Функції політичної культури. 1 страница

Стародавній Єгипет

— У них пропагується ідея божественності державної влади (фараони—сини бога Ра).

— Суспільство представляється у вигляді піраміди, верхівкою якої є боги і фараони, а підніжжя — народ; між ними — жреці, знать і чиновники.

— Цікавими є повчання, що стосуються і володарів країни, і простих людей: не зловживати владою, приборкувати в собі корисливі прагнення, поважати старших, не грабувати бідних, не ображати слабких та ін.

Стародавня Іудея

— Стародавні пророки започаткували ідею про договірне походження держави: Бог перебуває в особливих договірних стосунках з єврейським народом, є його провідником і царем, законодавцем і суддею.

— Засади нового суспільного ладу сформовані у Заповідях Божих (Кодексі Мойсея).

— У Біблії є перші відомості про параполітичні партії та угруповання (книжників, есенів, садукеїв, фарисеїв), висловлені ідеї, які стосуються прав і свобод людини та громадянина

Розквіту політична думка в Давньому Китаї досягла в другій половині І тис. до н. е. Найпомітніший серед мислителів — великий мораліст Конфуцій (551—479 до н. e.), вчення якого назвали конфуціанство. Концепція Конфуція містить засади «правильного державного управління», конкретні поради правителям щодо завоювання довір'я народу, мистецтва комунікації; обґрунтовує стрижневі принципи управління суспільством, забезпечення всезагального щастя. Вважаючи людей рівноправними від природи, Конфуцій ніколи не був демократом. Він вчив, що трудящих треба відмежовувати від панівної верстви, а жінок ставив значно нижче чоловіків. Йому не подобалося політичне управління за допомогою писаних законів. Він надавав перевагу управлінню на основі вдосконалення людської природи, а покарання закликав замінити вихованням. Конфуціанство з II ст. до н. е. до 913 p. н. е. було офіційною ідеологією Китаю, хоч на ньому давньокитайська політична думка не замикалася.

Другу її течію — моїзм —заснував Мо Цзи (479— 400 до н. e.). Однойменний трактат містив обґрунтування теорії виникнення держави, ідею федеративного устрою, принципи державного управління, пропозиції щодо створення жорсткої адміністративної структури, концепцію поєднання заохочення і покарання як важеля державного адміністрування, політичну доктрину «всезагальної рівновеликості» — казарменого рівноправ'я, залочаткування егалітаризму (зрівнялівки) у соціально-політичних відносинах.

Провідником третьої течії — легізму — був Шан Ян (400—338 до н. e.). У трактаті «Шан цзюнь шу» він обґрунтовує державу як абсолютну інституцію, найвищу мету і вінець діяльності людини, велетенську безжалісну машину примусу, а право, закон — як найефективніший засіб досягнення такої мети. Головні риси закону — верховенство, універсальність, жорстокість, обов'язковість для всіх. Основні методи побудови держави (деспотичної) — матеріальне стимулювання власників, спрямованість їх на землеробство і скасування другорядних занять, «зрівняння майна» (заохочення бідних до набуття власності, а багатих — до добровільної передачі частини майна бідним), застосування нагород і покарань з перевагою покарань.

Четверта течія давньокитайської політичної думки — даосизм. Його постулати викладені напівлегендарним мислителем Лао Цзи в трактаті «Даоде цзінь» (III ст. до н. е.). Згідно з ученням, Дао — найвищий (безликий) абсолют. Держава, суспільство і людина — природна частина Дао і космосу» Всі вони підпорядковуються законам вічності. Цивілізація та її надбання — це штучні утворення, що протистоять природному. Істинна мудрість — затворництво, відмова від усього штучного. Держава повинна бути маленькою державою-селом, а народ — безграмотним, що дасть змогу зробити головними методами державного управління «мудрість простоти», засновану не на знаннях, а на інтуїції та інертності адміністрації.

Стародавній Китай.

Давньокитайські мислителі першими в історії політичної думки почали відходити від міфічного світорозуміння до раціональних політичних доктрин на земній людській основі.
Батько давньокитайської політичної думки Чхоу-гуна (XI—X ст. до Христа) стверджував, що мандат володаря Небо надає тому, хто втілює у своїй особі найбільшу кількість «де» (чеснот, благодаті, справедливості).
У І тисячолітті до Христа в Китаї сформувались такі течії політичної думки:

1) конфуціанство (Конфуцій, базуючись на моральних засадах, розробив концепцію правильного державного правління Він розвивав патріархально-патерналістську концепцію держави, відповідно до якої держава виступає як велика сім'я. Влада правителя в державі є такою, як влада батька в сім'ї, а відносини правителів і підданих нагадують сімейні відносини, де молодші залежать від старших. Правитель є "сином неба", його влада має божественне походження, але вона залишається божественною доти, доки він править "розумно", наслідуючи шлях, вказаний Богом.);

2)моїзм (Вона відрізнялася згуртованою організацією і суворою дисципліною під керівництвом Мо-цзи. Мо-цзи обгрунтував концепцію формування держави через укладення суспільного договору; сформулював ідеї щодо необхідності жорстокої адміністративної структури в суспільному організмі);

3) легізм (Шан-Ян твердить, що держава— найвища мета діяльності людини, а закон — найефективніший засіб досягнення цієї мети. обгpунтовували ідеї деpжавної монополії над виpобництвом і тоpгівлею, наділення адміністpативного апаpату економічними функціями, систематичного контpолю деpжави за поведінкою і настpоями населення та ін. Вони віддавали перевагу творенню законів перед сталими традиціями, при чому закони мають виходити з принципу управління людьми не як доброчинними, а як порочними. Виступаючи своєрідною партією порядку, вони стверджували, що в зразково керованій державі має бути багато покарань і мало нагород, при цьому покарання повинні бути суворими, а ранги шляхетності – почесними; нагороди – незначними, а кари – такими, що примушують тремтіти.);

4) даосизм (Лао-цзи переконував, що держава, суспільство і людина як природні частки Дао і Космосу підпорядковуються законам вічності. Тому головний метод державного управління — «мудрість простоти» — створення правителем умов для природного розвитку суспільства без штучного підштовхування процесів державою)

3. Класичний етап в історії розвитку політичних вчень стародавньої Греції характеризується розвитком політичної думки, якому сприяли розвиток емпіріко-теоретичного підходу та поглиблення соціального аналізу політичних проблем. На перший план виходить саме раціональна інтерпретація політичних явищ. Цей етап пов'язаний, перш за все, з такими його представниками, як Сократ, Платон і Арістотель.

Сократ - видатний мислитель, що залишив глибокий слід у розвитку політико-правової думки. Дві його головні ідеї мають особливе значення. По-перше, це відношення до закону. Сократ був принциповим прихильником законності. На його думку законність повинна збігатися зі справедливістю й у суспільстві повинні панувати не сила і примус. а чеснота і справедливість.

По-друге, Сократ вважав, що в керуванні державою верховенство повинно бути за знанням, інтелектом, правити повинні знаючі. Ця вимога, що резюмує Ідеальні уявлення Сократа про розумно-справедливі початки держави, ставиться до всіх політичних форм. До інших відомих ідей Сократа належить його вимога дотримання законів. Він поділив закони на божественні, незалежні від волі людей, людські. І ті й інші закони вимагають послуху, тому що законне і справедливе - одне й те саме.

Основними політичними працями Платона є "Держава" та "Закони". Він запропонував концепцію ідеальної держави, сутність якої полягає у виконанні громадянином тільки тих обов'язків, які приписані йому, не роблячи нічого такого, що є обов'язком інших. Тобто відеальній державі кожен повинен займатися своєю справою. Отже, Платон уперше запропонував суспільний розподіл праці та обов'язків.

Ідеалом для Платона було аристократичне суспільство на чолі з філософами, які знають, як керувати державою. Завдяки цьому в державі існує чіткий порядок. Він протиставляв аристократію олігархії, де керують багаті прошарки. Платон також виступав з критикою рабовласницької демократії, оскільки вважав, що вона може трансформуватися у тиранію. Це означає, що свобода для однієї людини може перетворитися у надмірну владу, а для іншої – у рабство.

Подальший розвиток політичної думки Стародавньої Греції пов'язаний з Арістотелем (384 - 322 рр. до н.е.). Він визначив людину як істоту політичну, оскільки якщо людина живе поза державою, то вона або недорозвинена в моральному сенсі істота, або надлюдина. Тобто вона може реалізувати себе тільки у суспільстві і через суспільство.

Арістотель розрізняв правильні та неправильні форми державного правління. До правильних форм він відносив монархію, аристократію і політію, до неправильних – тиранію, олігархію і демократію. При правильних формах правителі діють на основі закону і задля суспільного блага, при неправильних – задля власної вигоди і всупереч закону. При цьому найправильнішою формою він вважав політію, яка, на його думку, поєднувала у собі найкращі риси олігархії і демократії (багатство і свободу) і була формою правління середнього класу.

4.Платон (427-347 рр. до н. є.) своє політичне вчення виклав головним чином у трактатах-діалогах "Держава", "Політик" і "Закони". Він розрізняв світ ідей і світ речей (явищ). Істинним буттям, на його думку, є лише світ ідей, які осягаються розумом, а сприйняті відчуттями явища не є істинними. Світ явищ не абсолютно відокремлений від світу ідей, а є його спотвореною копією, слабкою тінню. Відповідно, наявні форми держави є лише спотвореними відображеннями деякої ідеальної справедливої держави.
Ідеальну державу Платон будує за аналогією з людською душею. Трьом началам людської душі (розумному, вольовому й чуттєвому) в державі аналогічні три схожих начала - дорадче, захисне й ділове, їм відповідають три суспільних стани - правителів, воїнів і виробників. Визначальним началом душі є розумне, а тому філософи, які його втілюють своєю здатністю міркувати, покликані правити в державі. Вольове начало душі й захисне начало в державі втілюється у воїнах, які повинні підкорятися філософам. Нарешті, розумне й вольове начала управляють началом чуттєвим (ремісниками, землеробами), яке за своєю природою прагне багатства. Ідеальна держава Платона - це справедливе, засноване на законах, правління кращих. Таке правління може бути або царською владою (якщо серед правителів вирізняється хтось один найдостойніший), або аристократією, владою декількох кращих. Через недосконалість людської натури така державазміниться іншими, гіршими формами правління - тимократією, олігархією, демократією або тиранією. Замість розумного начала в державі починає панувати вольове. Це - тимократія, тобто правління, де панують честолюбство й сила. Така держава постійно воюватиме, а війна є головним джерелом суспільних бід. Війни і розбрат призводять до переродження тимократії у гіршу форму правління - олігархію. Це влада небагатьох - жадібних і багатих. Подальше зростання майнової нерівності, обурення бідних проти багатих призводять до повстання. Коли воно закінчується перемогою бідняків, ті знищують або проганяють багатіїв і встановлюють владу народу - демократію, яка є ще гіршою формою правління, ніж олігархія. З демократії виростає її продовження і протилежність - тиранія, встановлення якої означає перетворення надмірної свободи в надмірне рабство.

Погляди Арістотеля (384-322 рр. до н. є.) викладені головним чином у працях "Політика" та "Афінська політія". У центрі вчення Арістотеля перебувають проблеми походження, сутності та форми держави. Він вважав, що держава виникла не в результаті угоди між людьми на основі їх волевиявлення, а природно-історичним шляхом - із сім'ї і поселень як всеохоплююча і найдосконаліша форма спілкування людей.
Форму держави Арістотель характеризував як політичну систему, що визначається верховною владою в державі. Конкретні форми він розрізняв залежно від кількості правителів і мети, яку вони при цьому переслідують. За першою ознакою Арістотель розрізняє правління одного, правління небагатьох і правління більшості, а за другою поділяє форми правління на правильні і неправильні. У правильних формах правителі мають за мету спільне благо, а в неправильних - лише своє особисте благо. Трьома правильними формами держави виступають монархія, аристократія і політія, а трьома неправильними - тиранія, олігархія і демократія. Кожна з цих шести основних форм має свої види, залежно від комбінації формоутворюючих ознак.
Найкращою формою правління є політія, в якій влада належить більшості і здійснюється на спільне благо. У звичаях це - поміркованість, у майні - середній достаток, у правлінні - середній прошарок.

Арістотель розрізняє крайню демократію, в якій верховна влада належить народу, а не закону, і помірковану цензову демократію, засновану на примиренні багатих і бідних і пануванні закону.

5.Давньоримська політична думка продовжила грецьку традицію обґрунтування найбільш правильної форми правління, але вже з урахуванням нової політико-правової практики. В 509 р. до н.е. в Римі стверджується республіканська форма правління. Визначним представником політичної думки цього періоду і захисником республіканського правління був знаменитий римський оратор і політик Марк Тулій Цицерон.

Державу Цицерон визначає як справу, надбання (лат. res) народу (лат. populi). Звідси походить і її назва — республіка (лат. respublica). Основну причину походження держави він вбачає у вродженій потребі людей жити разом. Цицерон погоджувався з Арістотелем у тому, що держава виникла з первинного осередку суспільства (сім'ї) поступово і природним шляхом. Ще однією причиною утворення держави є необхідність охорони як приватної, так і державної власності.

Цицерон приділяв значну увагу аналізові різних форм державного правління та їх перетворень. Залежно від числа правлячих він розрізняв три простих форми правління: царську владу (монархію), владу оптиматів* (аристократію) і владу народу (демократію).

Цицерон вважає, що за можливості вибору з простих форм правління перевагу потрібно віддати царській владі, а демократію слід поставити на останнє місце. Але найкращою формою держави є змішана форма. Найважливішими достоїнствами такої держави є її міцність і правова рівність громадян.

У період утвердження в Римській імперії панування християнства значного поширення набуло вчення одного з найвидатніших ідеологів християнської церкви Августина Аврелія. Спираючись на біблейські положення, Августин усю історію людства, всі соціальні, державні і правові установи й настанови подає як наслідок гріховності людини. Людський рід у всі часи його існування він поділяє на два розряди: тих, хто живе за плотськими людськими настановами, і тих, хто живе за духовними Божими настановами

Форми державного правління Августин розрізняє залежно від обов'язків, покладених на верховну владу. Головними з них він вважає моральні й релігійні обов'язки, зокрема повагу до Бога і до людини. Несправедливого правителя, як і несправедливий народ, він називає тираном, а несправедливу аристократію — клікою. Він вважає прийнятними всі форми правління в тому разі, якщо в державі зберігаються втілена у праві справедливість і повага до релігії.

Вчення Августина набуло значного поширення і впливу. Воно відіграло важливу роль у розвитку християнських концепцій лержави, політики і права.

6.У Середньовіччі провідними політичними ідеями були концепції верховенства влади Божої та її земного втілення – влади церковної – над владою держави та окремою людиною. Так, Августин Блаженний (ІV-V ст.) у своїй праці «Про державу Божу (град Божий)» стверджував, що «град земний», тобто держава, пов'язаний із царством диявола й нічим не різниться від зграї розбійників. Вихід він вбачав у створенні «града земного» на засадах християнської моралі: всі форми правління повинні поважати Бога й людину. У праці обґрунтовано ідеї всесвітнього панування Церкви, підкорення світських начал (у тому числі науки) релігії, божественним настановам. Уся історія людства, за Августином, це грандіозне завершення задуму божественного спасіння. Місія церкви в цьому є вирішальною. Держава перетворюється на «світську руку» церкви.

Вчення Августина набуло поширення та впливу й істотно вплинуло на розвиток християнських концепцій держави, політики та права Середньовіччя.

Інший християнський мислитель Фома Аквінський (XІІІ ст.) визнавав необхідність та божествений характер держави, але підкреслював її вторинність у відношенні до церкви. Віддаючи перевагу монархії як найкращій формі правління, він ототожнював демократію з тиранією, хоча й визнавав право народу на повалення тирана (але тільки під проводом церкви). Взагалі в межах теологічного розуміння політики у названих мислителів все ж таки набували розвитку християнські ідеї рівності людей перед Богом, які втілились пізніше в концепцію природних прав людини. Фома Аквінський проголошував, що церква має стояти вище за громадянське суспільство. Головний володар на небі — Ісус Христос, на землі — Папа Римський, а тому світська влада підпорядковується владі духовній. Саме церква, виховуючи у людей почуття добра, спрямовує земне блаженство таким чином, щоб воно привело до щастя на небесах. Так Аквінський обґрунтовував гармонію двох інститутів v християнському суспільстві: церкви й держави.

7.. Епоха Відродження дала поштовх розвитку інтелектуального життя і поширенню знань. Центром Відродження стала Італія. Саме з історією цієї країни пов'язана доля Ніколо Макіавеллі.

— Італійський державний діяч та політичний мислитель, фундатор сучасної політичної теорії; започаткував виділення науки про політику в окрему галузь. Основні твори: «Государ», «Історія Флоренції», «Міркування На І декаду Тіта Лівія».

— У центр світобачення поставив людину, яка у своїй діяльності керується власними інтересами.

— Людський егоїзм вимагав створення держави як вищої сили, здатної регулювати поведінку індивідуумів.

— Державу розглядав як політичний стан суспільства (state), що характеризується певними відносинами між владою і підданими. Цей стан постійно змінюється і залежить від співвідношення сил, що борються за владу.

— Охарактеризував тенденції зміни форм влади: монархія вироджується у тиранію, аристократія — в олігархію, демократія — в анархію, анархія— в монархію. Найкраща форма влади — змішана, де різні суспільні сили врівноважують одна одну.

— Розумів політику як боротьбу за досягнення та здійснення влади. Влада повинна належати тому, хто зумів перемогти у процесі вільного змагання.

— Змалював правителя, який не звертав уваги на закони моралі під час боротьби за владу. Це стало причиною уявлення про те, що Макіавеллі начебто відстоював принцип «мета виправдовує засоби» (феномен т. з. «макіавелізму»).

— Вважав, що держава — вищий вияв людського духу, а служіння їй — мета і зміст щастя людини

Жан Боден

— Французький політичний діяч, юрист, теоретик держави — Основна праця.

— «Шість книг про республіку», в якій вперше сформульоване поняття «суверенітету» як суттєвої ознаки держави.

— Держава виникає не як результат добровільної угоди, а через завоювання та насильство.

— Основою і осередком держави є сім'я. Держава — це правове управління багатьма родинами і тим, що їм належить.

— Вище від носія суверенітету можуть бути тільки Бог і закони природи.

— Правитель мусить залишати підданим природні свободи та їх власність.

— Форма держави залежить від географічного середовища. Жителі Півночі, наприклад, розбудовують демократію та виборні монархії.

— Найкраща форма правління — обмежена законами монархія.

— Монарх — суверен, але управління країною, призначення на державні посади слід поєднувати з аристократичними та демократичними принципами

Томас Мор і Томмазо Кампанелла. Гуманізм епохи Відродження знайшов вираження у формуванні нової течії суспільної думки, що ставить питання про несправедливість соціальної нерівності, що склалася, і захищає інтереси найбезправніших верств населення - утопічного соціалізму. Ідеї нового вчення в художньо-романтичній формі виразили Томас Мор у творі "Утопія" . В перекладі "утопія" означає "місце, яке не існує". Після Мора утопічними будуть називати всі нездійсненні проекти перетворення суспільства відповідно до уявлень про ідеальний суспільний лад. Установлення відносин соціальної рівності Мор і Кампанелла пов'язували зі знищенням приватної власності, загальним обов'язком праці, з рівним розподіленням суспільних благ, їх проекти ідеального суспільного устрою, як і проект грецького філософа Платона, мали риси грубої зрівняльності і аскетизму, непослідовності (Мор зберігав рабство). Але якщо метою Платона було збереження соціальної ієрархії і нерівності, аристократичне чи монархічне правління, то для Мора та Кампанелли - досягнення соціальної рівності і покращання життя простого народу. Платон же, описуючи ідеальну організацію суспільного життя, залишає без уваги стан "виробників". Відрізняються і їх уявлення про організацію політичного життя. Так, у місті Сонця функціонують народні збори (Велика рада), які обирають і контролюють посадових осіб. У той же час верховний правитель та три його радники не можуть бути звільнені народною волею. Політичний устрій на острові Утопія більш демократичний. Всі посадові особи обираються народом. Але все ж політичний ідеал Мора більше відповідає "змішаному правлінню". Поряд з народними зборами верховну владу поділяє сенат, що обирається щорічно (аристократична засада), і князь, який обирається пожиттєво (монархічна засада).

8. Політичні ідеї
— У центр світобачення поставив людину, яка у своїй діяльності керується власними інтересами.

— Людський егоїзм вимагав створення держави як вищої сили, здатної регулювати поведінку індивідуумів.

— Державу розглядав як політичний стан суспільства (state), що характеризується певними відносинами між владою і підданими. Цей стан постійно змінюється і залежить від співвідношення сил, що борються за владу.

— Охарактеризував тенденції зміни форм влади: монархія вироджується у тиранію, аристократія — в олігархію, демократія — в анархію, анархія— в монархію. Найкраща форма влади — змішана, де різні суспільні сили врівноважують одна одну.

— Розумів політику як боротьбу за досягнення та здійснення влади. Влада повинна належати тому, хто зумів перемогти у процесі вільного змагання.

— Змалював правителя, який не звертав уваги на закони моралі під час боротьби за владу. Це стало причиною уявлення про те, що Макіавеллі начебто відстоював принцип «мета виправдовує засоби» (феномен т. з. «макіавелізму»).

— Вважав, що держава — вищий вияв людського духу, а служіння їй — мета і зміст щастя людини
За Макіавеллі, доля — всемогутня, і кожен, хто приходить у це життя, рано чи пізно відчує її силу.

Релігію Макіавеллі розглядав як явище суспільного життя. Суспільство без релігії немислиме, оскільки завдяки їй забезпечується духовна єдність народу.
Політика, вважав Макіавеллі, має свою мету й закони, не залежні не лише від релігії, а й від моралі. Головним критерієм політичної діяльності, мета якої — зміцнення держави, є користь і успіх у здійсненні поставлених завдань. Політичний результат має досягатися будь-якими засобами, аж до обману й відвертого примусу.

Вирізняючи дві форми держави — монархію і республіку і відзначаючи необхідність монархії у перехідний період, Макіавеллі, проте, надавав перевагу республіці

9. Шарль -Луї Монтеск'є (1689—1755)

Політичні погляди:

— Забезпечення політичних та громадянських свобод можливе тоді, коли в державі існують незалежні одна від одної гілки влади — законодавча, виконавча, судова (саме незалежність, а не розподіл функцій стоїть на першому місці).

— Загроза свободам є й тоді, коли різні влади очолюють представники одного стану, тобто однієї партії.

— Виступив одним із засновників теорії правової держави, базуючись на ідеях географічної школи: найбільший вплив на характер правової системи держави, на «дух її законів» має клімат, який визначає характер і вдачу народу.

— На «дух законів» впливають також густота населення, економічний стан країни, віросповідання і особливо форма політичного правління.

— Принцип правління визначається почуттям, яким керуються люди. Для республіки— це доброчесність, для монархії — честь, для деспотії — страх.

— Ідеальна форма правління — аристократична монархія, оскільки демократія характеризується деспотизмом більшості

Жан-Жак Руссо (1712—1778)

— Французький філософ, письменник.

— Автор творів: «Про суспільний договір або Принципи політичного права», «Міркування про походження і причини нерівності між людьми», «Судження про вічний мир».

— Розвиток цивілізації пов'язаний з виникненням і ростом суспільної нерівності (з регресом свободи).

— Щоб зберегти майно, було створено публічну владу. Це породило політичну нерівність.

— Оскільки попередній суспільний договір був «приманкою багатих» для пригноблення бідних, уявлення про договірне походження влади в Руссо пов'язане не так з минулим, як з майбутнім.

— Перехід до стану свободи передбачає укладення справжнього суспільного договору, за яким суверенітет у державі повинен належати народові.

— Суверенітет народу проявляється у здійсненні ним законодавчої влади.

— Свобода полягає в тому, що громадяни перебувають під захистом законів і самі їх приймають.

— Оскільки народ є єдиним сувереном, немає необхідності ділити владу на законодавчу та виконавчу.

— Політична рівність громадян неможлива, поки існує майнова і соціальна нерівність.

— Принципи рівності, свободи та народного суверенітету сповна можуть бути реалізовані лише в умовах республіканського ладу

10. Томас Гоббс (1588-1649), англійський філософ XVII століття, у своєму

відомому трактаті "Левіфіан" вперше, мабуть, виклав теорію суспільного

договору у визначеній ,чіткій і раціональній формі.

На думку Гоббса, появі держави передує так називане природний стан,

стан абсолютної, нічим необмеженої свободи людей, рівних у своїх правах

і можливостях. Люди рівні між собою і в бажанні панувати, володіти тими

самими правами. Тому природний стан для Гоббса є в повному розумінні

"стан війни всіх проти всіх ". Абсолютна воля людини - прагнення до

анархії, хаосу, безперервна боротьба, в якій виправдується й убивство

людини людиною.

• ⇐ Назад
• 0
• 1
• 2
• 3
• 4
• 5
• 6
• 7
• 8
• 91011
• 12
• 13
• 14
• 15
• Далее ⇒