Залучення людини до політичного життя як теоретична проблема
Проблема участі особи у політиці є дискусійною із найдавніших часів. Одні мислителі вважали політику елітарним видом діяльності, інші - притримувалися думки, що участь громадян у політиці визначена вже самою суттю людської спільноти, бо політика пронизує всі види життєдіяльності кожного індивіда, має значний вплив на соціальні, побутові умови житія людей, на їх настрій та духовність.
Людина є первинним суб’єктом політики, який характеризується:
· різною участю у політичному житті;
· різними можливостями впливу на владу;
· мірою політичної активності.
Ставлення людини до політики може набирати різноманітних виявів політичної поведінки — від беззаперечного схвалення до прихованого опору або політичного екстремізму.
Поняття “політична людина ” включає усі типи учасників політичного процесу - від пересічного виборця до керівника держави. Серед и людей політичних” можна виді лити лідера, активіста, керівника, професійного політика, державного урядовця, представника “маси”, учасника натовпу та ін.
Розглядаючи особу як суб’єкта політики, необхідно мати на увазі насамперед її політичний статус у суспільстві, який у значній мірі визначає форми, масштаби і результати політичної активності індивіда. У реальній дійсності можна виділити кілька типів політичного статусу особи, що визначає сутність її залучення у політику.
Перший тип політичного статусу — пересічний член суспільства, який має майже виключно статус об’єкта політики. Він не цікавиться політикою, не бере участі у політичному процесі, не має ніякого впливу на політичні відносини.Другий тип політичного статусу — пересічний член суспільства, який характеризується високим політичним інтересом і політичною активністю. Він може брати участь у політичному житті самостійно та спонтанно чи бути членом об’єднання громадян.
Третій тип політичного статусу - політичний лідер. Він може бути формальним і неформальним, місцевого або загальнонаціонального значення та ін.
Четвертий тип політичного статусу - професійний політик, для якого політична діяльність є не тільки головним заняттям, джерелом існування, але й змістом життя.
Вдалу спробу згрупувати різноманітні підходи до визначення рівнів і залученості особистості до політики й типів особистості залежно від її ставлення до політики зробили українські учені О. В. Лазоренко та О. О. Лазоренко.
Політична діяльність особи може здійснюватися у формі політичної участі та політичного функціонування. Якщо політичне функціонування - це професійна політична діяльність, то політична участь - це здійснення або підтримка громадянами певних акцій, здійснення тиску на органи влади з метою висловлення певних позицій, вимог тощо. Розрізняють колективну та індивідуальну, примусову та добровільну, активну і пасивну, традиційну та альтернативну, революційну та охоронну участь.
Активна включеність особи у політичний процес потребує соціально-економічних, політико-організаційних, політико-правових передумов. На політичну поведінку людини також впливають психологічні та біологічні характеристики (стать, вік, темперамент, воля, стан фізичного здоров’я тощо).
Соціально-економічні передумови пов’язані із задоволенням первинних потреб людини в основних товарах і послугах, житлово-побутових умовах, отриманні відповідної освіти. Закономірний взаємозв’язок політичної активності людини з рівнем її благополуччя доводиться політологічними та конкретно-соціологічними дослідженнями. Зокрема, американський дослідник С. Ліпсет робить висновок, що матеріально забезпечені люди є ліберальнішими та демократичнішими, а бідні - агресивнішими, менш толерантними, нетерпимими.
Особливо помітний вплив на політичну свідомість і політичну поведінку має рівень освіти. Чим він вищий, тим громадянин більш політично орієнтований. Освіта розширює політичний світогляд людини, допомагає їй зрозуміти зміст політики, запобігає від прихильності екстремістським доктринам і методам політичної діяльності.
Наступною важливою передумовою активної та дієвої участі особи у політичному процесі є політико-організаційні передумови, які визначають реальні можливості та рамки політичної діяльності громадян. Держава регулює спрямованість і рівень політичної активності громадян, їх об’єднань. При тоталітарному режимі участь громадян у політичному житті має формальний характер, а демократичне суспільство надає широкі можливості для участі особи в політичному житті спільноти.
Важливу роль у регулюванні політичної активності особи відіграють існуючі у суспільстві політико-правові норми. Сюди відносяться загальновизнані міжнародні норми, національне законодавство, окремі політичні рішення органів державної влади, політичні традиції, свідомість та культура.
У сучасних демократичних державах існують найрізноманітніші форми політичної участі: референдуми, вибори, участь у діяльності державних органів влади, збори, конгреси, участь в діяльності об'єднань громадян, демонстрації, мітинги, пікети, страйки тощо. Форми політичної діяльності громадян можуть бути інституційними, санкціонованими законом, і неінституційними, протиправними, наприклад, несанкціоновані мітинги, самовільне захоплення влади.
Політичну поведінку особи може характеризувати не лише активна позиція, але і відчуження. Політичне відчуження фіксує, наявність розриву між суспільством і людиною, воно проявляється у безсиллі індивіда впливати на розвиток політичних подій, сприйнятті людиною політичних інститутів як ворожих її інтересам. Проявами політичного відчуження є абсентеїзм, конформізм, соціальна апатія тощо. Причинами політичного відчуження є втрата соціальних ідеалів, падіння рівня довіри органам влади, прагнення людини відгородитися від політики тощо.
Політична соціалізація
Під “політичною соціалізацією” розуміють процес входження людини в політику. Включеність людини у політичну структуру суспільства: розглядається як сутнісна ознака особистості. Інститутами політичної соціалізації є сім’я, об’єднання громадян, засоби масової інформації тощо.
Ще Аристотель писав: “Людина за своєю природою є істота політична, а той, хто завдяки своїй природі, а не внаслідок випадкових обставин, живе поза державою—є істота недорозвинута у моральному відношенні або надлюдина
Біхевіористи виводять політичні потреби індивіда із природних властивостей людини. На їх думку, прагнення до влади вважається домінуючою рисою людської психіки і свідомості, визначальною формою соціальної активності людини.
Згідно з поглядами Т. Парсонса, соціалізація є передумовою інституалізації - процесу, завдяки якому формуються і зберігаються соціальні системи.
Головна функція політичної соціалізації - сформувати самостійного та відповідального суб’єкта політики. Політична соціалізація покликана допомогти людині усвідомити політичний лад, своє місце і роль у суспільстві, права й обов’язки, навчити орієнтуватися у складній соціально-політичній обстановці й зробити усвідомлений вибір, представляти і захищати свої інтереси та права інших людей. Політична соціалізація спрямована на формування у громадян поваги до демократії і тих державних та суспільних інститутів, які її забезпечують.
· У політичній соціалізації виділяються дві фази: політична адаптація — пристосування індивіда до соціально-політичних умов, до ролевих функцій, політичних норм, соціальних груп;
· інтеріоризація — засвоєння особою політичних цінностей і настанов, норм і взірців політичної поведінки, притаманних певній соціальній спільноті.
Практика дає кілька найбільш істотних типів політичної соціалізації; гармонічний, гегемоністинний, плюралістичний, конфліктний. Перехід від тоталітарної політичної системи до демократичної правової держави зумовив фундаментальні зміни у політичній соціалізації населення, які спрямовані на формування таких рис, ►як політична толерантність, ►готовність до компромісу, ►прагнення до консенсусу, ►правління цивілізовано виражати та захищати свої інтереси, ►запобігати політичним конфліктам або цивілізовано розв’язувати їх.