Розвиток середньовічної політичної думки на початку II тисячоліття
— Середньовічні ідеологи та діячі церкви активно розробляли питання суті людини.
— Батько схоластики англієць А. Кентерберійський (XI ст.), використовуючи постулати логіки, обґрунтував необхідність втілення Бога в людині.
— Француз І. Солсберійський (XII ст.) високо оцінював роль римського права у вихованні людини.
— Німець Альберт Великий (XII ст.) вважав особливим досягненням людини її сумління, завдяки якому особа втілює універсальні принципи моральної поведінки.
— Шотландець Д. Скотт (XIII ст.) поставив проблему свободи волі у центр свого політичного вчення: тільки в умовах абсолютної свободи можна створювати велике
— Провісником свободи совісті став у XIV ст. Марсиній Подуанський, який був переконаний, що Євангеліє — не закон, а повчання і тому у справах віри не може бути примусу, тобто вона була, є і буде справою сумління кожного. Марсиній першим у середньовічній політичній думці підтримав ідею суспільно договору та народного суверенітету
Суспільно-політичні погляди Фоми Аквінського (1225—1274)
— У творах «Сума теології», Панування влади» та ін. Намагалися примирити віру зі знанням, дати філософське обґрунтування католицизму, використовуючи ідейну спадщину Арістотеля.
— Запозичив в останнього думку про людину як суспільну (політичну) істоту, а також те, що держава як ціле стоїть вище від індивіда.
— Орган іцизм Аквінського набрав форми ієрархізованих уявлень про суспільство: все повинно підпорядковуватись цілому.
— Оскільки світ збудований на основі ієрархічності, а на чолі цього порядку стоїть Бог, то всі види влади на Землі від Бога.
— На чолі держави стоїть світська влада, яка є вторинною щодо релігійної.ї
— Ідеал форми державного правління: влада одного, монархія.
— Аквінський теологізував розуміння права. Його джерелом визнавав вічне право (божественний розум), а його проявом— природне право. Конкретизацією природнього права є людське право
Августин, на відміну від Платона й Арістотеля, побудував свою концепцію «кращого життя» (щастя від Бога) на можливостях і здібностях людини на реалістичному гуманізмі: людина не зневажає іншу людину через її вади, вона ненавидить вади, зате любить людину.
У християнському політичному вченні Фоми Аквінського держава розглядається як певна частина універсального порядку, творцем і правителем якої є Бог. Мета держави — збереження порядку та громадянського спокою. Згідно з Аквінатом, влада має божий характер. Ідеальною формою управлінь він вважав змішану: монарх уособлює єдність, аристократія — належні їй заслуги, а народ, який включається в управління, є гарантом соціальної злагоди. Дії монарха обмежені законом. З волею народу слід рахуватися.
І Августин, і Аквінат намагалися обґрунтувати верховенство церкви над світською владою.
З часом релігійна концепція політики втрачає панівне становище. Християнству не вдалося утримати її як світський придаток до релігії. У суспільному житті відбулися серйозні зміни. На арену політичного життя вийшли нові сили.
Середньовічні єресі. Термін «єресі» (від грец.hairesis чи hauresis) спочатку означав вибір, особистий вибір, а потім, під впливом християнської церковної публіцистики почав асоціюватися з вченням, що відхиляється від канонічного, а також з відповідною школою, сектою тощо.
В історії політичної думки єресі постають як релігійні вчення, що відділяються від офіційної доктрини церкви в питаннях догматики, культу та окремих обрядів. Ортодоксальна церква має в очах єретиків вигляд неправильної, несправжньої і нарешті виявляється єретичною при порівнянні з ідеями та правилами цієї секти (від лат.Sekta — напрям думок, вчення). Таким чином, у цьому конфлікті — конфлікті церковної ортодоксії та єресі — звичайно має місце протиборство та несхожість двох доктрин, кожна з яких претендує на істинність.
Протягом усього часу свого існування єретичні рухи були свого роду формою соціального протесту проти панування релігійної ідеології. Виникнення опозиційних правлячій церкві та її догматиці єретично-сектантських течій притаманне історії усіх без винятку основних релігій (буддизму, ісламу, іудаїзму тощо), але найбільшого розвитку у формі громадських рухів єресі набули в християнстві. Монополія християнської церкви на ідеологію, політику, а потім і на право, що установилася після визнання християнства в якості офіційної релігії, не могла не піддатися критиці. Жорсткий контроль офіційної церкви над духовним життям суспільства, перетворення її у великого власника, освячення своїм авторитетом най-жорсткіших форм експлуатації — усе це призвело до протесту, який знайшов своє вираження саме в єретичних рухах.
Політична філософія середньовічного Сходу. Розвиток політичної думки в країнах Сходу в середні віки проходив під значним впливом античної культури та філософії.
Основною проблемою філософсько-духовного і політичного життя в ісламській культурі стала проблема співвідношення релігії та філософії. Окремі мусульманські богослови ще у VIII—IX ст. намагалися розробити релігійну філософію, засновану на символіко-алегоричному тлумаченні Корану Але основна маса «людей релігії» дуже обережно і насторожено ставилась до раціоналістичних підходів вирішення проблем в ісламі.
Теоретики релігійної філософії ісламу то піддавалися утискам і гонінням, то підтримувалися властями. І лише в X ст. калам — теоретичне ісламське богослов'я (аналогічне християнській схоластиці) — отримав визнання і порівняно широке розповсюдження. З цього часу поряд з каланом успішно конкурує другий напрям, мислителі якого намагаються осмислити природу і суспільство за працями античних авторів, зокрема Арістотеля. Оригінально використовуючи їхні ідеї, чимало мислителів намагалися позбавити Аллаха функцій безпосереднього творця і правителя. Повертаючись до ідей Арістотеля, вони фактично доходили висновку про вічність і світу, і Бога, про незалежність світу від Бога тощо. Неоплатонічне вчення про еманацію та ідеал Арістотеля — множинність космічних сфер — давали їм змогу максимально віддалити Бога від природи та людини і таким чином порушити фаталізм мусульманського віровчення.
Вони вчили, що Бог пізнає лише всезагальне, що він діє на основі не волі, а розуму і впливає лише на ті сфери, які найближчі до нього. Внаслідок цього сфера індивідуальних речей і подій природно-людського світу залишалася лише в опосередкованій залежності від божественної могутності.
Серед інших важливих ідей, сформульованих мусульманськими мислителями, слід назвати започатковану концепцію «двох істин». Згідно з нею, одна й та сама істина може бути виражена в абстрактно-догматичній формі Корану — для мас ві-
руючих і в філософській формі — для невеликої кількості найбільш підготовленої в науковому плані осіб. А це, в свою чергу, засвідчувало про започаткування конфлікту між філософською думкою і мусульманською теологією.
Серед мусульманських філософів, у працях яких простежується спроба вирішити проблему співвідношення релігії і філософії, слід назвати «першого філософа арабів» — середньоазіатського тюрка альФарабі (870—950).
Широку популярність Фарабі принесли його коментарі праць Арьістотеля (у зв'язку з цим ще за його життя йому було присвоєно почесне ім'я «Арістотеля Сходу», «другого вчителя»).
АльФарабі виходив з того, що істина досліджується філософією через «доказові роздуми». Але філософів, яким доступне істинне знання, небагато. Більша частина людей зайнята повсякденною працею і здатна набути знання лише через «поетичні» і «риторичні» образи та висловлювання. Тому для широкого загалу необхідна така релігія, яка оперує образами та розповідями і є дуже важливим політичним мистецтвом, без якого не може існувати суспільство.
АльФарабі, як і античні мислителі, намагається викласти проект ідеального суспільства у своєму тлумаченні. Суспільства він класифікує на: великі — об'єднання всіх людей і народів, населення Землі; середні — суспільства окремих народів; малі — об'єднання людей в окремі міста. Взявши за вихідні моральні категорії добро, зло, ставлення до праці, він поділяє міста-держави на добродійні, колективні та не-віглаські.
У добродійних містах-державах суспільне життя побудоване за принципом високої моральності людей, які, допомагаючи один одному, досягають щастя.
АльФарабі характеризує п'ять основних прошарків населення в добродійному місті-державі: 1) мудреці та інші гідні особи; 2) «люди релігії», поети, музиканти, літописці; 3) рахівники, геометри, лікарі, астрологи; 4) воїни-ратники, стражники і т. ін.; 5) багаті люди, землероби, тваринники, купці тощо. У добродійній державі всі ці прошарки населення пов'язані дружбою, взаємними інтересами, справедливим ставленням один до одного. Добродійне місто очолює філософ-правитель, який спроможний пізнати начала, які лежать в основі природи і суспільства, та передати ці знання населенню в образно-символічній (тобто релігійній) формі.
Що ж до політичного устрою, АльФарабі брав за основу мусульманську общину як скріплене шаріатом територіальне об'єднання віруючих. Морально-релігійні якості общини альФарабі виводив згідно з ідеальним містом-державою Платона.