Рогатих, слимакоподібних прибульців
Пролог. 3
1. Блакитна планета зустрічає гостей із Зеленої системи.. 5
Мрії збуваються навіть у зелених, 7
Рогатих, слимакоподібних прибульців.. 7
Дивлячись на світ очима жаби з препараційного столу.. 11
Едвард. Дурний та геніальний.. 18
Професор і шкарпетки: усі крапки над «і».. 24
6. Відчуження
7. Досконалість, котра народжується з відчаю
Епілог
Пролог
Чого тільки не побачиш у безмежних просторах нашого Всесвіту – від народження нової зірки до загибелі цілої планетної системи! Тут тобі була сліпучо сяюча центральна зірка, як, наприклад, наше Сонце, тут вона вже перетворилась на червоного гіганта, а ще трохи – й маєш білого карлика, котрий от-от вибухне та знищить усі планети й інші космічні тіла навколо себе у радіусі не одної тисячі кілометрів.
Колись це відбувається з усіма зірками, і Зелена система[1] не стала виключенням. Її центральна зірка Іббі, котрій жителі п’ятої від неї планети поклонялися, наче божеству, врешті-решт почала помирати, вбиваючи своїм надмірним теплом так люблячих її створінь. Та все ж створіння ці насамперед були розумними, принаймні, більшість з них, отож незадовго до того дня, коли життю у Зеленій системі судилося припинити своє існування, її межі на третій космічній швидкості покинули гігантський космічний корабель «Іббі» та ледь помітний на його фоні зореліт, котрий називався так складно та зарозумно, що навіть «капітан» зорельота професор Цмок казав на нього просто: бляшанка. Окрім професора, до речі, у міжгалактичну подорож вирушив його помічник на ім’я Едвард. Удвох вони й складали екіпаж корабля.
Ясна річ, що професор та його помічник не були ані краплі схожими на землян, навіть шкіра у них була блідо-зеленого кольору, а що вже казати про інші, більш суттєві відмінності... Ось, наприклад, з кінцівок у професора Цмока були лише руки, та й ті схожі на щось середнє між ластом тюленя та щупальцем восьминога, а товстеньке тільце коротуна нагадувало тіло слимака, й оскільки ніг не було, то рухався він, ковзаючи по підлозі, хоча, на відміну від слимаків, слизького сліду за собою не залишав. Досить кумедного, зовсім не професорського вигляду надавали йому гострі стоячі вуха, наче лисичі, але без шерсті й трішки обскубані з краєчків, та невеличкі ріжки, котрі з першого погляду можна й не помітити або ж прийняти за дві ґулі.
Проте Едвард не був таким, як професор. Якщо зазирнути на декілька років у минуле, то відкриється невеличка таємниця походження помічника: він був створений у результаті експерименту. Правду кажучи, той експеримент не виправдав сподівань професора Цмока, тому що впевнений у своїй геніальності науковець прагнув створити досконалу форму життя, та при першій же спробі, як він не готувався й не старався, результатом став зелений чоловічок. Так-так, справжнісінький чоловічок з руками й, що найголовніше, ногами, але з блідо-зеленою, як у свого творця, шкірою – наслідок клонування. Незважаючи на таке вагоме досягнення, як вдосконалення тіла до появи нормальних кінцівок, з котрими можливості зеленосистемців могли б значно розширитися, професор все ж сприймав Едварда як невдалий дебют, а пізніше зробив його своїм помічником. Не марно ж працював над ним – раптом стане у пригоді? А пригоди у найближчому майбутньому пророкував собі професор ще ті…
Тож летів зореліт з невимовною назвою все далі й далі від домівки, підвищуючи швидкість аж до четвертої космічної та залишаючи позаду рідну галактику Трикутника, поки екіпаж безтурботно спочивав у камері анабіозу. Та й чого хвилюватися? Бортовий комп’ютер, на котрому були обов’язки автопілота, зробить усе, як треба: і метеоритний дощ омине, і від астероїда ухилиться, і до сусідньої галактики Чумацький Шлях доставить, де ще з п’ять десятків років тому вчені-астрономи виявили на третій планеті від центральної зірки ознаки життя. Точніше, ці ознаки самі себе виявили: постійно посилали якісь сигнали та імпульси, перебиваючи роботу надчутливих приладів станцій космічного спостереження планети №5. Мабуть, вони теж шукали розум за межами своєї галактики… а що ж робити, коли у власній його нема? Звичайно, сподіватися, що встановлять контакт з добрими прибульцями, котрі вже все вміють та знають і залюбки поділяться своїми знаннями з іншою цивілізацією.
Можливо, хтось подумав, що професор Цмок та Едвард і є тими добрими високорозвиненими прибульцями, альтруїстами та волонтерами, котрі хочуть співпрацювати з людством, але це зовсім не так. Пан професор переслідував дещо інші цілі. Він узагалі не планував «світитися» на Землі, а від людства йому був потрібен лише один його представник, щоб нарешті довести свій мегаважливий експеримент до кінця.
1. Блакитна планета зустрічає гостей із Зеленої системи
Per astra ad terra
(Через зірки до Землі)
«Сонячна система. Зореліт прямує до третьої від центральної зірки планети», – радісно сповістив бортовий комп’ютер. Проте похвалити його за більш-менш вдалий переліт з однієї галактики до іншої було нікому: камери анабіозу виконували свою роботу краще нікуди, й професор та його помічник спали міцним здоровим сном. Звісно, комп’ютеру це було відомо, адже саме він мав відключити камери, щойно зореліт опиниться у пункті призначення, але така вже зеленосистемська техніка – як і її творці честолюбива, особливо коли справа йде про власні досягнення. А тут цілий переліт до іншої галактики! Комп’ютеру справді було чим пишатись.
Проте бурхливі квазіемоційні процеси бортового комп’ютера не так цікаві, як думки професора Цмока, точніше, його сни. А у снах цих перепліталося минуле та майбутнє. Ні-ні, професор Цмок у жодному разі не був ясновидцем, тому його бачення майбутнього було не більше ніж мріями, де він отримував усі можливі та неможливі титули й нагороди, а потім взагалі був обраний на пост Верховного – загалом нічого конкретного, але з розмахом. Зате минуле він бачив справді ясно, наче все відбулося лише вчора. Зеленосистемці взагалі на генному рівні мають надзвичайну пам’ять, тому, мабуть, або стають вченими-винахідниками, або втрачають здоровий глузд, гублячись у нагромадженні непотрібних спогадів.
Колись давно, коли Цмока ніхто й подумати не міг назвати професором, бо він скромно ховався у тіні свого батька, великого генетика-винахідця, його відправили у невеличку розвідувальну експедицію на Землю. Не самого, звісно, а у команді, помічником помічника... в цілому, посада й обов’язки у нього були такими дріб’язковими, що Цмок міг робити, що йому заманеться. Тому й не дивно, що, коли команда капітана Льцяка, наставивши у всі сторони зброю, обережно вийшла з зорельота, Цмок також шмигнув за ними і пішов самостійно розвідувати територію, хоча краще б «сидів та не рипався», як порадив йому капітан. До речі, час для прильоту капітан Льцяк обрав далеко не найвдаліший, зате двадцять шість контейнерів зброї прихопив, на його думку, не марно: на планеті Земля була у розпалі Друга світова війна, та ще й без того налякані ворожою планетою прибульці висадилися у самому Берліні. Прибульців хоч і захищали спеціальні камуфляжні костюми, котрі допомагали непомітно пройтись вулицями, та все одно не було ніякої гарантії, що ця прогулянка залишиться без жертв з обох сторін. Тому, обійшовши навкруги зорельота та прихопивши якесь обідране та смердюче створіння, котре, наче, ще подавало ознаки життя, розвідувальна команда поспішила покинути це жахливе місце, зробивши пізніше помітку на координатах планети: «Небезпечно для життя!». Але просто так полетіти їм не вдалося, тому що Цмок… зник.
Насправді ж молодий прибулець пішов на дивні голосні звуки, що доносилися з площі, хоча те, що це площа, Цмок зрозумів вже потім, а до того просто чимчикував на звук.
Друга світова війна. Берлін. Натовп у центрі міста. Німецьку лайку стоячих на площі один у одного мало не на голові жителів міста перекрикує не більш милозвучна промова… Адольфа Гітлера. І десь у цьому божевільному натовпі, роззявивши рота та нагостривши вуха, стоїть маленький товстенький чоловічок, котрого через камуфляжний костюм або взагалі не помічають, або приймають за дитину. Мабуть, саме ці події послужили найбільшій травмі психіці Цмока. Інакше як пояснити те, що, як тільки він прибув додому, приклеїв собі над очима та під носом квадратики з волосся[2] й почав поводити себе гордовито, неначе перейшов на вищий ступінь еволюції? Окрім цього він усерйоз зацікавився генетикою, і це неабияк роздратувало його батька, котрий, знаючи вдачу сина, був упевнений у провалі кожної ідеї Цмока. А хіба потрібен геніальному генетику-винахідцю, мало не кращому в усій Зеленій системі, син-посміховисько? Він тоді так і сказав сину: «Не лізь у генетику. Сиди собі у помічниках помічників та не рипайся».
Тож найкращою порадою у допрофесорському житті Цмока завжди було «сиди та не рипайся», і, можливо, якби він хоч раз прислухався, то життя багатьох створінь його рідної системи, двох людей з Землі та однієї тваринки з віддаленої галактики склалися б куди менш трагічно.
І ось Цмок, тепер уже професор, вдруге летить на Землю. У його барвистих снах про майбутнє він (серед усього іншого, втім, не менш приємного) – бог нової, досконалої істоти. Але справжній Бог, творець таких далеких від ідеалу створінь, як ті ж люди чи жителі Зеленої системи, звик псувати плани тим, хто цілиться надто високо.
«Камери анабіозу №1 та №2 вимкнуто. Здійснюю посадку», – вже зовсім непристойно радісно повідомив бортовий комп’ютер та, не кваплячись пролетівши атмосферу Землі, прилаштував невидимий зореліт над клумбою на одній з площ сучасного Берліна.
2. Мрії збуваються навіть у зелених,
рогатих, слимакоподібних прибульців
Ми прокинулись о шостій, розсунули штори й відразу збагнули:
день для побачення з кенгуру – найліпший.
«Хороший день для кенгуру», Харукі Муракамі
Легкий вітерець похитував квітки на клумбі. Їх пишні, щойно розквітлі бутони з усіх сил тягнулися до сонця, котре чомусь припинило зігрівати. Ось воно – жовте, яскраве, але нічого більше. Наче намальоване. Наче щось прозоро-невидиме затулило його. Квіти, мабуть, дуже засмутились через це. Та далі сталося те, що викликало б у рослин, якби їх почуття могли бути настільки глибинними, що й у людей, повну депресію: кросівки 42-го розміру нахабно придавили декількох з них. А потім ще й ще, прокладаючи собі стежку навпростець через клумбу.
Хлопця, володаря цих фатальних кросівок, звали Томом. Він жахливо запізнювався на лекцію, тож йому було далеко не до того, щоб звертати увагу на такі дрібниці, як з десяток зім’ятих чорнобривців та довічна ненависть представників Ґрінпісу. Том цілеспрямовано біг до університету, весь час поправляючи лямку чималого рюкзака за його спиною та щоразу лаючись через те, що зранку не встиг перев’язати шнурки й тепер вузлик на лівому кросівку розв’язався, створюючи небезпечну ситуацію «впав – отямився – гіпс». Рідкі перехожі, котрі також поспішали на місце роботи чи навчання, але ж не таким божевільним темпом, шарахалися від хлопця.
Несподівано відносну тишу вулиці порушило голосне тренькання, і Том з помітним роздратуванням почав шукати у бездонних кишенях свій мобільник, як завжди не бажаючий даватися господарю до рук просто так.
– Чого тобі?! – нетерпляче запитав Том, врешті-решт подолавши безглуздий супротив мобільника.
Зі слухавки доносився радісний голос його одногрупника Мартіна, котрий сповіщав, що:
– Кох поїхав на якусь важливу конференцію, а заміну нема кому провести!
Том різко зупинився та з полегшенням видихнув.
– … заб’ємо на фізкультуру й погуляємо! Ти з нами? – продовжував радіти зайвому вихідному Мартін.
– Йдіть до біса з вашим гулянням, я краще відісплюся, – відповів хлопець та відімкнувся.
Дисплей мобільного телефону ображено блимнув та погас, ніби це з ним Том так грубо закінчив розмову, а з динаміка почулось тихеньке «пі» й сталося те, через що у кожному другому трилері безславно гинуть персонажі: акумулятор повністю розрядився.
«Ну й добре, – з полегшенням подумав Том, – най тепер хоч у рейку дзвонять, а я маю намір відпочити. З цим навчанням навіть до туалету сходити ніколи... стоп, туалет!»
І справді, бідний хлопчина так поспішав, що не встиг не те що перев’язати шнурки, а й поснідати та справити природну ранкову потребу організму. Озирнувшись навкруги, він побачив на сусідній вулиці знайоме кафе й попрямував до нього.
Тому потрібно було лишень перейти дорогу, щоб нарешті відчути себе повноцінно щасливим студентом, котрому, мабуть, сам Бог за якісь давні заслуги влаштував вихідний. Але не судилося. Цей день був запланований щасливим для кого завгодно, крім Тома. Ну, ще крім десятка чорнобривців на клумбі.
Отже, Том, цього разу спокійно обходячи клумбу, а не прямуючи навпростець, відчув, як його ноги відриваються від тротуару. Років вісім назад він би у захваті закричав: «Дивіться! Я вмію літати!», але з віком людина накопичує не тільки досвід та розум, а й скептичне ставлення до всього, що хоч трішки виходить за рамки нормального, тому хлопець перелякано сіпнувся й подивися на свої ноги. А вони стояли на повітрі у двадцяти сантиметрах від землі. Ще й через оте сіпання Том ураз опинився під кутом близько 130 градусів. Перелякано кліпаючи очима, він спробував вирівнятись, махнув руками, потім підігнув коліна й взагалі повис догори ногами… та навіть таке незавидне положення – ніщо у зрівнянні з подальшим.
Згори почувся шурхіт, і над висячим у повітрі хлопцем нависло якесь велетенське створіння, вмить затуливши весь пейзаж своїм чорно-сіро-ржавим гострокутим тілом. Воно не висіло, як і Том, безпомічно дриґаючись без діючої на нього гравітації, а твердо стояло на землі. Навіть занадто твердо, залишаючи на асфальті добрячі тріщини. Том зі свого положення зміг розгледіти лише дві металеві ноги, як у роботів зі старих фантастичних фільмів.
Раптом його власні ноги щось міцно стисло, підкинуло вгору, й Том, влетівши в темряву, втратив свідомість. Не за власною волею, до речі. Йому куди більше хотілось залишатись при тямі та розібратися, з якого це такого дива сила тяжіння дала збій і що за диво-металолом схопив його.
Едвард не знав, куди ховатись від професора. З одного боку, той наче бісився, що довелось випускати за застряглим у телепорті землянином робота, з іншої – перебував у якійсь божевільній ейфорії від вдалого «полювання». Тому Едвард, навіть знаючи те, що зараз може знадобитися його допомога, щоб розмістити землянина та провести деякі початкові аналізи, намагався знаходитися якомога далі від професора. Але спроба відстрочити неминуче добігла кінця незадовго після початку.
– Едварде, вас хоче бачити професор, – донісся до Едварда ввічливий голос бортового комп’ютера, але він і вухом не повів. – Едварде, припиніть прикидатися фікусом, – знову залунало з динаміка.
– Чого? – у Едварда мало очі на лоба не полізли.
– Фікус – прикраса інтер’єра, котрою люди полюбляють прикидатися, коли до них звертаються, – пояснив комп’ютер і гордовито додав: – Під час сканування місцевості було записано багато цікавих речей. Це допоможе створити комфортні умови для земної форми життя.
– Еге ж, ще й комфорт їй, – пробурмотів Едвард, згадуючи свою комірку на цьому зорельоті. Швидше б професор закінчив свій експеримент та полетів до «Іббі» – цей величезний, навіть гігантський космічний корабель слугував домівкою для п’яти мільйонів восьмиста тисяч сімдесяти двох жителів планети №5 Зеленої системи, поки вони не відшукають нову планету, придатну для заселення, й кожен з цих п’яти мільйонів восьмиста тисяч сімдесяти двох мав власне просторе житло, про котре так мріяв Едвард. Єдине, що більш-менш втішало його – близьке до комірки розташування холодильної камери, на котру можна таємно робити нальоти та заїдати стрес консервами.
– Едварде, професор розгнівається.
Із тяжким зітханням та виразом прибульця, що йде на ешафот, Едвард відірвав себе від такого м’якенького та зручного крісла у кутку й потихеньку почимчикував до дверей:
– То де ж прохвесор?
– У лабораторії, звісно, – хмикнув комп’ютер.
У професора Цмока було невеличке щастя, котрим йому кортіло негайно поділитися. Це щастя було цілком здорове, рівно метр вісімдесят п’ять заввишки, вагою у шістдесят три кілограми, з невідомими зеленосистемській науці відростками на голові, до котрих професор побоявся торкатись навіть пінцетом, та на ім’я Том. Останнього професор, звісно, поки що не знав, бо таку річ ніяким пристроєм не виміряєш, а сам хлопець був не у тому стані, щоб вступати з інопланетянами у діалог.
Дізнавшись про отриманий (тобто викрадений) матеріал для експерименту все, що могло знадобитися, професор дещо розгубився: а якщо на цій бляшанці щось піде не так, адже знадобиться купа енергії? Він пообіцяв собі прилетіти на «Іббі» зі своїм досконалим створінням, щоб усі схилилися перед його величною геніальністю, тому й мови бути не могло про те, щоб зайнятися експериментом вже на кораблі. Бортовий комп’ютер запевняв, що зорельоту під силу витримати міжгалактичні перельоти та ще й експеримент такого масштабу, як у професора. Заспокоївши себе тим, що комп’ютеру брехати нема навіщо, професор Цмок збадьорився та рішуче налаштувався на другий крок до створення ідеалу. І для цього йому конче знадобився Едвард, без котрого, взагалі-то, у будь-якому випадку не обійшлося б.
Саме з Едвардом професор вирішив поділитися своїм щастям, тобто звалити його на помічника.
– Чи будеш ти мене слухатися, йолопе? – гримнув він на нього, ледве помічник прошмигнув до лабораторії. – Якщо так і далі піде… якщо мій експеримент провалиться через тебе, то я перетворю тебе… на шкарпетку!
Едвард неврастенічно смикнувся. Шкарпетки – це найжахливіше.
– Ти взагалі звідсіля виходити не повинен, а мені доводиться шукати тебе по всьому зорельоту! – продовжував біситися професор. Однак його запалу надовго не вистачило, і через півгодини Едвард стусаном був підштовхнутий до просторої кубічної камери з міцного та прозорого матеріалу, який люди прийняли б за скло, і отримав доручення: – Мені пощастило здобути особу чоловічої статі. Проаналізуй його ДНК, визнач гени, що викликають сумніви, візьми зразки тканин та проведи тести на сумісність… І обов’язково досліди оті штукенції, – закінчив професор, з ледве помітним острахом вказавши на волосся міцно сплячого Тома, – вони можуть виявитися небезпечними.
Залишивши закляклого перед камерою помічника наодинці з людиною, професор попрямував до сусідньої лабораторії, де у трьох прозорих кубічних камерах сиділи чи лежали ще три форми життя: дві з Зеленої системи, з першої планети та супутника одинадцятої, третя ж була нещодавно привезена на замовлення контрабандою з бозна-якої галактики. Ніхто з-поміж них не мав хоч якого-небудь інтелекту, проте були деякі інші характеристики, в котрих професор вбачав необхідність для створення ідеалу. Ці три створіння, варто було професору Цмоку увійти до лабораторії, відразу заметушилися та почали кожен по-своєму виказувати своє відношення до свого мучителя: навіть ховрахів іноді випускають розім’яти лапки по оселі, а вони, скільки пам’ятають своє перебування у ласто-щупальцях професора, завжди сидять у камері. Але професора Цмока ніколи не цікавили тонкощі утримання домашніх тваринок, тим паче інопланетних та іншогалактичних, тому він, як завжди, невдоволено зиркнув на камери та зайнявся своїми справами, попередньо налаштувавши звукоізоляцію камер на максимум. Наразі його бентежила та легкість, з якою він усе провернув на Землі. Жителі Зеленої системи також знають, що коли вдача ні з того ні з сього повертається обличчям, то це тільки для того, щоб перевірити, чи не врізав її клієнт дуба за час очікування. Тож професор вирішив бути насторожі, особливо з тими… тими… він ще не вигадав назву для щупалець незрозумілого паразита на голові землянина, з котрим той вступив у симбіоз. Але обов’язково вигадає. А ще – як він раніше не подумав! – потрібно вирішити, яке ім’я дасть досконалій істоті. Воно також обов’язково повинне бути досконалим.