Внутрішня політика УЦР. Зовнішня і внутрішня політика УНР у 1919-1920
Гормадянсько-політичні погляди і діяльність Івана Франка
1888 р. Франко деякий час працював у часописі «Правда». Зв'язки з наддніпрянцями спричинили третій арешт (1889) письменника. 1890 р. за підтримки М. Драгоманова Франко стає співзасновником Русько-Української Радикальної Партії, підготувавши для неї програму, та разом з М. Павликом видає півмісячник «Народ» (1890—1895 ). У 1895, 1897 і 1898 рр. Радикальна Партія висувала Франка на посла віденського парламенту й галицького сейму, але — через виборчі маніпуляції адміністрації і провокації ідеологічних та політичних супротивників — без успіху. 1899 р. в Радикальній Партії зайшла криза, і Франко спільно з народовцями заснував Національно-Демократичну Партію, з якою співпрацював до 1904 р., а відтак покинув активну участь у політичному житті. На громадсько-політичному відтинку Франко довгі роки співпрацював з М. Драгомановим, цінуючи в ньому «європейського політика». Згодом Франко розійшовся з Драгомановим у поглядах на соціалізм і в питанні національної самостійності, закидаючи йому пов'язання долі України з Росією («Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова», 1906 р.).
Іванові Франку належить ініціатива ширшого вживання в Галичині назви «українці» замість «русини» — так традиційно називали себе корінні галичани. В «Одвертому листі до галицької української молодежі» (1905) Франко писав: «Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими, а українцями без соціальних кордонів…».
Українські землі в роки Першої світової війни.
Боротьба за територіальний перерозподіл світу привела до Першої світової війни (1914-1918 рр.). У війні взяло участь 38 країн. 10 млн. людей було вбито, 20 млн. поранено. Війна принесла великі матеріальні збитки. Українські землі не лишились осторонь цієї трагедії. Вони стали центром зазіхань ворогуючих сторін: Австро-Угорщини, Німеччини та Росії. До російської армії було мобілізовано 3.5 млн. українців, до австро-угорської – 250 тис. Українці вбивали один одного за інтереси чужих імперій, а національна справа гинула.
З початком війни українські політики утворили у Львові Головну Українську Раду – міжпартійний блок із метою підтримки Австро-Угорщини у її боротьбі з Росією. Декларацією Ради 1915р. передбачалось створення самостійної Української держави з земель, які входили до складу Російської імперії, а із земель у складі Австро-Угорщини планувалось утворити автономну область. Рада сформувала легіон Українських січових стрільців (2,5 тис.), який взяв активну участь у воєнних діях в районі Стрия, на перевалах Карпат, на Поділлі, прославився у боях із російською армією.
Одночасно із створенням Головної Української Ради група емігрантів із східних земель (Д.Донцов, В.Дорошенко, М.Меленевський та ін.) заснували у Львові в 1914 р. Союз визволення України (СВУ), який ставив за мету створення української держави з конституційним монархом — гетьманом. СВУ вважав доцільним співробітництво з Німеччиною й Австро-Угорщиною для досягнення цієї мети.
На Наддніпрянщині члени Товариства українських поступовців закликали українців на захист Російської держави. Члени українських соціал-демократів на чолі з В.Винниченком засудили війну. Москвофіли західноукраїнських земель утворили з початком війни в еміграції у Києві “Карпато-русский освободительный комитет”, який закликав галичан зустрічати російську армію як визволительку.
На окупованій території західноукраїнських земель українці зазнавали репресій, переслідувань, великої руйнації. Край перетворився в руїну.
Війна ще більше загострила політичну та економічну кризу, соціальне невдоволення мас, що неминуче вело до революції. У Російській імперії демократична революція відбулася у лютому 1917р., а в Австро-Угорщині – восени 1918р.
Внутрішня політика УЦР. Зовнішня і внутрішня політика УНР у 1919-1920
Звістка про падіння царського режиму досягла Києва 1(13) березня 1917 р*. Це значно пожвавило громадсько-політичне життя в Україні. Відкрилися широкі шляхи для легалізації діяльності політичних партій, для створення різноманітних громадських організацій. Представники ряду російських правих партій в Україні утворили Виконавчий комітет, що мав підтримувати порядок і діяти від імені Тимчасового уряду в Києві. Водночас як і в Петрограді, в Україні в першій декаді березня виникають ради робітничих і селянських депутатів. На вимогу українського руху створити осередок для об'єднання всіх українських сил 4(17) березня 1917 р. в Києві було утворено Центральну Раду, до якої ввійшли представники різних політичних груп та організацій. Вона була найвпливовішою українською політичною організацією 1917 р. її головою обрали видатного історика М. Грушевського — лідера Товариства українських поступовців. Провідна роль у Центральній Раді належала соціалістичним партіям — українським соціал-демократам та українським есерам.Для підтвердження своїх повноважень Центральна Рада скликала 6—8 квітня 1917 р. Всеукраїнський національний конгрес, на який прибули 1500 делегатів і гостей від усіх губерній України. Цей широкопредставницький форум підтвердив вимогу надання Україні національно-територіальної автономії, а також санкціонував новообрану Центральну Раду як крайову раду для всієї України. її головою знову було обрали М. Грушевського, а його заступниками — Сергія Єфремова і Володимира Винниченка. Отже, було зроблено новий крок у відродженні нації на шляху її державотворення. Почали утворюватися і місцеві органи влади — губернські, міські, повітові українські ради, підлеглі Центральній Раді.
У розгортанні національно-визвольної боротьби лідери Центральної Ради великого значення надавали українізації царської армії. На всіх фронтах війни почалося утворення окремих бойових підрозділів із солдатів та офіцерів-українців. Під керівництвом С Петлюри процес українізації армії набув організованого характеру. У травні 1917 р. Центральна рада скликала в Києві І військовий з'їзд українізованих частин, а в червні — II. Делегати Другого з'їзду, які представляли близько 2 млн. військовиків-українців, запропонували Центральній Раді більше не звертатися до центру з проханням про автономію, а здійснити її самочинно. 10(23) червня 1917 р., в останній день роботи з'їзду, було зачитано документ "Універсал Української Центральної Ради до українського народу", за яким Рада уповноважувала себе приймати акт конституційного рівня — універсали. Першим Універсалом проголошувалося, що український народ має право сам розпоряджатися своєю долею, і це буде зроблено через Українські Установчі Збори.
Бажаючи довести, що декларовані універсалом слова "однині будемо творити наше життя" не пустопорожні, 28 червня Комітет Центральної Ради створив тимчасовий революційний уряд — Генеральний секретаріат на чолі з В. Винниченком — палким прихильником соціалістичної ідеї європейського зразка. До нього ввійшли вісім секретарів. Усі вони, крім безпартійного X. Барановського, були представниками соціалістичної орієнтації.
На ці дії Центральної Ради Тимчасовий уряд у Петрограді відповів анексіоністськими заходами: видав інструкцію, за якою Генеральний секретаріат перетворювався в орган Тимчасового уряду. Центральна Рада прийняла цю інструкцію до відома й очікувала розвитку подій. Довго чекати не довелося. 25 жовтня (7 листопада) у Петрограді утворився новий уряд — Рада Народних Комісарів на чолі з В. Леніним. Владу в Росії захопила партія більшовиків, яка налічувала тоді лише 24 тис. осіб. Тимчасовий уряд було повалено.Успіх жовтневого перевороту в Петрограді активізував українських більшовиків, які вже 10 листопада організували в Києві повстання проти комісара Тимчасового уряду та підпорядкованих йому збройних сил. Ця об'єднана боротьба, у якій брали участь робітники Києва, керовані більшовиками, і підпорядковані Центральній Раді війська, завершилася приходом другої до влади.
7(20) листопада 1917 р. Центральна Рада, як найавторитетніша сила, вдалася до рішучих кроків: проголосила Третій Універсал про утворення Української Народної Республіки (УНР). Було накреслено широку програму найближчих перетворень: скасування приватної власності на землю і смертної кари, впровадження 8-годинного робочого дня і контролю над виробництвом, наголошувалося на організацію національної автономії в складі Російської Федерації. Відмова від самостійності стала фатальною помилкою, бо імперська природа центру не змінилася з усуненням Тимчасового уряду. Поряд з цим автори Універсалу в дусі революційного романтизму закликали: "...станемо на сторожі прав і революції не тільки нашої землі, але й усієї Росії". Знову висловлювалася пропозиція до всіх народів творити соціалістичні республіки. Центральна Рада забороняла навіть розмови про самостійну Україну. Так було усунуто від участі в Центральній Раді лідера українських самостійників М. Міхновського, якого М. Грушевський згодом назвав діячем фашистського напряму. У цілому ж III Універсал став актом великої історичної ваги: після 250 років неволі український народ офіційно задекларував відродження власної державності.
Однак більшовикам не подобалися дії Центральної Ради, яку вони оголосили контрреволюційною, буржуазно-націоналістичною, ворогом народу, хоча під час виборів до Всеросійських Установчих Зборів, які відбулися в кінці листопада 1917 p., українські есери й українські соціал-демократи дістали більш як 50 % голосів, а більшовики — лише 10. Так само на скликаному більшовиками Всеукраїнському з'їзді рад у Києві в грудні 1917 р. більшість становили представники українських партій, які підтримали Центральну Раду. Тоді делегати-більшовики переїхали до Харкова, де відбувся III з'їзд рад Донецько-Криворізького басейну, і під охороною радянських військ провели 24—25 грудня 1917 р. єдиний з'їзд рад України. На противагу Українській Народній Республіці з'їзд проголосив Україну республікою рад (офіційна назва — Українська Народна Республіка), визнав її федеративною частиною Російської Республіки, поширивши на неї чинність ленінських декретів. 17 грудня було сформовано перший український радянський уряд — Народний секретаріат на чолі з Миколою Скрипником. Проте харківський з'їзд був неправомочним: тут були представники лише 89 рад із 300, створених в Україні. Отож проголошення Української Радянської Республіки відбувалося лише від третини рад. Але радянський уряд відразу ж сперся на військові частини, які прибули з Росії. Щоб не допустити відокремлення України від Росії, російські більшовики вдалися до створення штучної Донецько-Криворізької республіки, яка проголосила, що є частиною "загальноросійської федерації". На практиці ця республіка перетворилася в плацдарм для наступу на Українську Народну Республіку.
Відносини між УНР і Радянською Росією загострилися. Почалася тривала боротьба за утвердження української державності. Російські більшовики будь-що намагалися втримати Україну під своєю владою. Ось що із цього приводу писав у таємній інструкції для агітаторів-комуністів нарком Л. Троцький: "Пам'ятайте..., що так чи інакше, але нам необхідно повернути Україну Росії. Без українського вугілля, заліза, руди, хліба, сала, Чорного моря Росія існувати не може, вона задихнеться, а з нею і радянська влада, і ми з нею..." У цій ситуації Центральна Рада припустилася ще однієї помилки. Не розпустивши харківського "уряду" і не заборонивши більшовицьку партію, яка діяла цілком легально, відіграючи роль п'ятої колони, Центральна Рада поставила себе й Українську державу в надзвичайно складне становище.
Остаточно відкинувши моральні принципи в політиці, більшовицький Раднарком на чолі з Леніним надіслав Центральній Раді ультиматум, яким визнав за УНР право на самостійний розвиток, але не визнав Центральну Раду вищим законодавчим органом. Він вимагав допустити в Україну більшовицькі військові формування, заборонити донським козакам повертатися додому через її території тощо. А далі йшов сам ультиматум: "У разі неотримання задовільної відповіді на ці питання протягом 48 годин Рада Народних Комісарів вважатиме Центральну Раду в стані відкритої війни проти радянської влади в Росії і в Україні". Підписали ультиматум Ленін і Троцький. Отак! На словах Ленін, коли перебував в еміграції, залюбки порівнював Україну з Ірландією і для обох домагався самостійності, і саме тому його послідовники підтримували українців у Думі. Тепер же, здобувши владу, надіслав українському народу свій ультиматум, що порушував його суверенні права, і почав нове кровопролиття, продовжуючи політику московських царів в Україні.
З огляду на те, що Україна є незалежна республіка, і ніхто не має право втручатися в її внутрішні справи, Генеральний секретаріат відхилив ленінський ультиматум.
Та, заручившись підтримкою більшовицького Харкова, Ленін вирішив силою зброї навести "революційний порядок" і на Наддніпрянщині. За його наказом на територію УНР наступала зі сходу 30-тисячна більшовицька армія, сформована в Росії, на чолі з українцем Антоновим-Овсієнком та його жорстоким помічником царським полковником Муравйовим. УНР могла протиставити цій кадровій армії лише наспіх сформовані селянські ополченські загони "вільних козаків" та невеличкі загони січових стрільців, утворених із колишніх військовополонених галичан, які перебували на території України. Велика — майже 300-тисячна — зукраїнізована армія, яка в перші дні присягнула на вірність Центральній Раді, збаламучена більшовицькими агітаторами, проголосила свій нейтралітет. Кількість московських агітаторів, надісланих Л. Троцьким в Україну, обчислювалася тисячами. Його люди були навіть у військовому секретаріаті УНР. Тому не випадково, що 16 зукраїнізованих дивізій, які прямували з фронту на батьківщину, було ще розбито на території Росії, або в атмосфері анархії і під впливом більшовицької пропаганди вони само демобілізувалися.
Слід наголосити, що лідери Центральної Ради і не бажали мати регулярну армію. У той час, як більшовицькі війська брали по черзі Харків, Полтаву, Чернігів, Катеринослав та інші міста, Генеральний секретар військових справ ЦР М. Порш 16 січня 1918 р. на вимогу В. Винниченка та його однодумців видав наказ, за яким цілком знищувалася українська армія, а замість неї створювалася "народна міліція". Протягом кількох днів було майже розформовано найкращі регулярні частини, які мали фронтовий досвід світової війни, зокрема 60-тисячний І Український корпус, сердюцькі дивізії, полки ім. П. Полуботка та Б. Хмельницького, а також краща дивізія в армії України — Окрема Запорізька на чолі з 3. Натіє-вим та П. Болбочаном.
Тому під час остаточної підготовки до оборони Києва виникла потреба вислати на фронт проти московських вояк полковника Муравйова курінь юнаків, студентів університету Святого Володимира та Академії святих Кирила і Мефодія. Вранці 29 січня 1918 р. на станцію Крути на Чернігівщині прибула студентська сотня (130 студентів), які пройшли лише семиденну військову підготовку. Того самого дня відбувся нерівний бій з військами Муравйова. Частину студентської сотні під час відступу захопили більшовики, поколовши студентів багнетами. Усього під Крутами було вбито 250 юнаків, ЗО студентів і 10 старшин, тобто 290 героїв. Генерал Удовиченко, згадуючи у своїх спогадах бій під Крутами, писав: "П'ять годин безперестанку Студентській Курінь стримував червоні лави, сам будучи під градом куль та гранат...
Московські багнети безжалісно кололи груди юнаків, розбивали їхні голови прикладами рушниць, добивали поранених. Бій скінчився. Жодного полоненого ворог не взяв". Молода, духовно здорова генерація своїм запалом і геройством принесла собі й українському народові невмирущу славу. Після повернення українського уряду до Києва тіла деяких героїв було віднайдено і 19 березня 1918 р. поховано з великими почестями біля Аскольдової могили.
А в ніч на 11(25) січня 1918 р. Центральна Рада, перебуваючи у стані війни з більшовицькою Росією, відкинувши врешті-решт ідеї автономії та федералізму, оголосила свій останній історичний IV Універсал: "Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, від нікого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу".
Але гуркіт гармат з-за Дніпра вже сповіщав про наближення до Києва ворожих військ. З-під Крутів московські вояки підійшли під Київ. Чотири дні їхня артилерія обстрілювала місто, руйнувала будинки й церкви. Український уряд просив представників Антанти в Києві про посередництво, та успіху не мав.
Зламавши опір захисників столиці, війська Муравйова 8 лютого 1918 р. увірвалися до Києва, організувавши криваву різанину, якої Київ не бачив із середньовічних часів. З цього приводу газета "Студентський вісник" писала: "Нова влада тероризувала місто. Більшовики захоплювали банки, магазини, державні й приватні підприємства і скрізь відбирали гроші. Редакції газет були розгромлені. На вулицях розгулювали п'яні дебошири. В місті розпочались нальоти, грабежі. Почастішали самосуди. Арештовували просто на службі, на вулицях за найменшою підозрою в "контрреволюції". Муравйов розстрілював кожного, хто говорив "націоналістичною" українською мовою. До речі, у червоному терорі ледве не загинув один з лідерів українських більшовиків В. Затонський — у нього муравйовці виявили посвідчення, виписане українською мовою. Так мстилися більшовики за Універсали Центральної Ради, за прагнення українського народу до незалежності. За австрійським звітом усього в Києві було розстріляно більш як 10 тис. чоловік. Більшовицькі війська зайняли й Правобережжя. Вони скуповували Україну близько трьох тижнів.
При цьому слід зазначити, що наступ російського радянського війська на Україну був не випадковим, а заздалегідь підготованим і організованим і мав усі ознаки окупації. Це підтверджує муравйовський наказ № 14: "Військам обох армій: Єгорову і Березіну наказую безпощадно знищити в Києві всіх старшин, юнкерів, гайдамаків, монархістів і всіх ворогів революції".
А після захоплення Києва В. Муравйов наголосив, що владу принесено в Україну "з далекої півночі на вістрях своїх багнетів, і там, де її встановлюємо, всемірно підтримуємо силою цих багнетів та моральним авторитетом революційної соціалістичної армії".
25 січня 1918 р. Центральна Рада й уряд України залишили Київ. Спочатку вони перебували в Житомирі, а потім — у Сарнах. Тепер урятували УНР від остаточного більшовицького розгрому могла лише допомога країн Четверного союзу. 9 лютого 1918 р. в Брест-Литовську молоді українські дипломати, окремо від представників Радянської Росії, домоглися укладення мирного договору з Німеччиною та Австро-Угорщиною — першого мирного договору у світовій війні. Задля укладення миру держави німецького блоку погодилися на те, щоб до УНР відійшла більша частина Холмщини і Підляшшя, а також на об'єднання Галичини з Буковиною в один "коронний край". УНР, зі свого боку, зобов'язувалася надати цим державам значну кількість продовольства. Проте Центральній Раді необхідна була військова підтримка Німеччини й Австро-Угорщини. 12 лютого її уряд звернувся із відповідним проханням до цих країн. І через кілька днів на територію України вступила 450-тисячна німецько-австрійська армія, яка фактично запровадила окупаційний режим. Це значною мірою й спричинило падіння авторитету Центральної Ради. Велика частина населення вже не сприймала демократичних форм правління і прагнула створення уряду "сильної руки". Присутність окупаційної армії стимулювала активність заможніших верств селянства, які вимагали відновити приватну власність на землю й покласти край повоєнному хаосу. Поміщики ставили питання про не-гайне повернення їм конфіскованої землі.
Під німецьким натиском змушені були покинути Україну більшовицькі війська, захопивши із собою запаси пограбованих банків. Наприкінці квітня 1918 р. вся українська територія опинилася під контролем німецької та австро-угорської армій, які виявляли невдоволення з приводу неспроможності українського уряду виконати Берестейський договір. Окупанти заявили, що підтримають іншу владу, яка постала б унаслідок перевороту. 28 квітня 1918 р. у будинок Педагогічного музею, у якому засідала Центральна Рада, ввірвалися німецькі солдати й арештували двох міністрів українського уряду. Наступного дня Центральна Рада зібралася на останнє засідання, на якому ухвалила проект Конституції УНР, змінила земельний закон і обрала М. Грушевського Президентом України. Після цього Центральну Раду, яка не чинила навіть спроби опору, розігнали німецькі війська.
Центральна Рада протрималася тринадцять з половиною місяців — із 17 березня 1917 р. до 29 квітня 1918 р. її величезною заслуга в тому, що вона відродила в Україні державницьку свідомість, утворила Українську Народну Республіку, домоглася визнання прав українського народу на свою державу, свою культуру і свою мову.