Теорія та практика у філософії й житті
На початку лекції ми задалися питанням про те, чим філософія є насправді, а чим тільки-но здається, так би мовити, «зовнішньому спостерігачеві», в якості якого виступала для нас свідомість «звичайної маленької людини», тобто обивателя. Проте, навіть упродовж нашого нетривалого й доволі побіжного огляду, стало зрозумілим, що той «образ» філософії, що існує у пересічній філістерській свідомості є радше карикатурою на справжню філософію. Подібну ситуацію можемо спостерігати й у ставленні буденної свідомості до співвідношення теоретичного та практичного, як у філософії, так і у житті.
Буденна свідомість зазвичай протиставляє поняття теорії та практики. При цьому протиставленні, теорія проголошується чимось зайвим й непотрібним, тоді як практику вважається саме тим, що є гідне уваги й всілякого пошанування. Чому так? – Насправді, тут маємо справу з підміною понять. Під поняттям «теорії» обиватель розуміє знання, що є цілковито відірваним від справжнього життя, а отже знання, яке не може статися у пригоді, не є корисним. Під поняттям же «практика» він, насправді, розуміє не що інше як «досвідченість», що є результатом тривалого досвіду проникнення у справу, опанування її, з метою досягти певної майстерності, досконало оволодіти справою.
Тепер спробуємо поглянути на ці речі дещо інакше. Коли людина намагається опанувати будь-яку майстерність, вона неодмінно має здійснити кілька кроків, а саме пройти крізь: 1) ознайомлення; 2) засвоєння принципів; 3) здійснити перехід до безпосередньої діяльності.
На рівні ознайомлення, людина виступає у ролі спостерігача, намагаючись виділити й засвоїти головне й полишити на стороні другорядне. Для цього потрібно пройти стадії спостереження та експлікації.
Власне, не важливо, що є предметом ознайомлення – чим би він не був, процес ознайомлення лишається незмінним, протікаючи цілком однаково – відбувається відділення суттєвого від не суттєвого, схоплення самої сутності, й полишення на стороні другорядних властивостей та їх ознак, які у подальшому теж можуть стати предметом розгляду.
Результати первинного спостереження, у будь-якому разі, потребують прояснення й експлікації, тобто пояснення. Експлікація може бути подана тільки за умови певного розуміння, для досягнення якого, суб’єкт, що пізнає знову й знову має звертатися до уважного й вдумливого споглядання самої сутності речі, утримуючись від будь-яких квапливих суджень, необхідно витримуючи певну «дистанцію» з предметом пізнання. Врешті решт, результатом цього споглядання (тобто теорії) стає відкриття спостерігачем самих підвалин – першопринципів, розглядуваної ним сутності, засвоєння яких виводить його на цілковито новий рівень – рівень інтуїтивного осягнення сутності речі, а пізнавальний контакт досягає своєї можливої максимальної глибини й актуальності.
Тільки після цього, а чи навіть, радше, на цьому етапі пізнання, стає можливим перехід до безпосередньої діяльності, до практичного навчання, що на різних рівнях, у свою чергу, є повторенням цього первинного шляху. Практичне навчання стає можливим тільки тоді, коли дбайливо й копітко, крок за кроком було здійснене відкриття мети та завдань, опрацьована загальна методологія, тобто відбулося прояснення напрямку майбутньої діяльності, розподілення напрямків спрямування сил.
На цьому етапі, пріоритет, безперечно, належить баченню мети. Без нього, поза ним, будь-яка практична діяльність майже приречена обернутися топтанням на місці, нераціональною або взагалі марною тратою сил, що зазвичай не має ніякого позитивного результату.
Отже, бачимо, що у будь-якій діяльності теорія необхідно передує практиці, випереджає її, оскільки, справжня практика, як у філософії, так і у будь-якій іншій сфері життя є можливою тільки за наявності певних теоретичних засад, головною й висхідною з яких є бачення кінцевої мети, що зазвичай співпадає з бажаним (чи принаймні очікуваним) результатом.
У філософії такою метою є відкриття істини. Саме пізнання істини є метою будь-якого філософування взагалі, й теоретичної філософії зокрема, й більш того, – Абсолютної Істини (що б там не казали релятивісти!). Істину покликана шукати й шукає теоретична філософія. На практичному ж рівні, ця істина відкривається й осягається як Абсолютне Добро (благо), що набувши емпіричної конкретності сприймається й осягається як: особисте щастя, суспільне добро (благо), краса.
Філософія, отже, шукає пізнати Істину й Благо, що представляють собою певну гранично досконалу самототожну єдність, котру монотеїстичні релігії називають Богом. Саме тому, від Аристотеля, перша, вища й центральна сфера філософії називається не інакше як Теологія, тобто знання Божественних смислів.
Темі ж пошуку – шукання й віднаходження Істини, буде присвячено нашу наступну лекцію.
[1] Аристотель називає його першим грецьким натурфілософом, тобто філософом, що досліджує природу [Див.: Аристотель. Метафізика, 983 b].
[2] Платон. Теайтет, 174 а 4. Пізніше, цю історію будуть переповідати Діоген Лаертський (І, 33–34; ІІ, 4) [див.: Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. – Москва, 1979. – С. 73, 104], християнський апологет Тертулліян, у якого над Талесом сміється єгиптянин [див.: Тертулліян. До язичників, ІІ. 4]. На українських теренах цей сюжет був добре відомий старому українському письменству, наприклад, Симеону Полоцькому: «…прилучилося Ѳалису, філософу милисійскому, от єдиныя бабы обругану быти. Той бо, возвед нѣкогда очеса своя на высоту небесную усмотрѣти теченіє звѣздноє, случаєм же впаде в яму и повредися болѣзненно, что видящи єдина баба поношаше єму, глаголющи: ‘Оле безумнаго філософа, горних теченіє изслѣдити хотѣвша, низу же ямы ископанныя усмотрѣти неумѣвшаго’» [Полоцький С. Вечеря душевная. – Москва, 1681. – Арк. 112 (зв.) – 113 (друга пагін.); див. також: Галятовський І. Месія правдивый. – Київ, 1669. – Арк. 447; Радивиловський А. Вѣнец Христов. – Київ, 1688. – Арк. 447; Максимович І. Θέατρον, или Позор нравоучителный царем, князем, владыком. – Чернігів, 1708. – Арк. 366 (зв.)], а Г.С. Сковорода навіть написав на цей сюжет вірша, що називається «Fabula», тобто «Казка»: «Как толкω солнце в вечеру запало, / И вездѣ Небо темнозрачнω стало, /На тверди звѣзды блеснули прекрасны, / Как дорогіе Каменья алмазни, / Ѳалес закричал: “Старухо драгая!” / “Чего ти кричиш, Мудросте глупая?” / “Полнω мнѣ уже сидѣть на сем мѣстѣ. / Поведи мене смотрѣти на звѣзды”. / Пошла перед ним старуха драгая, / А за нею вслѣд и Мудрость глупая. / Пошли туди, где Холм високомѣстной, / Отколь способнω смотрѣть на круг звѣздной. / “ωй, – мудрец крикнул, – пропал я, старухо!” / Впав бѣдній в яму, одбил себѣ ухо. / “Не впал бы ты в ров, безтолковій дѣду, / Чему моегω не держишся слѣду? / Как ты, не видя перед носом рова, / Можеш знать звѣзды, главо безтолкова?”/ З сих спекуляцїй повела старуха / Назад до дому Мудреца без уха» [Сковорода Г. Повна академічна збірка творів / За редакцією проф. Леоніда Ушкалова. – Харків–Едмонтон–Торонто: Майдан; Видавництво Канадського Інституту Українських Студій, 2011. – С. 118]. Проф. Л.В. Ушкалов також пропонує порівняти «українські народні приказки: «Зорі щитаєш, а під носом не бачиш» [Номис, № 6613]; «З неба зорі хватає, а під носом не бачить» [Українські народні прислів’я та приказки: Дожовтневий період / Упорядники: В. Бобкова, Й. Багмут, А. Багмут. – Київ, 1963. – С. 446]» [Див.: Там само. – С. 119].
[3] Див.: Аристотель, Політика, 1259 а.
[4] Аристотель. Метафізика, 982 b.
[5] Свого часу, зв'язок таємниць та проблем у контексті філософії досліджував Габріель ОНОРЕ Марсель (07.12.1889-08.10.1973 рр.). [Див.: Марсель Г. Homo Viator / Габріель Марсель; [Пер. укр. В.Й. Шовкуна]. – К.: Видавничій дім «КМ Academia», Університетське видавництво «Пульсарі», 1999. – 320 с.].
[6] Свого часу, дивовижний російський філософ Семен Людвігович Франк (28.01.1877-10.12.1950 рр.) навіть написав цілу книгу, що має назву «Непостижимое» (рос. – «Незбагнене») й визнається однією з найблискучіших праць цього мислителя.
[7] В історії філософії, саме таке вираження цієї ідеї асоціюється з іменем Миколи Кузанського (1401-11.08.1464 рр.) – католицького кардинала й видатного італійського мислителя ХV ст., у якого знаходимо навіть окремий твір поіменований «De docta ignorantia» (лат. – «Про вчене незнання»). Твори Миколая Кузанського див.: оригінальні тексти та переклади англійською й німецькою мовами: [www.cusanus-portal.de]; рос. мовою: [Николай Кузанский. Сочинения в 2-х томах. – М.: Мысль, 1979. – (Философское наследие).]. Проте, сама ця ідея є радше традиційною для філософії, вже від часів Сократа, з його відомим висловом: «Знаю, що нічого не знаю, проте решта не знають й того». Також, потрібно зауважити, що таке вчене незнання ніяк не є агностицизмом – тобто, переконанням у принциповій неможливості дійсного знання. Агностицизм, доречи, є радше карикатурою на цей фундаментальний філософський принцип.
[8] Пор. з «феноменологічним epoché», про яке говорив Е. Гуссерль.
[9] Вперше, найбільш детально цей подвійний метод пізнання описаний анонімним автором Corpus Areopagiticum, відомим під іменем Діонісія Псевдо-Ареопаґіта (бл. кін. IV– поч. V ст.).
[10] Грець. – «καταφατικός», лат. – «positivus» або «affirmativus».
[11] Грець. – «#ποφατικός», лат. – «negativus».
[12] Грець. – «σκέψις».
[13] Див.: Аристотель. Нікомахова етика, 139 а.
[14] Грецьке слово «θεωρία» походить від дієслова «θεωρέω», яке має доволі розмаїту семантику, означаючи: «дивитися», «споглядати», «бачити», «спостерігати», «розмірковувати», «досліджувати», «мати судження», «бути прочанином», «мандрувати, з метою оглянути цікавини», «виступати у якості посла (релігійного або світського)», тощо.
[15] Наприклад, безпосередньо спорідненим з «теорією», як спогляданням є «театр» – місце де споглядають.
[16] Грець. – «νόημα». Звідси прикметник «ноематичний» – «мислений», «пов'язаний з думкою», який іноді вживають у філософській літературі.
[17] Грець. – «νόησις». Звідси прикметник «ноетичний» – «мисленнєвий», «умоглядний», який іноді вживають у філософській літературі.
[18] Філософська фізика, яку доволі часто також називають натурфілософією, тобто філософією природи. За Аристотелем, її предметом є «рухомі сутності, що існують самостійно».
[19] Предметом математики, як зауважували ще древні є «те, що споглядаємо у тілі, проте, те, що тілом не є», або за визначенням Аристотеля: «нерухомі сутності, що не існують самостійно». Відповідно, її сфера є доволі широкою, й охоплює собою такі дисципліни як арифметика, геометрія, музика, астрономія, оптика, перспектива, механіка, балістика, тощо.
[20] Її ще називають теологією або метафізикою. Перша філософія скеровує свою активність до пізнання самих першопочатків й першопричин сущого.
[21] Платон, кажуть, теж був утаємниченим Пітагорейського союзу, а отже мабуть недарма над входом до його школи – Академії – красувався напис: «Не геометр хай не входить».
[22] «La filosofia naturale è scritta in questo grandissimo libro che continuamente ci sta aperto innanzi agli occhi, io dico l'universo, ma non si può intendere se prima non s'impara a intender la lingua e conoscer i caratteri nei quali è scritto. Egli è scritto in lingua matematica, e i caratteri son triangoli, cerchi ed altre figure geometriche, senza i quali mezzi è impossibile a intenderne umanamente parola; senza questi è un aggirarsi vanamente per un oscuro labirinto» [Galilei G. Il Saggiatore / Galileo Galilei. – Roma: Appresso Giacomo Mascandi, 1623. – 238 p. – P. 25] – «Філософія природи написана у великій книзі, що якщо й постійно лишається відкритою перед будь-яким оком, так би мовити всесвітньо, проте, її анітрохи не розуміють допоки спершу не навчаться розуміти мову й спізнають літери, якими її написано. Написана ж вона мовою математики, й її літери – трикутники, кола й інші геометричні фігури, без цих засобів неможливо зрозуміти смисл її слів; без цього – лише марні блукання у темному лабіринті…» (Пер. мій. – В.Ч.).
[23] Грець. «μαιευτική» – повивальне мистецтво.
[24] Грець. «6ξέτασις» – випробування.
[25] Грець. «£ξις» означає саме тривалий стан, на відміну від «διάθεσις» («схильність») чи «πάθος» («пристрасть»), котрі є нетривалими станами.
[26] Аристотель. Нікомахова етика, 1103 а.
[27] Це слово належить до слів, яке важко піддаються перекладу, або взагалі представляють собою неперекладність. Воно постало у поєднанні трьох грецьких слів: «καλός» – «красивий», «прекрасний», «чистий», «справжній», «досконалий», «зручний», тощо; «καί» – «і», «й», «та»; «#γαθός» – «добрий», «благий», «шляхетний».
[28] Грець. – «προαίρεσις», лат. – «liberum arbitrium».
[29] Так би мовити «класичними» варіантами розв’язання цього питання можна знайти у творах бл. Августина (354-430 рр.), Бенедикта Спінози (1632-1677 рр.). У сучасній філософії, значну увагу розгляду цього питання приділяють мислителі екзистенціального напрямку.