Правовий режим земельних сервітутів
У главі 17 Земельного кодексу України підкреслюється, що земельні сервітути, встановлені на земельну ділянку, не позбавляють власника цієї земельної ділянки прав володіння, користування та розпорядження нею.
Земельні сервітути підлягають обов'язковій державній реєстрації в порядку, передбаченому Земельним кодексом. Інформація про встановлення земельного сервітуту є невід'ємною частиною правовстановлюючого документа щодо земельної ділянки, на яку встановлено земельний сервітут.
Дія земельного сервітуту зберігається у разі переходу прав на земельну ділянку до іншої особи.
Земельний сервітут не може бути предметом купівлі-продажу, застави і не може передаватися будь-яким способом особою, в інтересах якої цей сервітут встановлено, іншим фізичним та юридичним особам.
Власник, а також користувач та орендар земельної ділянки, на яку встановлено земельний сервітут, має право, якщо інше не передбачено законом, вимагати від осіб, в інтересах яких встановлено земельний сервітут, відповідної винагороди за його встановлення.
Власникові земельної ділянки, на яку встановлено земельний сервітут, мають бути відшкодовані збитки, завдані внаслідок користування земельним сервітутом.
Земельні сервітути встановлюються на визначений та невизначений строк.
Норми Земельного кодексу передбачають припинення дії земельного сервітуту. На вимогу власника земельної ділянки, на яку встановлено земельний сервітут, його дія може бути припинена у зв'язку із виникненням підстав для його встановлення.
Дія земельного сервітуту припиняється на вимогу власника земельної ділянки у разі:
поєднання в одній особі особи, в інтересах якої встановлено земельний сервітут, та власника земельної ділянки, на яку він встановлений;
відмови особи, в інтересах якої встановлено земельний сервітут, від його подальшого використання; рішення суду;
закінчення строку, на який було встановлено земельний сервітут. Якщо земельна ділянка, на яку встановлено земельний сервітут, не може бути використана відповідно до її призначення, власник цієї земельної ділянки має право вимагати зняття земельного сервітуту з цієї земельної ділянки у судовому порядку.
З введенням земельного сервітуту власник не позбавляється права володіння, користування і розпорядження своєю земельною ділянкою. Разом з сервітутом у правовий вжиток увійшло поняття "обтяжування" (обмеження) майна сервітутом. Чи попадає правова природа обтяжування в розряд обмежень права власності? Власник обмеженого сервітутом майна не позбавляється ні одного із належних йому прав. Однак він опиняється обмеженим у здійсненні права користування земельною ділянкою в такій мірі, в якій цього вимагає право сервітуту. Він уже не може вільно, на свій розсуд користуватися земельною ділянкою так, як він мав би змогу це робити у разі відсутності сервітуту. Подібне обмеження у праві користування впливає на зміст права власності, відповідно частково і обмежує його.
Як і всяке інше право, встановлене законом, право сервітуту підлягає захисту. Захист здійснюється в судовому порядку. Позов подається особою, що має право на сервітут; відповідачем за позовом є власник земельної ділянки, обтяжений сервітутом. Захист права сервітуту може здійснюватись переважно такими способами:
визнанням права сервітуту в тому випадку, якщо власник відмовляє позивачу в установленому законним порядком праві; поновленням становища, що існувало до порушення права сервітуту; присікання дій, що порушують право сервітуту чи створюють загрозу цього порушення. Дане порушення може виникнути в тому випадку, коли власник не заперечує сервітуту, але починає будівництво чи оранку на території ділянки, відведеної для здійснення сервітуту, і тим самим перешкоджає його здійсненню; самозахистом права. В рамках цього права володар права сервітуту може сам здійснити дію, що присікає порушення його прав. Такими діями можуть бути, наприклад, зняття частини паркану, що перешкоджає проїзду;
відшкодування збитків і відшкодування моральної шкоди. В якості захисту права сервітуту можуть застосовуватись і інші способи, передбачені законодавством.
Таким чином, розвиток сервітуту в законодавстві України має безумовно важливе значення для встановлення нормальних земельних відносин та оптимального використання земельної власності.
36. Види земельних сервітутів за чинним земельним і цивільним законодавством та порядок їх встановлення.
За призначенням Земельним кодексом України встановлюються такі види земельних сервітутів:
· проходу - право проходу або проїзду на велосипеді через чужу земельну ділянку;
· проїзду- право проїзду на транспортному засобі проїзною частиною через чужу земельну ділянку;
· інженерної комунікації- право прокладання та експлуатації державних, комунальних та приватних ліній електропередачі, зв’язку, трубопроводів, інших лінійних комунікацій через чужу земельну ділянку; водопроводу - право проводити на свою земельну ділянку воду з чужої водойми або через чужу земельну ділянку;
· водостоку - право відведення води зі своєї земельної ділянки на чужу або через чужу земельну ділянку;
· водозабору - право забору води для потреб своєї земельної ділянки з чужої водойми та право проходу до водойми;
· водопою - право поїти свою худобу та право прогону худоби, що веде через водойми;
· прогону худоби - право прогону худоби та проходу через чужу земельну ділянку;
· пасовища - право сінокосу та випасу худоби на чужій земельній ділянці в періоди, що відповідають місцевим умовам та звичаям; будівництво - право зведення будівель та споруд на власній земельній ділянці з опорою на сусідню земельну ділянку, або будівель та споруд, що нависають над сусідньою земельною ділянкою на відповідній висоті, право зведення будівель та споруд на сусідній земельній ділянці;
· ремонтно-будівельної смуги - право встановлення будівельних риштувань та складування будівельних матеріалів з метою ремонту будівель та споруд;
· охорони довкілля - право здійснювати на чужій земельній ділянці заходи щодо охорони довкілля; вилову риби з берега водного об'єкта;
· проведення науково-дослідних робіт - право тимчасового користування земельною ділянкою для проведення науково-дослідних робіт; інші способи задоволення потреб, які не можуть бути забезпечені без встановлення відповідних земельних сервітутів.
37. Правове регулювання і зміст добросусідства в земельному законодавстві та його юридичне значення.
Положення глави 17 Земельного кодексу (далі - ЗК) України присвячене порівняно новому для вітчизняного земельного законодавства інституту - інституту добросусідства. Вони спрямовані на врегулювання достатньо актуальної в усі часи проблеми - погодження та захист інтересів власників володінь, що межують між собою, врегулювання протиріч, які виникають при здійсненні прав на своє майно. В чому полягає зміст відносин добросусідства й які особливості їх правового регулювання.
На сьогодні в науковій літературі положення про добросусідство розглядається як окремий вид обмежень прав на землю, який поширюється на відносини між власниками (користувачами) сусідніх володінь, що не дають третім особам самостійних прав на чужу річ, а лише обмежують особу у здійсненні нею свого права.
На думку Д. Дождєва, права по сусідству (jura vicinitatis) є способом правового регулювання відносин між сусідами, що полягає в законодавчому обмеженні правомочностей власника. Розвиток прав по сусідству веде до збільшення числа випадків, коли власник може звертатися з позовом про припинення дій, що порушують право. Оскільки кожен власник, у свою чергу, сам залежить від сусіда, змінюється сама конструкція земельної власності; подібні обмеження в імперативній формі змінюють повноваження всіх власників.
Положення законодавства, що регулюють земельні відносини добросусідства, є нормативно встановленими обмеженнями щодо здійснення прав на землю (включаючи право власності), які мають на меті забезпечити захист інтересів власників (землекористувачів) сусідніх володінь від можливих порушень при використанні земельних ділянок.
Суб'єктами відносин добросусідства є як власники земельних ділянок, так і землекористувачі (п. 1 ст. 91, п. 1 ст. 96 ЗК України). У зв'язку з цим, правила про добросусідство виступають як обмеження щодо здійснення не лише права власності на земельну ділянку, а й інших прав на землю, зокрема права постійного користування земельною ділянкою, оренди, емфітевзису, суперфіцію тощо.
Слід зазначити, що чинний ЗК України, визначивши суб'єктами відносин добросусідства як власників земельних ділянок, так і землекористувачів, чітко не визначає, в яких випадках виникають відносини добросусідства. Наприклад, у ст. 170 Цивільного кодексу (далі - ЦК) Азербайджанської Республіки сусідніми визнаються будь-які земельні ділянки чи інша нерухомість, на які може виникнути двосторонній вплив.
Якщо проаналізувати погляди сучасних науковців на питання, що розглядається, то відносини добросусідства можливі лише між власниками та користувачами, земельні ділянки яких мають спільну межу або розташовані недалеко одна від одної. У цьому контексті добросусідство можна розглядати як відносини двох і більше осіб, які володіють речовими або зобов'язальними правами на одне і те саме або розташоване в безпосередній близькості майно, що створює ймовірність тривалих порушень прав будь-якої сторони. На нашу думку, слід погодитися з точкою зору, згідно з якою у відносинах добросусідства сусідніми є не лише прилеглі (суміжні) земельні ділянки, а й ті, власникам або користувачам яких можуть бути заподіяні незручності власником (користувачем) іншої ділянки.
Що стосується змісту земельних відносин добросусідства, то він полягає в сукупності прав та обов'язків суб'єктів таких відносин. При цьому комплекс цих прав та обов'язків, по суті, є однаковим для кожного власника чи землекористувача. У найбільш загальному вигляді зміст відносин добросусідства можна, на нашу думку, визначити як право кожного власника чи землекористувача вільно використовувати свою земельну ділянку за цільовим призначенням у межах і способами, що не справляють неправомірного впливу на сусідні володіння (земельні ділянки), а також вимагати від інших власників (землекористувачів) такого ж використання сусідніх земельних ділянок і у той самий час - обов'язок кожного власника (землекористувача) не допускати при цьому заподіяння неправомірного впливу на сусідні земельні ділянки.
Як випливає з положень ст. 103 ЗК України, основне завдання інституту добро- сусідства у нашому законодавстві - забезпечити обрання власниками та землекористувачами таких способів використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, за яких власникам і землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей та не перешкоджається використовувати земельні ділянки за цільовим призначенням.
Власник чи землекористувач не може перешкоджати впливу димом, теплом, кіптявою, шумом, струсом чи спричиненню подібних незручностей із сторони сусідньої ділянки, якщо вони не виходять за межі нормально допустимих у конкретній ситуації. Відповідно, такому обов'язку власників (землекористувачів) сусідніх земельних ділянок протистоїть право носія суб'єктивного права власності на земельну ділянку безперешкодно здійснювати своє право таким чином, щоб негативні для сусідів наслідки його діяльності не виходили за нормально допустимі для даних умов межі. Саме такий підхід до визначення меж допустимого сусідського впливу відображено в законодавстві ряду пострадянських держав (ст. 171 ЦК Азербайджанської Республіки [12], ст. 175 ЦК Грузії [18], ст. 378 ЦК Республіки Молдова [19]).
Якщо характеризувати положення глави 17 «Добросусідство» ЗК України в цілому, то слід зазначити, що три статті глави із семи присвячені питанням розмежування земельних ділянок, встановлення та використання межових споруд, по одній статті відведено для розкриття змісту добросусідства та визначення видів і критеріїв впливу на сусідні земельні ділянки, попередженню шкідливого впливу на сусідню земельну ділянку, а також врегулюванню питань проникнення на земельну ділянку гілок і коренів дерев і кущів. Тому, якщо виходити з положень цієї глави ЗК України, у сфері відносин добросусідства можна, на нашу думку, виділити два основні напрями правового регулювання:
• відносини щодо розмежування суміжних володінь і запобігання безпосередньому порушенню меж земельних ділянок. Врегулюванню даних відносин у чинному ЗК України присвячені статті 105-109;
• відносини щодо здійснення опосередкованих впливів на сусідні земельні ділянки, які не пов'язані з безпосереднім порушенням їх меж. Ці відносини регулюються статтями 103, 104 ЗК України. При цьому, врегулювання зазначених відносин, на нашу думку, визначає специфіку добросусідства як такого та становить основну складність.
Особливість правового регулювання відносин добросусідства полягає в тому, що конфлікт інтересів власників суміжних володінь у процесі їх господарської діяльності в принципі неминучий і випливає з суті як даних відносин, так і здійснення суб'єктивних прав.
Як зазначається в літературі, природа нерухомих речей така, що їх якість і цінність більшою мірою залежать від оточуючого їх простору, ніж від них самих. У сферу інтересів власника входять місце знаходження нерухомості, її близькість до економічних і
культурних об'єктів, зв'язок з транспортною мережею, властивості природного середовища, чистота повітря тощо. Саме у відносинах власності на нерухомість найбільшою мірою виявляється необхідність врегулювання дії зовнішніх факторів, що можуть як негативно, так і позитивно впливати на об'єкти власності.
Безпосереднє порушення меж володінь суміжних власників - це лише поверхнева, найбільш очевидна сторона проблеми. Набагато складніше врегулювати діяльність, яка здійснюється за межами об'єктів права власності, але суттєво впливає на них. Так, якщо в більшості випадків можна вважати, що облаштування на сусідній земельній ділянці декоративного саду йде на благо власнику, то здійснення на цій ділянці хімічного чи іншого шкідливого виробництва суттєво знижує цінність її або ж взагалі робить неможливим використання ділянки для житлового будівництва чи ведення фермерського господарства. Негативні аспекти такого зовнішнього впливу отримали своє правове розроблення. Воно, зокрема, полягає в існуванні загального для всіх правових систем принципу, згідно з яким на власника покладається обов'язок не допускати такого використання належного йому майна, яке спричиняє суттєву та необґрунтовану шкоду третім особам або всьому суспільству. Подібний принцип обмежує право власності в його активному аспекті (у тому, що дозволено власнику) і створює імунітет власності щодо негативних наслідків дії зовнішніх факторів.
Коли йдеться про врегулювання опосередкованих впливів на сусідні володіння, то можна виділити ряд ключових, на нашу думку, питань, які потребують правового вирішення:
• встановлення меж, в яких такі впливи є допустимими, тобто до якої міри власник чи землекористувач зобов'язаний терпіти негативні для нього наслідки використання сусідніх земельних ділянок і, відповідно, до якої міри даний суб'єкт, у свою чергу, може правомірно завдавати незручності своїм сусідам;
• встановлення правових наслідків завдання опосередкованих впливів на сусідні володіння. Це питання ускладнюється тим, що в ряді випадків подібні незручності неможливо усунути взагалі або повною мірою, оскільки вони не є такими, що надають право на судовий захист. Так, в індустріальну добу забруднення довкілля не може бути причиною заборони роботи промислового підприємства, якщо, на думку суспільства, його рівень не перевищує допустимі екологічні норми. При цьому, на відміну від чинного українського законодавства, в ряді іноземних держав достатньо регламентоване питання щодо компенсації шкоди внаслідок завдання опосередкованих впливів на сусідні володіння, а також розроблені спеціальні підходи щодо врегулювання даного питання;
• встановлення механізмів запобігання надмірним опосередкованим впливам з боку сусідніх власників і землекористувачів. Про можливість вжиття власниками та землекористувачами заходів щодо попередження шкідливого впливу на їх земельні ділянки в сучасному українському законодавстві йдеться у ст. 104 ЗК України, проте навряд чи можна вважати її конструкцію досконалою.
На нашу думку, чинна редакція статей 103, 104 ЗК України не може вважатись оптимальною для врегулювання відносин, що розглядаються. Свідченням цьому є дуже незначна кількість випадків використання таких норм на практиці. І це на противагу значному досвіду законодавства та практики зарубіжних країн щодо врегулювання даних відносин.
Також слід зазначити, що велика група відносин добросусідства не отримала своєї правової регламентації порівняно із законодавством інших держав, зокрема такі повсякденні питання, як відведення стічних вод, організація стоків з дахів, облаштування виходу вікон на сусідні володіння, сусідське водокористування, встановлення мінімально допустимих відстаней для забудови, здійснення робіт і розміщення насаджень тощо. Тому є підстави вести мову про доповнення законодавства більш розширеними положеннями про врегулювання відносин добросусідства.
38. Поняття обмеження у використанні земельних ділянок та обтяження прав на земельну ділянку.
Обмеження щодо використання земельних ділянок регламентується нормами Земельного кодексу України. Право обмеженого використання земельної ділянки обтяжує (обмежує) право власності на земельні ділянки і дає можливість користуватися земельною ділянкою або її частиною в обсязі, передбаченому законом або договором.
Перехід права власності на земельну ділянку не є підставою для припинення встановленого права обмеженого використання цієї ділянки іншими особами.
Права на земельну ділянку можуть бути обмежені законом або договором:
- забороною на продаж або інше відчуження певним особам або дозволів на відчуження певним особам протягом установленого строку;
- правом на переважну купівлю у разі її продажу;
- умовою розпочати і завершити забудову або освоєння земельної ділянки протягом встановлених строків у визначеному проектом порядку;
- забороною на зміну цільового призначення земельної ділянки, зовнішнього вигляду нерухомого майна, реконструкції або знесення будинків, будівель, споруд без погодження в установленому порядку;
- умовою здійснити будівництво, ремонт або утримання дороги, ділянки дороги;
- забороною на провадження окремих видів діяльності;
- умовою додержання природоохоронних вимог або виконання визначених робіт, у тому числі щодо охорони ґрунтового покриву, тваринного світу, рідкісних рослин, пам'яток природи, історії і культури, археологічних об'єктів, які розміщені на земельній ділянці;
- умовою надавати право полювання, вилову риби, збирання дикорослих рослин на своїй земельній ділянці в установлений час і в установленому порядку.
Обмеження використання земельної ділянки підлягають державній реєстрації. Визначення меж обмежень земельних ділянок здійснюється проектами землеустрою.
1. Обтяження прав на земельну ділянку встановлюється законом або актом уповноваженого на це органу державної влади, посадової особи, або договором шляхом встановлення заборони на користування та/або розпорядження, у тому числі шляхом її відчуження.
2. Законом, прийнятими відповідно до нього нормативно-правовими актами, договором, рішенням суду можуть бути встановлені такі обмеження у використанні земель:
а) умова розпочати і завершити забудову або освоєння земельної ділянки протягом встановлених строків;
б) заборона на провадження окремих видів діяльності;
в) заборона на зміну цільового призначення земельної ділянки, ландшафту;
г) умова здійснити будівництво, ремонт або утримання дороги, ділянки дороги;
ґ) умова додержання природоохоронних вимог або виконання визначених робіт;
д) умови надавати право полювання, вилову риби, збирання дикорослих рослин на своїй земельній ділянці в установлений час і в установленому порядку.
3. Обтяження прав на земельні ділянки (крім обтяжень, безпосередньо встановлених законом) підлягають державній реєстрації в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно у порядку, встановленому законом.
4. Обмеження у використанні земель (крім обмежень, безпосередньо встановлених законом та прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами) підлягають державній реєстрації в Державному земельному кадастрі у порядку, встановленому законом, і є чинними з моменту державної реєстрації.
Обмеження у використанні земель, безпосередньо встановлені законами та прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами, є чинними з моменту набрання чинності нормативно-правовими актами, якими вони були встановлені.
5. Відомості про обмеження у використанні земель зазначаються у проектах землеустрою щодо відведення земельних ділянок, технічній документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки, кадастрових планах земельних ділянок, іншій документації із землеустрою. Відомості про такі обмеження вносяться до Державного земельного кадастру.
На сьогодні обмеження прав на землю передбачаються принаймні щодо таких територій із особливим правовим режимом:
- зони особливого режиму забудови - їх режим і порядок встановлення визначаються ст. 39 ЗКУ, ЗУ "Про основи містобудування", "Про архітектурну діяльність", "Про регулювання містобудівної діяльності", будівельними нормами та правилами: ДБН 360-92** "Планування та забудова населених пунктів" та ін.;
- водоохоронні зони, водозахисні смуги, берегові смуги водних шляхів - режим і порядок встановлення визначаються гл. 12 ЗКУ, ст.ст. 87-93 ВКУ;
- зелені зони - існування передбачене ПКМ від 16.05.2007 № 733 "Про затвердження Порядку поділу лісів на категорії та виділення особливо захисних лісових ділянок", ГОСТ 17.5.3.01-78 "Охорона природи. Землі. Склад і розмір зелених зон міст";
- зони радіоактивно-забруднених територій - правовий режим і порядок встановлення визначені ст.ст. 169,170 ЗКУ, ЗУ "Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи";
- зони надзвичайних екологічних ситуацій - поняття, правовий режим та порядок оголошення передбачені ст. 1 ЗУ "Про зону надзвичайної екологічної ситуації", актами про оголошення окремих зон надзвичайних екологічних ситуацій: напр., Указ Президента "Про оголошення територій у межах населених пунктів Болеславчик, Мічуріне, Підгір'я, Чаусове-1, Чаусове-2 Первомайського району Миколаївської області зоною надзвичайної екологічної ситуації" від 31.08.2000 № 2039, затв. Законом від 05.09.2000 № 1931.
Різновидом обтяжень земельних ділянок - встановлення ренти, емфітевзису та суперфіцію, сервітуту (лив. ст.ст. 98-102-1,131 ЗКУ та коментар до них).
Обмеження, встановлені законами та прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами, вносяться на підставі заяви органів влади, місцевого самоврядування, а так само при державній реєстрації земельних ділянок.
Дія інших обмежень безпосередньо обумовлена фактом їх реєстрації. І це, зокрема, ставить питання про момент припинення дії тих із них, що мають строковий характер. Видасться, що дія строкових обтяжень припиняється "автоматично" із припиненням строку, на який вони були встановлені.
До ч. 5. Обов'язковість зазначення відомостей про наявні на земельній ділянці обмеження в окремих випадках продубльована на підзаконному рівні (п.2.8. Інструкції про встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками, затв. Наказом Держкомзему від 18.05.2010 № 376).. В будь-якому разі з необхідності внесення до бази Державного земельного кадастру відомостей про наявні обмеження у використанні земель випливає обов'язковість фіксації їх наявності у відповідній землевпорядній документації. З іншого боку, правових наслідків для невнесення обмежень до Державного земельного кадастру в більшості випадків не встановлено.
39. Умови і порядок передачі земельних ділянок громадянам: безоплатна приватизація земельних ділянок; набуття прав на землю за набувальною давністю; норми безоплатної передачі земельних ділянок громадянам.
Громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування та державних органів приватизації щодо земельних ділянок, на яких розташовані об’єкти, які підлягають приватизації, в межах їх повноважень, визначених ЗК (Земельний кодекс України).
Набуття права на землю громадянами та юридичним особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.
Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадянам провадиться у разі: приватизації земельних ділянок , які перебувають у користуванні громадян; одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; одержання земельних ділянок із земель державної комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених ЗК.
Передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених ЗК, провадиться один раз по кожному виду використання.
Громадяни, які добросовісно, відкрито і безперервно користуються земельною ділянкою протягом 15 років, але не мають документів, які б свідчили про наявність у них прав на цю земельну ділянку, можуть звернутися до органу державної влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу її у власність або надання у користування. Розмір цієї земельної ділянки встановлюється у межах норм, визначених ЗК.
До особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах встановлених договором. Якщо договором про відчуження житлового будинку, будинку або споруди розмір земельної ділянки не визначено, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка необхідна для їх обслуговування.
Якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, то в разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування.
Відповідно до ст. 121 (Норми безоплатної передачі земельних ділянок громадянам) ЗК громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності в таких розмірах: для ведення фермерського господарства - в розмірі земельної частки (паю), визначеної для членів сільськогосподарських підприємств, розташованих на території сільської, селищної, міської ради, де знаходиться фермерське господарства. Якщо на території сільської, селищної, міської ради розташовано декілька сільськогосподарських підприємств, розмір земельної частки (паю) визначається як середній за цими підприємствами. У разі відсутності сільськогосподарських підприємств на території відповідної ради розмір земельної частки (паю) визначається як середній по району; для ведення особистого селянського господарства – не більше 2,0 гектара; для ведення садівництва – не більше 0,12 гектара; для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах – не більше 0,25 гектара, в селищах – не більше 0,15 гектара, в містах – не більше 0,10 гектара; для індивідуального дачного будівництва – не більше 0,10 гектара; для будівництва індивідуальних гаражів – не більше 0,01 гектара.
Розмір земельних ділянок, що передаються безоплатно громадянину для ведення особистого селянського господарства, може бути збільшено у разі отримання в натурі (на місцевості) земельної частки (паю).
40. Правові засади включення земель у цивільно-правовий обіг.
Обіг земельних ділянок (перехід прав на земельні ділянки) — це врегульовані нормами чинного законодавства суспільні відносини, що виникають між відповідними суб'єктами у процесі переходу прав на зе-мельні ділянки з підстав і в порядку, передбаченому законом, договором, рішенням суду.
До правових засад обігу земельних ділянок слід віднести: а) рівність суб'єктів права власності і господарювання перед законом; б) законність; в) гарантованість і непорушність права власності на землю; г) додержання цільового призначення земельних ділянок; ґ) врахування сервітутів та інших існуючих обмежень на земельні ділянки; д) обов'язковість відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) у передбачених законом випадках; є) обов'язковість проведення експертної грошової оцінки земельних ді-лянок при укладенні цивільно-правових угод; є) обов'язковість нотаріальної форми цивільно-правових угод із земельними ділянками; ж) обов'язковість державної реєстрації прав на земельні ділянки.
Об'єктом таких правовідносин є земельні ділянки, які не заборонені законом для вільного відчуження від однієї особи до іншої. Суб'єктом ринкових земельних правовідносин виступають фізичні і юридичні особи, органи державної влади та місцевого самоврядування, які можуть бути учасниками цивільно-правових відносин. Зміст цих правовідносин ста-новлять права та обов'язки всіх учасників ринкових земельних відносин.
41. Види цивільно-правових угод щодо земельних ділянок.
Цивільно-правова угода – це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Цивільно-правова угода укладається у вигляді договору. Основний її зміст залежить від того, який обсяг прав передається від власника земельної ділянки іншій стороні згідно угоди. Зокрема, угоди можуть бути спрямовані на передачу прав власності та відчуження земельної ділянки або на передачу окремих повноважень власника чи на обмеження власника в реалізації ним деяких повноважень.
Порядок та особливості укладення цивільно-правових угод щодо землі визначаються Цивільним кодексом України (далі – ЦКУ), Земельним кодексом України (далі – ЗКУ), іншими нормативно-правовими актами Верховної Ради України, Кабінету Міністрів і Президента України.
Відповідно до чинного законодавства щодо землі можна укладати такі види цивільно-правових угод:
• договір оренди;
• договір купівлі-продажу;
• договір міни;
• договір дарування;
• договір застави;
• договір встановлення сервітуту;
• заповіт (спадковий договір).
Документами, що підтверджують право власності на земельні ділянки при укладенні цивільно-правових угод, є державні акти на право власності на земельну ділянку, цивільно-правові угоди про придбання земельних ділянок, свідоцтва про прийняття спадщини, судові рішення.
Купівля-продаж земельних ділянок
Договір купівлі-продажу землі – це цивільно-правова угода, за якою одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати земельну ділянку у власність іншій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти земельну ділянку і сплатити за неї певну грошову суму.
Чинне законодавство вимагає, щоб договір купівлі-продажу земельної ділянки було укладено в письмовій формі. Окрім дотримання письмової форми, такий договір підлягає обов'язковому нотаріальному посвідченню та державній реєстрації (ст. 657 ЦКУ, ч. 1 ст. 132 ЗКУ).
Договір купівлі-продажу земельної ділянки, як і інші угоди про перехід права власності на земельну ділянку, повинен містити:
а) назву сторін (прізвище, ім'я та по батькові громадянина, назву юридичної особи);
б) вид угоди;
в) предмет угоди (земельна ділянка з визначенням місця розташування, площі, цільового призначення, складу угідь, правового режиму);
г) документ, що підтверджує право власності на земельну ділянку;
д) відомості про відсутність заборон на відчуження земельної ділянки;
е) відомості про відсутність або наявність обмежень щодо використання земельної ділянки за цільовим призначенням (застава, оренда, сервітути);
є) договірну ціну;
ж) зобов'язання сторін.
За домовленістю сторін у договорі міни земельної ділянки можуть передбачатися й інші умови, які будуть істотними для цього договору.
Договір міни земельної ділянки
Договорів міни земельних ділянок здійснюється відповідно до положень ЦКУ з урахуванням вимог, визначених ст. 132 ЗКУ.
Згідно із ст. 715 ЦКУ за договором міни кожна із сторін зобов'язується передати другій стороні у власність один товар в обмін на інший товар. Предметом договору міни можуть бути земельні ділянки, які належать громадянам на праві власності, мають установлені межі та певне місце розташування.
Договори міни земельних ділянок повинні укладатися в письмовій формі і посвідчуватися нотаріально. Слід зазначити, що до договорів міни застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, положення про договір поставки, договір контрактації або інші договори, елементи яких містяться в договорі міни, якщо це не суперечить суті зобов'язання.
Договори міни земельними ділянками, які укладено з порушенням встановленого законом порядку обміну, визнаються недійсними за рішенням суду.
За укладення правочинів з порушенням земельного законодавства громадяни та юридичні особи несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність відповідно до законодавства.
Дарування земельної ділянки
Договір дарування земельної ділянки – це цивільно-правова угода, згідно з якою одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому іншій стороні (обдаровуваному) безоплатно земельну ділянку у власність.
Договір дарування опосередковує безоплатну передачу земельної ділянки від дарувальника до обдаровуваного, що означає відсутність зустрічного еквіваленту у вигляді майна або грошових коштів. Іншими словами, основна сутність такого договору полягає у його безоплатному характері.
Слід зазначити, що у разі встановлення договором дарування земельної ділянки обов'язку обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, то такий договір не є договором дарування (ст. 717 ЦКУ).
Чинне цивільне законодавство передбачає особливий порядок дарування нерухомих речей. Оскільки земельні ділянки належать до нерухомих речей, то такий порядок поширюється й на безоплатне відчуження земельних ділянок.
Особливий порядок дарування земельної ділянки полягає у тому, що такий правочин за участі фізичних осіб, тобто громадян, укладається в письмовій формі і посвідчується нотаріально.
Відповідно до ч. 1 ст. 725 ЦКУ договором дарування може бути встановлений обов'язок обдаровуваного вчинити певну дію майнового характеру на користь третьої особи або утриматися від її вчинення. Це означає, що до обдаровуваного разом з дарунком (земельною ділянкою) можуть перейти певні обов'язки, встановлені договором дарування. Сутність виконання обов'язку обдаровуваного полягає у виникненні, зміні або припиненні відповідних правових наслідків майнового характеру для третьої особи.
Право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття. Прийняття обдаровуваним документів, що посвідчують право власності на дарунок, тобто державного акту на право власності на земельну ділянку, вважається прийняттям дарунка (ч. 1, 4 ст. 722 ЦКУ).
Відповідно до ч. 2 ст. 724 ЦКУ обдаровуваний має право у будь-який час до прийняття дарунка на підставі договору дарування з обов'язком передати дарунок у майбутньому відмовитися від нього. Це обумовлено тією обставиною, що обдаровуваний за договором дарування не має обов'язку прийняти дарунок, а отже, він може в будь-який час відмовитися від дарунка. При цьому причини відмови не мають жодного правового значення.
Спадкування земельної частки (паю) або земельної ділянки
Спадкування – це перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
Чинний ЦКУ передбачає, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом (ст. 1216,1217 ЦКУ).
Заповіт – це особисте розпорядження фізичної особи (громадянина) своїм майном (у т. ч. й земельною ділянкою) на випадок смерті, зроблене у встановлених законом порядку і формі. Значення заповіту полягає у тому, що ним визначається порядок переходу після смерті заповідача усього майна чи його частки, майнових прав та обов'язків до певних осіб.
Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Під цивільною дієздатністю фізичної особи необхідно розуміти її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання (ст. 30, 1233,1234 ЦКУ).
Передачу земельної ділянки в спадщину можна здійснити шляхом складення заповіту. Заповіт має бути укладений у письмовій формі із зазначенням місця і часу його укладення, підписаний особисто заповідачем і посвідчений нотаріусом. Разом з тим, у певних випадках Цивільний кодекс дозволяє посвідчувати заповіти громадян іншими посадовими особами (ст. 1247 ЦКУ).
Секретним є заповіт, який посвідчується нотаріусом без ознайомлення з його змістом. Особа, яка склала секретний заповіт, подає його нотаріусу в заклеєному конверті, на якому має бути підпис заповідача.
Нотаріус ставить на конверті свій посвідчувальний напис, скріплює печаткою і в присутності заповідача поміщає його в інший конверт та опечатує.
Одержавши інформацію про відкриття спадщини, нотаріус призначає день оголошення змісту заповіту. Про день оголошення заповіту він повідомляє членів сім’ї та родичів спадкодавця, якщо їхнє місце проживання йому відоме, або робить про це повідомлення в друкованих засобах масової інформації.
В присутності заінтересованих осіб та двох свідків нотаріус відкриває конверт, у якому зберігався заповіт, та оголошує його зміст.
Про оголошення заповіту складається протокол, який підписують нотаріус та свідки. У протоколі записується весь зміст заповіту.
Земельну ділянку, як і будь-яке інше майно, спадкодавець може передати у спадщину за секретним заповітом (ст. 1249,1250 ЦКУ).
Посвідчення заповітів здійснюється обов'язково у присутності не менш як двох свідків за бажанням заповідача або у таких випадках:
якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт;
якщо заповіт особи, яка перебуває на лікуванні у лікарні, госпіталі, іншому стаціонарному закладі охорони здоров'я, а також особи, яка проживає в будинку для осіб похилого віку та інвалідів, посвідчується головним лікарем, його заступником з медичної частини або черговим лікарем цієї лікарні, госпіталю, іншого стаціонарного закладу охорони здоров'я, а також начальником госпіталю, директором або головним лікарем будинку для осіб похилого віку та інвалідів;
якщо заповіт особи, яка відбуває покарання у вигляді позбавлення волі, посвідчується начальником відповідного закладу виконання покарань;
якщо заповіт особи, яка тримається під вартою, посвідчується начальником слідчого ізолятора;
в інших випадках, передбачених цивільним законодавством (ст. 1248,1252 ЦКУ).
Свідками можуть бути лише особи з повною цивільною дієздатністю. Свідками не можуть бути:
• нотаріус або інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт;
• спадкоємці за заповітом;
• члени сім'ї та близькі родичі спадкоємців за заповітом;
• особи, які не можуть прочитати або підписати заповіт.
Свідки, при яких посвідчено заповіт, зачитують його вголос та ставлять свої підписи на ньому. У текст заповіту заносяться відомості про особу свідків (ст. 1253 ЦКУ).
Відповідно до ст. 1246 ЦКУ спадкодавець має право встановити у заповіті сервітут не лише щодо земельної ділянки, але й щодо інших природних ресурсів чи іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб.
Заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі (ч. 1,2 ст. 1257 ЦКУ).
Спадковий договір – це договір, відповідно до якого одна сторона (набувач – одержувач спадкового майна) зобов'язується виконати розпорядження другої сторони (відчужувача) і в разі його смерті набуває права власності на майно відчужувача.
Спадковий договір укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
Набувач у спадковому договорі може бути зобов'язаний вчинити певну дію майнового, або немайнового характеру до відкриття спадщини, або після її відкриття. Набувач повинен вчинити дії у точній відповідності до волі відчужувача. У спадковому договорі мають бути чітко і конкретно застережені всі необхідні дії, які зобов'язаний виконати набувач. В договорі може бути зазначена особа, яка здійснює контроль за виконанням такого договору. У разі відсутності такої особи контроль за виконанням спадкового договору здійснює нотаріус за місцем відкриття спадщини (ст. 1302, 1304, 1305, 1307 ЦКУ).
42. Умови та порядок продажу земельних ділянок: правові вимоги щодо укладання договору купівлі-продажу земельної ділянки.
Купівля-продаж земельних ділянок здійснюється у відповідності з Порядком посвідчення договорів відчуження земельних ділянок та права на земельну частку (пай), посвідченого сертифікатом. Даний Порядок розроблений Мінюстом України і Держкомземом України та затверджений спільно виданим ними наказом від 6 червня 1996 р. №14/5;48 (з змінами та доповненнями, внесеними згідно з наказом Мінюсту України та Держкомзему України від 01.06. 98 р. №31/5; 59) з метою забезпечення реформування земельних відносин, удосконалення методів приватизації земельних ділянок, забезпечення умов запровадження земельного обігу Відповідно до Земельного кодексу України, Податкового Кодексу України, Указах Президента України "Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва", "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям".
Цей порядок застосовується щодо випадків відчуження власниками земельних ділянок для ведення селянського (фермерського) господарства, ведення особистого підсобного господарства, будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянки), садівництва, дачного і індивідуального гаражного будівництва, а також відчуження права на земельну частку (пай), посвідченого сертифікатом.
Купівля-продаж земельних ділянок громадянами для ведення селянського (фермерського) господарства у місцевих Рад понад площу, що передається безплатно, провадиться з дотриманням вимог Земельного кодексу України.
Рішення відповідної Ради з цього питання є підставою для укладання договору купівлі-продажу земельної ділянки та його нотаріального посвідчення.
Громадяни мають право продавати або іншими способами відчужувати (заповідати, дарувати, обманювати) без змани цільового призначення земельна ділянки, а також право на земельну частку (пай), посвідчене сертифікатом.
У випадках продажу права на земельну частку (пай), посвідченого сертифікатом, переважне право на його придбання мають члени колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств, а також селянська (фермерська) господарства та громадяни, яка мають право їх створити.
Договір відчуження земельної ділянки посвідчується в нотаріальному порядку. У разі продажу земельної ділянки застосовується грошова оцінка цієї ділянки, яка провадиться Державним комітетом України по земельних ресурсах та його органами на місцях за методикою, затвердженою Кабінетом МіністрівУкраїни. Продаж земельної ділянки громадянам здійснюється за ціною, визначеною за згодою сторін.
Сплата вартості земельної ділянки, придбаної за договором купівлі- продажу, коли продавцем виступає відповідна місцева Рада, здійснюється шляхом перерахування покупцем відповідної суми на банківський рахунок продавця.
Сплата вартості земельної ділянки, права на земельну частку (пай), посвідченого сертифікатом, коли покупцем виступає місцева Рада, а продавцем є громадянин, здійснюється у порядку, визначеному за згодою сторін.
До договору купівлі-продажу, коли продавцем є відповідна місцева Рада, додається рішення цієї Ради про продаж земельної ділянки та план земельної ділянки з визначенням її розмірів. При відсутності плану земельної ділянки він виготовляється землевпорядними та іншими організаціями, які мають на це дозвіл, за рахунок коштів продавця.
До договору купівлі-продажу земельної ділянки якщо продавцем є громадянин, додається державний акт на право власності продавця на земельну ділянку. У випадку, коли продається частина земельної ділянки, нотаріус робить відповідні відмітки на державному акті на право власності продавця на земельну ділянку. Державний акт, на підставі якого була посвідчена угода про продаж всієї земельної ділянки, приєднується до примірника угоди, що залишається у справах нотаріальної контори чи приватного нотаріуса. Відмітка у паспорті з цього приводу погашається відповідною місцевою Радою. Другий примірник державного акта, який зберігається в місцевій Раді, також погашається нею та передається до архіву.
Якщо договір обтяжений заставою землі, то питання купівлі-продажу земельної ділянки вирішуються відповідно до Закону України "Про заставу".
В усіх випадках до договору відчуження земельної ділянки додається довідка про визначення грошової оцінки земельної ділянки.
Договір купівлі-продажу земельної ділянки без вказаних документів, у тому числі про сплату вартості земельної ділянки, реєстрації у місцевій Раді не підлягає.
Справляння державного мита при купівлі-продажу земельної ділянки, права на земельну частку (пай), посвідченого сертифікатом, здійснюється у відповідності із законодавством України.
Право власності на земельну ділянку виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання державного акта, що посвідчує це право.