Записки шкільного психолога
Вікторія Горбунова
НЕ БУЛО ПСИХОЛОГА — НЕ БУЛО ПРОБЛЕМ
Вiр у себе!
(перше правило психолога)
Нарештi я справжнiй психолог! Маю власний кабiнет. Пишаюся собою. Я лише студентка п'ятого курсу, а вже працюю! У школi!
Роботу шукала важко i довго. Вирiшила вiдмовитись вiд батькiвської допомоги. Втомилася чути: «Ти нам усiм зобов'язана. Якби не ми, де б ти була?» Вперлася i сказала: «Менi ваших блатiв не треба, знайду роботу самостiйно!» Знайшла. Пооббивала пороги десяткiв зо два шкiл i садочкiв. Нарештi приглянулася директорцi однiєї школи.
Незважаючи на важезнi часи, мiзерну зарплату, голодних i невротичних вчителiв, школа — одна з кращих у мiстi. Всю цю кращiсть Iнга Iванiвна, директорка, у минулому — активiстка комсомольського руху, тягне на власнiй харизмi. Одного її погляду, одного руху достатньо, щоб вчителi, немов вишколенi вояки, хутко бралися до справи. Як i всi iншi, я стала до бою. Все лiто безкоштовно вiдпрацювала на благо держави й школи. Винагорода — омрiяна посада шкiльного психолога. На той час я вже була абсолютно i безповоротно переконана в тому, що ця школа є найкращою, а працювати у нiй — щастя i велика честь.
Кажучи правду, досвiд, отриманий за цей рiк, часто ставав у нагодi. Школа — найточнiша модель суспiльства. У вчительському колективi є все: боротьба за владу, iєрархiя стосункiв, дружба, ненависть, кар'єризм та усi iншi можливi прояви людської вдачі. Така собi квiнтесенцiя життя в одному флаконi.
Одним iз перших завдань, яким ощасливила (в прямому сенсi) мене Iнга Iванiвна, було вивчення причин дезадаптацiї п'ятикласникiв у середнiй школi та її, звiсно, ефективне подолання — iншого в Нашiй школi бути не могло.
Учнi 5-Б класу прийшли до нас пiсля завершення прогiмназiї при дитячому садочку. В садку панували спокiй i тиша. Дiти мали денний сон, збалансоване харчування й улюблену вчительку. В школi їхнє життя не просто змiнилося — перекинулося з нiг на голову.
Купа вчителiв. У кожного свiй стиль спiлкування, спосiб ведення урокiв, свої вимоги i, звичайно, свої фаворити. Бiднi дiти вiдчувають себе, як на Марсi: новий свiт просто зводить з розуму. Результат — падiння успiшностi, розлад дисциплiни, проблеми зi здоров'ям, у тому числi психiчним. Зростає шкiльна тривожнiсть, починається епiдемiя психогенних застуд, гiперактивнiсть трощить усе на своєму шляху.
Я з усiєю завзятiстю, очманiла вiд ентузiазму (це ж моє перше справжнє завдання) беруся до справи.
Сьогоднi розумiю, наскiльки утопiчними були мої тодiшнi спроби пояснити вчителям, загартованим у бою з дiтьми, учнiвськi проблеми. Я, наївний шкiльний психолог, замайорiла червоним простирадлом перед очима досвiдчених вчителiв зi стажем педагогiчної роботи. Один iз висновкiв, що зостанеться зi мною назавжди: «Нiщо так не шкодить вчителевi, як досвiд педагогiчної дiяльностi».
Присягаюсь, я робила все правильно. Провела дослiдження причин шкiльної дезадаптацiї. Створила опитувальник для вчителiв i спецiальну методику для учнiв. Все було анонiмно i конфiденцiйно. Розробила систему заходiв для роботи з учнями й низку рекомендацiй для вчителiв. Перша ж спроба озвучити результати дослiдження й згаданi рекомендацiї на педрадi стала моїм першим фiаско. Конфiденцiйнiсть не допомогла. Кожен упiзнав чи себе, чи колегу, а хто не впiзнав — фантазiї вистачило! Мене звинуватили в заангажованостi, малому досвiдi, великiй нахабностi, фальсифiкацiї результатiв та багато в чому iншому. Найкраще висловилася вчителька, перед професiйною деформацiєю якої я схиляю голову: «Не було у школi психолога — не було у нiй проблем!»
Урятувала вiд гнiву народного Iнга Iванiвна. Сказала щось на кшталт: «Всiм залишатися на своїх мiсцях, публiчної страти не буде. Є проблема — будемо вирiшувати. Психолог — до мене в кабiнет».
Я — принижена, зарюмсана i червононоса в кабiнетi директорки. П'ю каву, захлинаючись сльозами й образою. Єдине бажання — дочекатися сутiнкiв, вистрибнути у вiкно i забути про те, що звуся психологом. Вiд жалю до себе картина стає ще безнадiйнiшою.
— Припини, ти психолог чи… — Iнга Iванiвна не знаходить слiв, хоча як iнакше можна привести психiчно нестiйкого психолога до тями?
— Психолог… була… — знову мокра ганьба iз очей.
— Ну то тримай себе в руках. Вчителi, вони… сама розумiєш. Зарплати вчасно немає, а тут ще й зусиль наднормово докладати треба. Та й ще про себе дiзнатися купу цiкавого на двадцятому роцi роботи… Будемо шукати iншi шляхи. Працюй з дiтьми. Колектив беру на себе, iзолюємо кiлька дiячiв, iншi зрозумiють, самi зацiкавляться.
Наступного дня на роботу пробираюся за годину наперед, чим лякаю вахтершу. Нишком — до себе в кабiнет; сиджу, дуюсь. Раптом Iрина Сергiївна заходить, вчителька початкових класiв, ще без того страшного стажу — щойно свiй перший клас випустила.
— Привiт, — каже. — Прийшла пiдтримати. Я з тобою згодна. Вiддаю дiтей у старшу школу, страшно стає. Кому дiстануться, як до них ставитимуться, хто любитиме? Я ж з ними зрослася, нiби вiд серця вiдриваю.
Пiзнiше заглядають ще двоє — також з незiпсованих. Радяться, що робити, як iз дiтьми працювати, допомогу пропонують. Полегшало.
Р. S. Поступово все залагодилося. Я працювала з дiтьми i спiвпрацювала з тими вчителями, хто цього прагнув. Психологiя, вона така: «Не буває насильної допомоги». Дiти з часом адаптувалися, все стало на свої мiсця. В них з'явилися улюбленi вчителi i такi, в яких «немає проблем». Думаю, це не так вже й погано. В життi бажано отримати рiзний досвiд, а школа — найточнiша модель суспiльства.
КАБIНЕТ ПСИХОЛОГА — СПРАВА ЧЕСТI САМОГО ПСИХОЛОГА
Допоможи собi сам!
(друге правило психолога)
Кабiнет — атрибут справжнього психолога. Я, на пiдтвердження своєї справжностi, власний кабiнет маю. Вiн для мене усе: й робоче мiсце, й надiйний прихисток. Тут я зустрiчаюся зi своїми маленькими клiєнтами i їхнiми батьками, приймаю вчителiв, відзначаю свята, готую безкiнечнi звiти, а ще — ховаюся вiд усiляких професiйних — i не лише — негараздiв.
Мiй кабiнет далекий вiд iдеалу, затвердженого мiнiстерством освiти, але кращого для мене не iснує. Важливість речi визначається зусиллями, витраченими на її здобуття. Ця iстина доведена власним досвiдом. Мiй перший кабiнет, наче перше кохання. Як у коханнi, кожен наступний видається гiршим вiд попереднього.
Завжди пам'ятатиму, як вперше побачила свiй кабiнет — захаращену комiрчину з полущеною штукатуркою та облiзлою фарбою, довгу, немов змiїний стравохiд, з верху до низу забиту бiологiчними плакатами iз зображеннями комах, черв'якiв та ще бозна чого. Хвилину тому, щаслива вiд передчуття зустрiчi, я стрiмголов летiла до дверей, де на мене чекали директорка та завгосп. I от стою на порозi, занiмiла й приголомшена: «Що я робитиму з цiєю купою мотлоху? Як сама все розгрiбатиму?»
— Ось, приймай у користування. Подобається? — оптимiстично запитала Iнга Iванiвна. Вiдповiдь, певно, проступила на моєму обличчi, бо директорка додала: «От i добре. Порядкуй тут. До першого вересня час ще є«. «Аякже, є, - думаю, — три днi. Якраз встигну пробратися до вiкна i привiтати дiтей помахом ганчiрки». Самiй цiкаво, скiльки б я стовбичила у дверях, якби не пiдiйшла «технiчка» тьотя Зiна:
— Доню, — торкнула моє плече, ляснула вiдром об пiдлогу та кинула купу паперових мiшкiв, — тут є все, що треба. Я почну, а ти йди у двадцяту, там старшаки на практицi, вiзьми хто моцнiший, нехай допоможуть.
Вiдразу не второпавши про що йдеться, я поповзла коридором. Не знаю, яке враження справив загальмований психолог на старшокласникiв, але вони хутко зiбралися й ми рушили до моїх вистражданих апартаментiв. Пiд керiвництвом тьотi Зiни кабiнет на диво швидко позбувся залишкiв бiологiчної наочностi та став подiбним на величезну осиротiлу шафу — стару, порепану й без одягу, зате з великим вiкном. Це втiшало… трохи.
Ранком наступного дня, коли я без пiдборiв й у старих джинсах прийшла на роботу, то побачила, що справи просувалися напрочуд скоро. Тьотя Зiна, моя чарiвна фея в синьому халатi, керувала чотирма десятикласниками: у довоєнних респiраторах вони фарбували стiни у нiжний колiр дитячої несподiванки. Стеля вже бiлiла свiжою штукатуркою, навкруги стояв мiцний запах оновлення. Натягнувши респiратор, я приєдналася до будзагону. Менi довiрили фарбувати вiкно.
Опiвднi, сповнена гордiстю за створене, я частувала своїх рятiвникiв кавовим напоєм i булочками. Ми примостилися в коридорi на пiдвiконнi. Воду по черзi грiли старим кип'ятильником, що тягнувся з розетки щойно вiдремонтованого кабiнету. Втомленi, замащенi фарбою хлопцi, брава тьотя Зiна i я, порятована цiєю дивною компанiєю. Олег, Роман, Вiктор й Олексiй стали моїми найкращими друзями у школi. Вони ще не раз прогулюватимуть уроки та скаржитимуться на прикрощi шкiльного життя у власноруч вiдремонтованому кабiнетi. Розморена кавою та ще тим, що звалося «моєю вдячнiстю», тьотя Зiна зiзналася: вона отримала розпорядження лише показати менi що до чого, але, побачивши «це нещастя» (себто мене), вирiшила взяти справу у власнi руки. Довiку пам'ятатиму її майже безкорисливий вчинок.
Стою на порозi того, що вже завтра зватиметься кабiнетом психолога, i ковтаю сльози. Видовище рве душу. Довга вузька кiмната; прямо по центру пiд вiкном кинуто стiл, за яким вiджило не одне поколiння вчителiв; бiля столу два стiльцi того ж вiку. За мною, гордий роботою, стоїть завгосп, взявши руки у боки:
— Харашо! Ще поличку приб'ємо й готово!
Годиною пiзнiше, вислухавши мої страждання, винесла свiй вирок Iнга Iванiвна:
— А ти хотiла, дорогенька, на все готове? Докладай зусиль, попрацюй з батьками! Ти ж психолог.
«Ти ж психолог!» — скiльки разiв я ще почую цi слова вiд директорки, вчителiв, учнiв, власних батькiв та чоловiка. Такий собi хронiчний дiагноз. «Ти ж психолог!» — а отже повинна бути стриманою, розумiти та прощати iнших, робити неможливе…
I знову прийшов на допомогу мiй будiвельний загiн. Хлопцi десь знайшли папiр «пiд дерево», ним ми обклеїли стiл, полички й вузеньку шафу, випрошену у завгоспа поза нормою. Дружня вчителька Iрина Сергiївна принесла старi класнi штори, якi моя мама перешила пiд кабiнетське вiкно та чохли для стiльцiв. Вона ж повiдомила батькам свого класу про те, що в школi завiвся нужденний психолог. Пожалiли, вiдчинили гаражi й горища, притягли журнальний столик й крiсло, — пiсля реанiмацiї вони стали окрасою й гордiстю кабiнету. Суворий завгосп, дивлячись на нашi старання, розщедрився на килим, який виявився не лише симпатичним, а й новим. Ось вiн, Мiй Кабiнет! Справжнiй! Любий! Я сиджу за столом i роздуваюся вiд гордостi. Щойно прилiпила на дверях табличку з розкладом консультацiй, яку сама намалювала — плакатним пером. Вiдчуваю: я — справжнiй психолог!
Р. S. Вiдтодi не було в мене власного кабiнету. Лише вдома, та й той навпiл з чоловiком. А власного, вистражданого, — нi. Прийшовши в унiверситет, я отримала шухлядку в столi й мiсце на шафi. Ми, викладачi, ходили по магазинах й випрошували великi коробки з-пiд печива i цукерок для того, щоб зберігати у них студентськi звiти, курсовi та практичнi.
Боляче було дiзнатися про те, що мiй кабiнет не став прихистком усiх психологiв нашої школи, — вiдiйшов у користування педагогам-органiзаторам. Вже кiлька рокiв шкiльнi психологи (а їх уже аж двоє) дiлять примiщення iз соцiальним педагогом, — дiтей консультують за шафою, там же й чай п'ють iз бутербродами.
Кабiнет — атрибут справжнього психолога. Де ж iнакше створювати психологiчний клiмат, мiркувати над дитячими проблемами, вiдпоювати чаєм знервованих вчителiв? Кабiнет психолога — це фортеця, де вiн сам може сховатися, а може сховати й когось iншого, уберегти вiд педагогiчно цiлеспрямованого виховного впливу!
КОРИДОРНI КОНСУЛЬТАЦIЇ
Тримайся!
(третє правило психолога)
Коридорними консультацiями я охрестила вчительськi спроби спiймати мене десь у шкiльних лабiринтах й витрясти, випросити, вичавити пораду: «Що робити? Як бути? Чи правильно вчинити саме так?» Молода й недосвiдчена, я щиро намагалася вислухати, допомогти, порадити. Де лишень не вiдбувалися цi спасеннi розмови: дорогою до школи, у вестибюлi, бiля класiв, в їдальнi, навiть у шкiльному туалетi.
Усi пропозицiї зустрiтись у моєму кабiнетi, розiбратися в ситуацiї виважено i спокiйно, натикалися на купу вiдмовок. Змучена, вичавлена, я частенько опускала руки пiд цим шаленим тиском i вимовляла заборонене «не можу вiдповiсти одразу» або «треба подумати». Цi фрази — визнання власної некомпетентностi. Школою вiдразу повзли чутки про те, що «ця психолог нiчого не знає». Кожного разу пiсля такої коридорної консультацiї я вiдчувала себе зґвалтованою — нiби мною скористалися без дозволу.
Згодом я зрозумiла просту рiч: якщо людину дiйсно щось турбує, якщо вона справдi прагне вирiшити проблему, то не робитиме цього похапцем, по кутках, мов якийсь злочинець. А як iнакше витлумачити цi допити з тортурами у шкiльних коридорах?
Це або спроба перекинути свою провину на iншого…
— Вiкторiє Валерiївно, зупинiться, менi необхiдно поговорити з вами, — ловить мене в коридорi iсторик Iрина Петрiвна. — Маю розповiсти про Грищенка Петра. Я не раз зверталася до адмiнiстрацiї, радила показати його психiатровi або ще комусь. Хлопець ненормальний, це я з усiєю вiдповiдальнiстю заявляю.
— Що ж в ньому ненормального?
— Вiн не вмiє тримати себе в руках, у нього роззосереджена увага i, думаю… нi, я впевнена — розумова вiдсталiсть.
— Навряд чи ми з вами можемо ставити такий дiагноз. Я запрошу Петю i спробую з ним попрацювати.
— Не треба з ним працювати, йому нiщо вже не допоможе. А до вас я його сама приведу. Обстежте i дайте вiдповiдну довiдку, хай iде до психiатра i взагалi з нашої школи. Не мiсце йому тут.
— Скажiть, а ви намагалися з ним займатись окремо? I до речi, якi в нього успiхи з iнших предметiв?
— Жодних. З ним неможливо займатись. Якi батьки — такi дiти. Не вийдуть з нього люди. Повiрте моєму досвiдовi.
Петро виявився звичайним «важким пiдлiтком», ще й з непростою ситуацiєю в родинi. Про серйознi порушення розвитку не йшлося, лишень педагогiчна занедбанiсть. Але усi мої спроби пояснити щось Iринi Петрiвнi завершувалися там, де й почалася наша розмова, — в коридорi: «Не захотiли мене послухати, от самi з ним i панькайтесь. Ви ж психолог, не я!»
…або спосiб переконати себе самого в педагогiчностi непедагогiчного рiшення («iншого виходу не було»)…
— Вiкторiє Валерiївно, хочу порадитися з вами, — Iрина Iванiвна, математичка.
— Слухаю вас.
— Я була вимушена розповiсти батькам Петренко Юлiї про її шури-мури з тим Костею з 11-Б. Вони уроки прогулюють прямо на майданчику пiд вiкнами. Сидять обнiмаються, цiлуються.
— I як вiдреагували батьки?
— Ну як? Вони люди суворi, вважають, що «биття визначає свiдомiсть», от i… Юля зi мною не вiтається, на уроках мовчить, слова не витягти. Але я не могла по-iншому. Вони ж батьки, мають про свою дитину все знати, виховувати. I колеги мене пiдтримали.
— А чому ви не могли по-iншому?
— Не плутайте мене вашими психологiчними питаннями. Не могла. Хiба Юля мала право так поводитись? Хiба батьки не повиннi виховувати власну дочку? Я вчинила правильно, а то вже їхнi сiмейнi проблеми, як із власною дитиною розбиратись.
— Ви у цьому впевненi?
Iрина Iванiвна впевнена не була, iнакше б не розпочала нi зi мною, нi з iншими колегами цю розмову. Проблема полягала в тому, що iншi включилися в гру «вчитель завжди правий» i не ставили «психологiчних запитань».
…або порожня розмова без сенсу…
— Вiкторiє Валерiївно! Зачекайте хвилинку. Хочу поговорити з вами, — гукає Ромульда Борисiвна, колишня завуч з виховної роботи, стаж на посадi — двадцять п'ять рокiв (подумати страшно). — Я дуже люблю психологiю.
— Слухаю вас, — одповiдаю, а сама міркую: «Цiкаво, за що?»
— Я багато читаю, Карнегi поважаю.
«Це ж треба!» — думаю про себе, але посмiхаюсь увiчливо.
— Запитати хочу. Менi собаки сняться, до чого це, як ви гадаєте?
Ну що сказати? А я ж психолог, маю вiдповiсти щось розумне й психологiчне, iнакше — ляпас по авторитету.
— Може, ви гуманiст, тварин любите? Побачили якихось голодних собачок з вечора, от i наснились? — видушую з себе, ледве стримуючи посмiшку.
— Ви ж психолог, скажiть щось конкретнiше, проаналiзуйте. Може, до мене друзi приїдуть?
— А ви їх запрошували?
— Звичайно.
— Тодi обов'язково приїдуть. Вибачте, але на мене чекають, — безбожно брешу та рушаю коридором, ледве стримуючи бiг i смiх.
Не знаю, що подумала Ромульда Борисiвна про мою здатнiсть до психоаналiзу, проте цю iсторiю я часто розповiдаю студентам, намагаючись продемонструвати усю безглуздiсть того, як iнколи сприймають психологiв у школах: мiнiмум — як штатних екстрасенсiв.
…або багато iншого, такого, що не має жодного стосунку до конструктивного прагнення розв'язати проблему.
Р. S. Щоб не перетворити психологiчнi консультацiї на коридорнi теревенi, я сформулювала для себе золоте правило: «Тримайся! Ти не екстрасенс i не чарiвник». А любителям порад нашвидкуруч завжди вiдповiдаю: «Хочете вирiшити проблему? Приходьте на консультацiю. «Швиденько» буває самi знаєте що. Для усього iншого необхiдно витратити час i докласти зусиль. Чекаю на вас у себе в кабiнетi».
ПРАВО НА СВОБОДУ…
Пам'ятай, хто ти є!
(четверте правило психолога)
Проблема, яку повинен розв'язати для себе кожен без винятку шкiльний психолог — якi функцiї i обов'язки виконувати. Звiсно, уся наша дiяльнiсть регулюється вiдповiдними мiнiстерствами та вiдомствами. Є «провiднi напрями» справи, яких слід чiтко дотримуватися, та види робiт, якi повиннi сумлiнно виконувати. До таких належать психологiчнi дiагностика, корекцiя, профiлактика, консультування й просвiта. Однак, як i в будь-якому колективi, у кожнiй школi кожен працiвник, окрiм писаних та затверджених, має неписанi права й обов'язки. Саме тут пiдстерiгають юних психологiв найнебезпечнiшi небезпеки.
Добре, якщо правило молодого спецiалiста дiє, - тодi тебе не навантажують, зайвими перевiрками не напружують, дають можливiсть роззирнутися, зметикувати, що до чого. Менi пощастило: нi мiський методист Руслана Богданiвна, нi шкiльна директорка Iнга Iванiвна жорстко регламентувати мою дiяльнiсть у перший рiк не збиралися.
Методистцi й без нас, молодих та зелених фахiвцiв унiверситетського ґатунку, клопоту вистачало. Усi бувалi спецiалiсти здебiльшого отримали освiту за схемою «злiт-посадка»: дев'ять мiсяцiв переквалiфiкацiї — i росiйськi мовники стають українськими психологами. Цього часу, звiсно, цiлком достатньо, щоб народити здорову доношену дитину, а от справжнього фахiвця за такий термiн навряд чи пiдготуєш. Тому Руслана Богданiвна, замiсть того, аби опiкуватися молодим поповненням, була вимушена пiдтягувати хвости експрес-освiти.
Iнга Iванiвна до свого колективу ставилася дбайливо. Професiоналiв на той час поменшало, кожен шукав спосiб вижити — вчительська зарплата, еквiвалентна п'ятнадцяти доларам, цього нiяк не дозволяла. Зi шкiльних аудиторiй цвiт нацiї потроху перемiщувався у базарнi палатки. Щоб хоч якось зупинити плиннiсть кадрiв, директорка у школi проводила полiтику «створення умов» для молодих фахiвцiв. Iншими словами, нас намагалися не смикати, принаймнi, через дрiбницi. Працюєш — от i добре.
Не весь керiвний осередок шкiльної адмiнiстрацiї погоджувався з Iнгою Iванiвною. Були й такi, що вважали: молодь має скуштувати важкого хлiба, тож нiчого їй розслаблятися. Таке ставлення спонукало нас міркувати про несправедливiсть соцiального устрою. Було б набагато рацiональнiше йти на пенсiю рокiв у двадцять i добряче вiдпочити: тодi до сорока-п'ятидесяти ми б устигли наледарюватися i самi просилися б на роботу.
Найбiльшим заповзяттям вирiзнялася завуч з виховної роботи. Кожен, хто потрапляв до її чiпких рук, вiдразу знайомився з усiма принадами громадського обов'язку: «Не розумiю, як можна вiдмовляти у допомозi рiдному колективу? — щиро дивувалася Капiтолiна Михайлiвна з наших пручань. — Ми ж їх (тобто невдячну молодь) прийняли, як дiтей рiдних, з чистою душею, а вони?!»
Попервах я намагалася чесно нести тягар громадськостi: збирала кошти на рiзнi свята, купувала подарунки «вiд усього колективу», пiдмiняла (абсолютно безоплатно) вчительок продовженого дня, виписувала талони на безкоштовне харчування i навiть водила старшокласникiв на екскурсiю у тюрму. Усвiдомлення того, що на мене сiли й поганяють, прийшло, немов осяяння. Капiтолiна Михайлiвна, вкрадливо посмiхаючись, зайшла до мене в кабiнет.
— Вiкуля, — терпiти не можу такого звертання, бо воно нагадує собаче прiзвисько. До того ж, хiба так можна звертатися до психолога? — Тiльки ти можеш менi допомогти. Як психолог.
— Авжеж, — фiзично вiдчуваю, як напружуюсь. Не люблю цю її посмiшку, точно знаю: за нею — чергове громадське доручення «рiдного колективу».
— У нас цього року велике недофiнансування, треба допомогти соцiальному педагоговi шукати спонсорiв для школи. Хто це може краще за тебе? Нiхто! Ти можеш знайти пiдхiд до будь-якої людини.
— Тiльки не це! — вихопилося без жодного свiдомого контролю.
— Не зрозумiла? — Капiтолiна Михайлiвна пiдняла брову. Це було настiльки красномовно, що я ледь не вдавилася власною вiдмовою.
— Не можу, — почала я виправдовуватись, що вiдразу надало завучцi фори.
— Ти ж будеш не одна, з тобою цим займатиметься Оксана, вона тебе навчить.
— У мене багато своєї роботи, я не встигаю обробляти результати тестiв… — Моє лепетання вже мало що могло змiнити.
I раптом я зрозумiла: якщо не зможу вiдмовити твердо i безапеляцiйно — так i залишатимусь психологом на побiгеньках. Опiкуватимусь рiзними дурницями замiсть виконувати свої безпосереднi обов'язки.
— Капiтолiно Михайлiвно, — кажу смiливо, сама вiд себе не чекаючи такої впевненостi, — я не можу шукати спонсорiв, я маю власнi обов'язки i вiдповiдаю за їхнє вчасне i якiсне виконання. Ось мiй рiчний план, ось посадова iнструкцiя, ось розподiл годин, — викладаю на стiл перед ошелешеною завучкою рятiвнi папiрцi. — Я радо допоможу, якщо матиму час, — додаю тихо i обережно.
— Ти добре подумала? — остання спроба натиснути на мене.
— Добре, а тому вибачте, я маю працювати.
Грюкiт дверей — чiткий i рвучкий. Я полегшено зiтхаю. Можливо, хтось iнший зволiв би залишити гарнi стосунки i далi тягти ярмо громадського обов'язку — я вчинила iнакше. Не жалкую. Напруга мiж мною i Капiтолiною Михайлiвною поступово спала, хоча з її боку було ще кiлька невдалих спроб манiпуляцiї. А як же iнакше — в цьому вона уся.
Нарештi я заглибилась у виключно свої обов'язки, жодних «продльонок» або чогось iншого. Безпосередньо пiдпорядковуюсь лише методистцi мiського центру практичної психологiї, перед нею i звiтую. Навiть директорка прийняла i поважає моє право «надавати достатню i необхiдну iнформацiю, що забезпечує вiдчуття психологiчного комфорту учасникiв психологiчних процедур». Ще одна приємнiсть — мене пiдвищили. Не офiцiйно. Проте з певної пори запрошують на адмiнiстративнi наради, де я маю право голосу. Чому? Директорка кличе мене заступницею з соцiально-психологiчних питань.
Також я сама розподiляю свiй час, маю вiсiм годин на тиждень для саморозвитку та пiдвищення квалiфiкацiї, - з цiєю метою їх i використовую. Двадцять годин працюю з дiтьми, батьками та вчителями, протягом iншого часу обробляю результати, пишу звiти та готую рiзнi заходи. Мене бiльше нiхто не примушує сидiти у школi з ранку до вечора i вигадувати собi роботу. Я — вiльна!
Р. S. Одна моя знайома психолог намагалася вiдстояти власну незалежнiсть, виборювала право на гнучкий графiк роботи, на час для самовдосконалення та iнше. Однак пiд натиском розгнiваного директора на запитання: «То як працюватимемо, по закону чи по-людськи?» вона тихенько промекала: «По-людськи». Ось така вона, свобода вибору.
ЕКСКУРСIЯ ДО ТЮРМИ
Стався до людини так, нiби вона вже стала такою, якою ти хотiв би її бачити, i ти допоможеш їй стати такою
(В. Гете)
Ця iсторiя почалася з виклику, вибачте, iз запрошення Капiтолiни Михайлiвни, котра прислала по мене школярку зi своєї особистої гвардiї. Оля, пiдкочуючи очi та улесливо розтягуючи ротика у посмiшцi, пролепетала: «Шановний психолог (напевне, їй не повiдомили як мене кличуть по батьковi, адже для Капiтолiни Михайлiвни я назавжди лишилася Вiкулею), на вас чекають у кабiнетi завуча з виховної роботи через десять хвилин. Це дуже важливо. Я можу передати, що ви прийдете?» Дiвчинка нагадувала таку собi пiонерку-пiдлабузницю застiйних часiв — прилизана, охайна, до нудоти чемна вiдмiнниця пiд патронатом або завдяки патронату всесильної заступницi директора.
Десять хвилин — це впритул часу, щоб зiбратися i дiйти до мiсця плутаними шкiльними коридорами. Погодьтеся, важко класифiкувати Олине повiдомлення iнакше, нiж термiновий виклик. Однак на моє «Ви викликали?», Капiтолiна Михайлiвна зворушливо змахнула руками i промовила: «Ну що ви, Вiкуля, хiба можна так — «викликали»? Я лише запросила вас у справi, ви ж iще не були в моєму кабiнетi. Сiдайте, роззирнiться. Може чаю, кави?» Дивлюсь на неї i вкотре ловлю себе на асоцiацiї з хитромудрим кардиналом Рiшельє з «Трьох мушкетерiв» у фiльмовiй iнтерпретацiї. Тi ж iнтонацiї, погляд, рухи i навiть фрази.
Кабiнет завуча вражає. В ньому усе — вiд тематичних папочок пiд склом до плакатiв на стiнах — покликане виховувати, виховувати i ще раз — виховувати! Посерединi — довга Т-подiбна споруда зi столiв: три рядком — для нарад та оперативок, наймасивнiший стоїть поперек — це стiл Самої! В куточку — стiл для наближених, навколо нього — шкiльнi активiсти. Бачу серед них i Олю, що приходила за мною — працюють над черговим стендом. Творiннями їх рук завiшанi усi стiни. У школi також немало цих витворiв, але в просторих коридорах та вестибюлях вони не виглядають настiльки нав'язливими i обов'язковими для читання. В кабiнетi ж, куди не глянь — усюди детальнi iнструкцiї, що можна робити, а чого нi: «Спiлкуємося з радiстю», «Все про ВIЛ СНIД», «Наркоманiя та її наслiдки», «Цигарки крадуть життя», «Як не втратити друга», «Куди пiти вчитися пiсля школи» тощо. Дивлячись на таке розмаїття життєвказiв, вiдразу розумiєш, як правильно жити, але при цьому забуваєш для чого. Над стендами, бiля самої стелi — галерея портретiв видатних педагогiв, двох з яких я впiзнала. Макаренко i Сухомлинський осудливо дивилися на мої iронiчнi оглядини педагогiчного святилища.
— …думаю, це вдала iдея. Їм сподобається! Будуть радi! Все обмацають, бiгатимуть камерами. Нехай подивляться, що їх чекає у майбутньому, може, й камеру собi виберуть до смаку, — долiтають до мене слова Капiтолiни Михайлiвни i я усвiдомлюю, що, заворожена виховним впливом кабiнету, прослухала добру частину тiєї справи, через яку мене власне i запросили.
— Перепрошую, про яку iдею ви говорите?
— Вiкуля, слiд бути уважнiшою. Ми щойно вирiшили, що ви поведете наших дев'ятикласникiв на екскурсiю до тюрми.
— Я?!
— Звичайно, це iдеальний виховний захiд! А який вiн має психологiчний ефект! Прихований вплив на пiдсвiдомiсть. Нашi дiти все побачать своїми очима i зроблять правильнi висновки!
— А хто вибере камеру до смаку? — спантеличена, я не можу дiбрати про що йдеться, який психологiчний вплив, до чого тут взагалi я.
— Та це я так, жартую. Хоча в 9-В є й такi, кому вже зараз варто камеру приглядiти. Он Лiля Фещенко, — це ж майбутня мамка публiчного будинку. Що вона виробляє! Сама гуляє й iнших пiдбурює. Вона з Олечкою в одному класi, справжнiй жах, — Капiтолiна Михайлiвна киває в сторону своєї протеже, яка ствердно закочує очi. — А Гумiнський Федько! Справжнiй уркаган, йому ця екскурсiя, як дорога в рiдний дiм, йому та Сашковi Власенко…
— Зачекайте, — кажу. — Чому я повинна вести дiтей на цю екскурсiю? Навiщо їх взагалi вести до тюрми?
— Вiкуля, — це звернення мене паралiзує, я втрачаю усi можливостi свiдомого опору, вiдчуваючи себе безпорадною дурепою, — будь уважнiша. Ти у наступну п'ятницю ведеш 9-В на екскурсiю у тюрму. Кому, крiм тебе, я можу це довiрити?! Це
ж важливий виховний захiд, його мета — профiлактика злочинностi серед неповнолiтнiх.
Ця сакраментальна фраза завершувалася такою жирною крапкою, що я не наважилася сперечатися далi.
У тюрмi нас зустрiли радо. Я та сiмнадцять обраних дев'ятикласникiв несмiло тупцювали фарбованими коридорами. Мiсцевий екскурсовод у синiй формi показував нам примiщення усiх етапiв ув'язнення. Спочатку вiдстiйник — малесеньке примiщення пiвтора на пiвтора метри з вузенькою лавкою сантиметрiв на п'ятнадцять. Тут засудженi (iнколи по п'ять-сiм осiб одночасно) чекають на так звану прийомку. Далi їх оглядають, здiйснюють ревiзiю речей, миють та розподiляють по камерах. Ми йшли й дивувались: як ув'язненi знаходять свої камери? Коридор довжелезний, всi дверi однаковi, з маленькими квадратними вiконцями — як вирахувати свої? Огледiли камери, вийшли у двiр. Враження такi, немов опинилися у глибокому колодязi: сiре дно, з бокiв обшарпанi стiни. Жодного ув'язненого ми так i не побачили.
Школярi поводили себе, всупереч усiм прогнозам Капiтолiни Михайлiвни, тихо, вiдчувалася нiяковiсть. Хлопцi намагалися жартувати, але якось не пiшло. Лiля Фещенко у першiй же кiмнатi розридалася. Дiвчата пояснили: в неї тут батько вiдбуває покарання.
Вийшли пригнiченi. На вулицi накрапує дощ. Думала поговорити з дiтьми. Не вийшло. На недолуге питання «Ну як?» почула окремi смiшки та вiдчiпне «Нормально».
Р. S. Досi не зрозумiла глибокої виховної мети тюремного походу. Залякати, засмутити, ввiгнати у депресiю, що ще? Якщо згадати Гете, то якими стануть цi дiти у результатi таких виховних старань?
УРОКИ СЕКСУАЛЬНОЇ ГРАМОТНОСТI
«Нi!» сексуальнiй безграмотностi!
Авторство проекту пiд назвою «Уроки сексуальної грамотностi» цiлком i повнiстю належить Капiтолiнi Михайлiвнi, завучу з виховання, невтомнiй жницi дидактичної ниви. Якось вона побувала на конференцiї, присвяченiй проблемам статевого виховання пiдлiткiв, i вирiшила запровадити усе почуте в стiнах школи. Виконавцем без права оскарження було призначено мене, шкiльного психолога.
Якби Капiтолiна Михайлiвна запитала мене про доцiльнiсть такого заходу або хоча б натякнула на iдею його впровадження, я б, можливо, i вiдкараскалась. Однак, знаючи мою «вередливу натуру», вона пiшла iншим шляхом. I коли я, нiчого не пiдозрюючи, з'явилася на чергову нараду, то була просто поставлена перед фактом грандiозного задуму. Все органiзували так хитромудро, що я й на хвилину не сумнiвалася у тому, що iдея пропагується мiськвно та повнiстю пiдтримується нашою директоркою. Нi те, нi iнше не могло бути заперечене, тому я вiдповiла «Так точно» i взялася до справи. Значно пiзнiше, за хитрим поглядом та нестерпним кураторством Капiтолiни Михайлiвни, я зметикнула звiдки дме вiтер.
Експериментальним призначили найнеблагонадiйнiший, з точки зору головної виховательки, 9-В. Кожного тижня я мусила збирати дiтей пiсля урокiв i, цитую: «…використовуючи психологiчний вплив, попереджати раннє статеве життя та розповсюдження венеричних захворювань». На моє зауваження про вiдсутнiсть медичної освiти Капiтолiна Михайлiвна притягла швидку допомогу у виглядi шкiльної медсестри, котра й стала моєю спiвучасницею. Спiвучасть передбачала здебiльшого забезпечення спецiальною лiтературою та наочним приладдям на кшталт презервативiв.
Сексуальна безграмотнiсть лiквiдовувалась у звичайнiй шкiльнiй аудиторiї, на дверях якої Капiтолiна Михайлiвна завбачливо причепила табличку з назвою проекту та розкладом роботи. Прикол полягав у тому, що примiщення (одне з небагатьох вiльних у другу змiну) належало 1-Б класу, i ми були вимушенi проводити сексуальний лiкбез в оточеннi розрiзної абетки, розлiнiяної дошки, мудрої сови та iнших казкових героїв. Що вже казати про отетерiлих батькiв першокласникiв, якi ознайомились iз вивiскою на дверях класу, де вчаться їхнi дiти.
Отже, перша зустрiч. Заходжу в клас i бачу: купка дев'ятикласникiв-акселератiв, пiдпираючи колiнами дитячi парти, гигоче із вочевидь непристойного жарту. На дошцi намальована якась каракуля з очима та пiдписом «Вася голубан».
— Привiт, — кажу. — Вася сам портрет зiтре чи залишимо для нащадкiв?
— А що я? — обурюється Вася Нiколаєнко (єдиний вiдмiнник у класi), — хто малював, хай той i витирає.
— Я тобi таке потiм знаєш де намалюю… — огризається Федько Гумiнський (вiдомий хулiган та улюбленець дiвчат), але йде до дошки i картинно розтирає свою творчiсть.
— Так, — продовжую бесiду, — встаємо з-за парт, беремо стiльчики i сiдаємо в коло. У нас сьогоднi тренiнг!
— А практика буде? — нахабнiє Федько, — я безграмотний, менi практика потрiбна, сексуальна!
— Звичайно, — парирую, — спостерiгатимемо за рибками.
Врештi-решт розсiлися. Пропоную взяти листки паперу i написати свої очiкування вiд роботи, запитання, якi цiкавлять. Попереджаю, що за кожну непристойнiсть буду штрафувати: доведеться купувати усiм булочки, розставляти стiльцi, надягати куртки або ще щось таке. Без непристойностей не обiйшлося, тож Федько разом iз Сашком Власенком вiдбувають покарання, — перевертають задертi черговими стiльцi у природне положення. Втiм, навiть ця звичайна «процедура» не обходиться без вульгарних натякiв про «догори ногами» i «камасутру».
Перше заняття — звичайне знайомство. Прошу по черзi розповiсти про себе, свої захоплення та улюбленi справи. Пiдлiтки мовчать або вiджартовуються, говорять щось вiдчiпне. Тодi пропоную уявити себе справжнiм дворянином i намалювати власний герб, зобразити на ньому власнi мрiї, тварину або рослину-тотем, написати девiз.
Пiсля пiвгодинного сопiння, перешiптування, пiдглядання та смiшкiв всi по черзi демонструють напрацьоване. Лiля Фещенко (дiвчинка, батько якої вiдбуває виправний строк, агресивна, але вразлива) зголошується першою. Її герб — зламана троянда, яка з корiнчика пускає новий листок, девiз «Нас не зламати». Лiля без жодних коментарiв пустила папiрець по колу, дочекалася, доки повернувся, склала i сказала: «В мене все». Iншi дiти також не говiркi. В кого на малюнку деревце, в кого пташенята у гнiздi, в кого гора i птах над нею. У Васi Нiколаєнка герб найзрозумiлiший: лавровий вiнок та гусяче перо. Гордо повiдомляє, що стане письменником або вченим. Вiдразу отримує нове прiзвисько «гусь учений». Федько Гумiнський показує своє творiння останнiм. Дивно, але соромиться. Нарештi повертає листок обличчям до однокласникiв i демонструє робота. Пояснює, що це трансформер, може бути ким i коли захоче, нiчого не боїться, завжди досягає мети. Це i є його девiзом. «Теж менi, трансформер! А якщо його трансформатором по пицi?» — глузує Сашко Власенко i миттєво отримує штурхана, вiд якого опиняється на пiдлозi. Знову регiт, розворушилися.
— А коли ж про секс? — не зрозумiла, хто вигукнув.
— Буде i про секс. Вiзьмiть новi аркуші. Це анонiмне опитування, i вiд вашої правдивостi залежатиме наша подальша робота. Поставте позначку власної статi та плюсик, якщо мали досвiд статевих стосункiв, i мiнус — якщо такого досвiду не було.
Збираю листочки, ховаю у папку. Дякую за роботу i кажу, що на сьогоднi усе: «Чекатиму через тиждень». Повставали з мiсць, поставили на мiсце стiльчики, виходять з класу. Вже за дверима чую: «А ти що поставила, плюсик? — Вiдчепись придурку».
Кiлькiсть плюсикiв вразила. Семеро з дванадцяти дiвчаток та двоє з п'ятнадцяти хлопчикiв. Тенденцiя закономiрна, але семеро?! Їм же ж максимум по чотирнадцять. Безграмотнiсть? Вони ще й мене повчити можуть. Далi, читаючи очiкування та питання, починаю розумiти, з якими дiтьми стикнулася. Ну чого варте: «Якщо ми цiлуємось взасос, я можу завагiтнiти?» або «Правда, якщо уявляєш хлопця на унiтазi i тобi не противно, це справжнє кохання?» або «Навчiть ходити так, щоб нiхто не зрозумiв, що я ще незаймана». Як пiзнiше з'ясувалося, хлопцi проводили своєрiдну дiагностику: за ходою, покачуванням стегон, вiдстанню мiж ногами та iншими, лише їм вiдомими параметрами, констатували статевий досвiд або його вiдсутнiсть. Якщо дiагноз — «незаймана», бiдну дiвчину зацьковували. Наприклад, на титульнiй сторiнцi кожного зошита противним флуоресцентним фломастером виводили слово: «целка».
Кожне наступне заняття ми присвячували окремiй темi. Вiд будови статевих органiв, що стало одкровенням для бiльшостi моїх пiдопiчних, до венеричних захворювань та контрацепцiї. Я довго думала i вирiшила не дiлити групу на хлопчикiв i дiвчаток. Всi теми обговорювалися спiльно, навiть такi дражливi як менструацiя або ерекцiя. Смiшкiв та дурних жартiв, звичайно, уникнути не вдавалось, однак їх припиняла сама аудиторiя i жартiвникам пiсля того не було вельми весело. Я прагнула вiдiйти вiд медично-книжного штампу i намагалася поєднувати фiзiологiю з психологiєю. Гарячу дискусiю викликала, наприклад, проблема «Як вiдмовити хлопцевi». Ми довго шукали унiверсальну формулу вiдмови. Хлопцi смiялися, що аргументи погано дiють на гормони, але, на диво, найдiєвiшi вiдмови пропонували саме вони, як-от: «Ти вже готовий стати батьком?»
Р. S. Не знаю, дякувати чи нарiкати на Капiтолiну Михайлiвну, але я не шкодую про жоден з «урокiв сексуальної грамотностi». Можна багато дискутувати про кориснiсть такого iнформування пiдлiткiв («Менше знаєш — краще спиш»), але важко уявити цiкавiшi для них теми. Навряд чи шкiльнi шибайголови сидiтимуть на перших рядах та в усi вуха слухатимуть iнший, «безумовно кориснiший» предмет.
ЗВЕРНIТЬ УВАГУ НА ПОВЕДIНКУ…
I на найкращого вчителя знайдеться своя «катастрофа»
Початок листопада. Моя адаптацiя до школи йде повiльно, але бiльш-менш успiшно. Вже iдентифiкую себе з посадою, зi мною вiтаються вчителi, пiзнають у коридорах дiти. Останнi бiгають до мене в кабiнет прогулювати набридлi уроки i жалiтися на вчителiв. Оце вона i є — довiра!
На роботу люблю ходити — обов'язково йду пiшки. Ранiшнє сонечко пуляє промiнцями крiзь вiї. Прохолодно i сонячно. Думаю про те, хто сьогоднi прийде на консультацiю, що робитиму. Не встигаю увiйти на подвiр'я школи — здалека бачу й чую Ольгу Вiкторiвну.
— Психолог! — кричить, — я зараз до вас зайду, приведу одного! Ви ж психолог — може, зробите щось із цим жахом!
Що i з ким маю зробити — не второпала. Звiдки жах, теж не зрозумiла. Ольга Вiкторiвна щойно взяла перший клас. Дiти як дiти. Я намагалася з ними працювати, проводити уроки розвитку з цiлим класом — нiчого не вийшло. Розбiгаються в усi боки, як мурахи, пищать, задають купу питань, висять на рукавах, — аж голова паморочиться. Почала збирати невеличкi групки (по 5-10 вередунiв) — нормально, вже й лад можна навести. Ольга Вiкторiвна завжди вражала мене своїм органiзаторським вмiнням. Дiти слухаються її з першого слова, з першого погляду, i кiлькiсть учнiв не має значення.
Спостерiгаючи за нею, я вiдчувала себе в казках Кiплiнга. Цiлий клас метушливих пташенят завмирав перед гiпнотичним поглядом грацiйної Нагайни. Слово — i в повiтрi висить тиша, рух — i дитячi погляди звертаються в потрiбному напрямку, ще рух — шарудять аркушi абетки — клас вчиться. Цiкаво, що сталося, що нажахало всесильну володарку класу?
А стався звичайний бунт. У класi з'явився такий собi Рiкi-Тiкi-Тавi! Маленький герой-одинак, що вирiшив повстати проти численних правил i заборон класного життя.
Iван Голенко потрапив у клас Ольги Вiкторiвни випадково. Запитаєте, як це? Поясню. Спочатку невелика преамбула. Ольга Вiкторiвна у школi та за її межами користується великого повагою i авторитетом. Щоб влаштувати власне дитя до неї у клас, батьки домовляються заздалегiдь i навiть погоджуються вiддати дитину до навчання на рiк ранiше або пiзнiше, аби лишень до омрiяної вчительки. Чим вона їх так приваблює, для мене й досi секрет. Може, i справдi щось гiпнотичне. Так от, Iванчина мама принесла документи в останнi днi прийому, коли класи були вже сформованi i, за iронiєю долi, малий бешкетник втрапив до класу вчительки, про авторитет i найкращiсть якої вiн анiчогiсiнько не знав.
Ольга Вiкторiвна з'явилася в моєму кабiнетi, ледве я встигла сховати у шафу куртку та зачесати волосся.
— Ось, це вiн, це просто жах, це ж не дитина, це катастрофа! — кричала авторитетна вчителька, тягнучи за червоне вухо перелякану «катастрофу».
Перш за все я спробувала вiдiрвати хлопчика вiн чiпкого захвату побiлiлих пальцiв. Пiсля кiлькох спроб — вдалося. Iванко дивився на нас як на схиблених i, гадаю, хлопець мав рацiю. Усвiдомивши весь абсурд ситуацiї, Ольга Вiкторiвна дозволила йому пiти в клас, де вiн мав «сiсти за парту, нi з ким не розмовляти i чекати, доки вона не прийде». Наперед сумнiваючись в тому, що цей «просто жах» виконає iнструкцiї, я мовчки провела хлопчика до класу — просто не знала, що сказати. Iванко заговорив першим.
— Ти ж психолог? Ти приходила до нас, гралася.
— Так, — кажу.
— Забери мене з урокiв, пограймося, я тобi загадки позагадую.
Так ми i домовились. Я подумала, що i Ольга Вiкторiвна буде вдячна, якщо я заберу хлопчика на деякий час.
Повернувшись до кабiнету, я почула iсторiю стосункiв мiж «найкращим вчителем» i «катастрофою». Жодні спроби вплинути на Iванка не мали успіху. Вiн робив що i коли заманеться. Мiг витягти бутерброд посеред уроку, почати наспiвувати собi пiд нiс, встати i вийти в туалет або сказати: «Ви це вже розповiдали i менi не цiкаво». Великих зусиль коштувало Ользi Вiкторiвнi навчити його звертатися до неї на «Ви» та по iменi i по батьковi. Ще одна проблема — Iванчина мама, яка теж нiяк не могла зрозумiти нi вимог вчительки, нi її праведного гнiву. Вона обстоювала думку про те, що дитину не можна нi до чого примушувати, а тим паче терпiти голод або контролювати iншi нагальнi потреби.
Конфлiкт, що загрожував крахом вчительського авторитету, досяг точки кипiння сьогоднi зранку. Справа в тому, що вчора пiсля урокiв Ольга Вiкторiвна написала на дошцi слова, які, на її думку, мали присоромити i Iванка, i його маму: «Шановнi батьки, звернiть увагу на поведiнку Iвана Голенка. Учень першого класу не може так поводитись. Це — ганьба». Вчителька розраховувала, що батьки, забираючи дiтей зi школи й ознайомившись iз написом, забезпечать «народний осуд». Але ситуацiя вийшла з-пiд контролю. Зайшовши вранцi у клас, Ольга Вiкторiвна побачила на дошцi iнший напис. Незугарним дитячим почерком без жодної помилки там були старанно прописанi (правильнiше сказати, виправленi в необхiдних мiсцях) такi слова: «Шановнi дiти, звернiть увагу на поведiнку Ольги Вiкторiвни. Вчителька не може так поводитись. Це — ганьба».
Р. S. Я забрала Iванка з урокiв того дня i ми довго спiлкувалися, гралися i навiть пройшли кiлька тестiв. Згодом я розмовляла з його мамою. З'ясувалося, що Iванко — хлопчик розвинений iнтелектуально, його показники вищi за середнi, єдина проблема — розлади довiльної регуляцiї. Проблеми самоконтролю пов'язанi зi станом здоров'я — вегето-судинна дистонiя, частi застуди, розлади травлення.
ДЕ ПОЧИНАЄТЬСЯ СНIГ…
За дiагнозом «дитяча брехня» часто ховаються дорослi помилки
Iсторiя з Iванком Голенком була набагато глибшою, нiж видавалося на перший погляд. З кожною нашою зустрiччю цей першокласник дивував мене дедалi бiльше. Його пам'ять — просто феноменальна, обсяг знань виходить далеко за стандарти, фантазiя — не знає меж. Стандартнi тести на визначення iнтелектуальних здiбностей хлопчик брав легко i з першої спроби.
Нашi зустрiчi з професiйних консультацiй непомiтно перетворилися на дружнє й взаємно цiкаве спiлкування. Ми розглядали дитячi енциклопедiї, якi малий приносив з дому, розв'язували задачi на кмiтливiсть, читали, малювали, iнодi пили компот та їли кренделики, якi я купувала в їдальнi.
Головним героєм Iванчиних розповiдей був його тато, — найкращий у свiтi. Хлопчик розповiдав про те, як вони проводять вихiднi: їздять за мiсто або до Києва у цирк, театр чи зоопарк. Казав, що кожного вечора вони з татом читають книжки або дивляться телевiзор. Цi iсторiї були яскравi, сповненi рiзноманiтних деталей. Насторожувало те, що мама й бабуся в розповідях малого майже не згадувалися. Проте я довго не звертала на це увагу, як i на окремi дрiбнi суперечностi. Думала, фантазує дитина i нехай. Насправдi я заслуховувалася тим, як Iванко говорить, як красиво добирає слова, будує речення. Важко вiрилось, що так розповiдає семирiчна дитина.
— Чим займався на вихiдних? Я за тобою скучила.
— А я нi! Ти не повiриш, — ми були на «ти» з першого знайомства, — ми з татом їздили в лiс. У лiсi холодно, але ми не змерзли, бо пили гарячий чай з шоколадом.
— А що ж ви робили у лiсi в таку пору? — за вiкном листопад, але вже впав перший снiг.
— Ходили дивитися, де снiг починається.
— Як це?
— Хiба ти не знаєш? Снiг починається в самiй гущавинi. Там величезнi замети. Вони все лiто ховаються пiд землею, а потiм збираються в центрi великої галявини, у самiй гущавинi лiсу.
— Як же вони потрапляють на небо? Снiг же з неба падає!
— Як ти не розумiєш? Їх туди приносить вiтер, сильний вiтер! Невже ти гадаєш, що снiг починається в небi?! Як би вiн втримався на хмарах? Га? Нi, снiг живе в лiсi. Влiтку — пiд землею, взимку — на галявинах. Вiтром пiднiмається у небо, а вже потiм падає на нас, на мiсто. Зрозумiла?
Я розумiла, що це дитячi фантазiї, тому не непокоїлась. Навпаки, думала, наскiльки чудово, що дитина вмiє так фантазувати: виросте — буде письменником. Бити на сполох почала Ольга Вiкторiвна. Вона перестрiла мене в коридорi (до мого кабiнету не заходила жодного разу пiсля випадку з дошкою).
— Iванко бреше! — повiдомила вчителька, наче викрила малолiтнього злочинця.
— Чому ви так думаєте?
— Це не я так думаю, це дiти помiтили. Вiн розповiдає, що у нього в столi живуть гномики, говорить, що у нього з батьками є власний будинок. А в них не те що будинку немає — батько пiвроку тому з родини пiшов! А Iванко бреше, що тато його зi школи забирає.
— А хiба нi? — я сама не раз чула вiд Iванка, що вiн мусить бiгти, його ж бо тато чекає.
— Нi, не забирає. Iванко чекає доки дiти розiйдуться з продовженого дня i сам iде додому. Вчора простежила.
Перед тим, як розпитати про все самого Iванка, я вирiшила поговорити з його мамою. Надiя Iванiвна, цiкава екзальтована жiнка, прийшла на консультацiю через кiлька днiв пiсля мого дзвiнка. Її обережне ставлення не дивувало. Зважаючи на попереднi подiї, школа не заслуговувала на материнську довiру (Надiя Iванiвна вже домовлялася про переведення сина у прогiмназiю по сусiдству).
Я розповiла про те, що вже кiлька тижнiв працюю з її сином, про те, який вiн цiкавий i розвинений хлопчик, а також про його бурхливу фантазiю i пiдозри класного керiвника. Надiя Iванiвна уважно мене слухала i раптом… сльози полилися з її очей без будь-якого мiмiчного попередження. Я розгубилася, не була готова до такої реакцiї, не вiдразу знайшла носовичок. Ми довго мовчали. Надiя Iванiвна не пiднiмала очей i нарештi розповiла про те, як пiшов чоловiк, як страждав Iванко i як, непомiтно для усiх, почав фантазувати про маленьких гномикiв, що живуть у його письмовому столi i перешкоджають робити уроки, про злу вiдьму, яка заважає дiтям на уроках, про те, як вiн ходив дивитися, де починається снiг… Спочатку нiхто не звертав особливої уваги. Але Iванко продовжував вигадувати i чим далi — тим глибше занурювався у свої фантазiї. Батько за увесь цей час не зателефонував жодного разу, а хлопчик чекає i навiть пересiв зi свого улюбленого стiльця на кухнi на iнший — ближче до телефону.
Надiя Iванiвна пiшла, а я довго думала про Iванка та його фантазiї. Кожна має пiд собою реальну подiю i допомагає хлопчиковi сховатися вiд того, що його травмує. Такий собi психологiчний захист. Гномики, вiдьма, снiг, батько, котрий чекає бiля школи…
Р. S. Наша наступна з Iванком зустрiч була останньою перед тим, як його перевели до iншої школи. Ми зiткнулися на сходах i я запросила його на компот. Хлопчик спочатку не хотiв зi мною розмовляти: його насварили за брехню i вiн ображався i на мене, i на вчительку, i на однокласникiв. Але з'ївши половинку кренделика, зiзнався, що скучатиме за мною.
— Скажи чесно. Ти вiриш, що снiг починається у лiсi?
— А вiн там починається?
— Звичайно. Скоро зателефонує тато, ми вiзьмемо тебе з собою i ти сама все побачиш.
ПСИХОЛОГIЯ ЧИ ТЕСТОЛОГIЯ?
Не перетворись на тестолога!
(п'яте правило психолога)
Спокуса, що повсякчас чатує на юних i не дуже психологiв, — продемонструвати усiм навколо результати власної дiяльностi. Виникає непереборне бажання довести свою важливість, показати, що твоя робота потрiбна, що вона приносить результат. Скажете, цiлком нормальнi прагнення? Згодна. Але на вiдмiну вiд вчительської, наша служба «и опасна, и трудна, и на первый взгляд как-будто не видна». Неможливо навчити людину не створювати проблем собi та iншим так само швидко, як розв'язувати задачi на двi дiї. Життєвi правила набагато складнiшi за граматичнi, а поведiнковi реакцiї вибуховiшi за хiмiчнi. В психологiї не може бути швидкого результату. Це аксiома.
Проте серед психологiв, так само, як i серед учнiв, є такi, що можуть спростувати будь-яку аксiому. Не нарiкатиму на колег, якi прагнуть миттєвого результату, адже сама не встояла i…
Розумiєте, в нашiй найкращiй школi i психолог повинен бути найкращим. Людину судять за результатами її працi. Три мiсяцi моєї роботи результатами не вражали. Вчителi буле не дуже задоволенi «зеленим психологом», що «пхає носа не у свої справи».
Капiтолiна Михайлiвна кiлька разiв пiд час занять знаходила в моєму кабiнетi старшокласникiв. Iвана Голенка, як висловилася Ольга Вiкторiвна, «пiсля психологiчної обробки» мама перевела в прогiмназiю. Правда, дiти 5-Б стали набагато спокiйнiшими i вчаться краще, але на педрадi дiйшли висновку, що «вiдбулася природна адаптацiя», тож я, зрозумiло, тут нi до чого.
Емоцiйне вигоряння пiдкралося непомiтно. Спочатку стала запiзнюватись на роботу i забувати про домовленостi з вчителями. Далi — гiрше. Застудилася, заховалась у хворобу. Знайшли. Зателефонувала директорка:
— Припиняй хворiти. Нема коли. Роботи купа. До нас через два тижнi мають приїхати гостi, комiсiя з мiнiстерства. Їх треба вразити. Зрозумiла?
— Зрозумiла. А чим?
— Будемо тестувати школу на iнтелект!
— Всю?!
— А як ти думала? Звичайно всю! — доки я встигла переварити новину, в трубцi уривчасто загудiло.
Йдучи в понедiлок до школи, я намагалася придумати спосiб, яким чином протестувати усю школу (дві тисячі дiтей) на iнтелект i навiщо це потрiбно?
— Ти як маленька, — вiщувала Iнга Iванiвна. — Сама жалiєшся, що не бачиш результатiв своєї роботи. Ось i побачиш. Будемо знати iнтелект кожного, комiсiї покажемо графiки там рiзнi, дiаграми. Далi — тенденцiю вивчимо. Клас! — сама вiд себе радiла директорка, щиро не розумiючи моїх вагань.
— Але що це нам дасть? Iнтелект — показник динамiчний. До того ж, для рiзних вiкових перiодiв розробленi рiзнi тести, їх результати майже неможливо порiвнювати мiж собою. I як можна продiагностувати за два тижнi стiльки дiтей? Продiагностувати можна, а обробити результати?! — Зупинись! Я вже всiх повiдомила! Будемо тестувати!
— А?…
— Думай сама!
З начальством не сперечаються. Пiсля пiвгодинного обдумування способiв самогубства я спiймала себе на тому, що майже згризла олiвець. Цей шматочок скалiченого дерева привiв мене до тями i, за словами директорки, до «фантастичної думки», яка полягала в тому, щоб зробити не просто тестування, а комп'ютерне тестування. По-перше, так можна реально встигнути за два тижнi, по-друге, — створити таку iмiтацiю кипучої дiяльностi, що комiсiя буде не просто задоволена, — вражена.
Спонсором цiєї акцiї став мiй науковий керiвник: дав менi комп'ютернi тести, показав, як ними користуватися та коригувати iнтерпретацiї з мiнiмальними затратами сил та енергiї. Я йому завдячую багато чим, але найбiльше — життєвою фiлософiєю: «Не створюй зайвих проблем, а тi, що є — вирiшуй у мiру надходження!»
Школярi шикованими рядами йшли на тестування в єдиний комп'ютерний клас школи, вислуховували мої iнструкцiї i смiливо тисли на клавiшi, оголюючи свiй iнтелект перед проникливими програмами. Бiднi комп'ютери хiба не димiли вiд напруги, але за них i димiв, i кипiв наш вчитель iнформатики Роман Петрович. Його душа не могла витримати такого вандалiзму. Цiлий тиждень «цi ненормальнi дiти» мучили його «нещаснi машинки». Погодьтеся, вислови заслуженого вчителя цiкавi саме в порiвняннi.
Соромно сказати, але я навiть задоволення відчула, збиваючи у рiвненькi стосики роздрукiвки тестування. Це ж стiльки роботи, стiльки результатiв! Приїхала комiсiя. Наша школа знову найкраща. I ось вона, жадана мить — на педрадi, перед усiм колективом, директорка висловлює менi подяку за «сумлiнну працю на благо рiдної школи»!
Поступово гордiсть вiдпустила, на її мiсце прийшли докори сумлiння i усвiдомлення дурної роботи. Але от дилема: що краще — працювати на користь iнших i не отримувати за це нiякого визнання, чи працювати на результат i схвалення, не приносячи жодної користi?
Р. S. Схожу за цинiзмом, але меншу за масштабами iсторiю переповiв менi колега. Його дружина прийшла на декретне мiсце психолога в один із провiдних дитячих садочкiв нашого мiста. Психологiчна фiшка садочка — робота над пiдвищенням демократичностi у спiлкуваннi вихователiв з дiтьми. П'ять рокiв поспiль психологи дiагностують цю саму демократичнiсть i звiтують про її невпинне зростання. Прикол у тому, що за цi п'ять рокiв демократичнiсть досягла i перевищила сто вiдсоткiв! Круто?
СИЛА ДIАГНОЗУ
Слово має велику силу i не має зворотньої дiї
Цю iсторiю можна, з деякими обмовками, вiднести до здобуткiв мого тестологiчного минулого. Слiд зауважити, я мужньо витримала не лише авральний процес дiагностики iнтелектуального потенцiалу школи, а й процедуру повiдомлення результатiв.
Одне з найважчих випробувань, що менi довелося пережити, — це вчительськi облоги пiд гаслом: «Я про своїх дiтей маю знати все»! Кожен вчитель школи вважав своїм обов'язком прийти й вимагати результати тих злощасних тестiв. Найдотепнiше обґрунтування вимоги — «Як же я їх вчитиму, не знаючи IQ?» Питається, а що ж ви робили увесь час до того?
Спочатку я повiдомляла вчителям загальну iнформацiю про клас, обов'язково вказувала на високий iнтелектуальний розвиток дiтей, вiдзначала кращих, а також тих, хто продемонстрував високi показники розвитку окремих iнтелектуальних здiбностей: словесно-логiчний iнтелект, загальна поiнформованiсть, абстрактне мислення та iншi. Однак цiєї iнформацiї для бiльшостi виявилося замало, вони вимагали коефiцiєнтiв, графiкiв, особливо цiкавилися результатами учнiв, котрі вiдставали у навчаннi.
Надавати такi данi психолог права не має. Нi професiйного, нi морального. Справа у тому, що не вся iнформацiя в руках вчителiв є безпечною для дiтей. Можливо, це звучить безглуздо, однак у недолугих руках кiлька цифр IQ стають дiагнозом, що може скалiчити життя дитини. Якщо вчителi, маючи частковi результати та знаючи лише про кращих дiтей, вже дiлять клас на «розумникiв» i «пропащих», — що буде далi? Дiтей з високими показниками IQ захвалять. Розмножаться такi собi «зiрки», вони з часом увiрують у свою унiкальнiсть, зупиняться в розвитку, спочиваючи на лаврах. Щодо iнших — їх просто зацькують: «що взяти з дурнiв…». Дiти, якi не впоралися з тестовими завданнями через рiзнi причини (хворiли, не мали настрою, злякалися i не зрозумiли iнструкцiї тощо), отримують тавро «вiчних трiєчникiв». Описане в жодному випадку не є плодом моєї хворої фантазiї. Це — класика життя, i не лише шкiльного.
Феномен, коли людину оцiнюють на основi попередньо отриманої iнформацiї, правдивої або хибної, називають ефектом ореолу. Цей ефект тим сильнiший, чим авторитетнiше джерело iнформацiї. Саме тому слово лiкаря, вчителя i, звичайно, психолога має велику вагу. Людина може померти, увiрувавши в хибний медичний дiагноз, а що станеться з дитиною, тестове IQ якої не дотягує до норми? В одному з класичних експериментiв вчителям школи повiдомили результати психологiчного тестування школярiв: одних назвали iнтелектуально розвиненими, а iнших — нi. Iнформацiя не вiдповiдала дiйсностi, серед тих i iнших були дiти з рiзним рiвнем iнтелекту. В результатi дiти, яких характеризували як високо iнтелектуальних, отримували кращi оцiнки, їхнi успiхи пояснювали природними здiбностями, а невдачi — випадковим збiгом обставин. Дiти ж, яким приписували невисокий IQ, навпаки, вважалися неперспективними у навчаннi, а їхнi успiхи — звичайною випадковiстю.
Окрема проблема — нерозумiння вчителями специфiки рiзних психологiчних показникiв. Погодьтеся, важко пояснити не фахiвцевi принцип роботи магнiтно-ядерного резонатора. Так само важко пояснити людинi, котра не має спецiальної освiти, сутнiсть того або iншого психологiчного термiна. Нiколи не забуду, як ще студенткою третього курсу, захоплена дiагностичною лихоманкою, тестувала власного брата, визначаючи риси його характеру. В результатi виявилося, що вiн — лабiльний циклоїд, людина з нестiйкими емоцiями, схильна до циклiчних змiн настрою. Брат не те щоб образився, але й досi пригадує менi, що я обiзвала його «дебiльним циклопiдом». Згодна, вчителi — люди освiченi i не реагують так, як мiй п'ятнадцятирiчний брат, однак у спiлкуваннi з ними також трапляються казуси.
— Вiкторiє Валерiївно, — звертається до мене Роман Петрович, завiдувач кабiнетом iнформатики, де власне i вiдбувалося тестування школярiв. — Я тут глянув на вашi тести i от, хочу запитати.
— Слухаю вас, — вiдповiдаю, а сама не можу зрозумiти, чому Роман Петрович червонiє i починає затинатись.
— Якщо оцiнка, ну наприклад, за словниковий запас 58, а за логiчне мислення 39, що це означає? Старий дурень, так?
— Про що це ви? — i тут до мене доходить, що Роман Петрович пройшов тест, а як перевести сирi шкальнi бали у показники iнтелекту не знає, а тому вирiшив, що у нього низький IQ i що вiн старий…
Менi довго довелося заспокоювати поважного вчителя i пояснювати йому, в чому справа. Коли Роман Петрович зрозумiв що до чого, i пiдрахував, що його iнтелект такий як треба — щастю не було меж. А якби не запитав, посоромився, що тодi? Вiдчуття неповноцiнностi? А як почуваються дiти, чиї результати «не так» проiнтерпретованi вчителями?
Аби уникнути розмаїття психiчних травм, менi навiть довелось пiдготувати рiзнi варiанти вiдмови вiд повiдомлення детальних результатiв тестiв — такий собi алгоритм словесної боротьби з вчительською допитливiстю. Спробую його реконструювати.
На категоричнi вимоги подивитися данi по кожнiй дитинi я вiдповiдала, що, на жаль, такої iнформацiї надати не можу, оскiльки вона конфiденцiйна. За цими словами завжди йшло праведне обурення: як я можу навiть припустити, що вчитель використає данi не на благо дiтям, хто я така, щоб робити подібні припущення, i так далi. Зауважу, в жодному разi я не ставила пiд сумнiв вчительську чеснiсть, моральнiсть чи компетентнiсть. Але кожен вважав своїм обов'язком образитись на мене саме з цього приводу. Цiкаво, чому?
Наступні вимоги зводились до трьох основних варiантiв, на кожен з яких у мене була заготовлена відповiдь. Для того, щоб вчителi залишили мене i кляте тестування у спокої, я вдавалася i до маленької брехнi, i до великих лестощiв.
«Я маю знати про своїх дiтей все, це моє вчительське право!» — «Жодне тестування не замiнить вашого досвiду. Ви й так знаєте своїх дiтей краще за будь-кого. А цi результати лише орiєнтовнi i можуть змiнитися».
«Це необхiдно для правильної органiзацiї навчання». — «Все, чому ви навчаєте дiтей, i без того сприяє розвитку їхнього iнтелекту. Ваша методика дає чудовi результати. Тестування саме це i пiдтвердило!»
«Я хочу повiдомити результати батькам». — «Нехай батьки самi звертаються до мене i я надам усю необхiдну iнформацiю про їхню дитину».
До речi, з батьками i справдi вийшло негарно! За усiма законами професiйної етики психолог має повiдомляти їх про те, що з дiтьми проводитиметься тестування, i навiть брати письмовий дозвiл — пiдписувати згоду на участь дитини у психологiчному дослiдженнi. В моїй ситуацiї це було неможливо: як спитати i отримати дозвiл (нагадаю, я мала продiагностувати iнтелект усiєї школи) у батькiв двох тисяч дiтей за тиждень, я не уявляла, а тому пiшла на посадове порушення, за яке в iншiй країнi вже б вiдбувала строк за ґратами.
Найбiльше диво психологiчного дiагнозу, до створення якого я маю безпосереднє вiдношення, зараз вчиться в одному з престижних унiверситетiв країни, здобуває освiту антрополога. Вiктор Романов, учень 11-А, вважався горем i тягарем нашої школи. Хворий на епiлепсiю, Вiктор не мав друзiв, його уникали, вважали дивним i небезпечним. Хлопець i справдi агресивно реагував на дражнiння й знущання однолiткiв, мiг почати бiйку, перехвилюватися, i тим самим спровокувати черговий напад. Його остерiгалися дiвчата, зачiпали хлопцi, не розумiли, а тому й не любили вчителi, котрi ставили хлопцевi трiйки, аби перевести до наступного класу й швидше позбутися. Вiктор пiшов на конфронтацiю з усiм свiтом: на зло вчителям залишився в 10-му класi, не пiшов у коледж; на зло однокласникам закохався у найсимпатичнiшу дiвчину й упадав за нею; на зло менi люто брався до вирiшення тестових завдань — i вразив усiх! За даними тестування Вiктор отримав найвищi показники IQ серед учнiв старшої школи.
Результати спантеличили усiх. Вчителi i, що цiкаво, сам хлопець, вiдмовлялися вiрити, вважали їх помилкою. Перетестування все пiдтвердило: IQ — 154. З такими показниками у 50-тi роки ХХ ст. до Оксфорду приймали без iспитiв. З тестами не посперечаєшся. Диво, але ставлення до Вiктора у школi змiнилося кардинально: дiвчата почали йому посмiхатися, кокетливо ховаючи очi; хлопцi, вiдчувши власну ущербнiсть, перестали його дражнити; вчителi визнали невизнаним генiєм. Вiктор змiнювався на очах. Виявилося, що вiн цiкавий i непересiчний хлопець, цiкавиться iсторiєю, археологiєю, антропологiєю. Однокласники
з вiдкритими ротами слухали його розповiдi, вчителi пропонували вести уроки. Один iз найкращих випускникiв школи, її гордiсть, мiй успiх!
Р. S. Психологiчний дiагноз має дивну силу. Питання в тому, хто i як нею скористається?
НЕСТАНДАРТНИЙ УЧИТЕЛЬ
Знання — сила!
(Ф. Бекон)
Йду коридором, бездумно розглядаю стенди на пофарбованих стiнах. Останнi школярi зникають в аудиторiях. Щойно розпочався урок. У вестибюлi возить шваброю технiчка: «Розходилися тут, ганчiрок на вас не напасешся».
За численними дверима чути життя. Наближаюсь до одних — голосне вчительське питання, уривки дитячої вiдповiдi, вiдходжу — все стихає. Йду повз iншi — лекцiя. За третiми — ледь вловне шарудiння, напевне, контрольна або самостiйна: «Романе — в свiй зошит!» — не помилилася, контрольна.