Небезпека необгрунтованих висновків від попереднього пра­вового явища до наступного. Неприпустимість таких висновків стосовно судових рішень.

========== Вступна лекція

1. Концептуальне значення використання висновку від попередньо­го правового явища до наступного полягає в тому, що він допомагає виявляти логічно закріплені в положеннях законодавства правові нор­ми і індивідуальні правові приписи в індивідуальних правових актах, що убезпечує від рецидивів жорстко буквального, вульгарного і бюро­кратичного правотлумачення і правозастосування. Крайнім проявом такого правотлумачення і правозастосування була судова практика архаїчного Риму епохи прийняття Законів XII таблиць. Майже десять століть йшов архаїчний Рим до нового, більш гнучкого і такого, що більшою мірою відповідає правовим положенням, які підлягають за­стосуванню, правотлумачення. Пояснимо це на таких прикладах.

Епоха прийняття Законів XII таблиць в частині того, про що тут йдеться, - це солдатський стрій у юриспруденції. На той час здійсню­валось вкрай жорстке буквальне правотлумачення. Про вплив військо­вого побуту на правотлумачення і правозастосування писали С. А. Му­ромцев і Р. фон Ієринг. Це мало свій сенс і особливо високо цінувалось плебеями, оскільки позбавляло патриціїв можливості впливати на суд. Зокрема, аж до часів Юстиніана заповіти на користь рабів вважались недійсними, якщо в них не зазначалось на те, що заповідач дарує рабу свободу. Це було жорстко буквальним тлумаченням, за якого суб’єкт тлумачення міг бачити тільки правові норми, що закріплені в право­вому акті текстуально. Правові норми, що закріплені в положеннях правових актів логічно, ігнорувались. Проте з часів Юстиніана визна­ли за можливе зробити висновок про те, що раз заповідач заповідав своє майно рабу, який не міг бути суб’єктом права власності унаслідок свого рабського статусу, то він (заповідач) виходив із того, що все-таки раб може отримати майно у спадщину. Відтак заповідач виходив із того, що із заповіту на користь раба випливає індивідуальний правовий припис, яким рабу надається свобода. Цілком очевидно, що за допомогою такого висновку враховувався весь зміст заповіту - як текстуально закріплений у заповіті, так і той, що вміщується в ньому лише логічно.

Подібно до викладеного текстуально закріплене право проганяти худобу через чужу земельну ділянку до водоймища в архаїчному Римі стало тлумачитись як право поїти худобу із цього водоймища, а тек­стуально закріплене право поїти худобу із чужого водоймища стало тлумачитись як право проганяти худобу до цього водоймища. У всіх цих випадках за допомогою висновку від попереднього правового явища до наступного або навпаки виявлялись логічно закріплені у від­повідних правових положеннях правові норми чи індивідуальні право­ві приписи.

Проте жорстко буквальне тлумачення положень нормативно-право­вих актів зустрічається і сьогодні. Таке тлумачення інколи має місце навіть у діяльності Конституційного Суду України. Зокрема, суддя В.М. Шаповал в окремій думці до рішення Конституційного Суду у справі про атестацію державних службовців зазначив на те, що в рі­шенні Суду вказується на «прийняття» Кабінетом Міністрів постанов, у той час як відповідно до ст. 117 Конституції Кабінет Міністрів по­станови «приймає», а ці два терміни означають не одне й те ж. Це - правильно лише за умови, що здійснюється жорстко буквальне тлума­чення ст. 117 Конституції. Якщо ж використати висновки від поперед­нього правового явища до наступного та навпаки, то слід визнати, що наявність повноваження «видавати» постанови означає, що є і повно­важення їх «приймати», а наявність повноваження «приймати» по­станови означає, що є і повноваження їх «видавати».

Потреба у використанні висновків від попереднього правового явища до наступного і навпаки є загальнопоширеною. Такі висновки є необхідними, зокрема для тлумачення положень Конституції. Забо­рона примушувати робити те, що не передбачено законодавством (частина перша ст. 19 Конституції) ніколи не інтерпретувалась у науці чи судовій практиці так, що ніхто не несе юридичних обов’язків, не встановлених законодавством. Між тим, така норма логічно закріпле­на в частині першій ст. 19 Конституції і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від наступного правового явища до попередньо­го. Якщо ж із цієї правової норми зробити висновок від протилежного, то у такий спосіб виявляється правова норма, згідно з якою дозволено все, крім того, що заборонено законодавством.

Оскільки наука не володіє таким інструментом правотлумачення як висновок від попереднього правового явища до наступного і на­впаки, виведення Європейським Судом з прав людини із п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод правової норми, що закріплює право на справедливий суд, правової норми, що надає право на доступ до суду і на виконання судового рішення, було витлумачене як розширене тлумачення п. 1 ст. 6 названої Конвенції. Насправді ці правові норми закріплюються в названому положенні Конвенції логічно і виявляються за допомогою висновків від наступ­ного правового явища до попереднього і від попереднього правового явища до наступного.

Правові норми, які логічно закріплені в актах законодавства і ви­являються за допомогою висновку від попереднього правового явища до наступного або навпаки, інколи не помічаються і законодавцем. Так, Законом від 11 лютого 2010 р. із Закону «Про оренду землі» були ви­ключені статті 18 і 20, що передбачали державну реєстрацію договорів оренди землі та пов’язували з такою реєстрацією набрання договором чинності. Одночасно ст. 6 цього Закону була доповнена частиною п’ятою, відповідно до якої державній реєстрації підлягає право (а не договір) оренди. Це погоджується з положеннями Закону «Про дер­жавну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» та ст. 125 ЗК, згідно з якою право оренди земельної ділянки виникає з моменту реєстрації цього права. Але при внесенні зазначених змін до Закону «Про оренду землі» відповідним чином не було змінено по­ложення абзацу п’ятого частини другої ст. 25 цього Закону, в якому правова норма про обов’язковість реєстрації договорів оренди закрі­плена логічно і виявляється за допомогою висновку від наступного правового явища (обов’язку надати договір відповідному державному органу у п’ятиденний строк після його державної реєстрації) до по­переднього (обов’язку зареєструвати такий договір). Зауважимо, що ця правова норма не підлягає застосуванню, оскільки ціла низка змін до Закону «Про оренду землі» і законодавства в цілому свідчить про те, що до абзацу п’ятого частини другої ст. 25 цього Закону зміни не були внесені виключно внаслідок недбалості (помилки) законодавця.

2. Використання висновків від попереднього правого явища до на­ступного та навпаки дає змогу виявити значну частину юридичного змісту положень актів законодавства. Навпаки, невикористання таких висновків призводить до помилок у правозастосуванні. Так, Консти­туційний Суд у рішенні у справі про тлумачення ч. З ст. 99 ЦК дійшов висновку про те, що усунення члена виконавчого органу товариства від виконання своїх обов’язків здійснюється в межах корпоративних відносин і не зачіпає трудових відносин. Це твердження Конституцій­ного Суду суперечить не тільки змісту ч. З ст. 99 ЦК, а й об’єктивній дійсності: усунений член виконавчого органу товариства, який вико­нував обов’язки члена як працівник, з яким укладено трудовий договір (контракт), не може надалі виконувати ці свої обов’язки. Це не може не зачіпати трудові відносини, але ж у рішенні Конституційного Суду стверджується, що не зачіпає. У Конституційного Суду України є ба­гато влади, але немає влади протистояти об’єктивній дійсності. При­нагідно тут зауважимо, що наведений Приклад свідчить про здатність правових норм, що виявляються за допомогою висновку від проти­лежного, конкурувати при правозастосуванні з текстуально закріпле­ними правовими нормами.

3. Як попереднє і наступне правові явища співвідносяться юридич­ний факт і правовідносини, що виникають на його підставі, зокрема правочин (договір) і зобов’язання (цивільне, господарське). Тому ціл­ком припустимим є говорити про недійсність як правочину (договору), так і зобов’язання, що виникло на його підставі. У цивільному праві і практиці застосування норм цивільного права прийнято вживати термін «недійсність правочину (договору), його частини». У Господар­ському кодексі (ст. 207) з’явився термін «недійсність зобов’язання». Судова практика не змогла у зв’язку з цим задовільно витлумачити ст. 207 ГК і дійшла висновку, що ст. 207 ГК і взагалі не підлягає за­стосуванню, оскільки термінологічно і за змістом суперечить положен­ням Цивільного кодексу. Але ж термінологічна неузгодженість у дано­му випадку усувається за допомогою висновків від попереднього правового явища до наступного і навпаки, а змістовна суперечність між положеннями Цивільного і Господарського кодексів вирішується на користь останнього, оскільки він встановлює «особливості регулю­вання майнових відносин» у сфері господарювання (ст. 9 ЦК; ст. 4 ГК). Законодавець же пішов далі і став використовувати термін «недійсність розміщення замовлення», «недійсність придбання товару, послуги», «недійсність укладення договору» (ч. З ст. 48 Бюджетного кодексу). Якщо не враховувати висновки від попереднього правового явища до наступного або навпаки, такі нормативні положення задовільно ви­тлумачити неможливо.

4. За допомогою висновку від наступного правового явища до по­переднього виявляються матеріально-правові норми, логічно закріпле­ні в положеннях законодавства, в яких текстуально закріплюються тільки норми процесуального права. Так, ч. З ст. 2 КАС приписує ад­міністративному суду перевіряти, чи діяв суб’єкт владних повноважень відповідно до вимог, які тут же у цій частині перелічені. Але більшість цих вимог текстуально нормами матеріального права не передбачені. Проте ніякої прогалини в законодавстві в подібних випадках не ви­никає, бо в положеннях ч. З ст. 2 КАС логічно закріплюються матері­ально-правові норми, що виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від наступного правового явища до попереднього. У цих правових нормах і закріплюються ті вимоги, дотримання яких суб’єктами владних повноважень адміністративні суди зобов’язані перевіряти при вирішенні справ щодо оскарження рішень, дій чи без­діяльності суб’єктів владних повноважень.

У ч. З ст. 551 ЦК закріплюється норма цивільно-процесуального права, що надає суду повноваження за наявності відповідних умов зменшити розмір неустойки, що стягується з боржника, що припустив­ся порушення зобов’язання. Виникає, однак, питання про те, а де ж за­кріплена матеріально-правова норма, яка допускала б за відповідних умов зменшення обсягу права кредитора на стягнення неустойки. Така правова норма логічно закріплена в ч. З ст. 551 ЦК і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від наступного правового явища до попереднього.

5. У положеннях, в яких текстуально закріплюються норми публіч­ного права, логічно закріплюються норми приватного права. Ці остан­ні норми закріплюються в таких положеннях логічно. Вони виявля­ються при тлумаченні за допомогою висновку від попереднього право­вого явища до наступного.

Відсутність розуміння зв’язку між публічними правовими нормами та правовідносинами як попередніми правовими явищами, з одного боку, і приватно-правовими нормами та відносинами, - з іншого, інко­ли просто вражає. Ось що пише юрист, що має науковий ступінь і вче­не звання, суддя із солідним стажем суддівської діяльності, заступник голови Волгоградського обласного суду (Російська Федерація) у ци­вільних справах А. В. Зарубін: «.. .Наложение ареста (вопреки распро­страненному мнению) не лишает собственника возможности распоря­жаться имуществом, в том числе отчуждать его. Действительно, собственник ограничивается в распоряжении, но эти ограничения носят не частный, а публичный характер. Именно потому собственник, на­рушивший такое ограничение, подвергается публичному преследова­нию... С точки зрения гражданского права отчуждение арестованной вещи безукоризненно, как бы это странно ни звучало. Таким образом, препятствия в распоряжении арестованным имуществом носят исклю­чительно публичный характер и выражаются в страхе быть привлеченным к ответственности. Следовательно, арест нельзя считать действием, препятствующим осуществлению полномочия распоряже­ния в его частноправовом значении (Гражданско-правовые способы защиты права собственности на недвижимость / науч. ред. С. В. По­тапенко, д-р юрид. наук, профессор, председатель Волгогр. обл. суда. - М.: Юрид. лит., 2012. - С. 228).

Наведена цитата свідчить про повне нерозуміння тієї обставини, що публічно-правовий акт - ухвала суду чи постанова державного ви­конавця про арешт майна текстуально встановлює публічно-правове обмеження, але у цьому ж акті логічно закріплюється і виявляється за допомогою висновку від попереднього правового явища до наступно­го цивільно-правовий припис, порушення якого тягне недійсність правочину, що суперечить ухвалі чи постанові про арешт майна.

Існує і протилежне явище, коли в нормативному положенні тексту­ально закріплюється норма приватного права, а норма публічного права в цьому ж положенні закріплюється логічно і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від наступного правового явища до попереднього. Так, в абзаці другому ч. 2 ст. 737 ЦК логічно закріп­люється правова норма, що допускає передання одержувачем ренти грошової суми і отримання ним ренти - процентів у розмірі не менше облікової ставки Національного банку України. Це - норма цивільного права. Із неї за допомогою висновку від наступного правового явища до попереднього виявляється норма публічного права, відповідно до якої таке право одержувач ренти має незалежно від дотримання будь- яких публічно-правових вимог. Ця правова норма встановлена пізніше і підлягає переважному застосуванню перед правовими нормами, які встановлені Законом «Про фінансові послуги та державне регулюван­ня ринків фінансових послуг», і які, за загальним правилом, забороня­ють надання фінансових послуг, встановлюючи дозвіл на таку діяль­ність фінансовим установам та в окремих випадках - іншим юридич­ним особам і фізичним особам-підприємцям.

6. У положеннях актів законодавства, в яких текстуально закріплю­ються охоронні норми, вміщуються логічно закріплені регулятивні норми, що виявляються за допомогою висновку від наступного право­вого явища до попереднього. В актах законодавства часто вказується на відповідальність особи, хоч правова норма, яка б встановлювала обов’язок, за який передбачається відповідальність, текстуально не закріплюється. Так, згідно з ч. 1 ст. 975 ЦК готель відповідає за схо­ронність речей, внесених до готелю особою, яка проживає в ньому. У цьому законодавчому положенні текстуально закріплюється охорон­на правова норма, що покладає на готель відповідальність. У цьому ж положенні логічно закріплюється ще одна правова норма, яка ви­являється при тлумаченні за допомогою висновку від наступного правового явища (відповідальності за несхоронність речей) до попе­реднього (обов’язку забезпечити схоронність речей).

У ч. 2 ст. 554 ЦК йдеться про те, що «поручитель відповідає перед кредитором», але тут же зазначається те, що відповідальність включає не тільки відшкодування збитків, сплату процентів, неустойки, а й сплату основного боргу. При цьому не зазначається те, що поручитель відповідає «за сплату основного боргу», а вказується, що він «відпо­відає» перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу», тобто поняття сплати основного боргу, за задумкою законодавця, включається до змісту поняття відповідаль­ності. Іншими словами, цивільно-правовий обов’язок регулятивного змісту включається законодавцем до змісту поняття відповідальнос­ті, що є охоронно-правовим явищем. І це є правильним, оскільки регулятивні і охоронні правові явища пов’язані як попередні і на­ступні. Слід також враховувати положення ч. 1 ст. 556 ЦК, згідно з яким поручитель виконує зобов’язання, забезпечене порукою, а не відповідає,

Зв’язок регулятивних і охоронних норм, одна із яких закріплена текстуально, а інша закріплена логічно і виявляється за допомогою висновків від попереднього правового явища до наступного або на­впаки, є загальнопоширеним явищем. У зв’язку з цим І. В. Спасибо- Фатєєва і М.В. Ус зробили висновок про перевагу регулятивних норм перед охоронними. Проте логіці законодавства відповідало б тверджен­ня, згідно з яким колізії між регулятивними і охоронними нормами вирішуються за допомогою висновків від попереднього правового явища до наступного або навпаки і загальних правил вирішення колі­зій за правилами про ієрархію правових актів, про перевагу спеціаль­ної норми і про перевагу пізніше прийнятого акта. Якщо ж такі висно­вки в процесі правотлумачення з метою вирішення колізій не робити, то про перевагу регулятивних норм над охоронними говорити не можна, бо вони регулюють різні відносини, а тому не можуть конку­рувати між собою.

Разом з тим слід враховувати, що із контексту нормативного по­ложення про відповідальність може випливати неможливість його поширення на обов’язки. Так, у п. 129.6 ст. 129 ПК йдеться про відпо­відальність за «несвоєчасне або перерахування не в повному обсязі... податків». До змісту цієї «відповідальності» не включається обов’язок сплатити податок, збір чи інший платіж. Отже, платник податку від відповідальності, передбаченої Податковим кодексом, звільняється, а від обов’язку сплатити податок, збір, інші платежі - ні.

7. Висновок від попереднього правового явища до наступного або навпаки припустимо робити тільки тоді, коли із контексту не випливає, що текстуально закріплене право (повноваження, обов’язок) виникає за умов, встановлених спеціальними правовими нормами. Так, свого часу зазначення в ст. 9 раніше чинного Закону «Про підприємництво» на можливість встановлення в трудовому контакті, що укладається суб’єктом підприємництва з працівником, умов праці і її оплати в су­довій практиці було помилково витлумачено як дозвіл на укладення трудових контрактів, встановлений відповідно до частини третьої ст. 21 КЗпП. Подібно до цього не можуть бути підставою для твердження про можливість укладення контрактів з працівниками положення ст. 54 КТМ, ст. 20 Закону «Про оплату праці», в яких тільки зазначається можливість погодження трудовим контрактом певних умов, але ні текстуально, ні логічно не закріплюється дозвіл на укладення трудових контрактів.

8. Висновки від попереднього правового явища дЪ наступного і на­впаки не можна робити із судових рішень. Є свідчення того, що це добре розуміють в органах державної виконавчої служби, чого не можна сказати про органи внутрішніх справ. Так, ст. 16 Цивільного кодексу не передбачає такого способу захисту права, як покладення на особу певного обов’язку. Встановлюється можливість пред’явлення в суді вимоги про примусове виконання обов’язку в натурі. Тому у разі, коли суд приймає рішення «зобов’язати відповідача сплатити гроші, передати товари», то органи державної виконавчої служби відмовляють у відкритті виконавчого провадження, бо рішення такого роду повинні відповідати формулюванню п. 5 ч. 2 ст. 16 ЦК («примусове виконання обов’язку в натурі»). Цьому формулюванню будуть відповідати судові рішення «стягнути з відповідача грошову суму», «витребувати у від­повідача і передати позивачеві», «примусити здійснити дії».

В органах внутрішніх справ значно менше розуміння цієї проблеми. Так, суд прийняв рішення визнати незаконним і скасувати рішення загальних зборів споживчого (невиробничого) кооперативу. Орган внутрішніх справ тривалий час здійснював досудове розслідування, хоч кримінальне провадження за фактом невиконання судового рішен­ня (ст. 382 КК) підлягало закриттю уже після ознайомлення із судовим рішенням, оскільки рішення про визнання актів недійсними не покла­дають на будь-яку особу обов’язку здійснити будь-які дії. Слідчий же вважав, що на підставі судового рішення про визнання незаконним і скасування рішення загальних зборів кооперативу голова кооперати­ву, обраний на цих зборах, зобов’язаний був передати печатку і доку­менти попередньому голові кооперативу, повноваження якого були припинені рішенням цих же зборів.

■= Нормативні матеріали до вступної лекції

1. «Відповідно до частини першої статті 117 Конституції України Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає, а не при­ймає постанови» (із окремої думки судді В.М. Шаповала до рішення Конституційного Суду України від 08.07.2003 у справі про атестацію державних службовців).

2. «Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством» (частина перша ст. 19 Конституції України).

3. «Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого ви­сунутого проти нього кримінального обвинувачення...» (п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).

4. «Члени виконавчого органу можуть бути у будь-який час усуне­ні від виконання своїх обов’язків, якщо в установчих документах не визначені підстави усунення членів виконавчого органу від виконання своїх обов’язків» (ч. З ст. 99 ЦК).

5. «Зважаючи на це, зміст положень частини третьої статті 99 Ци­вільного кодексу треба розуміти як право компетентного (уповноваже­ного) органу товариства усунути члена виконавчого органу від вико­нання обов’язків, які він йому визначив, у будь-який час, на свій розсуд, з будь-яких підстав, але за умови, якщо в установчих документах то­вариства не були зазначені підстави усунення.

Така форма захисту є специфічною дією носіїв корпоративних прав у відносинах з особою, якій вони довірили здійснювати управління товариством, і не може розглядатися в площині трудового права, зо­крема в аспекті статті 46 Кодексу законів про працю» (із рішення Конституційного Суду України від 12.01.2010 у справі про тлумачення частини третьої статті 99 Цивільного кодексу).

6. «Стаття 207. Недійсність господарського зобов’язання

1. Господарське зобов’язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з по­рушенням хоча б одним із них господарської компетенції (спеціальної правосуб’єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповід­ного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

2. Недійсною може бути визнано також нікчемну умову господар­ського зобов’язання, яка самостійно або в поєднанні з іншими умова­ми зобов’язання порушує права та законні інтереси другої сторони або третіх осіб. Нікчемними визнаються, зокрема, такі умови типових договорів і договорів приєднання, що:

виключають або обмежують відповідальність виробника продукції, виконавця робіт (послуг) або взагалі не покладають на зобов’язану сторону певних обов’язків; *

допускають односторонню відмову від зобов’язання з боку вико­навця або односторонню зміну виконавцем його умов;

вимагають від одержувача товару (послуги) сплати непропорційно великого розміру санкцій у разі відмови його від договору і не вста­новлюють аналогічної санкції для виконавця.

3. Виконання господарського зобов’язання, визнаного судом не­дійсним повністю або в частині, припиняється повністю або в частині з дня набрання рішенням суду законної сили як таке, що вважається недійсним з моменту його виникнення. У разі якщо за змістом зобов’язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов’язання визнається недійсним і припиняється на майбутнє» (Гос­подарський кодекс України).

7. «Як слід застосовувати положення ГК України про недійсність господарських зобов’язань з огляду на положення ЦК України про не­дійсність правочинів?

ЦК України містить загальні правила про недійсні правочини - правочини, які не створюють тих наслідків, на які вони направлені (частина перша статті 216 ЦК України), при цьому поділяє їх на два види: нікчемні (частина друга статті 215 ЦК України) та оспорювані (частина третя статті 215 ЦК України), принципова відмінність між якими полягає в тому, що нікчемний правочин є недійсним в силу за­кону, а оспорюваний стає недійсним внаслідок прийняття судового рішення, яке має зворотну силу у часі (стаття 236 ЦК України).

ГК України зазначеного поділу не передбачає, а натомість у супе­речності із ЦК України фактично розглядає як оспорювані (частина перша статті 207 ГК України) всі ті зобов’язання, які виникають з пра­вочинів, які за ЦК України є нікчемними. У частині другій статті 207 ГК України вживається термін «нікчемна умова», але визначення від­повідного поняття відсутнє. У частині третій статті 207 ГК України встановлюється, що виконання господарського зобов’язання, визна­ного судом недійсним, припиняється з дня набрання рішенням суду законної сили, та передбачає можливість визнання зобов’язання не­дійсним на майбутнє, що також суперечить статті 236 ЦК України.

Таким чином, стаття 207 ГК України не містить особливостей ре­гулювання господарських відносин, а містить загальні правила про недійсність господарських зобов’язань, які суперечать ЦК України як за термінологією, так і за змістом. Тому стаття 207 ГК України відпо­відно до абзацу першого частини другої статті 4 ЦК України, абзацу другого частини першої статті 4 ГК України застосовуватись не може» (п. 21 інформаційного листа Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування норм Цивільного і Господарсько­го кодексів України» від 07.04.2008 №01-8/211).

8. «У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:

1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України;

2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноважен­ня надано;

3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають

значення для прийняття рішення (вчинення дії); .

4) безсторонньо (неупереджено);

5) добросовісно;

6) розсудливо;

7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації;

8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);

9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рі­шення;

10)своєчасно, тобто протягом розумного строку» (ч. З ст. 2 КАС).

9. «Розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення» (ч. З ст. 551 ЦК).

10.«Стаття 975. Зберігання речей у готелі:

1. Готель відповідає за схоронність речей, внесених до готелю осо­бою, яка проживає у ньому. Річ вважається такою, що внесена до готе­лю, якщо вона передана працівникам готелю або знаходиться у від­веденому для особи приміщенні.

2. Готель відповідає за втрату грошей, інших цінностей (цінних паперів, коштовностей) лише за умови, що вони були окремо передані готелю на зберігання.

3. У разі втрати чи пошкодження речі особа зобов’язана негайно

повідомити про це готель, якщо до закінчення строку проживання осо­ба не проявила свої вимоги до готелю, вважається, що її речі не були втрачені чи пошкоджені. т

4. Положення цієї статті застосовуються до зберігання речей фі­зичних осіб у гуртожитках, мотелях, будинках відпочинку, пансіонатах, санаторіях та інших організаціях, у приміщеннях яких особа тимчасо­во проживає» (Цивільний кодекс України).

11. «Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки» (ч. 2 ст. 554 ЦК).

12. «Виконання зобов’язання може забезпечуватися неустойкою, по­рукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком» (ч. 1 ст. 546 ЦК).

13. «Для здійснення підприємницької діяльності підприємець має право укладати з громадянами договори про використання їх праці. При укладанні трудового договору (контракту, угоди) підприємець зобов’язаний забезпечити умови та охорону праці, її оплату не нижче встановленого в республіці мінімального рівня, а також інші соціальні гарантії, включаючи соціальне й медичне страхування та соціальне забезпечення відповідно до чинного законодавства» (ст. 9 раніше чин­ного Закону «Про підприємництво»).

14; «Особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов’язки і відповідальність сторін (в тому чис­лі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України» (частина третя ст. 21 КЗпП).

15. «Порядок прийняття на роботу осіб суднового екіпажу, їх пра­ва і обов’язки, умови роботи на судні та оплати праці, соціально-по­бутового обслуговування в морі і в порту, а також порядок і підстави звільнення регулюються законодавством України, цим Кодексом, статутами служби на морських і риболовних суднах, генеральними та галузевими тарифними угодами, колективними і трудовими договора­ми (контрактами)» (частина перша ст. 54 КТМ).

16. «Оплата праці за контрактом визначається за угодою сторін на підставі чинного законодавства, умов колективного договору і пов’язана з виконанням умов контракту» (ст. 20 Закону «Про оплату праці).

17. «Умисне невиконання вироку, рішення, ухвали, постанови суду, що набрали законної сили, або перешкоджання їх виконанню... кара­ється штрафом від п’ятисот до однієї тисячі неоподатковуваних міні­мумів доходів громадян або позбавленням волі на строк до трьох років» (ч. 1 ст. 382 КК).

===== Нормативні матеріали до дискусії

І

1.1. «Результати аукціону, проведеного з порушенням вимог закону, можуть бути визнані в судовому порядку недійсними.

272изнання результатів аукціону недійсними тягне за собою визнання недійсним укладеного з переможцем договору купівлі-продажу» (ч. З ст. 55 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або ви­знання його банкрутом»).

Як впливає на договір, укладений за результатами аукціону, визнан­ня результатів аукціону недійсними?

Чи слід пред’являти позов про визнання недійсним договору, укла­деного з переможцем аукціону?

Прокоментуйте наведене законодавче положення. Як, на вашу думку, його слід удосконалити?

2.1. Перелік посад і робіт, що заміщуються або виконуються пра­цівниками, з якими підприємствами, установами, організаціями можуть укладатись письмові договори про повну матеріальну відповідальність за незабезпечення збереження цінностей, переданих їм для зберігання, обробки, продажу, відпуску, перевезення або застосування в процесі виробництва, затверджений постановою Держкомпраці СРСР 28.12.1977, є чинним в Україні. Перелік робіт, при виконанні яких може запроваджуватися колективна (бригадна) матеріальна відповідальність, затверджений наказом Міністерства праці від 11.06.1996 р. № 13. Дру­гий із названих тут переліків є значно більш широким. Чи не супере­чить це частині першій ст. 135² КЗпП («при спільному виконанні працівниками окремих видів робіт, зв’язаних із зберіганням, обробкою, продажем (відпуском), перевезенням або застосуванням у процесі ви­робництва переданих їм цінностей, коли неможливо розмежувати матеріальну відповідальність кожного працівника і укласти з ним до­говір про повну матеріальну відповідальність, може запроваджуватися колективна (бригадна) матеріальна відповідальність»)?

Чи не ставить ст. 135² КЗпП можливість Запровадження колективної (бригадної) матеріальної відповідальності в залежність від наявності у роботодавця права укладати договори про повну індивідуальну мате­ріальну відповідальність з кожним із працівників, яких передбачається включити до колективу (бригади) матеріально відповідальних осіб?

Чи можуть включатись до колективу (бригади) матеріально відпо­відальних осіб працівники, посади яких чи виконувані ними роботи не вказані в Переліку посад і робіт, що заміщуються або виконуються працівниками, з якими підприємством, установою, організацією мо­жуть укладатись письмові договори про повну матеріальну відпові­дальність за незабезпечення збереження цінностей, що передані їм для зберігання, обробки, продажу (відпуску), перевезення або застосуван­ня у процесі виробництва?

3.1. «Адміністративний позов може містити вимоги про:

1) скасування або визнання нечинним рішення відповідача - суб’єкта владних повноважень повністю чи окремих його положень;

2) зобов’язання відповідача - суб’єкта владних повноважень при­йняти рішення або вчинити певні дії;

3) зобов’язання відповідача - суб’єкта владних повноважень утри­матися від вчинення певних дій;

4) стягнення з відповідача - суб’єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, завданої його незаконним рішенням, дією або бездіяльністю;

5) виконання зупиненої чи невчиненої дії;

6) встановлення, наявності чи відсутності компетенції (повнова­жень) суб’єкта владних повноважень;

7) примусове відчуження земельної ділянки, інших об’єктів неру­хомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності.

Адміністративний позов суб’єкта владних повноважень може міс­тити інші вимоги у випадках, встановлених законом» (ч. 4 ст. 105 КАС).

3.2. «У разі задоволення адміністративного позову суд може при­йняти постанову про:

1) визнання протиправними рішення суб’єкта владних повноважень чи окремих його положень, дій чи бездіяльності і про скасування або визнання нечинним рішення чи окремих його положень, про поворот виконання цього рішення чи окремих його положень із зазначенням способу його здійснення;

1) зобов’язання відповідача вчинити певні дії;

2) зобов’язання відповідача утриматися від вчинення певних дій;

3) стягнення з відповідача коштів;

4) тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяль­ності об’єднання громадян;

5) примусовий розпуск (ліквідацію) об’єднання громадян;

6) примусове видворення іноземця чи особи без громадянства за межі України;

7) визнання наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб’єкта владних повноважень.

Суд може прийняти іншу постанову, яка б гарантувала дотримання і захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб’єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб’єктів владних повноважень.

Суд за адміністративним позовом суб’єкта владних повноважень може прийняти іншу постанову у випадках, встановлених законом» (ч. 2 ст. 162 КАС).

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 106 КАС в позовній заяві зазначаєть­ся, зокрема, зміст позовних вимог згідно з частинами 4 та 5 ст. 105 КАС. Частина 4 ст. 105 КАС містить закритий перелік вимог, які можуть бути пред’явлені в адміністративному суді. Отже, відпо­відно до п. 4 ч. 1 ст. 105 КАС особа не може пред’явити інші ви­моги, ніж ті, які зазначаються в ч. 4 ст. 105 КАС. Разом з тим ст. 162 КАС допускає можливість прийняття судом постанов іншого зміс­ту, а не тільки того, що відповідає переліку вимог, які зазначають­ся у ч. 4 ст. 105 КАС. Як вирішити цю законодавчу колізію? Чи може особа пред’явити в адміністративному суді вимогу, не переду бачену ст. 105 КАС?

4.1. Відповідно до абзацу першого ч. 2 ст. 697 ЦК «якщо покупець прострочив оплату товару, продавець має право вимагати від нього повернення товару». Якою буде доля договору у разі пред’явлення особою і задоволення судом зазначеної вимоги? Порівняйте форму­лювання абзацу першого ч. 2 ст. 697 ЦК з формулюванням ч. 2 ст. 695 ЦК («якщо покупець не здійснив у встановлений договором строк чергового платежу за проданий з розстроченням платежу і переданий йому товар, продавець має право відмовитися від договору і вимага­ти повернення проданого товару»), звернувши увагу на слова «від­мовитися від договору і вимагати...».

5.1. Прокоментуйте положення ст. 21 Закону «Про автомобільні дороги» («органи місцевого самоврядування, що управляють функці­онуванням та розвитком вулиць і доріг... відповідають за... відшкоду­вання збитків користувачам вулиць і доріг... що виАікли через їх не­задовільний стан...»), звернувши увагу на словосполучення «відпо­відають за... відшкодування збитків»».

6.1. Порівняйте формулювання ч. 2 ст: 1166 ЦК («особа, яка за­вдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини») з текстом ч. 1 ст. 614 ЦК («особа, що по­рушила зобов’язання, несе відповідальність за наявності її вини..* особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов’язання») і поясніть, як впливає на тлумачення і застосування ч. 2 ст. 1166 ЦК відсутність у ній зазначення того, що особа, яка завдала шкоди, зобов’язується відшко­дувати шкоду за наявності її вини, тобто положення, яке формулюєть­ся в абзаці першому ч. 1 ст. 614 ЦК.

7.1. «Право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя інакше ніж на виконання смерт­ного вироку суду, винесеного після визнання його винним у вчиненні злочину, за який закон передбачає таке покарання» (п. 1 ст. 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).

У який спосіб Європейський Суд з прав людини вивів із п. 1 ст. 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод обов’язок держави ефективно розслідувати факти насильницької смерті?

8.1. «Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасни­ків» (ч. 1 ст. 1 ЦК).

8.2. «До майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а та­кож до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом» (ч. 2 ст. 1 ЦК).

Як погодити між собою положення частин першої та другої ст. 1 ЦК, маючи на увазі, що в ч. 1 йдеться про «регулювання» цивільних відносин цивільним законодавством, а в ч. 2 - про неможливість, як правило, «застосування» цивільного законодавства до певних відно­син? Чи правильним буде твердження про те, що ці дві частини і вза­галі логічно між собою не пов’язані?

II

1.1. «Повноваження голови колегіального виконавчого органу (осо­би, яка здійснює повноваження одноосібного виконавчого органу) припиняються за рішенням наглядової ради, якщо статутом акціонер­ного товариства це питання не віднесено до компетенції загальних зборів... Повноваження члена виконавчого органу припиняються за рішенням наглядової ради, якщо статутом товариства це питання не віднесено до компетенції загальних зборів... Підстави припинення повноважень голови та/або члена виконавчого органу встановлюються законом, статутом товариства, а також контрактом, укладеним з голо­вою та/або членом виконавчого органу» (ч. 1 ст. 61 Закону «Про акці­онерні товариства»).

1.2. «Трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у ви­падках...» (абзац перший частини першої ст. 40 КЗпП).

Чи вирішується в ч. 1 ст. 61 Закону «Про акціонерні товариства» питання про можливість укладення контрактів з головами і членами виконавчих органів товариств, що є працівниками товариства?

Чи встановлюється ч. 1 ст. 61 Закону «Про акціонерні товариства» дозвіл на укладення трудових контрактів з членами виконавчого орга­ну акціонерного товариства?

Чи можна стверджувати, що ч. 1 ст. 61 Закону «Про акціонерні товариства» передбачає можливість встановлення не тільки законом, а й будь-яким актом законодавства, статутом, трудовим контрактом підстав розірвання трудових договорів з головою та членами виконав­чого органу акціонерного товариства з ініціативи власника або уповно­важеного ним органу?

Чи може правова норма, яка логічно закріплена в ч. 1 ст. 61 Закону «Про акціонерні товариства», виявлятися при тлумаченні за допомогою висновку від попереднього правового явища до наступного і відповід­но до якої підстави розірвання трудових договорів з головою і членами виконавчого органу товариства з ініціативи власника або уповноваже­ного ним органу можуть встановлюватись будь-яким актом законодав­ства, статутом і трудовим договором, вважатись спеціальною і засто­совуватись переважно перед правовою нормою, що встановлена час­тиною першою ст. 40 КЗпП?

III

т

1.1. «Розміщення замовлення, укладення договору, придбання това­ру, послуги чи здійснення інших аналогічних операцій протягом бю­джетного періоду, за якими розпорядником бюджетних коштів взято зобов’язання без відповідних бюджетних асигнувань або з перевищен­ням повноважень, встановлених цим Кодексом та законом про Держав­ний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет), є недійсними. За такими операціями не виникають бюджетні зобов’язання та не утворю­ється бюджетна заборгованість» (ч. З ст. 48 Бюджетного кодексу).

1.2. «Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого право- чину недійсним судом не вимагається» (абзац перший ч. 2 ст. 215 ЦК).

Чи можна стверджувати, що ч. З ст. 48 БК встановлює випадки, коли правочин є нікчемним?

IV

1.1. «Якщо порушення зобов’язання сталося з вини кредитора, суд відповідно зменшує розмір збитків та неустойки, які стягуються з боржника» (ч. 1 ст. 616 ЦК).

Дайте галузеву кваліфікацію правової норми, текстуально закріп­леної у ч. 1 ст. 616 ЦК - є Це норма цивільного процесуального права чи норма матеріального (цивільного) права?

Чи не зможете Ви виявити у ч. 1 ст. 616 ЦК правові норми, закрі­плені логічно? Якщо Ви такі норми виявили, то поясніть, який мето­дологічний інструментарій Ви при цьому застосовували? Який зміст мають правові норми, логічно закріплені у ч. 1 ст. 616 ЦК?

Чи може боржник - відповідач у справі вимагати зміни судового рішення, посилаючись на те, що суд при прийнятті рішення порушив вимогу норми цивільного (матеріального) права, що передбачає змен­шення розміру збитків і неустойки, які стягуються з боржника за умо­ви, встановленої ч. 1 ст. 616 ЦК?

2.1. «1. У разі якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити роз­мір санкцій. При цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконан­ня зобов’язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов’язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що за­слуговують на увагу.

2. Якщо порушення зобов’язання не завдало збитків іншим учас­никам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій» (ст. 233 ГК).

До якої галузі права належать правові норми, що текстуально за­кріплені в ст. 233 ГК - до господарського процесуального права чи до господарського (матеріального) права?

Чи не містяться в ст. 233 ГК, крім текстуально закріплених, також і логічно закріплені правові норми? Який методологічний інструмен­тарій Ви вважаєте за необхідне використати з метою виявлення логіч­но закріплених у ст. 233 ГК правових норм? Сформулюйте ці правові норми та визначте їх галузеву належність.

Чи може боржник - відповідач у справі вимагати зміни судового рішення, посилаючись на те, що суд при прийнятті рішення не скорис­тався правами, наданими йому ч. 1 і ч. 2 ст. 233 ГК?

3.1. «Суд має право зменшити розмір збитків та неустойки, які стя­гуються з боржника, якщо кредитор умисно або з необережності сприяв збільшенню розміру збитків, завданих порушенням зобов’язання, або не вжив заходів щодо їх зменшення» (ч. 2 ст. 616 ЦК).

До якої галузі права належить правова норма, текстуально закрі­плена в ч. 2 ст. 616 ЦК - до цивільного процесуального права чи до цивільного (матеріального) права?

Чи містяться в ч. 2 ст. 616 ЦК, крім текстуально закріпленої, також і логічно закріплені правові норми? Який методологічний інструмен­тарій Ви вважаєте за необхідне використати з метою виявлення право­вих норм, логічно закріплених у ч. 2 ст. 616 ЦК? Сформулюйте ці правові норми та визначте їх галузеву належність.

Чи може боржник - відповідач у справі вимагати зміни судового рішення, посилаючись на те, що суд при прийнятті рішення не скорис­тався правом, наданим йому ч. 2 ст. 616 ЦК?

4.1. Відповідно до ст. 4 ЦПК «здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України». Кодекс законів про працю чи інші законодавчі акти не перед­бачають права працівників пред’явити в суді вимогу про поновлення на роботі. Разом з тим частина перша ст. 235 КЗпП встановлює: «У разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі ор­ганом, який розглядає трудовий спір».

Якою є галузева належність правової норми, яка*-текстуально за­кріплена в частині першій ст. 235 КЗпП? Є ця норма процесуальною чи матеріальною?

Спробуйте за допомогою висновку від наступного правового явища до попереднього виявити правову норму, яка логічно закріплена в час­тині першій ст. 235 КЗпП. Є ця правова норма процесуальною чи ма­теріальною?

Як вирішити колізію між ст. 4 ЦПК і частиною першою ст. 235 КЗпП?

V

1.1. «Позикодавець має право на одержання від позичальника про­центів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або за­коном. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються дого­вором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України» (ч. 1 ст. 1048 ЦК).

Чи не випливає із ч. 1 ст. 1048 ЦК правова норма публічного права, яка надає будь-якій особі право на отримання процентів за договором позики і яка може конкурувати при правозастосуванні з правовими нормами, які встановлені Законом «Про фінансові послуги та держав­не регулювання ринків фінансових послуг» і які дають право на отри­мання процентів тільки юридичним особам, що мають статус фінан­сових установ, фізичним особам-підприємцям, якщо їм таке право законом надане прямо, і юридичним особам, яким таке право надане спеціальною нормою закону чи іншого нормативно-правового акта?

VI

1.1. Чи підлягає застосуванню ч. 4 ст. 337 ЦК («особа, яка знайшла загублену річ, відповідає за її втрату, знищення або пошкодження в межах її вартості лише в разі свого умислу або грубої необережнос­ті»), маючи на увазі, що вона встановлює відповідальність за втрату, знищення або пошкодження речі, але не встановлює обов’язку особи належно зберігати найдену річ?

2.1. «Стаття 140. Скарб. Скарб, тобто зариті в землі або приховані іншим способом валюта СРСР, валютні та інші цінності, власник яких невідомий або в силу закону втратив на них право, повинен бути зданий особою, яка його виявила, фінансовому органові і переходить у влас­ність держави. Особі, яка виявила і здала скарб фінансовому органові, видається винагорода у розмірі двадцяти п’яти процентів вартості зданих цінностей, крім випадків, коли розкопки або розшуки відповід­них цінностей входять в коло службових обов’язків особи, що здала виявлені цінності» (Цивільний кодекс УРСР 1963 p.).

2.2. «Привласнення особою знайденого або такого, що випадково опинилося у неї, чужого майна, яке має особливу історичну наукову художню чи культурну цінність, а також скарбу, - карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або ви­правними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців» (ст. 193 КК України 2001 р. у первісній редакції).

2.3. Незаконне привласнення особою знайденого чи такого, що випадково опинилося у неї, чужого майна або скарбу, які мають особ­ливу історичну, наукову, художню чи культурну цінність, - карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк до двохсот сорока годин, або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців» (ст. 193 КК України в редакції Закону від 15.04.2008).

2.4. «Стаття 343. Набуття права власності на скарб.

1. Скарбом є закопані у землі чи приховані іншим способом гроші, валютні цінності, інші цінні речі, власник яких невідомий або за за­коном втратив на них право власності.

2. Особа, яка виявила скарб, набуває право власності на нього. Якщо скарб був прихований у майні, що належить на праві власності іншій особі, особа, яка виявила його, та власник майна, у якому скарб був прихований, набувають у рівних частках право спільної часткової власності на нього.

3. У разі виявлення скарбу особою, яка здійснювала розкопки чи пошук цінностей без згоди на це власника майна, в якому він був при­хований, право власності на скарб набуває власник цього майна.

4. У разі виявлення скарбу, що становить культурну цінність від­повідно до закону, право власності на нього набуває держава. Особа, яка виявила такий скарб, має право на одержання від держави вина­городи у розмірі до двадцяти відсотків від його вартості на момент виявлення, якщо вона негайно повідомила міліції або органові місце­вого самоврядування про скарб і передала його відповідному держав­ному органові або органові місцевого самоврядування. Якщо скарб, що становить культурну цінність, був виявлений у майні, що належить іншій особі, ця особа, а також особа, яка виявила скарб, мають право на винагороду у розмірі до десяти відсотків від вартості скарбу кожна.

5. Положення цієї статті не поширюються на осіб, які виявили скарб під час розкопок, пошуків, що проводилися відповідно до їхніх трудових або договірних обов’язків» (Цивільний кодекс України 2003 p.).

2.5. «Виходячи із ст. 193 КК кримінально караним вважається привласнення особою знайденого скарбу. При набранні чинності цією нормою діяли положення ст. 140 ЦК 1963 p., відповідно до якої ви­явлений скарб необхідно було здати фінансовому органу, після чого він переходив у власність держави. Стаття ж 343 чинного ЦК вста­новлює правило, за яким особа, що виявила скарб, набуває права власності на нього. Вважаємо, що така колізія має вирішуватись на користь регулятивного законодавчого акта (ЦК), оскільки реалізація охоронної норми можлива лише у поєднанні з регулятивною, яка передує охоронній. Отже, «те, що дозволено цивільним законодав­ством, не може бути визнано злочинним» (Спасибо-Фатєєва І. В., Ус М.В. Взаємодія цивільного законодавства з іншими галузями за­конодавства: проблеми і перспективи // Унів. наук. зап. - 2006. - № 3-4 (19-20). -С. 108-113).

Чи підлягали кримінальному покаранню відповідні особи на під­ставі ст. 193 КК 2001 р. в період від дня набрання чинності Цивільним кодексом України 2003 р. до набрання чинності Законом від 15.04.2008 р.?

Чи випливала із ст. 193 КК 2001 р. (у первісній редакції) цивільно- правова заборона на привласнення скарбу?

Чи існувала колізія між ст. 193 КК 2001 р. і ст. 343 ЦК 2003 р. до внесення до ст. 193 КК'2001 р. змін Законом від 15.04.2008?

Якщо така колізія існувала, то як її належало вирішувати?

VII

1.1. «Президент України... призначає за згодою Верховної Ради України на посаду Генерального прокурора України та звільняє його з посади» (абзац перший і п. її частини першої ст. 106 Конституції України).

Чи встановлюється у наведеному конституційному положенні пра­вова норма, що сама по собі виключає необхідність у будь-якій іншій правовій нормі, що передбачала б підстави звільнення з роботи і по­ширювалась би на Генерального прокурора?

Чи можна наведене конституційне положення тлумачити так, що Президент України має право звільнити Генерального прокурора за відсутності підстав, встановлених статтями 40, 41 КЗпП чи іншими законодавчими положеннями?

2.1. «До компетенції зборів товариства з обмеженою відповідаль­ністю крім питань, зазначених у пунктах «а», «б», «г-ж», «и-й» статті його Закону, належить...»(абзац перший частини першої ст. 59 Закону «Про господарські товариства»).

2.2. «До компетенції загальних зборів належить... утворення і від­кликання виконавчого та інших органів товариства» (абзац перший і п. «г» частини п’ятої ст. 41 Закону «Про господарські товариства»).

Чи вирішується у наведених законодавчих положеннях питання про звільнення з роботи осіб, на яких у них вказується? ■ ^:

Чи можна наведені законодавчі положення тлумачити так, що вони встановлюють підстави звільнення з роботи працівників, яких ці по­ложення стосуються?

3.1. «Уповноважені органи управління відповідно до покладених на них завдань... призначають на посаду та звільняють з посади керів­ників державних підприємств, установ, організацій та господарських структур, укладають і розривають з ними контракти, здійснюють конт­роль за дотриманням їх вимог» (абзац перший і п. 4 ч. 1 ст. 6 Закону «Про управління об’єктами державної власності»).

Чи вирішується у наведеному законодавчому положенні питання про можливість укладення трудових контрактів з відповідними керів­никами?

Чи можна наведене законодавче положення тлумачити так, що воно встановлює дозвіл на укладання контрактів з відповідними категорія­ми працівників?

4.1. «При задоволенні вимог споживача суд одночасно вирішує питання щодо відшкодування моральної (немайнової) шкоди» (ст. 22 Закону «Про захист прав споживачів»).

Чи встановлюється наведеним законодавчим положенням норма матеріального (цивільного) права?

Чи закріплюється в цьому законодавчому положенні право спо­живачів на відшкодування завданої їм моральної шкоди?

VIII

1.1. «Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю» (ч. 1 ст. 216 ЦК).

1.2. «Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі» (ч. 1 ст. 11 ЦПК).Чи можна на підставі рішення суду про визнання правочину не­дійсним видати виконавчий лист, на підставі якого будуть здійснені дії щодо повернення в натурі отриманого на виконання цього правочину?

2.1. Суд задовольнив позов працівника, звільненого з роботи, про визнання наказу про звільнення незаконним і його скасування. Чи можна на підставі такого рішення видати виконавчий лист про понов­лення працівника на роботі?

2.2. Правові норми, які логічно закріплені в актах законодавства і виявляються при тлумаченні за допомогою висновку ступеня (a fortiori)

1.Логічна основа і практичне значення висновку ступеня. Ло­гічною основою такого висновку як засобу виявлення правових норм, які текстуально не закріплені в положеннях актів законодавства, є пре­зумпція логічної послідовності правотворчого органу. Не може бути такого, щоб правотворчий орган врегулював текстуально закріпленою нормою певні суспільні відносини і не врегулював суміжні відносини, які, з погляду мети цієї норми, ти^і більше підлягали врегулювання цією (такою) ж нормою. Не може бути такого, щоб правотворчий орган надав суб’єктам певних прав, поклав на них певні обов’язки, встановив певні заборони і не надав суміжних прав, не поклав суміжні обов’язки, не встановив заборони, які, з погляду мети відповідної правової норми, тим більше мали бути надані, покладені, встановлені. Практичне зна­чення висновку ступеня полягає в тому, що за допомогою цього висно­вку вирішуються ті проблеми правотлумачення, які ^5ез цього раціо­нально не вирішуються (частина перша ст. 129 Конституції).

2.Висновок ступеня з диспозиції і гіпотези правової нормИт Ви­сновок ступеня можна робити із гіпотези правової норми (ст. 34 Закону «Про банки і банківську діяльність») і її диспозиції (ч. 2 ст. 849 ЦК).

3.Розуміння висновку ступеня в професійному середовищі юристів, зокрема в судовій практиці. Окрема думка судді Д.Д. Ли- лака до рішення Конституційного Суду України у справі про страхові виплати від 8 жовтня 2008 р.Висновок ступеня і аналогія.закону. Неможливість застосу­

вання аналогії закону у разі, коли суспільні відносини у відповідній частині врегульованіправовою нормою, яка логічно закріплена в акті законодавства і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку ступеня;' .

4.Здатність правових HqpM*, що виявляються при тлумаченні за допомогою висновку ступеня, до конкуренції. Ця здатність є такою и^як і здатність до конкуренції правових норм, які текстуально закрі­плені в актах законодавства.

..і =. = = Вступна лекція

1. Логічною підставою висновку ступеня та визнання значення правової норми за судженням, що отримане в такий спосіб, є презумп­ція логічної послідовності правотворчош органу: не може бути такого, щоб правотворчий орган, діючи розумно, встановив дану правову норму стосовно певних відносин, і не поширив її дію на відносини, які, з погляду мети цієї правової норми, тим більше потребують вре­гулювання цією нормою; не може такрго бути, щоб правотворчий орган надав суб’єкту певне право, поклав на нього певний обов’язок, вста­новив певну заборону і не надав право, не поклав обов’язок, не вста­новив заборону, які, з погляду мети правової норми, що тлумачиться, тим більше мали бути надані (права), покладені (обов’язки) чи вста­новлені (заборони).

Використання висновку ступеня при тлумаченні правових актів сьогодні сприймається як таке, що має ознаки екзотики, але ж без цього висновку і взагалі не можна правильно сприймати тексти право­вих актів. Так, в актах законодавства часто зустрічаються посилання на закон. Зокрема, ч. З ст. 26 ЦК встановлює, що фізична особа здатна мати усі майнові права, що встановлені цим Кодексом, іншим законом. Виникає питання про те, чи може фізична особа мати майнові права, що встановлені Конституцією та міжнародними договорами України. Відповідь на це запитання в будь-якому випадку є позитивною, але мотивуватись вона може по-різному. Можна стверджувати, що ч. З ст! 26 ЦК не може застосовуватись в частині, й якій вона суперечить Конституції і міжнародним договорам України, але таке твердження невиправдано акцентує увагу на суперечностях у законодавстві якраз там, де їх немає. Тому більш прийнятним є такий варіант тлумачення ч. З ст. 26 ЦК, який передбачає застосування висновку ступеня: перед­бачаючи встановлення майнових прав фізичної' особи законом, зако­нодавець допускав, що тим більше майнові права фізичної особи мо­жуть встановлюватись Конституцією і міжнародними договорами України. Цей варіант тлумачення ч. З ст. 26 ЦК дає змогу виявити ло­гіку цього законодавчого положення і уникнути надуманих колізій.

Відповідно до частини першої ст. 129 Конституції судді при здій­сненні правосуддя незалежні і підкоряються тільки закону. Тільки висновок ступеня дає змогу задовільно витлумачити це законодавче положення: якщо судді підкоряються закону, то тим більше вони по­винні підкорятись Конституції і міжнародним договорам України.

2. Термін «правові норми, які логічно закріплені в актах законодав­ства і виявляються при тлумаченні за допомогою висновку ступеня», є умовним, оскільки такий висновок робиться із законодавчого поло­ження, що текстуально закріплює або гіпотезу, або диспозицію право­вої норми. Отримана за допомогою такого висновку логічно закріпле­на гіпотеза разом з текстуально закріпленою диспозицією утворюють «нову» правову норму, відмінну від текстуально закріпленої. Ця нова правова норма і позначається авторами як така, що закріплена логічно і виявляється за допомогою висновку ступеня. Якщо висновок ступеня робиться із положення, що закріплює диспозицію текстуально закріт пленої правової норми, то отримана у такий спосіб «нова» правова норма складається із логічно закріпленої диспозиції і текстуально за­кріпленої гіпотези.

Відповідно до частини першої ст. 34 Закону «Про банки і банків­ську діяльність» особа, яка має намір придбати чи збільшити участь у банку таким чином, що вона буде володіти, зокрема, 75 відсотками статутного капіталу банку, зобов’язана отримати письмовий дозвіл Національного банку України. 75 відсотків - це одна?із умов, що вхо­дить до змісту гіпотези правової норми, що формулюється у зазначе­ному законодавчому положенні. Із цієї гіпотези можна зробити висно­вок від протилежного і стверджуцати, що у такий спосіб виявлена правова норма, згідно з якою при придбанні іншої кількості відсотків статутного капіталу банку, наприклад, 76, особа, що має такий намір, не зобов’язана отримувати дозвіл Національного банку. Але ж таке твердження суперечить логіці законодавчого положення: якщо особа зобов’язана отримати дозвіл Національного банку на придбання 75 від­сотків статутного капіталу, то тим більше вона зобов’язана отримати дозвіл на придбання більшої частки статутного капіталу. Цей висновок відповідає меті правової норми, що встановлена частиною першою ст. 34 Закону «Про банки і банківську діяльність», чим підтверджуєть­ся його правильність.

Прикладом, коли логічно закріплена правова норма виявляється за допомогою висновку ступеня із положення правового акта, в якому текстуально закріплюється диспозиція іншої правової норми, може бути ч. 4 ст. 1277 ЦК. Метою правової норми, яка текстуально закрі­плена в ч. 4 ст. 1277 ЦК, є захист інтересів кредиторів спадкодавця. Іншої мети у цієї норми немає, але ж текстуально закріплена в ч. 4 ст. 1277 ЦК правова норма захищає інтереси кредиторів спадкодавця тільки на випадок наявності у них додаткових вимог до спадкодавця (про відшкодування майнової шкоди (збитків), моральної шкоди і про стягнення неустойки). За наявності у кредиторів спадкодавця основних вимог (наприклад, про погашення простроченого грошового зобов’язання) ч. 4 ст. 1277 ЦК інтереси кредиторів спадкодавця не за­хищає. Не захищаються їх інтереси і іншими законодавчими положен­нями. За таких умов із диспозиції правової норми, яка текстуально закріплена в ч. 4 ст. 1277 ЦК, слід зробити висновок ступеня: якщо на територіальну громаду покладається обов’язок задовольнити додатко­ві вимоги кредиторів спадкодавця, то тим більше на неї має бути по­кладений обов’язок задовольнити основні вимоги кредиторів спадко­давця. Ця диспозиція, логічно закріплена в ч. 4 ст. 1277 ЦК, разом з гіпотезою правової норми, текстуально закріпленої в цьому ж зако­нодавчому положенні, утворює нову правову норму, відмінну від пра­вової норми, гіпотеза і диспозиція якої в ч. 4 ст. 1277 ЦК закріплені текстуально.

3. Фахівці у своїй професійній діяльності висновком ступеня не користуються, бо вони ним не володіють. Не володіють цим висновком і судді. За таких умов суддя Д. Д. Лилак в окремій думці до рішення Конституційного Суду від 8 жовтня 2008 р. у справі про страхові ви­плати зазначив, що частина третя ст. 22 Конституції України забороняє звужувати зміст та обсяг існуючих прав і свобод, але не забороняє їх скасовувати. Метою правової норми, текстуально закріпленої в части­ні третій ст. 22 Конституції України, є збереження встановлених за­коном прав і свобод, недопущення звуження їх змісту та обсягу. Ви­сновок про можливість скасування встановлених законами прав і сво­бод виключає досягнення мети правової норми, текстуально закріпле­ної в частині третій ст. 22 Конституції. Логіці цього конституційного положення і меті текстуально закріпленої в ньому правової норми відповідає висновок ступеня: якщо конституцієдавець забороняє зву­жувати зміст і зменшувати обсяг встановлених законами прав і свобод, то тим більше він забороняє їх скасовувати.

• ⇐ Назад
• 12