Медицина епохи Відродження
Могутнього, революційного за суттю розвитку медицина набуває за доби Відродження. Оскільки церковні собори в Латерані (1139 p.), Монпельє (1162 р.) заборонили лікарям-ченцям займатися всіма лікувальними процедурами, під час яких проливається кров (Ecclesia abhorret sanguinem), практична хірургія зовсім вийшла з компетенції професорів-ченців. Ця галузь медицини в Західній Європі, за винятком Італії, майже цілком переходить до рук хірургів-ремісників, які об'єднуються, за прикладом усіх ремісників тих часів, у цехи. Переважна більшість таких ремісників робила дрібні хірургічні втручання: кровопускання, виривання зубів; найчастіше цих майстрів називали цирульниками. Назва цирульникпоходить від зміненого слова хірург (chirurgus, chirur-cus, cirulicus).
Видатну роль в розвитку середньовічної хірургії відіграв німецький цирульник Герсдорф і французький Амбруаз Паре. Перший почав робити ампутацію кінцівок з використанням шкірних клаптів без шва, другий вдосконалив ампутації, застосувавши лігатуру артерій. А. Паре рішуче виступив проти припікання ран розпеченим залізом або кип’яченою олією. Він однаково ретельно лікував простих солдатів і воєначальників, прагнучи применшити страждання поранених.
З часом у Франції цирульники домоглися рівних прав з лікарями, і їхня підготовка почала проводитись у спеціальних хірургічних школах, а в XVIII ст., незважаючи на опір дипломованих лікарів, в Парижі було відкрито вищий навчальний заклад — хірургічну академію (1731).
В містах, які відзначались щільною забудовою, вузькими вулицями і зовнішніми мурами (бо феодалам потрібно було платити за землю), поширювались епідемії. Окрім чуми, величезною проблемою була проказа. Міста запроваджують посади міських лікарів, основним завданням яких була боротьба із занесенням інфекцій. В портових містах вводиться карантин (40 днів), під час якого корабель стоїть на рейді, а його екіпаж в місто не допускається.
У XIII-XVI ст. мали місце великі епідемії тифу, прокази, чуми, віспи. Поширенню їх сприяли розвиток торговельних відносин з різними країнами, переміщення народних мас, пов'язані з хрестовими походами, скупчення населення в містах, затиснутих мурами фортець. Згадки про ці епідемії подаються в тогочасних писемних пам'ятках під загальною назвою «мор», «пошесть». У XIII ст. проказа була настільки поширена, що у Франції і Німеччині для цих хворих було відкрито близько 10 тисяч притулків. Було видано закони, за якими прокажені повинні були носити окремий одяг, при наближенні людини вони подавали про себе сигнал дзвоником чи калаталом. З проказою в ті часи нерідко плутали інші шкірні хвороби, такі, як вовчак, псоріаз, сифіліс.
Найстрашнішою хворобою середніх віків була чума. Найбільша епідемія чуми з відомих в історії спалахнула в 1333 р. в Індії і Китаї і протягом кількох років обійшла весь знаний тоді світ під назвою «чорна смерть». З Індії вона поширилась на Месопотамію, Малу Азію, Константинополь, Єгипет. Незнання причин хвороби, цілковита безпорадність, швидка смерть тих, що захворіли на легеневу форму чуми (звичайно помирали на четвертий день), змушували людство дивитись на цю хворобу як на надприродне, неминуче лихо. Оскільки в пошесті передусім вбачали кару божу за гріхи, то вважали за потрібне вдаватися до покаянь надзвичайними способами.
Великі і часті епідемії дали змогу широкому колу лікарів переконатися в можливості передачі цих захворювань через дотик і речі. У ці часи в багатьох країнах, включаючи і наші землі, починають під час епідемій ізолювати вулиці, міста, де виявилось захворювання. В Рагузі (нині Дубровник), у Венеції, Марселі та інших великих портових містах від підозрілих суден почали вимагати перебування під особливим наглядом до розвантаження протягом 40 днів (звідси карантин - сорокадення); було введено в портах посади спеціальних санітарних доглядачів.
Доба Відродження породила справжніх титанів людської думки і духу. Серед них слід згадати Леонардо да Вінчі (1452–1519), вченого-енциклопедиста, який залишив 13 томів малюнків людського тіла; Миколая Коперника (1473–1543), учня Юрія Дрогобича, який першим обґрунтував геліоцентричну будову світу; Галілео Галілея, фундатора гідростатики і гідродинаміки тощо.
Бок Прагнучи позбутись церковної опіки, деякі королі порушують папські заборони. Зокрема, в 1376 р. французький король дає дозвіл на розтин трупа медичному факультету в Монпельє, в 1460 р. такий дозвіл отримує медичний факультет у Празі. У 1490 р. Александро Бенедетті побудував в Падуанському університеті перший анатомічний театр.
В Падуанському університеті було здійснено видатні дослідження з анатомії і фізіології людини. Ці дисципліни в ті часи ще не були відокремлені.
Протягом багатьох сторіч після Галена фактично нічого нового в анатомії не було відкрито. Церква суворо забороняла професорам-ченцям, які здебільшого були викладачами анатомії, робити розтини людських трупів; перші легальні розтини для навчання в університетах (найчастіше один раз на рік) почали робити більш як через тисячу років після Галена (XIII ст.) '. В підручнику анатомії, складеному професором Мондіно де Люцці в Болоньї, яким користувались в університетах протягом 200 років, анатомія подавалася за Галеном; лише в 1520 р. Олександр Ахіліні в новому виданні праці Мондіно описав клубово-сліпокишковий клапан та в слуховому апараті молоточок з коваделком. В 1529 р. Бенердіно де Карпі в новому виданні Мондіно висловив сумнів щодо можливості безпосереднього переходу крові з одного шлуночка серця в другий, як учив Гален.
У Падуанському університеті було покладено початок напряму в медицині, який розглядав процеси в організмі з погляду фізики, головним чином механіки. Прибічники такого напряму в історії медицини дістали назву ятрофізиків. Як відомо, серед представників цієї школи був такий видатний учений, як Галілео Галілей. Незважаючи на всю помилковість поглядів ятрофізиків з позиції сучасності, в історії медицини цей напрям відіграв велику прогресивну роль: у прагненні в усьому бачити закони фізики знаходимо бажання звільнити науку про людину від таємничих «життєвих сил», «археїв», «всесвітньої душі», чим пояснювали особливості функцій людського організму прибічники ідеалістичних напрямів.
Основні життєві функції організму Санторіні, під впливом свого вчителя Галілея, пояснював законами фізики: теплота тіла, на його думку, є наслідком тертя між собою частинок крові, всмоктування їжі відбувається внаслідок скорочення й розслаблення кишок.
Санторіні запропонував багато різних інструментів: трокар для пункцій порожнин, термоскоп для вимірювання температури (до Галілея), пульсограф для вивчення пульсу та ін.
Великий вплив на сучасників мали праці відомого представника ятрофізиків Джованні Бореллі (1608-1679), професора з м. Пізи. Він також був учнем Галілея.
Уперше використав для наукової роботи мікроскоп англійський ботанік Роберт Гук. Розглядаючи зрізи кори коркового дерева за допомогою вдосконаленого Янсеном мікроскопа, він помітив клітинну її будову і вперше назвав складову частину рослини celulla - клітина (1660 p.). Талановитий самоук Антоні Левенгук (1632-1723) за допомогою зробленого ним мікроскопа перший описав і зарисував будову кісток, м'язів, шкіри, багатьох органів і тканин, дав перші зображення кісткових тілець, науково описаних через 200 років, уперше описав мікроорганізми, виявлені ним у мулистій воді і в зубному нальоті (1676 p.). Левенгук дав також перші зарисовки сперматозоїдів різних тварин, описав їхні рухи. Ним описано й зарисовано кров'яні тільця.
Широко використовував мікроскоп для вивчення тонкої будови організму учень професора Бореллі професор Болонського університету Марчелло Мальпігі (1628-1694). Він описав капіляри, які вивчав на сечовому міхурі жаби. Мальпігі вивчав тонку будову шкіри (мальпігієві сосочки), будову залоз, легенів, селезінки.
Відкриття лімфатичних судин належить професорові з Павії Каспару Азеллі (1585-1626). Праця з описом їх вийшла в світ у 1622 р.
Дальше вивчення лімфатичної системи продовжував професор з Монпелье Пекета. Він у 1667 р. описав ductus thoracicus, який до нього вважали веною.
Серед анатомів Падуанської школи перше місце належить Андреасу Везалію, праці якого становлять цілу епоху в анатомічній науці.
Андреас Везалій (1514–1564), народився в Брюсселі. Після закінчення Паризького університету у 1537 р. був запрошений очолити кафедру анатомії в Падуанському університеті, досконально володів грецькою, латинською і арабською мовами.
Везалій, досліджуючи людські трупи, виправив усю тогочасну анатомію, відзначив близько 200 істотних помилок Галена. Він переконливо спростував твердження Галена, що правий шлуночок серця у дорослих сполучається з лівим. Везалій критикував помилки Галена спочатку дуже обережно, у формі шанобливих «коментарів». Та, зібравши свої анатомічні дослідження і систематизувавши їх, він опублікував у 1543 р. великий твір «De humani corporis fabrica, libri septem» («Будова людського тіла, в семи частинах»), який прекрасно ілюстрував художник Каль-кар - учень Леонардо да Вінчі та Тіціана. У І книзі описано скелет, II - зв'язки та м'язи, III - судини, IV - нерви, V - нутрощі, VI - серце, органи дихання, VII - мозок.
Праця Везалія стала об'єктом шаленої критики прибічників Галена, які вважали авторитет Галена непорушним. Учитель Везалія в Парижі Жак Дюбуа Сільвій прилюдно прокляв свого учня, спалив його книгу, обізвавши його не Везалієм, а Везанусом (vesanus - божевільний). Доля Везалія була сумна. За намовою заздрісників його звинуватили в анатомуванні ще живої людини, і він змушений був їхати замолювати свій гріх над «гробом господнім» в Єрусалимі. На зворотному шляху корабель розбився, Везалій опинився на безлюдному острові Занте, де помер від голоду й хвороби. Тут пізніше йому було встановлено пам'ятник.
Везалій перший дав опис тіла людини, побудований на докладному дослідженні людських трупів; він перший розробив у деталях правильну методику секції, і його справедливо вважають творцем анатомії як науки.
Найбільше враження на сучасників Везалія справило його відкриття відсутності міжшлуночкового отвору у серці людини, про який писав Ґален.
Роботу Везалія щодо дальшого вивчення будови людського організму продовжували багато видатних учених, переважно італійських. Габрієль Фаллопій (1523-1562) описав анатомію зубного апарату, слухового органа, статевих органів (фаллопієві труби).
Відштовхуючись від відкриття Везалія, його учень Реальдо Коломбо відкрив мале коло кровообігу: правий шлуночок–легенева артерія–легені–легенева вена–ліве передсердя. Коломбо зробив припущення, що між артерією і веною існують дрібні судини, які пізніше відкрив Марчелло Мальпіґі (1661) з допомогою мікроскопу, який винайшли у 1590 р. голландці Янс і Янсен, а вдосконалив Левенгук. Незалежно від Коломбо до відкриття малого кола кровообігу підійшов Міґель Сервет, пізніше звинувачений у єресі і спалений на вогнищі Кальвіном.
У 1606 р. Ієронімус Фабрицій відкрив венозні клапани і показав, що з їхньою допомогою кров рухається в напрямі до серця. У 1628 р. Вільям Гарвей відкрив велике коло кровообігу, чим остаточно поклав початок науковій фізіології.
Джіроламо Фракасторо (1478–1553) — фізик, астроном, поет і лікар. У 1546 р. написав працю «Про пошесні хвороби» («De morbis contagiosis»), в якій описав різні епідемічні захворювання і розвинув припущення Лукреція Кара про те, що причиною заразних хвороб є невидимі для нашого ока живі істоти — seminaria contagiorum, причому для кожної хвороби окремі, з винятковою здатністю до розмноження. Передача заразних хвороб здійснюється різними шляхами — через дотик, одяг, повітря. Фракасторо перший описав венеричну хворобу, якій дав назву «сифіліс». Лікувати сифіліс рекомендував ртуттю.
Велика заслуга Фракасторо не лише в описі відомих йому епідемічних захворювань, а й у висловленому ним прозорливому здогаді, що причиною заразних хвороб є невидимі для нашого ока живі істоти - semi-naria contagiorum,- для кожної хвороби окремі, які мають виняткову здатність до розмноження. За Фракасторо, передача заразних хвороб можлива різними шляхами. «Одні,- писав він,- заражають тільки через безпосередній дотик, інші, крім того, залишають ще вогнища, які самі собою можуть поширювати контагій. Я називаю вогнищами одяг, речі з дерева та інші, які самі по собі залишаються незмінними, але сприймають контагіозні зародки і вже через це самі стають джерелами зараження.
Деякі хвороби поширюють контагій не тільки через безпосередній дотик та через вогнища, а й на відстані. Такими е чумні гарячки та сухоти». Як бачимо, Фракасторо не лише пригадав забуті в його час висловлювання Лукреція, а й розвинув його думки. Основна його праця, присвячена описові інфекційних хвороб - «De contagione et contagiosis morbis et curatione («Про контагій, контагіозні хвороби і лікування»), вийшла в світ у 1546 р. В ній він уперше описав висипний тиф як окрему хворобу, віспу, кір, коросту, проказу і чітко висловив думку про заразність туберкульозу. Погляди Фракасторо на шляхи поширення заразних хвороб сприяли більш правильній організації боротьби з ними.
В історії медицини Фракасторо відомий ще як автор опису венеричної хвороби, яка була поширена в Європі, особливо 1495-1520 pp., і якій він дав назву сифіліс, що закріпилася за нею назавжди.
Крім трактату «Про сифіліс, або галльську хворобу» («De morbo Gallico, 1525 p.) Фракасторо, за звичаєм тих часів, дав опис цієї хвороби в алегоричній поемі, героя якої пастуха Сифіліса за ганьблення Сонця боги карають хворобою. Як пише відомий французький сифілідолог Рікор, назву сифіліс Фракасторо створив з двох грецьких слів: -свиня; -люблю. Фракасторо дотримувався погляду, що ця хвороба здавна спостерігалася в Європі, але лікарі не вміли її відрізнити від інших. Лікувати сифіліс він радив ртуттю.
За доби Відродження у зв’язку з розвитком фізики та хімії в медицині з’являються два напрямки щодо пояснення життєвих процесів — ятрофізичний і ятрохімічний. Представники ятрофізичного напрямку (Санторіо-Санторіні, Д. Бореллі, Д. Боліві) пояснювали теплоту тіла тертям частинок крові, роботу серця уподібнювали звичайному насосу, грудної клітки — як міху у кузні, залози розглядали як сита. Представники ятрохімічного напрямку (Ф. Сільвіус) передбачали існування в рідких середовищах організму (слина, панкреатичний сік, жовч, лімфа) особливих речовин — ферментів, — які перетворюють одні речовини в інші. Кінцеві продукти цих перетворень є кислими або лужними. Від кількісного і якісного співвідношення цих речовин і залежало здоров’я людини. Обидва напрямки сприяли глибшому пізнанню процесів життєдіяльності людського організму.
На початку XVII ст. роль передового наукового центру в Європі переходить від північної Італії до Нідерландів. Мистецтво Нідерландів ще більше, ніж італійське, приділило увагу людському тілу, здоровому і хворому, живому і мертвому. Художники малювали портрети анатомів за роботою в анатомічному театрі, портрети лікарів, спілкування з хворими. Це особливо було характерно для творчості Рембрандта. Вражає його картина «Лекція з анатомії лікаря Тульпіуса», який був видатним лікарем і професором анатомії Амстердамського університету, портрет професора Лейденського університету Сільвіуса.
Лейденський анатом Р. де Грааф займався вивченням будови жіночих репродуктивних органів. Він описав труби, пояснив різні фази овуляції, його іменем названі фолікули в яєчниках жіночої статевої системи.
Виникнення шпиталів та їхнє постійне зростання, підготовка дипломованих лікарів, число яких теж невпинно зростало, сприяло вирішенню проблем громадського здоров’я. Виникають початки медико-санітарного законодавства. Так, 1140 р. король Сіцілії Рожер видав закон, згідно якого дозволялось практикувати лікарям, які витримали державний екзамен. Пізніше з’являється розпорядження щодо забезпечення міст харчовими продуктами та їхнього захисту від фальсифікації. Із давніх часів переходять такі гігієнічні заклади, як громадські лазні.
Слід згадати Б. Рамацціні. В 1696 р. він підсумував свої спостереження за працею людей різних професій у книзі під назвою «Міркування про хвороби від занять». В цій роботі він детально описує різні захворювання, які пов’язані з різного роду заняттями. Б. Рамацціні називають батьком професійної гігієни.
У XVII ст. виник статистичний підхід до аналізу громадських явищ, що мало велике значення для розвитку громадської медицини. В 1662 р. Д. Ґраунт передав Королівському науковому товариству працю, в якій виклав свої спостереження над смертністю та народжуваністю у Лондоні (з 1603 р.). Він вперше склав таблиці смертності і вирахував пересічну тривалість ймовірного життя кожного покоління. Цю роботу продовжив його товариш і лікар В. Петті, який свої спостереження над природним рухом населення назвав «політичною арифметикою», що краще відображає вплив на ці процеси суспільних явищ, ніж навіть теперішня назва — демографічна статистика. Невдовзі таблиці смертності почали використовуватись як підґрунтя для страхування життя.
Аптеки працювали як хімічні лабораторії. В цих лабораторіях отримала свій початок методика хімічного аналізу неорганічних речовин. Отримані результати використовувались як для пошуку ліків, так і безпосередньо для хімічної науки. Аптеки ставали центрами науки, а фармацевти займали чільне місце серед вчених середньовіччя.
Передові мислителі епохи Відродження прагнули до пізнання дійсності на основі досліду, відмовляючись від сліпого підкорення авторитетам.
В 1495 р. виходить капітальна праця Джованні Піко (1462-1494) з 12 книг- «Disputationes adversus astrologos» («Заперечення астрології»), в якій подається глибоко обгрунтована нищівна критика ятроматематики, доводиться вся безпідставність науки про гороскоп. У ці ж часи засновник Платонівської академії у Флоренції Марсіліо Фічіно (1453-1499) в праці «De abditidis morborum causis» («Приховані причини хвороб») доводить всю важливість і необхідність не тільки пильних спостережень біля ліжка хворих, а й перевірки і зіставлення симптомів, які спостерігалися за життя, із змінами в органах померлих. У його праці вперше наводяться результати 20 аутопсій.
Особливо гостро цей протест виявився в діяльності Парацельса. Величезний вклад в розвиток фармації вніс Парацельс (Філіпп Ауреол Теофраст Бомбаст фон Ґоґенґейм) (1493–1541).
Сучасники порівнювали його з Лютером, що дуже ображало Парацельса. «Alterius non sit, qui suus esse posset (Нема потреби йти за другого, коли можеш бути самим собою)»,- казав він. Парацельс - справжнє ім'я Філіпп Ауреол Теофраст Бомбаст фон Гогенгейм (1493-1541) - був сином швейцарського лікаря-хіміка. Медичну освіту здобув у Феррарі (Італія); по закінченні навчання, як було тоді прийнято серед учених, він узяв собі латинізоване ім'я Para-Celsus - подібний до Цельса. Розчарувавшись у медицині давніх греків і арабській медицині, він шукає нових знань в університетах і у лікарів-практиків Англії, Франції, Німеччини, Польщі. Маючи вже авторитет видатного лікаря-новатора, він повертається до Базеля, де дістає посаду міського лікаря з правом читання лекцій.
Про початок свого курсу він повідомив надрукованим німецькою мовою оголошенням: «У наш час мало хто має щастя успішно займатись лікарським мистецтвом. Дехто бажає очистити його від внесених варварами грубих помилок: надто боязкі, вони, як за оракула, тримаються за імена Гіппократа, Галена, Авіценни. Не красномовство і знання мов, не вивчення книг і прикрашення титулами творить лікаря, а лише пізнання таємниць природи. Щоденно по дві години читатимуться лекції на основі власних праць з практичної і теоретичної медицини, а не з крихіток Гіппократа і Галена, грунтуючись на власному досвіді, здобутому у найвищої вчительки - природи...»
Курс лекцій Парацельса був розрахований на два семестри. Частина занять провадилась біля ліжка хворих, під час екскурсій у полі і в горах. На знак відмовлення від будь-яких авторитетів на вступній лекції Парацельс спалив праці Галена і Канон Авіценни. Основним девізом його було: «Summa docet experientia (Всьому вчить досвід)». Для правильного розуміння походження хвороб і успішного лікування потрібно, вважав він, докладно вивчати не старі книжки, а природні речі. «Яка користь сьогодні нам від дощу, який випав тисячу років тому».
Античне вчення про те, що тіло складається з чотирьох соків - крові, слизу, чорної і жовтої жовчі, він вважав марнослів'ям. Людина, за Парацельсом, створена із землі, і тіло її побудоване з тих самих складових частин, що й грунт. Усі процеси в організмі мають хімічний характер. Дотримуючись такого погляду, Парацельс почав у медичній практиці широко застосовувати мідь, залізо, олово, миш'як, сурму, мінеральні води.
Парацельс звертав особливу увагу на дозування призначуваної хворому лікувальної речовини. «Все є отрута,- вчив він, - ніщо не позбавлене отруйності. Лише доза робить отруту непомітною». Рівень тогочасних знань не давав змоги навіть бунтівному розумові Парацельса повністю звільнитися від містики. Основу життєвих процесів, відмінність живої природи від мертвої він вбачав у дії вищих сил - археїв. Парацельс написав капітальні праці з хірургії, тісно пов'язуючи цей розділ медицини з терапією. У справі лікування ран він був прибічником Гуго Бургоньйона.
«Тримай рану в чистоті і бережи від ворогів, які можуть потрапити іззовні, так виліковуються всі рани». Заперечуючи проти різкого поділу на лікарів і хірургів, що існував тоді, Парацельс демонстративно називав себе доктором обох медицин- Doctor utriusque medicinae: «і та й друга виходять з одного знання». Парацельс приділяв увагу хворобам, пов'язаним з різними професіями, описав хвороби гірників, ливарників, а також ковалів, рибалок, воїнів та ін.
Сифіліс Парацельс розглядав як поєднання прокази із сапом, лікував його втиранням ртуті, а не настоєм гваякового дерева, як було прийнято.
Парацельс, займаючись дослідженнями хімічного порядку, провадив досліди і на тваринах. Він помітив анестезуючу дію суміші сірчаної кислоти з алкоголем. Про цю суміш, названу Фробеном у 1734 р. ефіром, він писав: «Вона приємна на смак, кури п'ють її охоче і потім впадають у глибокий сон; через деякий час вони знову просинаються без будь-яких хворобливих змін». Цю суміш Парацельс рекомендував призначати хворим при сильних больових відчуттях. О.І.Герцен в «Листах про вивчення природи» відзначає Парацельса як першого в історії професора хімії.
Парацельс засуджував галенізм у медицині, заявляв у лекціях, що праці Галена «гідні спалення». Будучи протягом недовгого часу міським лікарем Базеля, він боровся із зловживаннями аптекарів і лікарів, за що його було вигнано з міста. Зазнавав він переслідувань і в багатьох інших місцях. Багато подорожуючи, він побував майже у всіх європейських країнах, знайомлячись з місцевою медициною, читаючи лекції, проводячи диспути. Зокрема, у Вільні (нині Вільнюс) він провів довгий і пристрасний диспут «з видатним місцевим лікарем». Гадають, що то був Ф.Скорина, відомий учений і лікар, білорус за походженням, який на той час перебував у Вільні. «Лікар багато подорожувати повинен,- писав Парацельс,- що не країна, то сторінка науки. І так слід сторінки ці перегортати». Пристрасний, гострий на слово і вчинки, Парацельс мав багато ворогів серед прибічників схоластичної школи. Все життя його проходило бурхливо, в боротьбі. Він один з перших обстоював погляд, що лише вивчення природи, досвід біля ліжка хворих і експеримент можуть зумовити прогрес медицини. Парацельс вимагав від лікаря високих моральних якостей і був противником характерного для тих часів погляду на медицину як на ремесло, предмет торгівлі. «Лікар не сміє,- зазначав він,- бути лицеміром, старою бабою, мучителем, катом або прислужником ката, брехуном, легковажним... Лікар повинен удень і вночі думати про свого хворого, щоденно спостерігати його, всі свої думки й гадки спрямовувати на те, як найкраще його лікувати».
Медичні факультети, особливо в Лейпцігу, Відні, виступали проти поширення ідей Парацельса, обвинувачуючи його навіть у магії, що дуже утруднювало друкування його праць, та, незважаючи на це, дони мали великий успіх. Надруковану в 1529 р. в Нюрнберзі його працю про хірургію та лікування сифілісу було перевидано вже на другий рік. Надрукована з великими труднощами в Аугсбурзі в 1536р. «Велика хірургія» другим виданням вийшла через два роки. Такий же успіх мали інші праці, в яких Парацельс доводив необхідність зв'язку медицини з природничими науками, передусім з хімією. Свої праці він друкував не латинською мовою, як це було прийнято в ті часи для медичних праць, а німецькою. Помер Парацельс в Зальцбургу на 48-му році життя. Лише до 1600 р. було надруковано близько 200 праць Парацельса, незважаючи на те що католицька церква включила їх до індексу єретичних книг.
У XV-XVI ст. праці багатьох учених з різних галузей науки показали, що не можна задовольнятися тим, що дали великі авторитети античного світу; лише наполегливе вивчення природи, пильні спостереження допомагають розгадати закони природи і дають змогу застосувати її сили на користь людини. Філософське обґрунтування цього дав англійський учений Френсіс Бекон.
Френсіс Бекон (1561-1626) - видатний учений, філософ і політичний діяч. Він був короткий час лорд-канцлером Англії. Бекон вивчав медицину, проводив експерименти на тваринах. У своїх працях він обстоював думку, що знання є сила (Knowledge is power), а воно неможливе без знання причин (vere scire est per causas scire). Бекон справив великий вплив на формування світогляду багатьох учених, у тому числі свого друга Уільяма Гарвея.
Функції організму, за Беконом, можна правильно зрозуміти, осягнути лише за допомогою експериментів на тваринах. Потрібно порівнювати будову тварин з будовою людини, організм здорової людини з організмом хворої.
Інакше кажучи, Бекона можна розглядати як родоначальника матеріалізму в Англії і сучасної експериментальної науки. Не випадково один з основних своїх творів Бекон назвав на противагу «Органону» Арістотеля - «Новий Органон»: якщо філософія Арістотеля - вихолощена схоластикою - була основою і вихідним пунктом наукової діяльності у попереднє тисячоліття, то філософія Бекона слугувала передовій науці епохи Відродження і наступних століть. Наука, за виразом Бекона, «має бути діяльною і слугувати могутності людського роду», повинна оволодіти якомога більшою кількістю таємниць природи, досі ще прихованих від людини. Не бувши лікарем за професією, Бекон виявляв великий інтерес до медицини, висунув і обгрунтував завдання дальшого її розвитку. Попередню медицину, як і сучасну йому, Бекон різко засуджував: «Ми бачимо в ній багато повторень, але мало істинних нових відкриттів». У своїй класифікації він поділяв медицину на три частини, відповідно до трьох її завдань: «Перше полягає у збереженні здоров'я, друге -у виліковуванні хвороб, третє -у подовженні тривалості життя». Досягнення довголіття він вважав «найблагороднішим завданням медицини». У своєму творі «Про гідність і силу наук» (De dignitate et augmentate scientiarum) Бекон передбачливо поставив перед медициною ряд основних завдань. Так, вважаючи недостатньою існуючу описову анатомію, він зазначав: «Слід би в анатомічних дослідженнях ретельно спостерігати за слідами хвороб і результатами їх, за ураженнями і пошкодженнями, які вони спричинюють у внутрішніх частинах. Тим часом цим нехтують». Якщо говорити сучасною мовою, він ставив завдання розробки патологічної анатомії. Бекон вважав за необхідне у процесі лікування хвороб «ретельно записувати все, що відбувається з хворим», і об'єднувати історії хвороби окремих хворих у «медичні описи, які треба докладно складати й обговорювати», тобто, іншими словами, створювати клінічні порадники.
Причини відсутності прогресу в терапії Бекон вбачав у тому, що лікарі визнавали багато хвороб інкурабельними, не бажали поповнювати арсенал лікувальних засобів, вишукувати їх. Він покладав великі надії на хімію, що, на його думку, повинна дати людству особливо цінні лікувальні засоби, вважав перспективними методи лікування за допомогою дієтетики, лікування мінеральними водами і гімнастикою.
Обурюючись проведенням операцій, болісних для хворого, він вимагав розробки й запровадження ефективного знеболювання. У цих вимогах Бекона, по суті, можна вбачати продуману програму наукової роботи в медицині на кілька століть уперед аж до нашого часу.
Можливості майбутньої медичної науки Бекон з дивною прозорливістю показав у фантастичному оповіданні «Nova Atlantis* («Нова Атлантида»), яке він не встиг закінчити. В ньому розповідається про далекий острів в океані, до якого випадково допливають його сучасники. Перш ніж дозволити їм вийти на острів, їх піддають спеціальним заходам, щоб уберегти мешканців острова від можливості занесення епідемічних захворювань. На острові прибульці побачили багато добре обладнаних громадських дослідних, лікувальних установ. В одних провадились досліди над тваринами; за бажанням могли змінювати їх розмір, робити їх багатоплідними й безплідними; в інших установах виготовляли ліки, штучні мінеральні лікувальні води. Прибульці були вражені, побачивши в лікарнях людей, в яких оперативно було видалено важливі органи; раптово померлих уміли оживляти; поживні речовини виробляли такої якості і концентрації, що вже невелика кількість їх робила людину ситою.
Зазначимо, що науково-дослідних громадських закладів у ті часи ще не мала жодна країна. Думку про те, що такі установи потрібні для прогресу науки, в популярній формі вперше висловлено в «Nova Atlantis».
Одночасно з Ф. Беконом гаряче виступав за необхідність докорінних змін у вивченні медицини відомий французький філософ і вчений Рене Декарт (1596-1650). «Медицина,- писав він,- могла б дати багато обґрунтованих вказівок як для лікування хвороб та запобігання їм, так і для сповільнення процесу старіння, якби вона достатньою мірою займалася вивченням природи нашого тіла».
Вивчаючи протягом багатьох років за допомогою експериментів будову і функції організмів, Декарт дійшов висновку, що тварина побудована за принципом автомата, який діє за законами механіки: «Тіло живої людини відрізняється від мертвої так само, як заведений годинник від зламаного». Декарт уперше розробив схему безумовного рефлексу. Дотримуючись погляду, що і в організмі людини все діється лише за законами механіки, він відрізняв людину від тварини лише тим, що вона має душу, яка керує організмом через шишкоподібне тіло. Основу пізнання він вбачав у свідомості свого існування: «Cogito - ergo sum (Я мислю - отже існую)». Незважаючи на дуалізм Декарта і суто механістичне розуміння життєвих процесів, його праці з фізіології, як і з математики, фізики, астрономії, мали велике значення для розвитку матеріалістичних поглядів у сучасну йому епоху і в наступних поколіннях. Він вірив у могутність людського розуму. «Не слід ставити людському розумові будь-які межі»,- казав він.
Переслідуваний за свої матеріалістичні погляди, Декарт покинув Францію і 20 років прожив у Голландії. Цю країну він також змушений був залишити, щоб уникнути смертної кари, якої вимагали для нього університетські богослови м. Лейдена за його трактат «Про людину». Переїхав він у 1649 р. до Стокгольма, де через рік помер.
Його найближчий учень лікар Анрі Леруа, більш відомий у літературі під ім'ям Регіуса (Regius Henricus, 1598-1679), у своїх матеріалістичних поглядах пішов далі від свого вчителя. Він не поділяв погляду Декарта про те, що основою нашого пізнання є свідомість свого існування, не визнавав наявності в людині душі, «природжених ідей». За його атеїстичні погляди Леруа було оголошено єретиком і він зазнав переслідувань. Карл Маркс вважає Леруа засновником французького механістичного матеріалізму, представники якого відіграли велику позитивну роль у боротьбі з ідеалізмом напередодні Французької буржуазної революції кінця XVIII ст. і в наступні часи.
Уїльям Гарвей (1578-1657) народився в Фолькстоні в Англії, вивчав медицину в Кембріджі, закінчив медичну освіту в Падуанському університеті.
Під керівництвом свого вчителя Фабріція, який описав венозні клапани і вивчав розвиток курчати в яйці, Гарвей почав досліджувати кровообіг. Повернувшись в Англію, він працював у Лондоні в госпіталі св. Варфоломея, викладав анатомію, хірургію, пізніше був двірським королівським медиком. Свої висновки про кровообіг Гарвей зробив лише після багатолітніх сумлінних досліджень. Уже в 1605 р. в доповіді колегії лікарів у Лондоні він виклав основи свого розуміння кровообігу в організмі, але ще протягом 23 років усіма доступними йому засобами перевіряв свої положення і лише в 1628 р. опублікував свою працю «Exercitatio anatomica de motu cordis et sanguinis in animalibus» («Анатомічні дослідження руху серця і крові у тварин»).
Гарвей описує роботу серця як м'язового насоса з клапанами. Висновки про кровообіг він сформулював так: «Отже, кров тече по артеріях з центра на периферію, а по венах від периферії до центра у великій кількості. Ця кількість крові більша від того, що могла б дати їжа, а також від того, що потрібно для живлення тіла. Отже, треба зробити висновок, що у тварин кров перебуває в коловому і постійному русі. І, звичайно, рух серця і діяльність, що виявляється як пульс,- одне й те саме».
Одночасно Гарвей пояснив справжнє значення систоли й діастоли, які до того розуміли неправильно (зокрема, Гален). Тісно пов'язаний у науковій праці зі своїм співвітчизником Ф. Беконом і поділяючи його погляди на роль досліду у вивченні природи, Гарвей писав: «...анатоми повинні вчитися і вчити не по книгах, а препаруванням, не за догматами ученості, а у майстерні природи». І. П. Павлов підкреслював, що Гарвей відкрив одну з найважливіших функцій природи і тим самим заклав основи нової галузі людського знання - фізіології тварин. Енгельс у «Діалектиці природи» твердить, що Гарвей завдяки відкриттю кровообігу робить науку з фізіології (людини, а також тварин).
Гарвей ще не мав можливості користуватися мікроскопом і тому не міг простежити переходу крові з артерій у вени, він не знав про існування капілярів, які були описані лише через 4 роки після його смерті професором Болонського університету Марчелло Мальпігі. Праця Гарвея, незважаючи на її виняткову наукову обгрунтованість, що було рідкісним явищем для медичних книг тих часів, стала об'єктом злісної критики в Англії і Франції. Консерватори, противники Гарвея, проголосили: «Mallem cum Galeno erare, quam cum Harveio circulare (Воліємо краще помилятися з Галеном, ніж визнавати циркуляцію (крові) за Гарвеєм). Не раз були спроби взагалі заперечувати відкриття кровообігу Гарвеєм. Приписували його римському професорові Андрію Цезальпіно та Джордано Бруно, якого спалила інквізиція. У працях цих учених справді є згадка про коловий рух крові в організмі, але без будь-яких обгрунтувань, на які така багата епохальна для науки праця Уїльяма Гарвея. Академія наук СРСР видала в 1948 р. цю працю Гарвея російською мовою.
Андрій Цезальпіно (1519-1603) не вивчав праць Коломбо і Сервета, але описав мале коло кровообігу і висловив думку про можливість великого кола кровообігу, але нечітко (1569 p.). В Італії Цезальпіно поставлено пам'ятник як творцеві вчення про кровообіг.
Уїльяму Гарвею належить також видатна праця під назвою «De generatione animalium .(«Дослідження розвитку тварин»).
У цій праці, якій Гарвей віддав понад 20 років життя, на підставі численних спостережень, які він робив неозброєним оком, Гарвей спростував уявлення, що збереглося від глибокої давнини, про самозародження тварин (generatio aequivocu) з мулу, грязі, піску тощо і висловив сміливу для тих часів думку, що всі тварини походять з яйця - «omnia ex ovo». У своєму ембріональному періоді вони проходять різні ступені розвитку - від найпростіших до складних. «Кожна тварина,- писав він,- під час формування проходить різні ступені, стаючи по черзі то яйцем, то черв'яком, то зародком, наближаючись у кожній наступній фазі до досконалості, довершеності». Як бачимо, біогенетичний закон, сформульований у XIX ст. Геккелем і Мюллером, за яким тварини в своєму онтогенезі повторюють філогенез, у загальних рисах було висловлено ще Гарвеєм.
Почесне місце в історії фармації зайняв послідовник Парацельса Кроль своїм твором «Базіліка хімія» (1608), в якому визначив методи приготування значного числа нових і діючих ліків.
З’являються нові ліки. В 1640 р. в Іспанію з Південної Америки було завезено кору хінного дерева, яка виявилась ефективною при лікуванні малярії. Її дію ятрохіміки пояснювали властивістю припиняти бродіння лихоманкових речовин, ятрофізики — фізичним покращенням густої або дуже рідкої крові. Ефект використання хінної кори порівнювали з наслідками впровадження пороху у військовій справі. Лікувальний арсенал поповнив корінь іпекакуани як блювотний та відхаркувальний засіб, завезений в 1672 р. з Бразилії. Використовують арсен для припікання, а також внутрішнього прийому в малих дозах. Були відкриті вератрин, стрихнін, кофеїн, етиловий ефір, сульфат магнезії.
Вдосконалюється процес приготування ліків. За доби середньовіччя складні прописи ліків сягають свого апогею, число складових частин в одному рецепті зростає до декількох десятків. Особливе місце займали протиотрути. Так, книжка Салернської школи носила назву «Антидотарій» і вміщувала багато нових рецептів ліків. Однак панацеєю від усіх хвороб залишався теріяк (медова каша з 57 інгредієнтів, до складу якої обов’язково входили зміїне м’ясо, опій тощо). Ці ліки готувалися публічно, урочисто, в присутності представників влади і запрошених осіб.
У Флоренції в 1498 р. видано перший міський «реєстр ліків» (фармакопею), який містив опис ліків і правила їхнього виготовлення, та став взірцем для прийняття в інших містах і країнах власних реєстрів. Назву «Pharmacopoea» вперше написав на титулі своєї книжки французький лікар Жак Дюбуа (1548). У 1560 р. з’явилося перше видання Аугсбурзької фармакопеї, яка найбільше поціновувалась у Європі. Перше видання Лондонської фармакопеї датоване 1618 р. Перша в Польші фармакопея з’явилася в Ґданську 1665 р. Із фармацевтичних праць найбільшого поширення в кінці XVI і на початку XVII ст. набула книга М. Хараса «Pharmacopoea Royale et Gаlenique». В 1671 р. Даніель Людвіґ узагальнює наявні засоби лікування і видає свою фармакопею.