Козацько-селянські повстання наприкінці XVI — на початку XVII ст.

Наприкінці XVI — на початку XVII ст. українськими землями прокотилося дві хвилі активного протесту народних мас проти існуючих порядків: перша (1591 —1596) була порівняно короткою у часі, друга (1625—1638) — тривалішою. Головною рушійною силою народних виступів було козацтво.
Основними причинами першої хвилі народного гніву були посилення кріпосницького та національного гніту (нагадаймо, що «артикули» польського короля Генріха Валуа (1573) та третій Литовський статут (1588) фіксували остаточне оформлення кріпосного права); енергійна експансія шляхти на відносно вільні українські землі, колонізовані уходниками та запорожцями; зіткнення інтересів шляхетської та козацької верств; намагання офіційної влади Речі Посполитої взяти під контроль козацтво.
Повстання К. Косинського (1591—1593) — перший великий селянсько-козацький виступ. Приводом до нього стало захоплення білоцерківським старостою К. Острозьким козацьких земель. Даючи відсіч зухвалому шляхтичеві, загін реєстрових козаків на чолі з К. Косинським у грудні 1591 р. захопив замок і м. Білу Церкву. Цей виступ, підтриманий міщанами та селянами, незабаром переріс у масштабний повстанський рух, який протягом 1592 — 1593 pp. охопив Київське, Волинське, Брацлавське і частково Цодільське воєводства. Успіхи повстанців налякали офіційну владу. Київський воєвода Костянтин Острозький, зібравши численне шляхетське військо та загін німецьких найманців, у серпні 1593 р. завдав поразки козацькому війську у вирішальній битві під П´яткою на Житомирщині. К. Косинський з частиною козаків змушений був відійти на Запорожжя.
Зібравши двохтисячне військо, повстанці в травні 1593 р. розпочали новий наступ. Під час облоги Черкас загинув К. Косинський (за однією версією під час бою, за іншою — підступно вбитий слугами князя Вишневецького в ході переговорів). Залишившись без лідера, повстанці зазнали поразки.
Після першого великого спалаху народної активності 1594 р. розпочинається козацько-селянське повстання під проводом С. Наливайка.
Наливайко Семерій (Северин) (?—1597) — козацький ватажок, провідник козацького повстання 1595—1596 pp. Родом з Галичини. Змолоду козакував на Запорожжі, потім вступив на службу до князя К. Острозького. В 1594 — першій половині 1595 р. бере участь в антитурецьких походах. Після повернення з Угорщини бере під козацький контроль більшу частину Волині, що стало початком великого повстання. Після капітуляції повстанців на р. Соло-ниці Наливайко разом з іншими козацькими старшинами потрапив у полон, був відвезений до Варшави і страчений.
Як сотник надвірних козаків князя Острозького, він був змушений брати участь у придушенні повстання 1591—1593, проте після битви під П´яткою в долі Наливайка відбувається крутий злам — він залишає службу і організовує на Брацлавщині загін нереєстрових козаків. Здійснивши вдалий похід проти татар, Семерій та його прибічники захопили зброю та 4 тис. коней. Відчувши власну силу і намагаючись її збільшити, козацький ватажок посилає на Січ своїх посланців з метою прихилити на свій бік січовиків для виступу проти поляків.
Частина старшини не побажала приєднуватися до дій людини, яка брала участь у розгромі К. Косинського під П´яткою, а решта, обравши наказним гетьманом Г. Лободу, вирушила на допомогу наливайківцям. У жовтні 1594 р. спалахує антишляхетське повстання на чолі з Наливайком. Уже навесні 1595 р. на території України вели боротьбу декілька десятків повстанських загонів, у лавах яких було понад 12 тис. осіб. Наприкінці 1595 — на початку 1596 р. селянсько-козацькі виступи охопили Київщину, Брацлавщину, Волинь, Поділля та білоруське Полісся. Таке успішне розгортання повстання значною мірою було зумовлене тим, що основні збройні формування Польщі на чолі з коронним гетьманом С. Жолкевським у цей час перебували в Молдові, де вони намагалися посадити на молдавський трон польського ставленика.
Коли повстанці, очолювані Наливайком, стали для шляхетської Польщі серйозною загрозою, урядом було прийнято рішення кинути проти селянсько-козацького коронне військо С. Жолкевського. Розуміючи, що протидіяти численному, вишколеному та озброєному польському війську він не зможе, Наливайко з невеликим загоном (понад 1500 чоловік) відступив на Волинь, а звідти через Уманські ліси до Білої Церкви. Саме в цьому місті було об‘єднано сили трьох козацьких ватажків — С. Наливайка, М. Шаули, Г. Лободи. Об´єднане козацько-селянське військо налічувало 5—6 тис. осіб, що дало змогу розгромити передові загони шляхетських військ на чолі з Ружинським, але перед основними силами Жолкевського вони змушені були відступити.
Одна з вирішальних битв, у ході якої обидві сторони зазнали значних втрат, але жодна не отримала перемоги, відбулася в урочищі Гострий Камінь біля Трипілля. Після цієї баталії Жолкевський відійшов до Білої Церкви і чекав підходу резервів, а козацьке військо — у Переяслав, де і відбулася рада, яка обрала гетьманом замість Наливайка Лободу. Частина повстанців мала на меті перейти кордон й утекти в Росію і тому забрала з собою жінок, дітей і майно, що помітно знизило мобільність козацького війська. Отримавши підкріплення, Жолкевський відрізав повстанцям дорогу до російського кордону.
В урочищі Солониця, неподалік від Лубен, козацьке військо потрапило в оточення і зазнало поразки. Полоненого Наливайка та шістьох соратників було відправлено до Варшави, де у в´язниці його протримали більше року і у квітні 1597 р. відрубали голову, а потім четвертували тіло.
Після поразки повстань кінця XVI ст. протягом тридцяти років не було великих народних виступів. Значною мірою це пояснюється тим, що Польща, вступивши на початку XVII ст. у період активної зовнішньополітичної діяльності, постійно відчувала потребу у військовій силі козаків і тому мусила змінити гнів на милість, а репресії на привілеї. Невдачі попередніх виступів та поява нових акцентів у політиці польського уряду призвели до розколу козацтва і виникнення в його середовищі двох течій: радикальної, що об´єднувала незаможних козаків, вчорашніх селян та ремісників, які прагнули шляхом повстання домогтися перерозподілу шляхетських земель та майна і цим покращити свій життєвий рівень, та поміркованої, до якої належали заможні козаки, схильні до компромісів і мирного легітимного (законного) розширення козацьких прав та вольностей шляхом договорів з польським урядом.
З 1596 до 1625 р. домінувала поміркована течія, найяскравішими постатями якої були гетьмани Самійло Кішка (1600—1602) та Петро Конашевич-Сагайдачний (1616— 1622).
Кішка Самійло (7—1602) — козацький гетьман, походив з української шляхти. Учасник морських походів запорожців на турецькі фортеці. Під час одного з них потрапив у полон, де пробув 25 років. У 1599 р. організовує повстання невільників на турецькій галері поблизу Гезлева і повертається в Україну. Наступного року козаки під проводом Самійла Кішки у складі польсько-шляхетського війська здійснюють успішну експедицію до Волощини на підтримку господаря Ієремії Могили. Загинув під час походу в Лівонію.
Сагайдачний (Конашевич-Сагайдачний) Петро Кононович (?—1622) — політичний діяч, гетьман реєстрового козацтва. Народився у с. Кульчицях поблизу Самбора в шляхетській родині. Навчався в Острозькій школі, згодом пішов на Запорожжя. Невдовзі висунувся на чільне місце серед козацької старшини. Очолив кілька вдалих походів на Оттоманську Порту і Кримське ханство. З його ім´ям пов´язане взяття Варни (1606) і Кафи (1616). У1618 р. взяв участь у поході військ польського королевича Владислава на Москву. Майже одночасно (1620) послав до царя спеціальне посольство з проханням прийняти українських козаків на російську службу. У гетьманській діяльності керувався прагматизмом, тверезим розрахунком, твердістю і водночас схильністю до компромісів. Відомий як меценат і палкий прихильник братського руху. У 1621 р. очолив козацьке військо у битві під Хотином. Тоді ж дістав тяжке поранення, яке прискорило його смерть. Похований у Братському монастирі в Києві.
Цим козацьким ватажкам вдалося досягти значних успіхів: підняти престиж українського козацтва, посилити його вплив та розширити права; перетворити козацтво з тимчасових напівпартизанських формувань на боєздатне регулярне військо; довести чисельність козацького війська до 40 тис; трансформувати козацтво із суто воєнного в активний воєнно-політичний чинник суспільного життя, здатний розв´язувати державні проблеми; шляхом вступу всього Війська Запорозького до Київського братства утворити своєрідний союз козацтва, духовенства та міщанства.
На початку 20-х років XVII ст. загострюються стосунки козацтва з польськими властями. Відігравши вирішальну роль у Хотинській війні, в якій Польща отримала перемогу, козацтво зазнало поразки. За умовами миру, укладеного 1621 p., йому заборонялося судноплавство по Дніпру та вихід у Чорне море. Крім того, польський уряд не виплатив зароблених козаками грошей та скоротив реєстр. Утворилася значна невідповідність між силою, авторитетом, впливом козацтва та його реальними правами й привілеями. У відповідь на утиски з боку Польщі козацтво, демонструючи свою незалежність, активізувало втручання в турецько-татарські справи. Коли королівський посол, який прибув на Запорожжя, почав дорікати козакам, що вони порушують мирну угоду з Туреччиною, вони заявили: «Мир укладав король, а не ми!» Частина учасників Хотинської війни, яка змушена була повернутися в шляхетські маєтки, відмовилася від виконання феодальних повинностей. Особливого розмаху ці процеси набули на Київщині, де чимало місцевих жителів «покозачилися», тобто самовільно проголосили свою належність до козацького стану.
Намагаючись взяти під контроль перебіг подій, польська офіційна влада для придушення козацько-селянського руху відправила на Київщину 1625 р. 30-тисячне військо С. Конецпольського. Проти шляхти виступили об´єднані сили місцевих повстанців та запорожців (майже 20 тис. війська) на чолі з гетьманом М. Жмайлом. Найбільша битва між протидіючими сторонами відбулася в урочищі Ведмежі Лози поблизу Курукового озера, але, зазнавши значних втрат, жодна з них не отримала перемоги. Такий розвиток подій призвів до посилення поміркованої течії в козацькому середовищі: спочатку від керівництва було усунуто М. Жмайла і гетьманську булаву передано представнику козацької верхівки М. Дорошенку, а потім укладено компромісну мирну угоду. Згідно з Куруківською угодою всі повстанці були амністовані, козацький реєстр зростав від 3 до 6 тис, а щорічна плата реєстровцям збільшувалася до 60 тис. злотих. Водночас козакам заборонялося втручатися у релігійні справи в українських землях, здійснювати морські походи та мати відносини з іноземними державами.
Куруківська угода була компромісом між офіційною польською владою та верхівкою козацтва, але вона зовсім не задовольняла інтересів більшості повсталих, які мусили повертатися у кріпацтво. Саме тому вона прискорила остаточний поділ козацтва на дві групи: заможне реєстрове козацтво, яке дотримувалося поміркованої лінії та йшло на компроміси з урядом, і нереєстрове, яке організаційно оформилося на Січі 1628 р. та, як правило, займало радикальну позицію.
Після закінчення війни зі Швецією польський уряд 1629 р. значну частину своїх військ розквартирував в Україні, що зумовило новий вибух народного гніву. Основними причинами повстання стали грабунки та розбої польських жовнірів; зростання релігійних утисків; поглиблення протиріч між нереєстровими та реєстровими козаками, які мусили захищати інтереси гнобителів. Початком повстання стала відмова запорожців коритися гетьману реєстровців Григорію Чорному. У березні 1630 р. козаки, обравши ватажком Тараса Федоровича (Трясила), вирушили з Січі «на волость». Повстання швидко охопило Полтавщину та значну частину Лівобережжя. Стративши Г. Чорного, оволодівши Каневом та іншими населеними пунктами, козаки підійшли до Переяслава. Проти повстанців знову було кинуто коронного гетьмана Конецпольського. Майже три тижні тривали кровопролитні бої між ворогуючими сторонами. Центральною подією протистояння була «Тарасова ніч», коли невеликий загін повстанців знищив Золоту роту — добірне шляхетське формування, що охороняло штаб Конецпольського.
Зазнавши значних втрат, коронний гетьман змушений був піти на переговори. Як і під час попереднього повстання, козацько-старшинська верхівка усунула ватажка від керівництва (Тарас Федорович мусив з частиною прибічників повернутися на Запорожжя) й уклала компромісну угоду, суть якої полягала в збереженні основних вимог Куруківської угоди та в збільшенні реєстру до 8 тис. осіб.
У 1635 р. поляки завершили будівництво Кодацької фортеці на Дніпрі, яка блокувала рух втікачів на Запорожжя та рейди запорожців у верхів´я Дніпра. Того ж року гетьман Іван Сулима на чолі загону січовиків знищив кодацький гарнізон та зруйнував фортечні мури, але ця подія не переросла в нове повстання, оскільки козацького ватажка було підступно схоплено реєстровцями і видано польським властям.
Новим масштабним виступом народних мас стало селянсько-козацьке повстання 1637—1638 pp., яке очолили П. Бут (Павлюк), Д. Гуня, Я. Остряниця. На початковому його етапі лідером став гетьман нереєстрового козацтва П. Бут, який зібрав під свої знамена майже 10 тис. осіб. Виступаючи під гаслами боротьби з «ляхами», захисту православної віри, знищення зрадників — старшин-реєстровців, повстання поширило свій вплив на все Подніпров´я, особливо на Лівобережжя. Наприкінці 1637 р. під Кумейками поблизу Черкас відбулася вирішальна битва. Козацьке військо, втративши більше п´ятої частини свого складу, зазнало поразки, а невдовзі біля Боровиці після невдалого бою Потоцькому було видано Павлюка та інших ватажків. Проте навіть такий розвиток подій не зупинив повстанців — вже навесні 1638 р. козаки знову активізують свою боротьбу. Спочатку повстання очолює Я. Остряниця, потім — Д. Гуня. Та сили були нерівними, особливо коли на допомогу коронному війську прийшли жовніри Я. Вишневецького. Після поразки в бою під с. Жовнин (Черкаська область) повстанці змушені були капітулювати. На козацьких радах у Києві (вересень) та Масловому Ставі в Канівському повіті (грудень) реєстровці під тиском польського уряду визнали ухвалену сеймом «Ординацію Війська Запорозького реєстрового», за якою скасовувалося козацьке самоврядування, число реєстрових козаків обмежувалося до 6 тис. Козаки мали право селитися в трьох староствах — Черкаському, Чигиринському та Корсунському. Замість обраного гетьмана уряд направляв свого комісара. Нереєстрові козаки переходили до стану посполитих.
Отже, дві хвилі козацько-селянських повстань, що прокотилися українськими землями наприкінці XVI — на початку XVII ст., закінчилися поразками. Основними причинами невдач були стихійність, неорганізованість, недосконале озброєння повстанців, локальний характер дій, малочисельність лав повсталих, тертя між козацькою старшиною та рядовим козацтвом, неузгодженість дій реєстрового та нереєстрового козацтва, нечіткість програмних установок, гнучка політика польського уряду, спрямована на розкол лав повстанців, тощо. Однак, незважаючи на поразки, селянсько-козацькі повстання відіграли значну роль в історії українського народу, оскільки суттєво гальмували процеси ополячення та окатоличення, зменшували тиск феодального гніту, підвищували престиж та авторитет козацтва, сприяли накопиченню досвіду боротьби, служили прикладом для майбутніх поколінь борців за визволення народу, прискорювали формування національної самосвідомості.

Вопрос 23.

Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний (1616-1622)

Найбільше успіхів та слави здобуло козацтво за гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного. Походивши із шляхетської родини з Самбірщини в Галичині, він Дістав освіту в Острозькій Академії, служив у суді і пішов до Запоріжжя. Сміливість, відвага, видатні адміністративні здібності висунули його на гетьмана.

Сагайдачний провів ґрунтовнуреформу козацтва, перетворивши окремі партизанські ватаги на регулярне військо з суворою дисципліною. Сагайдачний брав участь у походах на Молдавію, Лівонію, але головним чином прославився морськими походами на Крим та Туреччину. 1616 року здобув Каффу, де був найбільший ринок невільників, і звільнив їх.

Під тиском турецького уряду Польща поставила Сагайдачному вимогу припинити напади на Туреччину й обмежити кількість реєстрових Козаків: виписати «ремісників», війтів, купців, .шинкарів, бурмістрів, кравців. Ця вимога вказує на те, з кого складалося козацтво.

В Обставини склалися так, що королевич Владислав, який вирушив був 1617 року на Москву, щоб узяти «свою державу», опинився І618 року в дуже скрутних умовах. Тоді на допомогу поспішив Сагайдачний з 20-тисячним військом: здобув Путивль, Єлець, Лівий і з польськими військами підступив до Москви. Наслідком походу Владислава було Деулінське перемир'я того ж року, за яким Польща дістала Смоленську та Сіверську землі. Не зважаючи на допомогу, що врятувала Владислава від полону, Польща примусила Сагайдачного зменшити число реєстрових козаків до 3 000 чоловіка; решта пішла на Запоріжжя.

Значення Петра Сагайдачного полягало не лише у визначній військовій діяльності: він, перший з козацьких гетьманів, поєднав інтереси активніших груп українського громадянства — козацтва, міщанства й духовенства. Сагайдачний, також перший з гетьманів, поширив свою діяльність на Київ, який знову став політичним осередком нової України.

В той час у Києві в центрі гуртка освічених людей стояв архимандрит Києво-Печерського манастиря Єлисей Плетенецький. М. Грушевський влучно схарактеризував його такими словами: (Плетенецький) «відкрив нову добу в життю сеї твердині українського аскетизму й зробив з Печерського манастиря першорядну культурну силу». Плетенецький скупчив біля того манастиря найкращі наукові та літературні сили, як Памва Беринда, Захарій Копистенський, Лаврентій Зизаній, Йов Борецький — перший ректор Братської школи та інші. Плетенецький 1615 року купив у Сірятині друкарню, засновану Гедеоном Балабаном під час боротьби з Львівським Братством, і перевіз її до Києва. За 15 років ця Друкарня випустила понад 30 видань — більше, як випустили всі українські друкарні, разом узяті 3 цим гуртком зв'язане засноване 1615 року братство, до якого вписалося «безчисленно» різного народу: духовенство з печерського гуртка, міщанство, шляхта. 1616 року вписався до нього і гетьман Сагайдачний з «усім Військом Запорозьким», прийнявши братство під свою протекцію. Братство злучилося зі школою, уфундованою Гальшкою Гулевичівною, по чоловікові Лазькою, на подарованій нею площі та з заснованим на її ґрунті Богоявленським манастирем.

Під час широкої діяльности Сагайдачного на Запоріжжі скупчувалися незадоволені з його політики супроти Польщі. Він ішов на поступки, вичікуючи нагоди розпочати війну з Польщею: обмеження реєстру козаків, заборона виходити до моря тощо. Але козацька маса не поділяла його обережности. Тож Сагайдачного скинули а гетьманства, а на гетьмана обрали Яцька Неродича-Бородавку, представника радикального козацтва. Під його проводом козаки негайно почали готувати похід на Чорне море.

Проте, втрата Запоріжжя не захитала становища Сагайдачного: він залишився полковником війська Запорізького — офіційно під «реґіментом гетьмана Бородавки», але фактично — повним господарем «волости», яка не підлягала Запоріжжю: Київщини та Терехтимирова, де мешкало статечне козацтво.

В колі цієї української інтелігенції зродився плян врятування Православної Церкви. Після Берестейської унії поволі всі православні єпископи перейшли на унію, а Михайло Копистенський та Гедеон Балабан померли. Залишився один православний єпископ Львівський — Єремія Тисаровський. Брак єпископів справляв для православних великі труднощі. Кандидатам на священиків доводилось їздити на висвячення за 500-600 кілометрів. Священиків було замало, діти вмирали нехрищені, старі — без сповіді, молодь одружувалася без вінчання. Правда, в Києво-Печерському манастирі з 1612 року мешкав час від часу митрополит Неофіт, посол Олександрійського патріярха, який в разі потреби висвячував духовенство та святив церкви.

Ворожнеча між православними та уніятами була обопільна. Вище вже зверталося увагу, що Уніятська Церква не мала підтримки збоку римо-католиків, поляків, які тільки терпіли її. Так опинилася вона між двох вогнів: православні ненавиділи уніятів як зрадників, а поляки — як українців. Лише папа підтримував унію, але Сіґізмунд ПІ, під впливом поляків-сенаторів, не виконував наказів папи. Так змальовує становище українських Церков у XVII ст. католицький історик Г. Лужницький. Ворожнеча виливалася в диких ексцесах, в яких обидві сторони залишалися здебільшого безкарними. 1606 року в Слуцьку юрба, обкидавши камінням уніятського митрополита Михайла Рогозу, покалічила його. 1609 року у Вільні лавник Віленський, Іван Тупенка, кинувся з мечем на митрополита Іпатія Потія і відтяв йому два пальці.

Митрополити — Іпатій Потій (1599-1613) та Йосиф-Велямин Рутський (1613-1637) мали титул митрополитів Київських, але козацтво не давало їм змоги вступити до Києва. Року 1610 війт та бургомістри Києва звернулися до запорозьких козаків за допомогою проти уніятського ігумена Видубицького манастиря, Антонія Грековича, намісника митрополита Іпатія Потія, який не дозволяв православним священикам правити в Софійському Соборі. Року 1618 козаки втопили Грековича у Дніпрі.

Не мали наслідків скарги митрополита Иосифа Веляміна Рурського до люблинського трибуналу на київських міщан та духовенство, що не визнавали влади митрополита Іпатія Потія і підбурювали «козацьку вольницю» проти уніятів, а після його смерти — і самого Иосифа Веляміна Рутського. Ще раніше, 1614 року, митрополит скаржився на козаків за те, що допомагали Єлисееві Плетенецькому відбирати маєтності Києво-Печерського манастиря, які перейшли до уніятів. Так козаки виступали як оборонці православних у боротьбі з уніятами.

Збоку уніятів також не припинялася боротьба з православними. Посол Волинський, Лаврентій Древинський, на Соймі 1620 року офіційно заявляв, що уніяти зачиняють православні церкви, нищать церковне майно, розганяють священиків. У Пинську Ліщинський манастир обернено на шинок. У Вільні заборонено виносити покійників через замкову браму; ченців, що не переходять на унію, б'ють, кидають до в'язниць. «Словом, — закінчив він, — український народ терпить нечувану кривду».

Польський уряд не підтримував ні уніятів, ні православних. Року 1618, потребуючи допомоги козаків для війни проти Москви, він обіцяв «православним людям грецької релігії», спокій, свободу богослужень, свободу в релігійних справах, але це жадного заспокоєння не принесло.

В таких умовах Сагайдачний та київські вищі верстви прийшли до переконання, що тільки самі вони можуть поновити ієрархію, бо, у випадку смерти Єремії Тисаровського, вона припинилася б. Нагоду до цього дав Єрусалимський патріярх Теофан, що 1620 року повертався через Україну з Москви. На самому кордоні зустріли патрі-ярха козаки, і під їх охороною він прибув до Києва. Після нарад із Сагайдачним, духовенством та шляхтою, Теофан, з участю Софійського митрополита Неофіта та єпископа Страгонського Авраамія, такі перебували тоді в Києві, висвятив на митрополита Йова Борецького та п'ять єпископів на катедри: Полоцьку, Луцьку, Володимирську, Перемиську та Холмську.

Цей факт — висвята без згоди — став пізніше за формальний привід до того, що польський уряд не визнав ієрархії 1620 року. По суті уряд не мав нічого проти православної ієрархії, як доводить Г. Лужницький. Тоді, коли митрополит-уніят Йосиф Велямін Рутський кинув на нових владик клятву, польський клір із примасом Ґембщьким не боронили унії. На Соймі 1631 року католицькі посли, сенатори, єпископи — не хотіли боронити уші.

Висвячення нової православної ієрархії врятувало Православну Церкву від небезпеки залишитися без духовенства. З другого боку, мало воно те значення, що справа Православної Церкви в Польсько-Литовській державі офіційно стала під захист козацтва та міщанства, коли поволі зменшилося число захисників її — української шляхти, що дедалі більше окатоличувалася. Нові владики в маніфесті 1621 р. вітали козаків, називаючи їх заступниками «народу Руського», що «воював з Грецьким царством та христився з Володимиром». Це підносило авторитет Запоріжжя й давало йому провідне місце в житті України.

Польський уряд відмовився був визнати нову ієрархію за законну, але 1620 року почалася війна з Туреччиною. Під Цецорою турки розбили гетьмана Жолкевського, і Сіґізмунд Ш примушений був просити допомоги козаків. Вони скинули з гетьманства Бородавку й обрали знову Сагайдачного, який поставив умовою визнання польським урядом новопоставлених владик. Король дав згоду на словах. Козаки під проводом Сагайдачного здобулипід Хотином блискучу перемогу. Але в бою Сагайдачний був поранений і помер від ран. Польський уряд не виконав обіцянки і не легалізував нових владик.

Коротка доба Сагайдачного має велике значення в історії України. З одного боку — він підніс престиж українського козацтва, якому завдано тяжкого удару під Солоницею. Завдяки політиці Сагайдачного козаки виступають на перше місце в суспільстві України і перебирають на себе значення провідної верстви, яку втрачає поволі українська шляхта, що польонізується і переходить на католицтво. Козаки вперше виступають не тільки, як оборонці селян, але й як протектори Православної Церкви. З другого боку — своєю діяльністю Сагайдачний повернув Києву значення культурного, релігійного осередку України. У промовах нововисвячених владик вперше висловлено переконання, що Київ, з його хоробрим козацтвом, е правдивим спадкоємцем слави Киева княжих часів: встановлювалося ідею тяглости історичного процесу; історична традиція перекривала ту, здавалося б, прірву, що наслідком татарських, руйнацій та чужоземних окупацій відділяла княжу Україну-Русь від польського воевідства. Але була ще риса, на яку не зверталося уваги. Сам Сагайдачний, його культурне оточення — Єлисей Плетенецький, Памва Беринда, Лаврентій Зизаній, а головне Йов Борецький, перший митрополит поновленої Київської Православної Церкви — були галичани. Цим підкреслювалося соборність України, цим знову зв'язувалося в єдиний національний організм розірвані ходом історії її частини. Шість років тримав Сагайдачний владу в своїх руках — і за ці роки перегорнув сторінку історії, уможлививши наступні події — постання держави Хмельницького.

Трохи пізніше, 1628 року, семигородський князь, Бетлен Габор, казав шведському послові Страсбурґерові: «відомий погляд Замойського, що народ козацький може затопити Польщу, якщо знайде розумного та шляхетного вождя», і ставив питання — чи не зможе запорозький народ збудувати окрему Річ Посполиту?

Вопрос 24.

• ⇐ Назад
• 1
• 23