Філософія: уявна й реальна

Тема 3. Філософія й життя

 

1. Філософія: уявна й реальна;

2. Теоретична філософія;

3. Практична філософія;

4. Теорія та практика у філософії й житті.

 

Філософія: уявна й реальна

 

Що таке філософія? Чим вона представляється й чим вона є насправді?

 

У свідомості сучасного обивателя, поняття філософії зазвичай асоціюється з чимось туманним й незрозумілим, або просто пустопорожньою балаканиною, позбавленою змістовності й глибини смислу, що є лише «голою теорією», «грою у слова», «зарозумілими мудруваннями», – що, втім, ніяк не пов’язана з реальним життям. Відповідно й ніякої користі від філософії обиватель не бачить, а тому відкидає її, вважаючи, що займатися філософією це не що інше як марнувати час. Філософи ж, зазвичай, на думку обивателя, – це люди що марно й дурно гають свій час – «витають у хмарах», десь «в емпіреях» («місце» для філістерської свідомості далеке й незрозуміле, та ще й з незрозумілою назвою)...

 

Такий філістерський погляд на філософію й філософів не новий. З’явився він, мабуть, одночасно з самою філософією. Принаймні, маємо свідчення (чи радше такий собі анекдот) вже щодо Талеса[1], котрий традиційно вважається першим грецьким філософом.

 

Платон у своєму діалозі «Теайтет», устами Сократа, розповідає історію (реальну чи уявну) про те, як одного разу, Талес, будучи вже у похилому віці, вийшов уночі для спостереження за небесними світилами, задивився у гору, на небо й впав у колодязь, просто його не помітивши (за іншою версією – він падає до ями чи рову). Дивлячись на це, «якась фракійка, гарненька й жвава служниця, почала над ним глузувати, що він ніби прагне знати, що на небі, проте, того, що поруч, під ногами не помічає». «Це глузування, – говорить Платон, – стосується всіх, хто провадить своє життя у заняттях філософією»[2].

Звичайно, можна сказати, що такий погляд – це погляд людей, котрі не мають прямого стосунку до філософії, не розуміють ані її природи, ані її сенсу. Таке міркування про філософію ґрунтується на гадці, а не на справжньому й дійсному знанні, а отже є радше далекими від істини твердженнями профанів, ніж констатацією дійсного стану речей. Наприклад, той же Талес з Мілету, як відомо, колись проявив дивовижну кмітливість у життєвих справах, що стосувалися безпосередньо того, що так цінить буденна свідомість – здатності до збагачення[3].

 

Проте, якщо обираємо саме філософський підхід, набагато важливішим є саме розібратися, зрозуміти, а не просто «відмахнутися»: чому так відбувається? Чи дійсно, ті закиди, які робить філософії буденна свідомість мають свої підстави, чи є безпідставними, є непорозумінням, що виходить з чистого упередження?

 

По-перше, насправді, буденній свідомості, доволі часто (щоб не сказати завжди), бракує витонченості – дуже часто вона не може відрізнити справжню річ від підробки, або навіть розрізнити речі, схожі за своїми зовнішніми ознаками, а тому, можна припуститися думки, що вона часто називає філософією те, що нею не є.

 

По-друге, буденній свідомості також бракує і глибини – вона все бачить поверхнево. Саме тому будь-які її уявлення не сягають глибини, є поверхневими, а отже, є радше схемою, ніж реальним розумінням дійсності речі, про яку вона насмілюється говорити.

 

По-третє, потрібно сказати, що буденна свідомість іноді, все ж таки, дійсно інтуїтивно схоплює саму сутність речі чи явища, проте, не завжди є достатньо вправною у інтерпретації, схоплених нею феноменів; а тому, так би мовити «викривлення дійсності» буденною свідомістю відбувається на стільки на рівні сприйняття – схоплення, скільки на рівні інтерпретації, тобто не на рівні сприйняття, а на рівні тлумачення.

 

Те саме, як здається, відбувається й з її сприйняттям філософії – буденна свідомість тільки думає, що знає, що таке філософія, насправді ж навіть не здогадується чим філософія є насправді, що таке реальна філософія. Буденна свідомість створює (й палко кохає) стереотипи, уявні образи – має вона такий образ й щодо філософії. Проте, чи відповідає цей образ дійсності? Чи не є він лише плодом уяви, при чому хибним, «химерою», що не має ніяких підстав у дійсності, або якщо й має, то відображає цю дійсність у викривленому вигляді.

 

Аристотель говорить, що філософія починається зі здивування[4]. Причиною цього здивування є відкриття людиною відмінного від себе й її попереднього досвіду, того, що виходить за межі узвичаєного, тієї буденної картини світу, яка є відомою людині, а отже сприймалася нею як звичайний, а отже й нормальний стан речей. Тобто, можна сказати, що філософія починається з конфлікту між тим, що людина думала про світ, й тим, яким він виявився насправді – цей конфлікт світогляду й дійсної реальності і є причиною подиву.

 

В основі цього конфлікту лежить філософське прозріння, тобто ніби миттєве осяяння, що відбувається у той момент, коли людина відкривається на невідоме, на таємницю. А отже, у своєму висхідному пункті, філософія є безпосередньою спробою дошукатися причини того, що викликало здивування, проникнути під покров цієї таємниці, розчаклувати її, зробити прозорою й зрозумілою для людського розуму.

 

У своїй конкретності, нерозуміння й незнання, зазвичай, усвідомлюються як проблема[5], що потребує розв’язання й пошук засобів розв’язання відкриває все більш широке поле невідомого, що врешті решт веде людину до усвідомлення меж власної компетенції – відкриття Незбагненного[6], що у свою чергу приводить щиросердого шукача до ідеї вченого незнання[7].

 

Ствердження ідеї вченого незнання уможливлює неупереджене дослідження[8], відкриваючи шлях до істинного осягнення природи світу, речей й, зрештою, й самого дослідника, відкриваючи йому, незнаний до того горизонт безкінечної перспективи.

 

Вчене незнання веде до вченого запитування – постановки філософських питань, що потребують відповіді. Це вчене запитування, пошук відповіді на нього та найбільш вдалих і точних форм запитування й відповіді і є справжня філософія.

 

Відповідь, зазвичай, має характер твердження, що стверджує або заперечує певний стан речей[9].

 

Тобто знання може бути здобуте й здобувається у подвійний спосіб. По-перше, це шлях стверджень[10] – через наречення імен, категоріально-описові визначення речі. Кожне ім’я має на меті визначення місця конкретної речі у її стосунку до інших речей чи фактів, тобто певну систематизацію. По-друге, знання можна також здобути шляхом заперечення[11], тобто твердження, що заперечує подібність речі чи факту до тих, які нам вже відомі.

 

Можна сказати, що твердження має на меті прояснення тотожності чи нетотожності речей, виявлення їх фактичної даності, тобто встановлення безпосередніх фактів; сумнів[12] – є нормальною, людською реакцією на будь-яке стороннє твердження – твердження іншого. Саме з факту філософського сумніву народжується філософська критика, що намагається здійснити перевірку вірності й істинності філософських тверджень.

 

Тобто, бачимо, що філософію, яка, як відомо, народжується з намагання людини осягнути життя, зрозуміти його природу, збагнути приховані смисли Універсуму, у будь якому з своїх проявів, – догматичному, скептичному та критичному, – менш за все можна звинувачувати у втраті зв’язку з дійсністю, відриві від реалій дійсного й сучасного їй життя.

 

Свого часу, ще Аристотель зауважив, що людина поєднує у собі три фундаментальні душевні сили: чуттєвість, ум і прагнення[13], що лежать в основі її пізнавальних здібностей.

 

Сфера чуттєвості є радше зовнішнім (пов’язаним безпосередньо зі сферою людської тілесності й скерованим назовні) виміром людської екзистенції, тобто такою, що пов’язує людину з зовнішнім світом (зовнішнім, щодо її свідомості), тоді як ум та прагнення є внутрішніми. Тому, саме ум і прагнення є двома силами, котрі виступають джерелом двох фундаментальних можливостей суто людського існування: 1) можливості теоретичного осягнення дійсності; та 2) можливості практичної діяльності.

 

А відповідно до цього, філософія, як принципово людський спосіб осягнення буття, логічно розпадається на дві частини: теоретичну й практичну. Отже, ми можемо говорити про теоретичну філософію й практичну філософію: перша з яких спрямована на пізнання самих фундаментальних принципів буття, тоді як друга – принципів людської діяльності.

 

Проте, на рівні філософування, це розділення долається – теоретична та практична філософія постають перед нами у нероздільній дійсності філософуючого суб’єкту, формуючи цільну будівлю філософії.

 

Теоретична філософія

 

Метою теоретичної філософії є пізнання фундаментальних принципів буття.

 

Поняття теорії є надзвичайно значущим, дивовижно містким й змістовним[14]. У своєму центральному значенні, воно безпосередньо пов’язане з зоровим сприйняттям: теорія, у своєму первинному значенні – це споглядання[15].

 

Теоретична філософія – споглядання фундаментальних принципів сущого та мислення. Суще осягається думкою[16], тобто через мислення[17] («продуктом» якого і є думка). Відповідно до цього, можна сказати, що теоретична філософія виникає на межі фізичного та логічного, й провадить далі – шляхом абстрагування й узагальнення до найвищих й найпотаємніших засад сущого.

 

Відповідно до цього сходження, – від більш конкретного до більш загального, тобто від безпосередньої реальності предметного світу до вершин абстрактного розумового споглядання першопочатків й першопричин речей та світу, – теоретична філософія поділяється на фізику[18], математику[19] та першу філософію[20].

 

В історії філософії, розгортання теоретичної філософії відбувалося поступово.

 

Першим історичним типом філософії, за загальним визнанням, була Іонійська натурфілософія, представлена Мілетською школою, в особах Талеса з Мілету (бл. 640/624-548/545 рр. до н.е.), Анаксимандра (бл. 610-547/540 рр. до н.е.) та Анаксимена (бл. 585/560-525/502 рр. до н.е.). Головним предметом її дослідження (як свідчить й сама назва – натурфілософія або фізіологія) було дослідження природи, як першопочатку всього сущого.

 

Другим історичними типом філософії, що з’являється не набагато пізніше за перший, стала Італійська філософія, представлена Пітагором з Самосу (570-490 рр. до н.е.) та представниками заснованої ним школи – Пітагорейського союзу. Саме Пітагор та його учні[21] – у їхньому вченні про число, як першопочаток усього сущого – здійснили перехід від конкретності й чуттєвості світу речей до математичної абстракції космосу, як певного, нематеріального за своєю природою, ладу, що може бути осягнутий саме розумом (як число, міра, ритм), а не чуттям. Пізніше, вже на зорі Нового часу, відлуння цих прозрінь з новою силою прозвучить у словах Галілео Галілея (15.02.1564-08.01.1642 рр.), про те, що книга природи «написана мовою математики…»[22].

 

Певну синтезу першого та другого типів можна знайти у пізнішого представника Іонійської філософії – Геракліта з Ефесу (бл. 540-483 рр. до н.е.) у його вченні про постійну плинність й мінливість світу, та чуттєво-раціональний характер першопочатку – «вогняного λόγος-у», як «міри» всіх змін як окремих речей, так і світу в цілому.

 

Третім історичним типом філософії, котрий, врешті решт, набув характеру класичного, став тип філософії, скерований на пізнання самих засад сущого, тобто здобуття апріорного знання, що характеризується: 1) безумовною необхідністю; 2) абсолютною інтелігібільністю; 3) абсолютною достовірністю. Тобто, можна сказати, що теоретична філософія має на меті відкриття Істини.

 

Цей тип філософування пройшов доволі складний шлях емансипації, як від натурфілософії, так і від пітагорейської доктрини. Ця емансипація почалася у представників Елейської філософської школи – Ксенофана з Колофону (бл. 580/577-485/490 рр. до н.е.), Парменіда (бл. 540/520-450 рр. до н.е.), Зенона Елейського (бл. 490-430 рр. до н.е.), а остаточно здійснилася у діяльності мислителів, котрі за загальним визнанням є класиками давньогрецької філософії – Сократа (469-399 рр. до н.е.), Платона (427-347 рр. до н.е.) та Аристотеля (384-322 рр. до н.е.).

 

Представники Елейської філософської школи здійснили відкриття надзвичайної важливості – почавши з критики політеїзму давньогрецької релігії, через ствердження монотеїстичної ідеї (єдинобожжя), врешті решт, вони прийшли до відкриття сфери чистого мислення, проголосивши її тотожною зі сферою справжнього й істинного буття. Отже, починаючи від елеатів – Ксенофана, Парменіда й Зенона, у філософії стверджується ідея про те, що справжнє й істинне знання можна здобути тільки шляхом мислення.

 

З огляду на це, правильне мислення стає головним завданням філософії. Філософія перестає бути здогадкою, особистим міркуванням, гадкою – віднині метою філософії є здобуття справжнього й істинного знання.

 

Особливого ствердження це здобуває у суперечці, що виникла між софістами й Сократом. Головним предметом цієї суперечки стало питання про істину. Чи існує багато істин, що суперечать одна-одній, чи істина єдина й має необхідний, а отже й абсолютний характер?

 

Софісти були переконаними релятивістами – вірили, що істина залежить від часу, місця, особи, обставин, тощо. Зрештою, на їх погляд, істина є тільки «зручним станом речей», при якому людина «почувається комфортно». Сократ, навпаки, наполягав на всезагальному й абсолютному характері істини, стверджуючи її об’єктивно необхідний характер.

 

Сократ доводив свою правоту використовуючи метод, який він називав маєвтика[23], тобто повивальне мистецтво. Метою маєвтики було відкриття істини, шляхом поступового розкриття та прояснення понять. Це досягалося у співбесіді, через систему послідовних питань, так зване «випробування»[24]. Через систему логічних наведень й допомогу уникнути можливих помилок, Сократ ніби допомагав співрозмовнику «народити» істину, навчаючи співрозмовників мислити.

 

Головною заслугою Сократа перед всіма поколіннями наступних мислителів є відкриття ним універсальної сфери загальних понять, що підкоряються певним необхідним й загальним законам – законам мислення. Ці ж загальність й необхідність, що детермінують сферу мислення і є головними атрибутами вселенської істини, котра, у свою чергу, має всезагальний й універсальний, а отже й абсолютний характер.

 

Іншим аспектом сократівського вчення, безпосередньо дотичним до попереднього, була переконаність у тому, що справжнє знання істини, необхідно має вихід у житті – не може людина, що спізнала істину не коритися їй, не вибудовувати власне життя у відповідності до неї. В історії філософії, ця позиція здобула найменування сократівського етичного раціоналізму.

 

Знаменитий учень Сократа – Платон блискучо продовжив лінію свого вчителя. З висхідного пункту, котрим було вчення Сократа про загальні поняття та об’єктивний та необхідний характер істини, Платон розгорнув цілу філософську систему, до якої органічно увійшли й найкращі здобутки всієї попередньої філософської традиції.

 

Філософська позиція, яку зайняв Платон, в історії філософії здобула назву об’єктивного ідеалізму. Вона полягала у визнанні онтологічною основою світу – ідеї, тобто неречовинного й нечуттєвого зразку, котрий і проголошувався справжнім й істинним буттям, тоді як емпірична даність підмісячного світу являє собою лише його віддзеркалення, відбиток, рефлект у «дзеркалі» без’якісної матерії, що являла собою протилежність буття. Ідучи шляхом наміченим ще представниками Елейської школи, Платон стверджував тотожність буття та мислення, проте, робив це у дещо відмінний, особливий спосіб. Платон проголошує все відмінне від мислення таким, що не є дійсним буттям, а існує тільки в силу відносної причетності єдиному, справжньому й істинному Буттю, яке Платон називав істиною, благом й Богом.

 

Головним завданням філософа, за Платоном, є осягнення справжнього й істинного Буття. Методом платонівського філософування є діалектика. Платонівська діалектика (що багато в чому нагадує сократівську маєвтику) спрямована на досягнення особливого філософського стану – стану споглядання вічних ідей. Це стає можливим через пригадування (анамнез), що реалізується через постановку філософських питань та намагання знайти на них відповідь – співбесіду з собою чи іншим.

 

Таке відкриття сфери ідеального й споглядання вічних ідей, за Платоном, має ще й практичну цінність. Через споглядання вічних ідей, як ніхто інший, філософ стає здатний на творчість – творче поєднання, комбінування ідей, а отже й створення чогось нового, чого до того не було.

 

Отже, можна сказати, що головною заслугою платонізму є відкриття й дослідження сфери ідеального й її зв’язку з існуванням емпіричного світу, встановлення певних закономірностей їхньої взаємодії. З іншого боку, головним недоліком платонівського ідеалізму (як і будь-якого іншого різновиду ідеалізму) є його майже цілковита зацикленість на ідеальній сфері – світі ідей, з ігноруванням важливості реального світу, що проголошувався майже ілюзією.

 

Нарешті, учень Платона, Аристотель знайшов певний баланс між крайнощами, якими позначилася попередня філософія. Філософія Аристотеля, одночасно, – і потужній, геніальний, творчий синтез всіх попередніх філософських систем, і крок уперед.

 

У філософії Аристотеля знайшли своє чільне місце й устремління натурфілософів, і проби математиків, й етичний імператив та прагнення єдиної істини і блага, яким була позначена філософська діяльність Сократа, і прозріння логіків та ідеалістів – передусім Парменіда, Зенона та Платона. В історії філософії позиція Аристотеля позначається як реалізм або реалістична філософія.

 

Висхідним пунктом Аристотелевої філософії є природа – безпосередня даність природного світу, як вона представлялася іонійцям та італікам, й як і зараз вона представляється більшості людей. Природа, за Аристотелем (на протилежність логіцизму елеатів та ідеалізму Платона), не є ілюзією, а є цілком реальною дійсністю й дійсною реальністю. Людина, з одного боку, є частиною цієї природи, з іншого – може підноситися, панувати над нею, в силу наявності у неї інтелекту та волі, тобто через власне мислення та практичну діяльність.

 

Головним інструментом філософського пізнання Аристотель, подібно до Платона, вважає діалектику (логіку), хоча й розуміє її дещо відмінно.

 

Пізнання, за Аристотелем (на відміну від Платона), не є і не може бути тільки пригадуванням – пригадування не дає нового знання, а є лише актуалізацією наявного у пам’яті. Пізнання починається з чуттєвого сприйняття, котре провокує увагу, спонукає суб’єкт до пізнання, дає йому перший поштовх, кидаючи йому пізнавальний виклик. Далі відбувається акт сприйняття, в якому відбувається абстрагування, тобто акт мисленого відділення форми речі від її матерії й сприйняття суб’єктом мисленої форми речі, що закарбовується в його свідомості (умі).

 

Абстрагування є переходом від пізнання, що здійснюється у царині природи (чуттєве пізнання) до пізнання у царині людської свідомості (логічне пізнання). У царині людської свідомості відбуваються вже суто мислені, логічні операції з абстрагованими формами: вони співвідносяться з рештою відомих суб’єктові форм, відбувається їх атрибутація – відбувається розрізнення між сутністю й другорядними ознаками, визначається чим річ є за своєю сутністю, її рід та вид.

 

Тобто можна сказати, що пізнання у будь-якому разі, це певна відповідь, реакція на зміни середовища, у якому перебуває суб’єкт – саме суще спонукає до справжнього мислення. З огляду на це, здатність до пізнання, осягнення дійсності, відкритість до нього є необхідною умовою життєздатності: й чим більші пізнавальні можливості, тим пропорційно більшою є життєздатність суб’єкту, тим успішнішим буде він у його житті.

 

Маємо зауважити, що філософське пізнання, за своїм характером, принципово відрізняється від решти різновидів пізнання – буденного, релігійного, наукового, тощо. Врешті решт, вершиною філософського пізнання є інтуїтивне осягнення дійсності, тобто коли суб’єкт майже без затримки реагує на зміни. Проте, таке осягнення дійсності стає можливим тільки в результаті потужного філософського тренінгу пізнавальної здатності людини, що відбувається у кілька стадій: 1) ознайомлення; 2) відкриття та споглядання апріорних принципів; й тільки після цього стає можливим сходження на третю сходинку – 3) інтуїтивне осягнення дійсності.

 

Потрібно сказати, що на відміну від попередників, Аристотель доволі чітко розмежовує сфери теоретичного філософського пізнання: 1) фізичного й сущого; 2) фізичного й логічного; 3) сущого й логічного. Відповідно до цих розрізнень і постають три згадувані нами сфери філософського дослідження: 1) фізика; 2) математика; 3) перша філософія (теологія або метафізика).

Теоретична філософія, за Аристотелем, має на меті здобуття істинного знання, що здобувається у певний спосіб – через наведення, умовивід, демонстрацію (доказ), тощо, тобто логічними засобами. Ці засоби вперше були описані й систематизовані саме Аристотелем, у його Органоні, котрий складається з шести праць: «Категорії», «Про герменевтику» (або «Про інтерпретацію»), «Перша аналітика», «Друга аналітика», «Топіка» та «Про софістичні спростування».

 

Вищою й найфундаментальнішою сферою філософських досліджень є метафізика (котру сам Аристотель називав першою філософією або теологією). Метафізика має на меті знання про суще, тобто те, що дійсно існує. Таке знання є не чим іншим, як знанням першопочатків, причин, тобто апріорних засад буття природи, тих висхідних принципів з яких вона виходить, й які є вічносущими. Тобто метафізика є знанням про суще – нерухомі початки, котрі існують необхідно й самостійно, а отже істинно. Головною пізнавальною метою метафізики є пізнання істини, головною характеристикою якої є необхідність.

 

Тобто, можна сказати, що теоретична філософія шукає, у будь-якій з своїх частин – фізиці, математиці та метафізиці – передусім шукає чіткого бачення висхідних принципів, самих необхідних засад, виходячи з яких відбувається суще як таке, принципів його впорядкування як певного ладу, ґенеза (становлення) природи.

 

Головними сферами досліджень теоретичної філософії є епістемологія та метафізика. Епістемологія намагається прояснити принципи на яких стає можливою побудова цілісної системи знання. Метафізика намагається угледіти самі першопочатки й першопричини всього сущого, пізнати необхідність, тобто те, що є вічним й незмінним.

 

А тому, у центрі метафізичної цікавості знаходиться сутність – метафізика скеровує свою пізнавальну активність саме на пізнання сутностей. Метафізичне пізнання є сутнісним пізнанням, що прагне до максимального осягнення багатоманітної, поліваріантної реальності речі та її зв’язків з іншими речами.

 

Під реальністю, у даному контексті, розуміється те, як речі та їх зв’язки з іншими речами постають, даються, відкриваються у спогляданні, тобто у своїй суб’єктній даності. В результаті пізнавального акту, цілком конкретні речі стають предметом споглядання й судження, тобто переходять зі стану речей до царини фактичності – стають фактами, тобто переходять з царини фізичного до царини логічного.

 

Цей процес пізнання можна охарактеризувати, як процес абстрагування, так би мовити деконкретизації речі, в результаті чого відбувається її узагальнення. Саме атрибут конкретності відрізняє емпіричну річ від факту: емпірична річ є завжди конкретною, тоді як факт – абстрактним й таким, що позначається загальністю, властивою мисленим формам.

 

Епістемологія розділяється на безпосередню теорію пізнання (гносеологію) та критику пізнання.

 

Гносеологія намагається дослідити методи пізнання, оформити й постійно вдосконалювати його методологію.

 

Критика пізнання скеровує свою активність на те, щоб перевірити результати пізнання, з’ясувати наскільки адекватними були методи й чи є вірним одержаний результат.

 

Можна сказати, що теоретична філософія відбувається, стає дійсною на рівні мислення, коли свідомість інтуїтивно осягає істину, й результатом, плодом цього осягнення стає свобідна або добра воля – воля обирати добро. Тобто те, що відкривається як істина на рівні мислення, на рівні прагнення (волі) відкривається як добро (благо). Саме таке споглядання істини-блага й стає справжнім засновком істинної практичної філософії.

 

Практична філософія

 

Метою практичної (або моральної) філософії є пізнання принципів людської діяльності.

 

Поняття практики є надзвичайно важливим. В основі практики лежить вчинок, а отже сфера практична – сфера вчинків. Вчинок – це не просто дія, а дія осмислена, людська – скерована на те, щоб змінити те, що можна змінити, при чому змінити у вірний бік. Головним «діячем» практичної філософії є практична свідомість (моральна свідомість, практичний ум), тобто свідомість, що скерована до певної мети, тобто поєднана з прагненням. Отже, можна сказати, що вчинок – це дія, що виходить з практичної свідомості, котра з необхідністю передбачає певну мету, спирається на певні цінності.

 

Тобто, потрібно зауважити, що з поняттям вчинку безпосередньо пов’язані поняття: «мета», «цінності» та «чесноти», що обумовлюють всю подальшу систему практичних міркувань, оскільки безпосередньо передують будь-якому вчинку.

 

Практичну філософію ще називають аксіологією, тобто систематизованим вченням про цінності та ціннісні орієнтації.

 

Поняття цінності, відповідно, передбачає усвідомлення більшої чи меншої значущості, вартості, тоді як орієнтація необхідно передбачає скерованість до певної мети.

 

Проблема бачення мети, усвідомлена як проблема цілепокладання є однією з наріжних проблем практичної філософії. Іноді навіть ця проблема та засоби її розв’язання набувають виділяють у окрему галузь, що має назву телеологія.

 

Мета може бути кінцевою, а отже абсолютною, а може бути проміжною, тобто такою, що є відносною. Мета може знаходитися як у самому вчинку, тобто лежати у його межах, а може й виходити за межі вчинку, знаходитися поза ними – тоді вчинок усвідомлюється не як бажаний й цінний сам-собою, а як такий, що стає бажаним й цінним заради досягнення певної мети, тобто, так би мовити, «того, заради чого».

 

Відповідно й сама практична філософія традиційно розділяється на етику й політику.

 

Етика – сфера вчинку, мета якого лежить у ньому самому. Центральною проблемою етичних досліджень є проблема щастя, тобто особистого добра (блага), що є бажаним заради нього самого, а не заради чогось іншого.

 

Політика – сфера вчинку, мета якого лежить поза ним, тобто де вчинок розглядається не як мета-у-собі, а лише як засіб досягнення вищої мети. А отже, політика – це сфера творчості. Центральною проблемою (класичних) політичних досліджень є проблема спільного добра (блага) (що досягається засобами економіки, риторики й поетики).

 

Центральним поняттям практичної філософії є поняття чесноти. Чеснота, за визначенням Аристотеля, це «тривалий стан[25], котрий заслуговує на похвалу»[26].

 

Чесноти розподіляються на діаноетичні й етичні, тобто чесноти розуму й чесноти вчинку.

 

Діаноетичні чесноти, тобто чесноти розуму виникають й стверджуються шляхом навчання. Ними є, наприклад, мудрість, кмітливість, розсудливість.

Етичними чеснотами, тобто чеснотами вчинку, що стверджуються частими вправами, через що вони здобувається звичка чинити так, а не інакше, є, наприклад, щедрість, поміркованість.

 

Не важко помітити, що центральною категорією практичної філософії є категорія добра (блага). Так само, як у теоретичній філософії істині протистоїть хиба, так у практичній філософії добру (благу) протистоїть зло, вірному вчинку – гріх, чесноті – порок. На відміну від добра, зло не існує, як щось позитивне, як онтологічна сутність, а є лише ухиленням від блага. Так само й порок є негативним станом ухилення від вірної мети.

 

Тобто практична свідомість може бути скерована або до вірної мети, або до не вірної. Відповідно до цього й вчинки й саме життя людини можуть бути визначені як праведні або доброчесні, тобто такі, що сповнене чеснот, чи неправедні або порочні, тобто сповнені пороків.

 

Відповідно, можна сказати, що у певному сенсі (логічному, а не онтологічному), кожній чесноті протистоїть певний порок: мудрості протистоїть дурість, кмітливості – туподумство, розсудливості – нерозсудливість, щедрості – скнарість, поміркованості – непоміркованість, стриманості – розбещеність, тощо.

 

Вищим філософським ідеалом людського життя є життя, яке греки називали словом «καλοκ#γαθία»[27], тобто шляхетне життя, що має своїм засновком бездоганну моральну чистоту, чесність, порядність, розсудливість й поміркованість, тощо. Тобто можна сказати, що «καλοκ#γαθία» є станом гармонії внутрішнього та зовнішнього, думок та вчинків, мислення та життя, що досягається через здійснення вірного морального вибору.

 

Моральний вибір[28], у контексті практичної (або моральної) філософії, має надзвичайно значущий характер. Головною ознакою морального вибору є його свобода – моральний вибір має добровільний характер. Саме тому, однією з фундаментальних проблем практичної філософії є питання про співвідношення необхідності й свобідної волі людини[29].

 

Тобто можна сказати, що метою практичної філософії та її головним завданням є глибинне дослідження проблеми досягнення людиною щастя й проблеми досягнення спільного блага у життєдіяльності людських спільнот та пошук відповідних й належних засобів до розв’язання цих проблем.

 

На останок, потрібно також зауважити, що до практичної філософії є дотичною також естетика, що від «Критики чистого розуму» І. Канта майже повноправно увійшла до сфери філософії. Естетика, хоча й не має безпосереднього стосунку до сфери вчинків, проте, трансцендентально-екзистенціальний характер її предмету – естетичного сприйняття та естетичного переживання, безпосередньо вводить її до сфери філософських досліджень, тоді як її практична спрямованість – на творчість, що виходить з безпосереднього осягнення прекрасного, обумовлює її віднесення до царини практичної філософії.

 

У контексті естетичних філософських досліджень, передусім намагаються осягнути роль та значення чуттєвого досвіду людини, осмислити його критично, вказуючи людині шлях до повнішого й якіснішого життя, поєднання краси та користі. Проте, звичайно, естетика відноситься радше до сфери філософських досліджень, що маючи свій специфічний предмет може носити як практичний, так і теоретичний характер.