Поняття політичного режиму
Функціональний і динамічний аспекти політичної системи розкриваються в політичному режимі. Політичний режим (у загальному плані) - це сукупність методів і законів здійснення політичної влади. Дослідження політичного режиму скласти реальне уявлення про реалізацію політичної влади, ступінь свободи і правове становище особистості в конкретній країні в певний історичний період часу. Так, політичний режим кінця 80-х pp. (так звана епоха "застою", що асоціювалася з іменем Л.Брежнєва) і тим більше відрізнявся від режиму, встановленого в 30-х pp. Подібна еволюція політичного режиму здійснювалася в межах радянської політичної системи.
У політології існують декілька трактувань політичного режиму.
1. Інституціональний (політико-правовий) підхід ототожнює політичний режим з формами правління і державного устрою та акцентує увагу на формально-юридичних характеристиках: особливостях поділу державної влади і співвідношення між гілками влади, на типах урядових структур.
Прослідковується тенденція ототожнення політичного режиму з формою правління. Однобокість подібного підходу полягає в тому, що реальна практика реалізації влади може протирічити закріпленим у конституціях нормам, а сам політичний режим виражає собою більш широке явище, ніж форма правління. Проголошена республіканська форма правління ще не означає встановлення реальної демократії, про що свідчать приклади СРСР і Німеччини 30-х pp. Разом з тим європейські конституційні монархії розглядаються як класичні прояви ліберальної демократії.
2. Соціологічний підхід ставить акцент на характері відносин між державою і суспільством, які склалися реально і необов'язково відповідно до продиктованих конституцією та іншими правовими актами нормами політичної поведінки. В межах цього підходу звертається увага на соціальні обгрунтування влади, групи тиску, взаємовідносини еліт і народу.
3. Широке трактування політичного режиму виходить за межі тільки політико-правового або тільки соціологічного аналізу і розглядає його через співвідношення кількох компонентів, що дозволяє відрізняти одні типи політичних режимів від інших.
Політичний режим включає в себе:
політичні структури влади, їх реальний статус і роль у суспільстві;
методи здійснення державної влади: яким методам управління і панування віддається перевага - прямим чи непрямим, насильницьким чи методам переконання;
реальний рівень свобод людини, обсяг її прав;
методи вироблення політичних рішень;
способи урегулювання конфліктів;
плюралізм, у тому числі наявність або відсутність легальної (нелегальної) опозиції;
конфігурацію партійної системи: однопартійні чи багатопартійні системи;
ідеологію і те місце, яке відводиться їй у мобілізації суспільства;
форми ставлення населення до політичної участі (політична пасивність, мобілізована або автономна участь);
тип легітимності: харизматична, традиційна, раціонально-легальна, ідеологічна тощо;
структурованість правлячої еліти: ступінь її згуртованості, відкритість і закритість, канали рекрутування.
Режим вказує на соціальну природу влади: які групи пануючого класу знаходяться при владі, на підтримку яких соціальних верств опирається влада.
Вищеназвані ознаки служать критеріями для виділення різних типів політичних режимів. Спектр політичних режимів сучасного світу розкривається в таких поняттях, як демократія, авторитаризм і тоталітаризм. При визначенні сутності режиму акцент робиться на протиставлення держави, з одного боку, і громадянського суспільства - з іншого. Характер взаємовідносин визначається силою або слабкістю громадянського суспільства. В умовах демократії суспільство має важелі впливу на владу включно до заміни на чергових виборах. У недемократичних режимах держава контролює і регламентує громадянське суспільство повністю (тоталітаризм) або частково (авторитаризм). Більшість політологів трактує тоталітаризм як злиття держави з громадянським суспільством, що практично ставить під сумнів саму можливість існування останнього.
Різновидів політичних режимів незліченна множина. Але в політичних дослідженнях звичайно виділяють основні типи політичних режимів: тоталітарний, авторитарний і демократичний. Розглянемо кожний з перерахованих режимів докладніше.
7.2. Тоталітарний політичний режим. Термін «тоталітаризм» походить від середньовічного латинського слова «totalis», що означає «цілий», «повний», «загальний». Тоталітаризм - це повний контроль і жорстка регламентація з боку держави всіх сфер життєдіяльності суспільства, кожної людини за допомогою прямого озброєного насильства. Держава поглинає все суспільство і конкретну людину.
Диктатура ( від лат. dictatura – «необмежена влада») - режим правління однієї особи або групи осіб на чолі з лідером без якогось контролю з боку керованих виникла давно і мала безліч історичних форм свого прояву. Спочатку, в республіканському Римі (У-1 століття до н.е.) диктатором іменувався надзвичайний посадовець (магістрат), що призначався на термін не більше шести місяців для організації захисту від зовнішньої загрози або для придушення внутрішнього заколоту. Починаючи з Сулли і, особливо з Цезаря, який багато разів отримував диктаторські повноваження, характер диктатури істотно змінився. Диктатор став непідвладний праву, непідзвітний народу і змінював закони в своїх інтересах.
Тоталітаризм є принципово новим типом диктатури, в якій особливу роль грає держава і ідеологія. Термін «тоталітарний» ввів в політичний лексикон лідер італійських фашистів Б.Муссоліні (1883-1945). Мета фашистського руху, на його думку, полягала в створенні сильної держави, використовуванні виключно силових принципів здійснення влади. Сутність тоталітаризму Б.Муссоліні виразив формулою: «Все в державі, нічого зовні держави, нічого проти держави». З 1925 р. він став використовувати термін «тоталітаризм» для характеристики фашистської держави. А з 1929 р. (газета «Таймс») цей термін став вживатися стосовно режиму, що склався в Радянському Союзі.
Тоталітаризм виникає в ХХ столітті як політичний режим і як особлива модель соціально-економічного порядку, характерна для стадії індустріального розвитку, і як ідеологія. Створення розгалуженої системи масових комунікацій дозволило забезпечити ідеологічний і політичний контроль над особою. Особа ж в умовах руйнування традиційних форм життя стала беззахисної перед світом ринковій стихії і конкуренції. Ускладнення соціальних відносин зажадало посилення ролі держави («етатизм») як універсального регулятора і організатора взаємодії індивідів, що мають не співпадаючі інтереси. Досвід показує, що тоталітарні режими, як правило, виникають за надзвичайних умов: наростаючої нестабільності в суспільстві; глибокій кризі, що охоплює всі сторони життя; нарешті, при необхідності рішення стратегічної задачі, виключно важливої для країни.
В числі основних ознак, якими характеризується тоталітаризм як політичний режим, Х.Арендт, К.Фрідріхс і З.Бжезінській виділяють наступні:
централізоване керівництво і управління у сфері економічної;
система загального контролю над поведінкою індивідів у сфері соціальної;
визнання керівної ролі однієї партії у сфері політичної і здійснення її диктатури;
панування офіційної ідеології у сфері духовної і примусове нав'язування її членам суспільства;
зосередження в руках партії і держави засобів масової комунікації (преси, радіо, телебачення, кіно);
культ керівної особи на всіх рівнях, влада на всіх рівнях знаходиться в руках не підзвітної народу номенклатурної адміністрації;
зрощення партійного і державного апарату, контроль виконавськими органами виборних;
вихід каральних органів з підкорення законам і суспільству і. як результат, свавілля у вигляді державного терору і масових репресій.
Ці риси властиві всім тоталітарним режимам. Проте виділяють декілька різновидів тоталітаризму: комуністичний тоталітаризм («лівий»), фашизм, націонал-соціалізм («правий»).
Комуністичний тоталітаризм існував в СРСР і інших соціалістичних державах. Нині в тій чи іншій мірі він існує на Кубі, в КНДР, В'єтнамі, Китаї.
Тоталітаризм в його комуністичній формі виявився найбільш живучий. До 80-м рокам ХХ в. в тоталітарних державах проживала приблизно третина людства.
Фашизм вперше був встановлений в Італії в 1922 р. Тут тоталітарні риси були виражені не повною мірою. Фашистські режими існували також в Іспанії. Португалії, Чилі.
Третій різновид тоталітаризму - націонал-соціалізм виникає в Німеччині в 1933 р. Йому властиві майже всі загальні риси тоталітаризму. Націонал-соціалізм має спорідненість з фашизмом, поєднує в собі ознаки одного та іншого.
Головні відмінності основних різновидів тоталітаризму чітко виражені в їх політичних цілях: побудова комунізму, відродження римської імперії, утвердження світового панування арійської раси. Вони виявлялись також і в соціальних преференціях: робітничий клас, нащадки римлян, германська нація.
7.3. Авторитарний політичний режим. Авторитаризм звичайно розглядається як тип режиму, який займає проміжне положення між тоталітаризмом і демократією.
Авторитаризм - політичний режим, при якому вся повнота влади зосереджена у однієї особи (монарха, диктатора) або правлячої групи.
Авторитаризм є одним з найпоширеніших політичних режимів сучасності. Він отримав розвиток переважно у ряді країн Азії, Африки, Латинської Америки, що звільнилися, а також в СРСР, коли після смерті І.Сталіна, почалася трансформація тоталітарного режиму в авторитарний.
Істотними рисами авторитаризму є:
Монополія на владу однієї групи, партії або коаліції, яка ні перед ким не підзвітна.
Повна або часткова заборона на діяльність опозиції.
Сильно централізована моністична структура влади.
Збереження обмеженого плюралізму, наявність диференційованих відносин між суспільством і державою.
Спадкоємство і кооптація як головні способи формування панівної політичної еліти.
Відсутність можливості не насильницької зміни влади.
Використовування силових структур для утримання влади.
До витоків авторитаризму можна віднести:
збереження традиційного типу суспільства з орієнтацією на звичні і стійкі форми соціального життя і авторитети;
збереження патріархально-підданського типу політичної культури як переважаючої;
значний вплив релігійних норм (раніше всього ісламу, буддизму, конфуціанства) на політичну орієнтацію населення;
економічна відсталість;
нерозвиненість цивільного суспільства;
високий ступінь конфліктності в суспільствах, що розвиваються.
Відповідна авторитаризму політична система займає як би проміжне положення між тоталітаризмом і демократією. Під впливом складного комплексу економічних, соціально-політичних, культурних і інших чинників він, кінець кінцем, еволюціонує у напрямі демократії або тоталітаризму. Такий перехідний характер авторитарний політичний режим носив в останні десятиріччя ХХ в. Так, авторитарний режим Ф.Кастро, встановлений в 1959 р. на Кубі, переріс потім в тоталітаризм. У ряді ж інших держав (Кореї, Чилі, Таїланді, Гаїті, Панамі, Аргентині і деяких інших латиноамериканських країнах) авторитаризм поступово еволюціонував по шляху демократії. Проте існують і держави з вельми вираженим авторитарним режимом (Саудівська Аравія, Бруней, Оман, Абу-Дабі, Дубай та ін.).
7.4. Демократичний політичний режим. Демократія є найскладнішим типом політичного режиму. Термін «демократія» в перекладі з грецького (demos – народ, kratos - влада, владарювання) означає «владу народу».
Демократія - це така форма держави, його політичний режим, при якому народ або його більшість є (вважається) носієм державної влади.
Демократія асоціюється з свободою, рівністю, справедливістю, дотриманням прав людини, участю громадян в управлінні. Тому демократію як політичний режим прийнято протиставляти авторитарним, тоталітарним і іншим диктаторським режимам.
Найважливішими ознаками демократії є:
Юридичне визнання верховної влади народу.
Періодична виборність основних органів влади.
Загальне виборче право, що гарантує кожному громадянину брати участь у формуванні представницьких інститутів влади.
Рівність прав громадян на участь в управлінні державою, тобто кожний громадянин, має право не тільки обирати, але і бути вибраним на будь-яку виборну посаду.
Ухвалення рішення по більшості поданих голосів і підкорення меншини більшості.
Контроль представницьких органів за діяльністю виконавської влади.
Підзвітність виборних органів своїм виборцям.
Основні способи (форми) реалізації демократії.
Залежно від того, як, яким чином народ здійснює право на владу можна виділити три основні способи реалізації демократії.
Пряма демократія - весь народ (має право голосу) безпосередньо ухвалює рішення і стежить за їх виконанням. Така форма демократії найхарактернішої є для ранніх форм демократії, наприклад, для родової общини. Пряма демократія існувала і в античні часи в Афінах. Так головним інститутом влади був Народний збір, який ухвалював рішення і нерідко міг організовувати їх негайне виконання. Подібного роду демократія існувала і в Стародавньому Римі, в середньовічному Новгороді, у Флоренції і у ряді інших міст-республік.
Плебісцитарна демократія - народ ухвалює рішення лише в певних випадках, наприклад, під час референдуму з якогось питання.
Представницька демократія - народ обирає своїх представників, і вони від його імені управляють державою або якимсь органом влади. Представницька демократія є найпоширенішою формою народовладдя. Недоліки представницької демократії полягають в тому, що народні обранці, отримавши владні повноваження, не завжди виконують волю тих, кого вони представляють.
Стосовно режимів в СРСР та Німеччині, то вже в 20-ті – 30-ті роки дослідники відзначали деяку їх подібність в методах політичної боротьби, захоплення і реалізації влади, хоч і ці режими мають суттєві відмінності.
При традиційній типологізації фашизм і марксизм-ленінізм знаходяться на крайніх полюсах ідейно-політичного спектру, вони вели між собою боротьбу не на життя, а на смерть, внаслідок початкової несумісності їх ідеологій. Достатньо згадати такі протилежні поняття, як інтернаціоналізм і націоналізм, теорія класової боротьби і національно-расова ідея, матеріалізм і ідеалізм, які й означають протистояння марксизму-ленінізму і фашизму. Якщо в ленінізмі в якості головного теоретичного і аналітичного інструменту трактування світової історії був клас, то в фашизмі – нація. Фашисти і націонал-соціалісти, як в теорії, так і на практиці, надаючи вирішальну роль політиці та ідеології, зберегли приватну власність на засоби виробництва і ринкові механізми функціонування економіки.
Більшовики ж, які в теорії основну роль відводили базису або економіці, пішли шляхом повного усуспільнення засобів виробництва. Тобто, якщо більшовики знищили ринок, то націонал-соціалісти його приручили. Націонал-соціалізм повністю заперечував саму ідею демократії й лібералізму, а радянський режим декларував наміри втілити в життя демократичні принципи, хоча й він розумів їх по-своєму.
Фашизм і марксизм-ленінізм виступили в якості альтернативи як по відношенню одне до одного, так і до реформістського шляху політико-філософських конструкцій. Важливим з’єднуючим ці альтернативи початком було те, що вони утверджували мету реалізації соціалістичних принципів, звичайно у власному розумінні: інтернаціональному і націоналістичному. Спільні риси фашистських і комуністичних режимів: ці режими об’єднував цілий ряд ідей і принципів: відданість єдиній всеохоплюючій меті; панування однієї-єдиної революційної партії нового типу; моноідеологія, яка заперечує всі інші ідеології; однакові засоби і методи досягнення поставлених цілей; злиття в єдине ціле партії, держави і суспільства; політизація і ідеологізація всіх без винятку сфер життя; фізичний і моральний терор.
Більшовицький режим в СРСР і нацистський рейх в Німеччині базувалися на національно-історичних традиціях двох країн і являли собою продовження їх історій в нових умовах. Ідеологи обох варіантів тоталітаризму видавали себе за справжніх спадкоємців й продовжувачів справи найбільш достойних, на їх погляд, предків і діячів національної культури, величі і традицій. Гітлер і його поплічники любили виставляти свої ідеї і плани як повернення до історії, як відновлення перерваного ланцюга часів. Що стосується керівників більшовизму, то вони претендували на реалізацію всього найкращого і прогресивного в історичній спадщині не тільки народів Росії, але й всього людства. Та при цьому загальновідомо, що обидва варіанти тоталітаризму, у всякому випадку в ідеології та пропаганді, відстоювали претензії на зруйнування старого світу і побудову на його уламках нового, відповідно зі своїми штучно сконструйованими моделями. З даної точки зору вони являли собою антиісторичні явища.
Важливою характеристикою тоталітарної системи є орієнтація на тотальну єдність всіх без винятку сфер життя суспільства. Це проявилося в запереченні тоталітаризмом найважливішого, навіть центрального елементу сучасної західної цивілізації – громадянського суспільства та його інститутів, включаючи фундаментальні аспекти людського буття.
Громадянське суспільство є осередком конкуруючих між собою центрів і джерел влади та впливу й забезпечує свободу реалізації можливостей кожного окремого індивіда, перш за все свободу економічного вибору. Отже, держава домінує над суспільством. Більш того, має місце поглинення і суспільства, і держави однією-єдиною пануючою партією, яка перетворюється у центральний інститут державної системи. Партія в свою чергу ототожнювалась з її фюрером або вождем. В 1935 р. Гітлер декларував: “Партія є моєю часткою, а я – частина партії”. Або: “Ми говоримо Ленін, розуміємо ― партія, ми говоримо партія, розуміємо ― Ленін”.
Інакше кажучи, в обох варіантах тоталітаризму спостерігається апофеоз держави.
Для всіх форм тоталітаризму було характерним панування традиції, звичаю, сама влада ґрунтувалась на традиції. Люди, займаючи трохи не рабське становище по відношенню до влади, все ж знаходили опору в родині, родинних зв’язках. Тому однією з цілей тоталітаризму була анігіляція традиції. В СРСР це проявлялося в перейменуванні стародавніх назв міст, вулиць, музеїв, обмеженні доступу до означених видів історичної та критичної літератури, відмові від деяких традицій в галузі архітектури, живопису, скульптури, театру, від традицій народного життя, свят. З цієї точки зору тоталітаризм відрізняє своєрідна амнезія історичної пам’яті.
Як відомо однією з традиційних опор, на яких базується особистість є нація. Симптоматично, що правий і лівий варіанти тоталітаризму, підійшовши до цієї проблеми, здавалося б з прямо протилежних боків, змогли використати її кожний по-своєму для утвердження тотального панування держави.
Базуючись на одному з основних марксистських постулатів, В. І. Ленін та його прибічники були впевнені в тому, що зі зникненням капіталізму в процесі соціалістичного будівництва соціально-економічні і національно-культурні відмінності між регіонами, країнами і народами будуть подолані, що призведе до перемоги інтернаціоналізму над національним початком. Тому не дивно, що прийнята більшовиками на озброєння програма національної політики в Радянському Союзі мала своєю метою по суті примусову систематичну зміну самої природи етносу. Підсумком реалізації цієї політики стало те, що в 70-х роках радянських людей були оголошено членами парадоксального утворення – інтернаціонального народу. Сама ідея інтернаціоналізму була поставлені на службу державним інтересам і стала виконувати функції, аналогічні тим, які націоналізм грав в ідеології німецького нацизму.
Що стосується фашизму, то для того, щоб закріпити “диво німецького відродження”, почате в 20-х роках, Гітлер проголосив ідею націонал-соціалістичної народної держави, яка оцінює значення людства в його базових расових термінах. Виходячи з цього культивується ідея збереження чистоти арійської раси, стосовно решти світу – йдеться про панування арійської раси. Діяльність суспільних інститутів повністю підкорялася цій універсальній меті. Важливою особливістю фашистської ідейно-політичної конструкції стало ототожнення, органічне злиття понять нації та національної держави, її характеристика як расової держави. Держава розглядалася як юридичне втілення нації, наділена відповідальністю за означення природи, цілей і інтересів нації в конкретний історичний період.
Таким чином, відштовхнувшись від здавалося б прямо протилежних інтернаціоналістичних позицій, Гітлер та його соратники прийшли до висновку, по своєму функціональному значенню близькому до позиції більшовиків. Тільки якщо в останніх в якості суб’єкта смертельної боротьби виступали класи, то у нацистів демаркаційна лінія проходила між німцями і німецьким народом з одного боку, й іншим світом – з іншого. Націоналізм та інтернаціоналізм були поставлені на службу ідентичних цілей ідеологічного обслуговування фашистського і більшовицького режимів.
В обох різновидах тоталітаризму всі без винятку ресурси, як от: матеріальні, людські або інтелектуальні, були спрямовані на досягнення однієї універсальної мети - тисячолітнього рейху в одному випадку і світлого комуністичного майбутнього – в іншому. Єдина універсальна мета обумовила моноідеологію в лиці єдиної державної ідеології. Все, що не узгоджується з єдиномисленням по відношенню до даної мети, ліквідувалось.
В силу свого органічного зв’язку з політичною боротьбою, дискусії марксизму-ленінізму й націонал-соціалізму з іншими філософськими школами, ідейними течіями набували політичного змісту. Це супроводжувалось непримиренністю прибічників тоталітаризму до позицій і аргументів опонентів, фанатичністю у відстоюванні власних позицій і принципів. Звідси випливають проголошені більшовиками принципи “хто не з нами – той проти нас” або “якщо ворог не здається – його знищують”. У тому ж дусі Гітлер в одному з своїх виступів в 1925 р. сказав, що у боротьбі можливий лише один вихід: або ворог пройде по наших трупах, або ми пройдемо по його. Так тоталітарна держава використовувала всю свою могутність для утвердження міфологічної версії своєї ідеології в якості єдиного можливого світобачення. Вона була перетворена фактично в державну релігію зі своїми догматами, священними книгами, святими, апостолами, боголюдьми, в обличчі вождів, фюрерів, дуче.
Незмінним атрибутом тоталітаризму є тісний взаємозв’язок між істиною та силою: тут сила визначає істину. Ідеології і марксизму-ленінізму, і нацизму були “вірні”, тому що вони всесильні, адже вони спирались на фундамент карної терористичної машини, міцного пропагандистського апарату та інші аксесуари тоталітарно-диктаторської держави.
Нацистські табори смерті і радянський ГУЛАГ складають істотну характеристику тоталітаризму. В якості особливих політичних конструкцій вони унікальні в своїй здатності комбінувати жорстокість з раціоналізмом, ненормальне з нормальним, злий початок з банальним.
Особливість тоталітарного режиму в тому, що тут терор і страх використовуються не тільки як інструмент знищення й залякування дійсних або уявних ворогів і противників, але й як нормальний інструмент управління масами. З цією метою постійно культивується й відтворюється атмосфера громадянської війни. Терор використовується без будь-якої причини чи провокації. Так було у нацистській Німеччині, де терор було розв’язано проти євреїв, тобто людей, об’єднаних спільними расово-етнічними характеристиками, незалежно від їх поведінки. В Радянському Союзі, на відміну від нацистської Німеччини, керівництво ніколи не визнавало, що воно може використовувати терор проти невинних людей. Але й тут терор був інструментом знищення так званих класових ворогів, або ворогів народу.
Тоталітарність тоталітарного режиму є не тільки в тому, що партія або вождь встановлюють всеохоплюючий контроль над усіма сферами суспільного життя, нібито повністю поглинаючи їх, але й у тому, що більшість населення свято вірить в основні цілі, встановлені партійним керівництвом або фюрером-вождем: обидві сторони по суті злиті в тотальній єдності задля досягнення універсальної мети. З цієї точки зору сталінський режим в СРСР і націонал-соціалістичний в Німеччині можна вважати чисто тоталітарними.
В тоталітарній системі нерідко логіка абсурду бере верх над логікою здорового глузду. Фіктивна, ілюзорна, штучно сконструйована дійсність стає на місце реальної дійсності. Це досягається або довільним трактуванням фактів на користь політичної та ідеологічної кон’юнктури, або їх ігноруванням. Тоталітарна держава та її керівництво має постійну потребу в обґрунтуванні своєї легітимності й навіть безпомилковості. Звідси – потреба у постійному перекроюванні як минулого, так і сучасності, в залежності від поворотів політичного курсу керівництва партії та держави.
Саме ці характеристики дозволяють оцінювати фашизм (в різних його варіантах) і марксизм-ленінізм (в його більшовицькій інтерпретації) як два протилежних прояви або два альтернативних (правого і лівого) варіанти особливого суспільно-історичного феномену – тоталітаризму.
Отже, тоталітаризм – це система насильницького політичного панування, що характеризується повним підкоренням суспільства, його економічного, соціального, ідеологічного і, навіть, повсякденного життя владою пануючої еліти, організованої у військово-бюрократичний апарат.
Для тоталітарних режимів характерна наявність ідеології, тобто комплексу ідей, що обґрунтовують право цих режимів на панування в усіх сферах суспільного життя. Оскільки тоталітарний режим вважає себе втіленням і істини, і блага, то будь-яка інша думка, будь-яке інакомислення розглядаються як зло, яке підлягає знищенню. В політичній сфері цьому відповідає монополізація влади. Влада опиняється в руках однієї партії, а сама партія – під владою одного лідера – вождя, фюрера, дуче. Відбувається з’єднання правлячої партії з державним апаратом, забороняються всі інші політичні партії та суспільні організації, не підкорені правлячій партії, різко зменшується роль права, закону. Збереження й зміцнення тоталітарного режиму неможливе без насилля, тому для нього характерне використання терору, як засобу внутрішньої політики. Отже, сталінський і гітлерівський режими – типові приклади тоталітаризму.
Таким чином, тоталітаризм, цей феноменом XX століття, народжений західною раціоналістичною цивілізацією, виявився життєздатним (з відповідними національно-історичними, соціокультурними і політико-культурними особливостями і нюансами) – і на Заході, як це було в Німеччині й Італії, і на Сході, як це було в Радянському Союзі та ряді країн Азії.
До встановлення тоталітаризму може призвести низький рівень суспільної свідомості при високих темпах розвитку капіталістичних відносин. Наслідками встановлення тоталітарного режиму можуть бути – або катастрофа, наприклад розгром у війні, або по мірі розвитку суспільної свідомості, до переходу в бік демократії через авторитаризм.
Спочатку поразка фашистських режимів у другій світовій війні, а потім крах комуністичних режимів у Східній Європі та СРСР наприкінці століття продемонстрували, що обидва різновиди тоталітаризму – правий і лівий – виявилися тупиковими шляхами розвитку людства. Але у будь-якому разі вони визначали основні напрямки та тенденції розвитку людства протягом більшої частини XX століття.