державу з Західноукраїн­ською Народною Республікою (ЗУНР), що утворилася на українських зем­лях, які перебували під владою Австро-Угорщини.

3. Радянська Росія ще за існування Української Держави визнала недійсним Берестейський договір і розгорнула підготовку до нового вторгнення в Україну. Розпочаласядруга війна УНР та радянської Росії (грудень 1918 -червень 1919р.).

Вона проходила в дваетапи:

• наступ радянських військ у грудні 1918-березні 1919р., коли була загарбана вся територія Лівобережної, частина Правобережної та Південної України;

• наступ на півдні України військ Антанти та контрнаступ радянських війську квітні-червні 1919 року.

У війні війська УНР зазнали поразки, а більшість території Східної Ук­раїни стала контролюватися російськими радянськими військами.

Напершому етапі війни загальне командування знову здійснював В. Антонов-Овсієнко. У грудні 1918р. головні сили більшовиків розпоча­ли наступ на Чернігів, Київ та Харків.

З січня 1919р. в Харкові відновлено радянську владу на чопі з Тимча­совим робітничо-селянським урядом (Г. П'ятаков), а 6 січня 1919 р. ра­дянську Україну проголошено Українською Соціалістичною Радянською Республікою (УСРР). Невдовзі на чолі уряду, що став за російським зраз­ком називатися Радою Народних Комісарів, було призначено X. Раковсь-кого. Його призначив особисто В. Ленін,

Надругому етапі війни до бойових дій підключилися війська Антан­ти, загальною чисельністю 60 тис. чол. їх основною метою була підтрим­ка антибільшовицької російської Добровольчої армії генерала А. Денікі-на. Генерал бажав відновити «єдину і неподільну Росію».

Французькі війська під приводом захистів інтересів французьких влас­ників в Україні ще на початку листопада 1918 р. висадилися на півдні і захопили Крим, Таврію, Миколаївщину, Одещину.

На переговорах в Одес^французи з представниками УНР поставили вимоги:

• вивести зі складу Директорії Винниченка та Петлюру;

• підпорядкувати Армію УНР французькому командуванню.

Винниченко у відповідь на це вийшов зі складу Директорії і виїхав у емі­грацію, Петлюра ж вийшов зі складу УСДРП, ставши головою Директорії.

Домовитися УНР та французам все одно не вдалося: відмовляючись допомагати Директорії в її боротьбі з більшовизмом, країни Антанти щед­ро підтримували Добровольчу армію. Війська Антанти, витісняючи україн-ську адміністрацію, вийшли на лінію Тирасполь-Бірзула-Миколаїв-Херсон. Петлюра відводив війська без бою. Його більше хвилювала си­туація на північних кордонах країни.

УНР опинилася уворожому оточенні:

• з заходу на неї тиснули польські війська. Голова відродженої польської держави Ю. Пілсудський, колишній соціаліст, хотів відновити «Велику Польщу» від Балтійського до Чорного моря;

• з півдня наступали французькі війська;

• з південного сходу - Добровольча армії генерала А. Денікіна;

• з північного сходу та півночі - війська радянської Росії;

• всередині держави підняли повстання проти Директорії отаман Зе­лений на Київщині (Дніпровська дивізія), Задніпровська дивізія отамана Г. Григор'єва на півдні України, отамани Ю. Тютюнник, А. Савицький, Українська повстанська армії на чолі з Н. Махном.