Тема:Сучасна система психології як науково-прак­тична сфера суспільної діяльності.

Тема 1. Місце психології в системі людинознавства

План:

Вступ

1. Комплексне вивчення людини — теоретична основа практичного вирішення проблем розвит­ку людини.

2. Основні етапи та особливості розвитку наук про людину.

3. Структура людинознавства.

4. Сучасні погляди на предмет психології.

5. Підготовка практичних психологів.

Висновки

Список використаної літератури

Ключові слова:психологія, психіка суб’єкт психології, об’єкт психології, предметпсихології

Вступ

Людина становить надзвичайно складний об’єкт вивчення. Не випадково у Давній Греції стверджували: «Пізнай самого себе – і ти пізнаєш весь світ». Сучасні наукові знання ще більше пере­конують у правдивості цього твердження. Людина виступає носі­єм найрізноманітніших форм відображення, у ній виявляються закони всіх відомих сьогодні наук. П. Тейяр де Шарден зауважив, що «людина як «предмет пізнання – це ключ до всієї науки про природу» [54, 275].

Науковим вивченням чимдалі повніше охоплюються різнома­нітні відношення і зв’язки людини зі світом: з абіотичними і біо­тичними факторами природи, з суспільством у його історичному розвитку, з технікою, культурою, планетою і космосом.

В.Франкл визначав людину як єдність всупереч різноманітно­сті і стверджував, що очевидною є антропологічна єдність, не­зважаючи на онтологічні відмінності та відмінності між різними формами буття [55]. Суттєвою ознакою людства є поєднання в ньому антропологічної єдності і онтологічних відмінностей, спі­льного способу і різних форм людського буття.

Окреслюючи розуміння людини, В.Франкл звертається до використання геометричних аналогій. Так, один і той самий пред­мет, спроектований у різні площини, утворює різні проекції. Наприклад, якщо циліндр по-різному спроектувати на площини (див. мал.1), то в одному випадку ми отримаємо прямокутник, а в іншому — коло. Водночас, різні предмети, спроектовані в одну й ту ж площину, можуть утворити однакову фігуру. Наприклад, при проекції кулі, циліндра і конуса однією з проекцій для всіх тіл буде круг (див. мал. 2) [55, 48—52].

Так само, зазначає В. Франкл, людина, спроектована в площи­ни біології і психології, відображається, у них так, що ці проекції виявляються різними. Проекція людських якостей в біологічну площину охоплює соматичні явища, тоді як у психологічній площині це явища психологічні. Але такі різні портрети людини не викликають сумніву у єдності людської істоти. Водночас слід пам’ятати, що марно намагатися створити цілісну картину люд­ського способу буття, об’єднуючу багатоманітність різних форм буття, орієнтуючись виключно на окремі площини, на які ми проектуємо людину. Так само і кожен науковець, вивчаючи людину, повинен відмежовувати певну реальність як предмет своєї науки з усього різноманіття дійсностей, маючи при цьому на ува­зі багатоманітність підходів до вивчення людини. Тоді проекція в площину конкретної науки буде виправдана і необхідна, а також дозволить уникнути однобічності своїх досліджень.

Мал. 2. Однакова форма проекцій різних тіл

Крім того, вивчаючи психологію різних особистостей, ми по­винні пам’ятати, що їхні проекції можуть у якийсь момент бути однаковими, але лише доти, поки не зміниться кут зору у підході до дослідження.

У системі тих чи інших зв’язків людина вивчається то як продукт біологічної еволюції і природний індивід з притаманною їй програмою розвитку і певним діапазоном можливостей, то як суб’єкт і об’єкт історичного процесу – особистість.

Розвиток сучасної науки, включаючи такі її розділи, як точні та технічні дисципліни, зумовлений значною мірою саме проблемами людини, які поступово посіли центральне місце у всій науці.

Психологія, як наука про психічну діяльність людини, знаходиться між трьома головними системами наук: природничих, ма­тематичних та філософських.

Це наочно представлено у класифікації наук, яка запропонована Б. М. Кєдровим [3]:

Останнім часом активізуються процеси диференціації наук, які вивчають людину, їх спеціалізація та подрібнення на ряд часткових теорій. А з іншого боку, спостерігається тенденція до об’єднання рі­зних наук, аспектів та методів дослідження людини в різноманітні комплексні системи. Виникають нові пограничні дисципліни, спри­яючи об’єднанню раніше розрізнених знань про людину.

Вивчення будь-яких складних явищ, зокрема людини, потре­бує різнобічного розгляду, оскільки саме це дозволяє виявити внутрішню організацію системи. Зважаючи на це, у людинознав­стві набуває особливої важливості системний підхід до вивчення людини.

Є підстави вважати, що системний підхід у вивченні людини як складної цілісної системи, що характеризується наявністю різнорівневих ознак, у вітчизняній психології був послідовно реалі­зований В. М. Бехтерєвим. Він вважав, що соматичні, фізіологіч­ні і психічні явища є різними сторонами однієї складної системи, якою є людина. Через розкриття взаємозв’язків між різними її сторонами, координації та субординації її властивостей стає мо­жливим розкриття зовнішньої і внутрішньої детермінації психіч­ного, яке має ієрархічну організацію.

Цілісне вивчення людини є можливим, на думку В. М. Бехтерєва, на основі використання порівняльного методу досліджен­ня при аналізі об’єктивно отриманих даних в умовах лаборатор­ного експерименту і шляхом спостереження над хворими в не­врологічній і психіатричній клініках, при вивченні поведінки людини і тварини, при дослідженні гістологічних зрізів мозку і патологоанатомічних препаратів мозку хворих після їх смерті.

Використання порівняльного методу дозволило глибоко вивчити закономірності психіки людини і перетворити цим психологію з описової науки на пояснювальну.

Зростаюча різноманітність аспектів вивчення людини пов’я­зана з прогресом наукового пізнання і потребами його залучення до вирішення практичних задач. Важко назвати галузь суспільної практики (промисловість, сільське господарство, система освіти та охорони здоров’я, транспорт, будівництво тощо), яка не вима­гала б врахування людського фактору.Під людським фактором розуміють сукупність властивостей людини — спеціальних, пси­хологічних, біологічних, які виявляються в її діяльності і тим са­мим впливають на суспільні процеси.

Актуалізація та необхідність розв’язання проблеми людського фактору зумовлені потребами розвитку суспільства, зокрема та­кими як оптимізація та управління матеріальним виробництвом, вдосконалення духовної суспільної практики.

У різних галузях суспільної практики гостро відчувається по­треба в єдиному фундаментальному вченні про людину.

Впродовж XX століття науки про людину розвивалися нерів­номірно. Природничі та суспільні науки інтенсивно розвивалися з кінця XIX ст. — та до початку 20-х років XX ст. За цей період у Росії створено 8 лабораторій, які займалися проблемами люди­ни, відкривається перший інститут психології. В. М. Бехтерєв, розуміючи необхідність комплексних досліджень людини, орга­нізовує Інститут мозку.

У середині 30-х років спостерігається уповільнення темпів розвитку наук про людину, ліквідовані як наукові напрямки пе­дологія, психотехніка. Розвиток психологічних наук активізуєть­ся лише наприкінці 50-х — на початку 60-х років.

У другій половині XX ст. суттєво змінюється взаємозв’язок між різними науками, які вивчають людину як організм і особис­тість, як явище природи і історії, як предмет виховання і навчан­ня тощо.

Безпосередньо дотичними стають природознавство і суспільні науки, медицина та педагогіка, економічні та технічні науки. До вивчення людини наближаються і фізико-математичні науки.

На межі біохімії, ендокринології, фізіології ВНД та психології виникає психофармакологія; на межі кібернетики, біології, фізіології та психології – біоніка з її основними розділами: моделю­ванням мозкових структур, аналізаторів зовнішнього середовища.

Встановленню взаємопереходів між різними науками, які тра­диційно вважалися несуміжними, сприяють суттєві зрушення в загальній структурі науки.

Антропологізуються технічні науки. По-перше, це пов’язано з технікою зв’язку і передбачає розробку технічного відтворення процесів людської комунікації (передача та прийом інформації, комунікаційні системи тощо);

По-друге, суттєво змінюються функції людини в сфері матері­ального виробництва, зокрема, зростає значення функції регулю­вання та контролю за автоматичними системами. І хоча спостері­гається автоматизація не лише фізичної, але й розумової праці, однак людина залишається вирішальною ланкою в діяльності та функціонуванні будь-якої системи.

По-третє, при розробці техніки враховуються можливості лю­дини управляти нею.

Таким чином, спостерігається взаємопроникнення технічних та антропологічних наук.

Антропологічні науки вивчають людину як біологічний вид, акумулюють знання про біологію людини. У XX ст. суттєво змі­нилося їх становище у загальній системі біологічного знання. Перш за все, це пов’язано з розвитком теоретичної медицини, яка синтезувала в собі найважливіші досягнення всіх біологічних на­ук стосовно норм та патології людського організму. Тому теоре­тична медицина та інші біологічні науки чимдалі більше вплива­ють на наукове пізнання людини загалом.

Людину як суспільну істоту, а також людство у розумінні, то­тожному із суспільством, вивчають гуманітарні науки. В них та­кож відбуваються значні зміни. Виникають наукові дисципліни, які доповнюють уже існуючі суспільні науки. Серед них:

• ергономіка – спеціальна наука про трудову діяльність лю­дини, що вивчає економічну організацію виробництва і соціальні функції роботи людини;

• семіотика – наука про знакові системи. Для вивчення меха­нізмів культурного розвитку людини ця дисципліна має таке ж значення, як ергономіка для розуміння трудової діяльності;

• аксіологія – наука про цінності життя і культури.

Поглиблюється вивчення проблем людини на межі антропо­логічних та гуманітарних наук.

На базі психології, логіки і теорії пізнання, з одного боку, та нейрофізіології і біофізики — з іншого,складається евристика — загальна теорія мислительного пошуку і творчого мислення лю­дини.

У природничих науках накопичуються дані про класи біологі­чних властивостей людини, виявлення і становлення яких відбувається в соціальних умовах.

Вікова фізіологія і морфологія вивчають вікові особливості і основні фази онтогенетичного розвитку особистості.

Сексологія досліджує закономірності статевого диморфізму в філогенезі та онтогенезі; біологічні й соціальні механізми утво­рення статі, періодизацію статевого диморфізму, його вплив на загально-соматичний, нервово-психічний, особистісний розвиток людини.

Соматологія розробляє вчення про цілісність людського тіла, його структурно-динамічну організацію, типи тілобудови.

Комплексне вивчення біологічної та соціальної природи люди­ни передбачає синтез знань, які накопичені антропологічними та гуманітарними науками. І найважливішим завданням при цьому є виявлення взаємозв’язків між первинними природними власти­востями та соціально обумовленими якостями людини.

Таким чином, у центрі сучасної науки стоїть проблема люди­ни, що пов’язано з принципово новим взаємовідношенням між науками про природу і суспільством.

Сьогодні проблема людини досліджується кількома десятками дисциплін. Вони вивчають її матеріально-структурні (обумовлені будовою тіла, окремих органів), функціональні (обумовлені фун­кціями), системні (визначені приналежністю до певної системи) особливості.

Одним з перших проблему комплексного вивчення людини поставив у 60-70-х роках XX ст. радянський психолог Борис Ге­расимович Ананьєв (м. Ленінград), який фактично продовжив ідеї В.М. Бєхтерєва. У його працях узагальнюється досвід дослі­джень людини, здійснених у різноманітних дисциплінах; окрес­люється коло питань, вивчення яких має особливу актуальність. Говорячи про людинознавство, Б.Г.Ананьєв стверджував необ­хідність комплексного підходу до індивідуальності. Сама страте­гія комплексних досліджень є наслідком постановки і теоретич­ного осмислення проблеми людини-індивідуальності. З комплекс­ним вивченням індивідуальності — суб’єкта психіки — вчений

пов’язував вирішення питання про детермінацію психічного та структуру суб’єкта психічного відображення. Остання є продук­том відображення об’єктивної дійсності і взаємодії людини зі світом, обставинами її життя в середовищі — соціальному, біо­тичному, абіотичному.

Б.Г.Ананьєв пропонує таку структуру людинознавства [4]:

Науки про:

• вид Homo sapiens (людину розумну);

• людство;

• людину як індивіда;

• людину як суб'єкт діяльності;

• людину як індивідуальність;

Науки про людину як вид представляють:

1) антропологія, з трьома розділами: а) морфологія (досліджує соматичну організацію, найбільш тісно пов’язана із анатомією, фізі­ологією, фізикою, хімією); б) антропогенез (вивчає зміну природи людини у поколіннях і пов’язаний найбільше з археологією, палео­нтологією, палеосоціологією); в) расознавство (вивчає расогенез).

2) медицина,що займається питаннями здоров’я, гігієни, профілактики, лікування.

3) медико-біологічні науки:фізіологія, біохімія, біофізика, психофізіологія, нейропсихологія, загальна психологія людини.

Науки про людство прийнято називати суспільними, або гуманітарними. Вони вивчають соціогенез.

Б. М. Кєдров поділяє ці науки на дві частини:

1) ті, що вивчають розвиток всього суспільства (історія, архе­ологія, етнографія);

2) ті, що вивчають окремі сторони суспільства (економіка, по­літичні, юридичні науки).

Окремо вивчаються зв’язки у системах «природа — людина», «людство — природа». Особливу увагу до цих проблем привер­тав В. І. Вернадський, намагаючись розглядати «біосферу як пла­нетне явище космічного характеру» [11, 324]. До вказаного на­прямку належать екологія людини, гігієна, біокліматологія, біометеорологія, вивчення взаємовпливів космосу і людини.

У науках про людину як вид та про людство формуються фу­ндаментальні основи людинознавства, але їх далеко недостатньо для пізнання людини. Безпосереднє вивчення людини концентру­ється навколо системи її якостей на рівнях індивіда, суб’єкта дія­льності, індивідуальності, особистості.

Науки про людину як індивіда вивчають такі властивості, як генотип, конституція, темперамент, стать, задатки, що становить природну основу особистості. Окремий предмет досліджень ста­новлять взаємозв’язки темпераменту і тілесної організації люди­ни, а також онтогенез. Вказані проблеми вивчаються у соматоло­гії, фізіології, генетиці, диференційній та віковій психології.

До проблематики наук про людину як особистість належать:

• статус особистості, визначений її координатами у суспільстві;

• суспільні функції;

• мотивація, залежно від цілей, цінностей, що складають вну­трішній світ;

• світогляд і ставлення людини до оточуючого;

• характер та нахили.

Ці питання вивчаються філософськими (етика, естетика), со­ціологічними, економічними, політичними, правовими, психоло­гічними науками. Серед останніх провідну роль відіграють соціа­льна, диференційна, педагогічна психологія, психолінгвістика, психологія особистості. Соціальна обумовленість особистості є причиною того, що у її вивченні головну роль відіграють суспі­льні науки, які абстрагуються від її природних основ. І хоча ви­вчення особистості має вирішальне значення в дослідженні сус­пільної сутності людини, водночас воно є лише частиною людинознавства.

Зокрема, зрозуміти людину як діяча або як суб’єкта праці, учіння, інших видів діяльності не можна вивчаючи лише особис­тість. Так, здатність до пізнання залежить не тільки від суспіль­них зв’язків людини, але й від її індивідуальних особливостей, фізіологічних можливостей органів чуттів. Тому необхідне спеці­альне вивчення людини як суб’єкта діяльності. Воно ведеться у теоріях пізнання та творчості, аксіології, фізіології, кібернетиці, психології пізнання, праці, творчості; у загальній, генетичній, пе­дагогічній психології.

Поділ людинознавства на багаточисельні науки необхідний для глибокого і ґрунтовного вивчення людини.

Разом з тим ви­рішення практичних задач вимагає об’єднання знань про людину у цілісну систему.

У прикладних людинознавчих дисциплінах виникає особли­вий, порівняно з теоретичними, підхід. Прикладне людинознавс­тво орієнтоване на роботу з конкретною людиною з усім компле­ксом її різнорівневих якостей. Вирішуються задачі діагностики станів, властивостей і можливостей конкретної людини, практи­чної роботи з окремою людиною з метою її виховання, навчання, профілактики або лікування. Ця особливість проявляється у різ­них людинознавчих дисциплінах прикладного характеру, де питання збалансованості загального та індивідуального (неповтор­ного) набуває особливої значущості.

Так, дії педагога, спрямовані на учня взагалі, не дають очікува­ного ефекту стосовно окремого школяра. Водночас учитель не може діяти, враховуючи особливості лише одного конкретного учня. Лі­кар може зробити серйозні помилки, якщо в діагнозі врахує лише дані медичної діагностичної техніки, ігноруючи особистість хворо­го. Не випадково відомий російський лікар XIX ст. С. П. Боткін під­креслював, що необхідно лікувати не хворобу, а людину.

Як зазначав Б. Г. Ананьєв, для суспільства в цілому педагогіч­ний ефект, як і медичний, проходить «меридіанами індивідуаль­ності». Адресованість впливів дисциплін прикладного людино­знавства саме індивідуальності є запорукою їх результативності. «Людину як індивідуальність можна зрозуміти лише в єдності та взаємозв’язку її властивостей як особистості і суб’єкта діяльнос­ті, в структурі яких функціонують природні властивості людини як індивіда [5, 178].

Орієнтованість практичної психології на індивідуальність ро­бить її важливою галуззю синтетичного людинознавства. Тому медичні, психологічні і педагогічні науки не вдається віднести ні до теоретичних, ні до прикладних. Щодо біології і суспільних наук вони є практичними. Водночас психологічні і педагогічні науки узагальнюють практику лікування, навчання і виховання, а тому є теоретичними. Медичні, психологічні і педагогічні науки також взаємопов’язані, що виявляється у медичній та педагогіч­ній психології.

Не лише наука, але й практика потребують єдиної теорії лю­динознавства, що передбачає інтеграцію та зближення всіх засо­бів пізнання людини і керівництва її розвитком.

Складність системи людинознавства викликає потребу у ви­значенні тих властивостей людини, які має вивчати психологія. Інакше кажучи, це проблема предмету науки, яка у психології відзначається особливою гостротою.

Внаслідок пошуку наприкінці XIX — початку XX ст. психо­логами різних країн світу відповідей на питання про предмет психології виникли такі напрями психології, як психологія сві­домості, психоаналіз, біхевіоризм, гештальтпсихологія, рефлек­сологія тощо. У XX столітті набуло актуальності виділення психологічної проблематики у вивченні, з одного боку поведінки, ді­яльності, а з іншого — вищої нервової діяльності (ВНД). Змішу­вання психологічного аспекту вивчення людини із фізіологічним та поведінковим — основна загроза втрати психологією свого власного предмету, а в результаті і статусу самостійної науки.

Важливо чітко розмежовувати фізіологічний і психологічний аспекти вивчення людини.

Загальноприйнятим для вітчизняної психології в цьому пи­танні є підхід, розроблений С.Л. Рубінштейном [49]. Відповідно до останнього рефлекторна діяльність мозку — це одночасно дія­льність і нервова (фізіологічна), і психічна. Це одна і та ж діяль­ність, що розглядається у різних відношеннях.

По-перше, як нервова діяльність з її основними процесами та законами (збудження, гальмування; концентрація, іррадіація), по­друге, як психічна діяльність сприймання, спостереження, за­пам’ятовування тощо.

Для фізіології дійсність — це сукупність подразників, для психології — це об’єкти пізнання і дії.

Психіка — продукт нервової діяльності, який має власні зако­ни функціонування і розвитку, що не розглядаються у фізіології. Так і фізіологічні закони, підпорядковані законам хімії, є ефек­том дії хімічних закономірностей. І саме цей ефект стає предме­том фізіології.

Психіка — це ідеальний (нематеріальний) продукт живої істо­ти, яка існує реально, проявляючись у людини в її діяльності, по­ведінці та смислових пошуках.

Усі психічні явища причинно-умовлені (детерміновані), при­чому мають не лише матеріальну, але й ідеальну причини, вияв­лення яких складають окрему і непросту задачу. Психіка — це особлива форма віддзеркалення людиною світу, самої себе, себе в цьому світі.

Людина володіє своїм тілом, мозком. Тому психічні явища не можна відокремити від матерії, тіла. Психіка, як суб’єктивний образ об’єктивного зовнішнього впливу та внутрішніх пережи­вань, завжди належить людині і одночасно залежить від її досві­ду, знань, віку, індивідуальних особливостей психофізіологічного стану на даний момент.

Чітко окреслити предметпсихології допомагає визначення С. Л. Рубінштейном змісту структури психологічної теорії, що включає наступні складові:

1) Центральний компонент — психічне, як діяльність або про­цес. Під психічним розуміють психічний процес або діяльність, що задовольняє певну потребу людини й спрямований на певну мету.

1) Не лише «психічна», розумова діяльність, але й практична, за допомогою якої люди змінюють природу і перебудовують суспі­льство. Психічний зміст практичної діяльності — мотивація і ре­гуляція, що забезпечують відповідність дій об’єктивним умовам.

2) Психічний образ у зв’язку з психічною діяльністю.

3) Шлях формування психічних властивостей людини через зв’язок їх з діяльністю [49, 14 ]

Отже, психологія — наука про факти, закономірності, меха­нізми психіки, як створюваного у мозку образу дійсності на осно­ві і за допомогою якого здійснюється контроль і регуляція діяль­ності, що має у людини особистісний характер.

Підготовка практичних психологів здійснюється навчальними закладами — університетами та інститутами, на базі яких пра­цюють відповідні факультети та кафедри

Науково-дослідні інститути та наукові лабораторії здійснюють експериментально-дослідницьку розробку проблем у галузі пси­хології. Набула поширення така форма підготовки практичних психологів як перекваліфікація на базі вищої освіти (як правило педагогічної), що дозволило працевлаштувати тисячі педагогів, що втратили попередню роботу.

При університетах працюють факультети перепідготовки та підвищення кваліфікації практичних психологів. Поширенню психологічних знань сприяють періодичні видання, перелік яких за останній період значно розширився.

У дорадянський час в Росії видавалися такі журнали:

— Вопросы философии и психологии (1889-1918);

— Вестник психологии, криминальной антропологии и гипно­тизма (1904-1918).

Журнали з психологічною тематикою радянського періоду — це:

— Вопросы изучения и воспитания личности (1920-1932);

— Педология (1928-1932);

— Психология (1928-1932);

— Вопросы психологии (виходить з 1955 по теперішній час);

— Психологический журнал (виходить з 1980 по теперішній час);

— Вестник МГУ. Психология (виходить з 1977 по теперішній час);

— Высшее образование в России.

Обмін інформацією між практичними психологами здійсню­ється сьогодні через низку періодичних видань України:

«Рідна школа», «Дошкільне виховання», «Початкова школа», «Психологія» (спочатку науково-методичний, а тепер науковий збі­рник), «Психологія і педагогіка», «Практична психологія та соціа­льна робота», «Обдарована дитина», «Вища освіта в Україні».

З метою оптимізації обміну методичною, правовою та іншою інформацією створюється Єдина інформаційна система психоло­гічної служби (через Інтернет).

Проведення конференцій, семінарів, круглих столів, нарад не лише є ефективними формами обміну інформацією між практи­куючими психологами, але й забезпечує зв’язок психологічної практики з науковою психологією.

Запитання для самоконтролю

Лекція №2

Тема:Сучасна система психології як науково-прак­тична сфера суспільної діяльності.

План:

Вступ

1.Структура та основні проблеми прикладної психології.

2.Специфіка і взаємозв’язок наукової, практичної та побутової психології.

3.Структура і завдання прикладної психології.

4.Перспективи розвитку прикладної психології. Національна система соціально-психологічної служби.

Висновки

Список використаної літератури

Ключові слова: структура прикладної психології,наукова психологія,практична психологія,прикладнапсихологія, побутова психологія

Вступ

Звернення до історії психології показує, що вона стає само­стійною наукою тільки тоді, коли стає експериментальною. Умо­ви для цього виникають лише наприкінці XIX століття. До них належать, по-перше, стрімкий розвиток фізіології, зокрема фізіо­логії ВНД, по-друге, потреби суспільного розвитку, що висува­ють ряд нових вимог.

1. Сучасна система психології як науково-прак­тична сфера суспільної діяльності.

Зростають як суспільна значущість психології, так і її можли­вості вирішувати складні проблеми розвитку суспільства. До останніх на той час належали такі:

• проблеми моделювання процесу трудової діяльності людини та визначення сприятливих і несприятливих її факторів (Г.Мюнстерберг);

• необхідність глибшого розуміння механізмів виникнення й розвитку психічних захворювань з метою їх лікування (І. П. Пав­лов, В. М. Бєхтерєв, З. Фройд);

З розвитком виробництва, техніки, устаткування, з ускладнен­ням технологій зростають вимоги до знань, кваліфікації робітни­ків. На початку XX ст., коли відбувся стрибок у розвитку проми­слового виробництва на основі широкого запровадження досягнень науки і техніки, як це не парадоксально, проблеми лю­дини не тільки не відійшли на другий план — вони зайняли центральне місце. Стало очевидним, що управляти складною технікою, розвиненими технологіями не може людина «з вулиці», її потрібно спеціально готувати за заздалегідь визначеними хара­ктери стиками. Виникає поняття людського фактору, яке об’єд­нує «настрої і почуття людей, їх звички, соціальні установки, ціннісні орієнтації, стереотипи індивідуальної і групової поведін­ки, наслідування, навіювання, здібності, нахили, мотиви, суб’єктивне ставлення особистості до оточуючої дійсності, міжособистісні відносини, психологічний клімат у колективах, психологічні бар’єри та багато інших явищ, що виникають у процесі дій людей і їх спілкування між собою» [24, 52].

Психологія повинна зрозуміти закономірності цих явищ і знайти засоби управління ними з метою активізації людського фактору, як необхідної умови розвитку виробництва.

Внаслідок цього у XX столітті психологія зазнає бурхливо­го розвитку, передусім її практичні галузі. Початок століття ознаменований виникненням експериментальних ділянок ін­женерної, соціальної, педагогічної, диференційної психології. Кінець століття позначений стрімким розвитком таких практи­чних напрямів як екопсихологія, психологія реклами, психоло­гія управління, психологічна служба системи освіти, юридична психологія тощо.

Спеціального психологічного вивчення потребує людський фактор у різних сферах матеріального і духовного виробництва: промисловості, на транспорті, у торгівлі, у системі обслугову­вання, в освіті та армії.

Психологічні дослідження не можуть обмежуватися сферою науки, а виходять на шлях практичного їх використання. Взаємозустрічний рух теоретичних та прикладних розділів психології позначається на всій системі.

Сучасна психологіяє досить розгалуженою системою науко­вого знання, окремі галузі якого знаходяться на різних щаблях розвитку та пов’язані з різноманітними сферами практики.

Становлення та розвиток психологічної науки, її структури та взаємодії з іншими галузями (їх кількість перевищує 100) можна представити у вигляді дерева психологічної науки.

Корінням цього дерева є філософські проблеми з такими роз­галуженнями, як теорія відображення, рефлекторна теорія психі­ки, вчення про принципи психології, методологія психології.

Основу системи психологічної науки становлять історія пси­хології і загальна психологія.

Галузі психологічної науки, які спираються на ці основні роз­діли та теорії, виділяються за певними принципами і утворюють «крону» дерева психологічної науки. Відповідно до прийнятих у вітчизняній психології принципів діяльності, розвитку та істори­зму критеріями виступають:

• психологічна сторона конкретного виду діяльності (психо­логія праці, педагогічна психологія, юридична психологія, меди­чна психологія, військова психологія тощо);

• психологічна сторона розвитку (вікова психологія, психоло­гія аномального розвитку (спеціальна психологія, порівняльна психологія);

• психологічна сторона відношення людини до суспільства (соціальна психологія, етнопсихологія, психологія особистості).

Більшість перерахованих галузей психології характеризують­ся науково-практичним змістом, у якому вирізняється як теоре­тичний, так і прикладний аспект. Так, педагогічна психологія і досліджує психологічні закономірності навчання і виховання, і розробляє шляхи їх врахування в діяльності педагога.

Відносно психологічної теорії психологічна практика виконує подвійну функцію.

З одного боку, вона активно споживає наукові знання у формі психологічних законів, закономірностей, теорій, гіпотез, у вигля­ді результатів конкретних експериментів та методик.

З іншого боку — практичні проблеми та досвід висувають пе­ред психологією задачі розв’язання експериментальних та теоре­тичних питань.

На сучасному рівні розвитку психології у ній достатньо чітко оформились сфери, підходи, дослідження, орієнтовані, по-перше на розробку фундаментальних теорій, здобуття нових психологі­чних знань; а по-друге, спрямовані на вирішення психологічних проблем людини та соціальних груп на основі теоретичних знань. Одностайності у виділенні цих сфер та їх найменуванні серед психологів немає. Так, В.Панок вважає, що варто відмовитись від поширеного поділу на прикладну, практичну, наукову психоло­гію і, зважаючи на різні рівні наукового пізнання й інтерпретації наукових даних, доцільніше виділяти психологію наукову (ака­демічну) та практичну (прикладну). Т.Титаренко також притри­мується такого погляду [34,27-28]. Не ставлячи перед собою задачу дати своє трактування зазначеного питання, подаємо зага­льноприйняту характеристику окремих сфер психології, згаданих вище.

Наукова психологія— це галузь науки, що досліджує проце­си виникнення, функціонування й розвитку психіки як форми ак­тивного відображення навколишньої дійсності. Тобто наукова психологія тлумачиться як галузь науки в цілому, яка застосовує загальнонаукові прийоми пошуку, тлумачення і верифікації психологічних фактів та явищ. Результатом у науці є встановлений науковий факт, закон, модель того чи іншого процесу.

Практична психологія— це галузь професійної діяльності, яка має на меті визначення психологічних особливостей життєвої позиції та індивідуальності людини або групи, внесення позитив­них змін у процес взаємодії між ними і профілактику небажаних форм поведінки для найбільш повного розкриття сутнісних сил людини, оптимізацію її індивідуального розвитку та збереження її індивідуальності.

Практична психологія є однією з форм духовної практики, професійною діяльністю, що включає консультування, діагнос­тику, терапію тощо.

Побутова психологія — це історично закріплений у традиціях та інших сталих формах поведінки досвід управління індивідуа­льним розвитком і активністю людини, досвід, що функціонує як елемент фольклору, традицій, релігійної практики тощо.

Таким чином, практична психологія об’єднуєяк безпосередню практичну діяльність, так і методичне її забезпечення, тобто при­кладний аспект.

Прикладна психологіявизначається як науково-методичне забезпечення діяльності практикуючих спеціалістів, як вид нау­ково-методичної праці з трансляцією досягнень науки у практич­ні технології роботи з людьми.

У прикладній психології важливим завданням виступає розро­бка психологічних технологій.

Психологічна технологія — це ці­лісна методична система, що складається з трьох основних час­тин: діагностичної, інтерпретаційної (пояснювальної) і корекційної. Основний смисл застосування психологічної технології — це внесення змін у зміст, форми і напрями індивідуального розвитку особистості.

Прикладна (практична) психологія формувалася на основі за­питів різних сфер професійної діяльності людини, в ході розв’язання конкретних практичних проблем.

Реалізацію цих завдань здійснює психолог. Серед професій­них психологів спостерігається спеціалізація:

• одні займаються переважно пошуком нових наукових знань;

• для інших — головним завданням є практичне застосування цих знань.

Перших цікавлять, насамперед, теоретичні аспекти; вони спо­стерігають явища, що вивчаються в природному середовищі або в лабораторії, намагаються інтерпретувати отримані результати, систематизують їх з метою створення схем, які б пояснювали по­ведінку індивіда. Цю групу психологів ще називають психологами-науковцями, дослідниками, або просто психологами.

Друга група психологів значно чисельніша сьогодні, в тому числі і в Україні. Вони мають справу із запитами людей, які від­чувають труднощі при адаптації до різних сторін життя, інтелектуальні та емоційні проблеми, які прагнуть удосконалити органі­зацію управління різними видами суспільної діяльності людини. У своїх діях вони спираються на накопичені теоретичні знання і в своїй повсякденній діяльності перевіряють (досліджують) обґрунтованість цих знань, виявляють їх слабкі сторони.

Другу групу психологів часто називають психологами-практиками або практичними психологами. Психолог-практик може бути одночасно й теоретиком, науковцем. Тому говорячи про діяльність психологів другої групи доцільніше використову­вати термін практикуючий психолог, який застосовується щодо особи спеціаліста з відповідною підготовкою, дозволом практи­кувати в галузі психології та надавати психологічні послуги ін­шим людям.

Практична і наукова психологія мають помітні розбіжності не лише за зовнішніми ознаками, але й з огляду на завдання, мето­дологію, принципи, зміст та форми розвитку, як вказує В. Г. Панок (див. табл.1) [34]. Не тотожна практична (прикладна) психологія і психології побутовій або повсякденній.

Таблиця

12
• 3
• Далее ⇒