Західно-українські землі в умовах польського панування в 20-30 р. 20 ст.
Західноукраїнське населення виявилося єдиною великою спільнотою колишньої Австро-Угорської імперії, що після Першої світової війни не зберегла незалежності. Зазнавши поразки у національно-визвольних змаганнях, більшість його опинилося в складі Польщі, де до Східної Галичини додалися також Західна Волинь, Західне Полісся, Холмщина та Підляшшя, які раніше перебували в складі Російської імперії. Всього тут проживало до 6 млн. осіб.
Західна Волинь, Західне Полісся, Холмщина і Підляшшя були приєднані до Польської держави згідно з Ризьким мирним договором (1921) між Польщею та радянськими урядами Росії та України. Щодо Східної Галичини, то з червня 1919 р. визначенням її статусу займалися представники Антанти на Паризькій мирній конференції. 14 березня 1923 р. вони визнали Східну Галичину частиною Польщі. Польський уряд зобов'язався забезпечити національним меншинам умови для вільного розвитку та надати Галичині автономію, але цю обіцянку так і не було виконано.
Українці із самого початку виявили опозиційне ставлення до окупаційного режиму, не визнавали права Речі Посполитої на землі колишньої ЗУНР. Вони саботували, перепис 1921 р. та парламентські вибори 1922р. До 1923 р. у Відні діяв еміграційний уряд ЗУНР, який настійливо домагався від Антанти відновлення незалежності західноукраїнських земель. Навіть після остаточної ухвали про приєднання Східної Галичини до Польщі місцеві українці вважали польську владу окупаційною.
Міжвоєнна Польща була відсталою аграрною країною зі слаборозвинутою промисловістю. її відсталістю значною мірою зумовлювалася ситуація на окупованих нею українських землях, які залишалися .аграрно-сировинним-придатком, ринком збуту, джерелом сировини й дешевої робочої сили. Скрутне економічне становище поглиблювалося також національним чинником. Для зміцнення польської . присутності на східних кордонах Речі Посполитої у 1920 і 1925 рр. сейм ухвалив закони про надання землі польським офіцерам та солдатам, а також селянам за рахунок поділу поміщицьких маєтків, власності осіб непальського походження, державних і церковних володінь колишньої Російської імперії Загалом полякам було роздано 800 тис. га найкращих земель. Сюди внаслідок цієї акції переселилося трохи не 200 тис. польських осадників. Ще 100 тис. переїхали до міст.
Польський уряд поділив територію країни на дві частини — Польщу "А" і Польщу "Б". До першої входили корінні польські землі, до другої — переважно західноукраїнські та західнобілоруські. У Польщі "А" зосереджувалось 80 % метал обробної, електротехнічної, текстильної, хімічної, паперової промисловості, виробництво цегли, вапна й цукру. Уряд свідомо гальмував промислове будівництво у Польщі. У пошуках кращої долі тисячі українці в мусили були емігрувати за кордон.
Метою польської політики на західноукраїнських землях було придушення національних прагнень українців. Але оскільки вони становили не менше 15—16 % всього населення Польщі, то влада змушена була робити це обережно, діючи за принципом "поділяй і володарюй". Насамперед для запобігання поширенню українського національного руху вона докладала чимало зусиль, щоб не допустити контактів між двома українськими громадами; національно свідомими жителями Східної Галичини та колишніми підданими Російської імперії, що проживали у Західній Волині, Західному Поліссі, Холмщині та Пі для інші. Польська влада також переконувала лемків, гуцулів і бойків, що вони є окремими народами, а не частиною української нації, роздмухувала русофільський рух, намагалася внести розбрат у церковне життя, міжконфесійні відносини тощо.
Наступ на національні права українців був тотальним. Вже восени 1919 р. польська влада розв'язала жорстокий терор, запроторивши до концтаборів і тюрем до 100 000 українців. Офіційною назвою для Західної України стала "Мало польська Всходня". Значна увага приділялась обмеженню впливу української інтелігенції в суспільстві. її представників звільняли з державних установ, дискримінували під час працевлаштування. Всіляко утруднювався вступ українців до навчальних закладів, було ліквідовано всі українські кафедри Львівського університету. Для посилення полонізації в українські школи відряджали польських вчителів. Як наслідок, за 20 років польського панування в Західній Україні кількість українських шкіл зменшилася з 3662 до 144.
У загрозливій ситуації перебувала й українська церква. Найбільше постраждала православна конфесія на північно-західних землях, де під час примусового навернення до католицької віри з 389 православних церков уціліла лише 51. Складним було становище й греко-католицької конфесії. Так, її. главу митрополита А. Шептицького в сер. 1923 р. майже місяць не допускали до Львова, піддаючи жорсткому моральному тиску. Священиків УГКЦ карали за вживання української мови тощо.
Для послаблення українського руху польська влада не гребувала використанням брутальної фізичної сили. Так, восени 1930 р. у відповідь на революційні дії українських екстремістських груп, які нападали на польські маєтки, уряд вдався до масових і жорстоких репресій проти всієї української спільноти, що набрали характеру державних антиукраїнських погромів і отримали офіційну назву "пацифікація". Для проведення каральної акції в Галичині уряд використав військо та поліцію. Вони руйнували українські кооперативи, читальні, відділення "Просвіти", закривали школи та гімназії, розпускали молодіжні організації, конфісковували майно, продукти. Звичайним явищем стали фізичні розправи, в результаті яких 7 українців загинули, а тисячі зазнали поранень. Побої часто супроводжувалися моральним приниженням жертв, глумлінням над їхньою національною гідністю тощо. Понад 2 тис. осіб було заарештовано; близько третини з них засуджено на тривалі терміни ув'язнення.
У відповідь на протести українців щодо порушення їхніх прав, Ліга Націй висловила осуд польського уряду за проведення пацифікації. Проте репресивна політика не припинялася і в наступні роки. Це сприяло зростанню серед українців національної свідомості, призводило до посилення ворожості до Польської держави і поляків, загострення українсько-польських відносин. .