Предмет психофізіології. Історія становлення психофізіології, як науки.
Павлов І.П. :“По суті, нас цікавить у житті лише одне – наш психічний стан”. Аристотель: “Дослідження душі є справа природного дослідження”.
Психічна складова пізнається не тільки наукою, а і в процесі діяльності людини, такими її видами як релігія та культура. З погляду науки, психічне розглядають окремо фізіологія і психологія. Але нейропсихічний процес, який лежить в основі психології і формує цілісну картину психофізіологічної картини реальності, складається з психологічних процесів, які мають фізіологічну природу (нервовий імпульс). А самостійна фізіологія, без підтримки психології не може надати обосновану концепцію цілісної діяльності мозку.
Психофізіологія (психологічна фізіологія) – наукова дисципліна, що виникла на межі перетину психології та фізіології, що вивчає роль всієї сукупності біологічних властивостей, і передусім, властивостей нервової системи, у детермінації психічної діяльності і стійкої індивідуально – психологічної різниці.
Предмет вивчення психофізіології – фізіологічні основи психічної діяльності і поведінки людини. Отже, головна задача – причинне обґрунтування психічних явищ шляхом розкриття лежачих в основі нейрофізіологічних механізмів.
Вагомий вклад у розвиток психофізіології внесли такі вчені: Мюллер, Вебер, Фехнер, Гельмгольц, Сеченов, Павлов.
Термін “психофізіологія” був вперше використаний на початку XIXст. французьким філософом Н.Массіасом, що першочергово використовував його для визначення широкого кола досліджень психіки, що спиралися на точні об’єктивні фізіологічні методи (визначення сенсорних порогів, часу реакції і т.д.)
Найбільш близька до психофізіології – фізіологічна психологія, наука, що виникла в кінці XIXст. як розділ експериментальної психології. Термін “фізіологічна психологія” був введений В. Вундтом для визначення психологічних досліджень, що використовують методи і результати досліджень власне фізіології людини. У наш час фізіологічна психологія – це галузь психологічної науки, що вивчає фізіологічні механізми психічної діяльності від нижчих до вищих рівнів її організації. Отже задачі психофізіології і фізіологічної психології співпадають, а різниця між ними має в основному термінологічних характер.
Виділення психофізіології як самостійної дисципліни за відношенням до фізіологічної психології було проведено А.Р. Лурієй (1973). Згідно його уяві, фізіологічна психологія вивчає основи складних психологічних процесів – мотивів, потреб, відчуттів і сприйняття, уваги, пам’яті, складних форм мовних і інтелектуальних актів, т.б. окремих психічних процесів і функцій. Вона утворилася в результаті накопичення великого об’єму емпіричного матеріалу про функціонування різних фізіологічних систем організму у різних психічних станах.
На відміну від фізіологічної психології, де предметом є вивчення окремих фізіологічних функцій, предметом психофізіології, як наголошував Лурія, є поведінка людини чи тварин. За Лурієй, психофізіологія – це фізіологія цілісних форм психічної діяльності, вона виникла у якості необхідності пояснити психічні явища за допомогою фізіологічних процесів (форми поведінкових характеристик людини складаються з процесів різної складності). Витоки цих уяв можна знайти у працях Л.С.Виготського, який наголошував на необхідності дослідження співвідношення психічних і фізіологічних систем, що лежить в основі розвитку психофізіології.Теоретично – експериментальною основою цього напрямку є теорія функціональних систем П.К.Анохіна (1968): психічні і фізіологічні процеси – це складні функціональні системи, у яких окремі механізми пов’язані загальною задачею в єдине ціле, загальні комплекси, направлені на досягнення корисного, пристосувального результату. З ідеєю функціональних систем пов’язаний принцип саморегуляції фізіологічних процесів, сформульованих у вітчизняній фізіології Н.А. Бернштейном (1963) задовго до появи кібернетики. У ході розвитку цього напрямку у психофізіології призвело до виникнення нової області дослідження = системної психофізіології (В.Б. Швирков, 1988; Ю.И. Александров, 1997).
Нейропсихологія – це галузь психологічної науки, що склалася на межі декількох дисциплін: психології, медицини (нейрохірургії, неврології), фізіології – і направлена на вивчення мозкових механізмів вищих психологічних функцій на матеріалі локальних пошкоджень головного мозку. Теоретичною основою нейропсихології є теорія А.Р.Лурії – теорія системної динамічної локалізації психічних процесів. Поряд з цим, в останні десятиріччя з’явилися нові методи (позитронно- емісійна томографія), які дозволяють досліджувати мозкову локалізацію вищих психічних функцій у здорових людей. Отже сучасна нейропсихологія вивчає організацію психічної діяльності і в патології, і в нормі, з’явилися такі напрямки, як нейропсихологія індивідуальних відмін, вікова нейропсихологія. Останні призводять до фактичного стирання меж між нейропсихологією та психофізіологією.
Також треба наголосити на відносинах фізіології ВНД та психофізіології. ВНД – поняття введене в науку І.П.Павловим, протягом багатьох років ототожнювалося з поняттям “психічна діяльність”. Таким чином фізіологія ВНД являла собою науку про психічну діяльність, тобто психофізіологію. Фізіологія ВНД має гарно обосновану методологію і широкий асортимент експериментальних прийомів вивчення фізіологічних основ поведінки людини. У 1950 р. відбулася "Павловска сессія", де наголошувалося про відродження Павловського вчення і нещадно критикувалися вчені, які відійшли від нього, в тому числі і Анохін П.К. у подальшому відбувається насильницьке введення у психологію Павловського вчення, що, за твердженням А.В.Петровського, привело до тенденції ліквідації психології і заміни її на Павловські фізіологію ВНД. Стан справ змінився лише з 1962р., коли відбулася Всесоюзна рада з філософських питань фізіології ВНД і психології. У зв’язку з інтенсивним розвитком техніки, появою нових методів експериментальних досліджень (ЕЕГ, вживлення електродів), що лежать в основі психічних процесів і поведінки, розвиток кібернетики і т.д., це потребувало переосмислення традиційних положень фізіології ВНД. Відбулися зміни і в закордонній психофізіології, яка до цього часу займалася дослідженням фізіологічних процесів і функцій людини при різних психічних станах (Хэссет, 1981). У 1982р. в Канаді відбувся І Міжнародний психофізіологічний конгрес, на якому була створена Міжнародна психофізіологічна асоціація і затверджений Міжнародний журнал психофізіології. До інтенсивного розвитку психофізіології привело і оголошення останнього десятиріччя ХХст. "Десятиріччям мозку" (активне його дослідження)= інтеграція усіх аспектів знань про мозок і принципи його роботи. У 1993 р при Інституті ВНД і НФ РАН був створений Міжнародний дослідницький центр нейробіології свідомого "Світла пляма".
Б.І. Кочубей (1990)виділяє 3 нові характеристики сучасної психофізіології: активізм, селективізм і інформатизм. Активізм включає уяви про людину як істоту, що не пасивно реагує на зовнішні впливи, а є активною особистістю, що керується внутрішніми цілями, і здатна до вільної саморегуляції. Селектевізм – тонке диференціювання в аналізі фізіологічних процесів і явищ, що дозволяє поставити їх в один ряд поряд з психічними процесами. Інформатизм відбиває переорієнтацію фізіології з вивчення енергетичного обміну з середовищем на обмін інформацією.
Таким чином, сучасна психофізіологія як наука про фізіологічні основи психічної діяльності і поведінки, являє собою область знань, яка об’єднує :
· фізіологічну психологію;
· фізіологію ВНД;
· “нормальну” нейропсихологію;
· системну психофізіологію.