Володимир Мономах "Повчання дітям".

Володимир мономах (1053 — 1125) — великий князь Київський, мислитель і письменник. Син кн. Всеволода Ярославича і "цариці грекині", онук (по матері) візантійського імператора Костянтина IX Мономаха. З молодих років княжив у Ростові, Чернігові, Переяславі. 1113 р. запрошений киянами на великокняжий престол, який посідав до самої смерті.

В. М. — один з найавторитетніших, політично мудрих руських князів, видатний полководець. Наполегливо і послідовно боровся за незалежність Русі та проти міжусобних чвар. Мабуть, один із перших вітчизняних світських мислителів, вчинки і спосіб життя якого відповідали його ідеям і вченню. Законодавчими актами та благочинністю В. М. відчутно пом’якшив політ. та економічне становище нижніх прошарків суспільства, опікувався життям церкви, заохочував освіту і шкільництво.

Головний літ. твір В. М. — «Повчання дітям та "кто прочтет"» — складається з трьох самостійних частин: власне "Повчання", "Літопису" його життя ("Автобіографії") та листа ("грамотицы") постійному політ. суперникові — кн. Олегу Святославичу. Всі складові частини "Повчання" пов’язує єдине ідейне спрямування, що робить його яскравим зразком одного з найдавніших на Русі філософськополіт. творів.

 

15. Формування Галицько-Волинського князівства. Суспільні відносини в державі. Наприкінці XII - у першій половині XIII ст. князів­ства Середнього Подніпров'я - Київське, Чернігово-Сіверське та Переяславське через низку обставин (нескін­ченні князівські усобиці, певну зміну світових торговель­них шляхів, активізацію нападів кочівників, відтік насе­лення з південних районів тощо) економічно та політич­не занепадають. Монгольська навала посилила та погли­била руйнівні процеси в цьому регіоні. Іншою була ситуація в південно-західній частині Ру­сі, де 1199 р. з'явилося нове державне об'єднання - Галицько-Волинське князівство. Майже впродовж півтора сторіччя воно відігравало надзвичайно важливу роль у житті східних слов'ян. Виникненню та піднесенню Галицько-Волинської дер­жави сприяла низка чинників: 1) вдале географічне положення (віддаленість від Киє­ва послаблювала вплив центральної влади, природні умо­ви робили ці землі важкодоступними для степових кочів­ників, крім того, князівство розташовувалося на перехрес­ті стратегічно важливих торгових шляхів); 2) необхідність спільної боротьби двох князівств про­ти агресії з боку Польщі та Угорщини, а згодом проти монгольського нашестя та іга; 3) енергійна об'єднавча політика князів Романа Мстиславича (1199-1205) та Данила Романовича Галицького (1238-1264); 4) існування на території князівства багатих родовищ солі, що сприяло економічному зростанню та інтенсифіка­ції торгівлі. Галицько-Волинського князівства як основного політичного центру всієї України після занепаду Києва була дуже значною. Саме воно формувало ідею державності на українських землях, оберігаючи їх від поневолення сусідніми державами. Продовжуючи кращі традиції української національної культури, Галицько-Волинське князівство разом із тим забезпечило плідний вплив на цю культуру західноєвропейських цивілізацій.

16. Формуючи централізовану державу, Роман Мстиславич рішуче виступив проти опозиційного йому галицького боярства. Здійснивши успішні походи проти Литви, Польщі, Угорщини, половців, Роман Мстиславич підніс міжнародний авторитет держави. У 1202- 1203 рр. він поширює свою владу на Київщину та Переяславщину. В 1205 р. під час війни з Польщею Роман Мстиславич потрапив у засідку і загинув. Після цього потужне державне утворення фактично розпадається. Галицькі бояри не були зацікавлені у відновленні єдиного Галицько-волинського князівства та організували заколот, унаслідок якого вдова Романа Мстиславича Ганна з малолітніми синами Данилом і Васильком змушена була бігти з Галича у Володимир-Волинський, а потім у Польщу. Почався період міжусобних воєн та іноземного втручання. Лише у 1238 р. Данило зміг оволодіти Галичем, перемігши об'єднані сили тамтешнього боярства, угорських і польських феодалів. Волинські землі отримав Василько, хоч обидва князівства існували як єдине ціле. Внутрішня політика Данила Галицького була скерована на посилення держави. Розбудовувалися міста, поставали нові - Львів, Холм. У 1239 р. до князівства було приєднано Київ. Зміцнювалася православна церква, розвивалася культура. Проте діяльність Данила Галицького була перервана татаро-монгольською навалою. Ще у 1223 р. галицькі війська брали участь у битві з Чингісханом на р. Калці. Однак зашкодити навалі Батия в Данила Галицького вже не було сили. Зокрема втрачено великі міста - Галич, Володимир, Кам'янець. Згодом Данило Галицький здійснює успішні походи на Литву і Польщу. В 1243 р. він захоплює Люблін і Люблінську землю. У 1246 р. Данило їде у м. Сарай - столицю Золотої Орди, де дістає з рук Батия ярлик на княжіння. Але, повернувшись додому, він починає готуватися до боротьби з Ордою, уклавши військові угоди з польськими князями та угорським королем. Активну підтримку в антитатарській політиці Данилові Галицькому надавав папа римський Інокентій IV. У 1253 р. в м. Дорогожині Данило був коронований папським легатом. Але головним спільником Данила Романовича у 1251 р. став володимиро-суздальський князь Андрій Ярославич. Ординці вирішили розбити русичів поодинці та наслали на Андрія величезне військо. А у 1258 р. ординці на чолі з Бурундаєм змусили Данила Галицького зруйнувати власні великі фортеці - Львів, Володимир, Лучеськ. У 1264 р. Данило Романович помирає. Починається поступовий занепад Галицько-Волинського князівства. Волинню до 1270 р. володів його брат Василько, а Галичиною та Холмщиною - сини Данила Лев, Мстислав і Шварпо. Лев (1264-1301 рр.) переніс столицю князівства до Львова. Домовившись із татарами, він здійснив разом з ними походи на Польщу, Литву, Угорщину, приєднавши до своїх володінь Закарпаття з Мукачевим та Ужгородом. По смерті Лева його син Юрій І (1301-1308 чи 1315 рр.) знову очолив єдину Галицько-Волинську державу, оскільки після Василька династія Романовичів на Волині фактично не продовжилася. Столицею князівства стає Володимир-Волинський. Сини Юрія І Андрій і Лев II (1308 чи 1315 - 1323) були останніми з роду Романовичів галицько-волинськими князями і правили разом. Вони уклали мирні угоди з хрестоносцями, Литвою, Польщею. Загинули у бою з татарами. Галицькі бояри запросили на княжий стіл племінника Андрія та Лева Болеслава, який після переходу з католицької віри у православ'я отримав ім'я Юрій II Тройденович. Він урегулював стосунки з Золотою Ордою і Великим князівством Литовським, здійснивши у 1337 р. спільний з татарами похід на Люблін. Це в свою чергу викликало відсіч Польщі та Угорщини. Юрій ІІ змушений був підписати Вишеградську угоду про те, що по його смерті трон переходить польському королеві Казимиру ІІІ. Після цього галицькі бояри, не гаючи часу, отруїли останнього галицько-волинського князя. У подальшому галицькі бояри стримували натиск Польщі та Литви, намагаючись вибороти незалежність Галицько-Волинської держави. В 1349 р. Галичину захоплює польський король Казимир ІІІ, а перед тим Литва приєднує до себе Волинь. Галицько-волинська держава припиняє своє існування.

17-18. Шляхи та причини входження українських земель до Великого князівства Литовського, мовний та культурно-релігійний склад держави. У 13-15 вв. ослаблені золотоордынским ярмом, укр. землі стали об'єктом захоплення іноземними державами. Захоплення більшої частини укр. земель Великим Князівством Литовським (ВКЛ). Здійснення захоплення білоруських і укр. земель велося князями: Миндовгом (ЗО-сг. 13 в. - 1263; фундатором Литовської держави), що захватили «Чорну Русь» (сучасну Гродненскую область Білорусії); Витеном (1293-1316) і Гедимином (1316-1341), що захопили велику частину білоруських земель; Ольгердом (1345 - 1377), що захватили велику частину укр. ч частина російських земель (від сучасних Волыни до Білгородської області на сході, від Брянської області на півночі до Херсонської і Миколаївської на півдні; . Ольгердом був узятий Київ); Витовтом (1392 - 1430), що захватили південно-укр. степу аж до Чорного моря в районі Одеси. Причини швидкого захоплення: а) Русь була ослаблена золотоордынским ярмом; б) багато князівств добровільно входили до складу Литви, намагаючись спілкою з ній убезпечити свої землі від тиску Тевтонського ордена і монголо-татарського ярма. Політика Литви на захоплених землях - укр. і білоруські землі складали 9/10 території литовської держави: а) эго вносило специфіку в життя усього Великого князівства Литовського, державний мова - староруський, закони складені на основі «Російської правди» і ін.; б) У. К. Л, незважаючи на тенденції до централізації, що проявилися при Витовте, було схоже на федерацію численних земель, у внутрішнє життя яких литовський князь майже не втручався, і влада там була в руках місцевої укр.ой і білоруської знаті, що одержала значну автономію в справах. «Старе - не змінюємо, нове - не впроваджуємо» - такий був принцип правління литовських князів). Тому М. С. Грушевський вважав, що В.К.Л в більшого ступеня, чим Московия, зберегло традиції Київської Русі. Часи, прожиті українським народом у Великому князівстві Литовському, незважаючи на значний польський вплив і відсутність повноцінного національно-політичного розвою, мали в цілому позитивне значення. Як писав видатний український історик І. Крип'якевич, «українське громадянство у Великому князівстві було живим творчим організмом, що шукав шляхів до поширення своїх життєвих умовин. Ці надбання з часів Великого князівства залишились для українського народу політичним капіталом також на пізніші часи».

19. Польсько-литовські унії та їх наслідки для У. Захопивши у XIV-XV ст. Галичину, Західну Волинь і Поділля, Польща прагнула оволодіти й українськими землями, які входили до складу Великого князівства Литовського. Але, окрім бажання Польщі, визрівали ще й об'єктивні умови для унії між Польським королівством і Литвою. Найважливішим внутрішнім чинником у цьому процесі була позиція української шляхти. На початку XIV ст. перед нею постав реальний вибір: або єдина, усталена Польща, або ослаблена Лівонською війною Литва. Польща для українських феодалів означала привілеї, обмеженість королівської влади, гарантовані політичні свободи. Не останнє місце тут посідала й проблема військової повинності - адже у Польщі домінувало наймане військо. Не можна було скидати з рахунків і зовнішній фактор. Війна Литви з Москвою, підтримуваною Данією та Швецією, призвела до втрати територій, і Велике князівство Литовське гребувало значної військової та фінансової допомоги. Люблінська унія 1569 р. відіграла, безумовно, велику історичну роль у долі України. При цьому вона мала досить суперечливі наслідки. Передусім вона сприяла посиленню польської соціальної, національної, релігійної, культурної експансії. Але вона ж возз'єднала українські землі, забезпечила зростання культурно-освітнього руху, знайомство з західноєвропейською культурою. Окрім цього, саме Люблінська унія викликала рух опору, соціальну активність різних верств українського населення в боротьбі за національне виживання. Після 1569 р. більшість українських земель було зайнято найбільшими польськими магнатськими родинами, які стали там необмеженими власниками. Посилюється кріпацтво. Литовський статут 1588 р., який діяв у Речі Посполитій разом із польським феодальним правом, остаточно закріпачував селян, які прожили на землі феодала 10 років. Визнавалися необмежена панщина і заборона переходу селян в інше місце без дозволу поміщика. з'являються фільварки - феодальні господарства, які базувались, як і раніше, на примусовій праці селян, але вже значною мірою пов'язувалися з ринком. Після 1569 р. посилився процес покатоличення українського населення. Кревская унія (1385): а) причини - прагнення об'єднанням підсилити свої держави перед особою Тевтонського ордена (совершившего з території В. Пруссії, Латвії, Естонії з 1340 по 1410 р. більш 100 значних походів на слов'янські землі) і Московського князівства (після перемоги в Куликовской битві 1380 р. виростив його авторитет серед укр. і білоруського населення В.К.Л, а авторитет литовського Князя-Ягайло - союзника Мамая, упал Брестська унія (1596 р.): Последствия:- Брестская уния привела не к объединению христианских церквей, а к их дальнейшему разъединению. Вместо двух церквей, существовало уже 3: православная, католическая, греко-католическая. - Разделение самих украинцев на православных и греко - католиков.

 

20. Загарбання турками і татарами Південної України і їх наслідки на інші українські землі (друга половина 15 стУкраїнські землі були одним з основних об'єктів татарських набігів. На­самперед це зумовлено розташуванням Кримського ханства, яке було своєрідним плацдармом для розгортання експансії у глиб українських та російських земель. Крім того, польсько-литовська держава, у складі якої перебували тоді українські території, була не в змозі надійно захистити свої південні кордони. Прикордонні фортифікаційні споруди були в запус­тінні, гарнізони укріплених замків слабкі, наймане військо налічувало лише 4 тис. осіб і не могло ефективно протидіяти мобільній та численній татар­ській кінноті. У 1448 р підтримуючи претендента на титул Великого литовського князя Михайла, татари Великої Орди вперше вторглися на землі Поділля. Засновник Кримського ханства Хаджи-Гірей певний час був союзником Лит­ви і тому не прагнув агресії на литовські володіння, до складу яких входили й українські землі, але це зовсім не заважало його суперникам у боротьбі за владу час від часу робити набіги на Галичину, Волинь та Поділля. На початку 80-х років XV ст. татарська експансія розширюється і набуває рис систематичності. Причиною цього став розрив Менглі-Гіреєм, сином і спад­коємцем Хаджи-Гірея, союзу з литовським князем, що фактично відкрило всі шлюзи для грабіжницьких нападів татар на українські землі. Вже 1482 р. кримський хан спустошив та пограбував Київ. Татарська агресія принес­ла з собою величезні руйнації, пожежі, пограбування, вбивства, захоплен­ня місцевого населення в полон з метою продажу в рабство. Оскільки вона здійснювалась цілеспрямовано і регулярно (від 1450 до 1556 року татари зробили 86 великих грабіжницьких походів на українські землі), виникла серйозна загроза не тільки суспільному життю, а й самому існуванню українського народу.

21. Розвиваються міста - і державні, і ті, які перебували у приватному володінні. Мешканці міст боролися за введення Магдебурзького права - виборного місцевого самоврядування, - з тим щоби вийти з-під влади феодала. Тоді ці міста ставали опертям королівської влади у боротьбі проти свавілля магнатів. Після 1569 р. посилився процес покатоличення українського населення. Кризовий стан православної церкви створював умови для поширення ідеї церковної унії в українському суспільстві й породжував її активних прихильників. Моральна деградація церковних ієрархів, дезорганізація православної церкви не давали можливості їй бути гарантом збереження національних традицій. Тому перед православ'ям України постала проблема вибору: або зберегти церкву, жертвуючи національною самобутністю, або, реформуючи церкву, врятувати цю самобутність. На захист православ'я виступили братства - міщанські організації, створювані при парафіяльних церквах. Найбільш впливовим було львівське Успенське братство, яке мало функції контролю над духовенством. Спираючись на підтримку константинопольського патріарха, братство активно втручалось у внутрішньоцерковні справи, що не могло не викликати спротив вищого духовенства. Все це проходило паралельно активізації діяльності єзуїтських організацій у Речі Посполитій. Розгортається релігійна полеміка, де талановиті проповідники, такі як П. Скарга («Про єдність церкви Божої», 1577 р.), працюють на ідею унії. Уніатська частина затвердила греко-католицьку церкву, підпорядковану папі римському. Визнавалися основні догмати католицької церкви, але мова богослужіння залишалася церковнослов'янською, а обряди православними. Уніатське духовенство урівнювалося з католицьким: не сплачувало податків, отримувало місця у сеймі. Уніатська шляхта могла претендувати на державні посади. Таким чином, ватиканська ідея унії, яку й було реалізовано, означала приєднання української національної церкви до католицької.

22. Брестська унія (1596 р.): а) причини - прагнення Ватикана підпорядкувати католицтву східну православною церква, створивши перехідний період для повного переходу православних українців до католицизму; бажання ряду православних священиків зрівнятися в правах, прагнення захистити себе від впливу Московського патріарха, що підтримував укр. братерства, що намагалися обирати священиків, втручатися в церковні справи і т.д.; б) утримання унії - укр.ая церква визнавала основні догмати і не переходила, під владу Ватикана, визнавши своєю главою - тата Римського. Богослужіння залишалося на слов'янській мові; в) наслідки унії - перехід у лоно католицизму, фактична заборона православної церкви; переслідування священиків, що залишилися вірними православ'ю, роздів українців на 2 конфесії, поклавши початок відмінностям, що пізніше розвилися між західними і східними українцями. Проти Унії виступили народні маси (козацьке повстання 1594 - 1596 р., повстання городян Луцька в 1620 р., у м. Острозі в 1638 р. і т. д.). Проти Унії вели боротьбу частина дворянства на чолі з князем Костянтином Острожским (1527-1608), а також укр. братерства. Це змусило Промову Посполитую в 1633 р. знову розв'язати легальне існування православної церкви, хоча пільги як і раніше поширювалися лише на уніатів.

23. Зародження українського козацтва та його суспільно-політична організація.

Термін “козак” - тюркського походження; означав “степовий розбійник”, “вільна людина”. Виникнення козацтва. Серед причин, які зумовили появу козацтва, можна виділити: соціальні (посилення феодальної експлуатації, юридичне оформлення кріпосної залежності); економічні (нестача орної землі, необхідність колонізації вільних земель Дикого поля); політичні (прагнення польської адміністрації залучити козацтво на службу для охорони південних кордонів від татарської загрози); національні (спротив політиці колонізації та покатоличення українського населення); стратегічні (загроза з боку Кримського ханства). Перші зведення про укр. козаків ставляться до 1480-м років, коли, за свідченням польського літописця М. Бельевого, польське військо в поході на кримських татар супроводжували місцеві козаки, що добре знають місцевість. в середині 16 сторіччя ватажок козацтва - староста Каневский і Черкаський Дмитро Вишневецкий («Байда») об'єднує козаків, створює на Дніпрі за порогами козацький центр «Запорізьку Січ». Січ була заснована у виді зміцнення спочатку на островах Хортиця, Мала Хортиця, потім на о. Тамаковка, а потім неодноразово переносилася. Згодом термін «ЗС» поширився на все об'єднане навколо Січі укр.ое козацтво.

 

 

24. Основні риси суспільного устрою «ЗС»: а) відсутність кріпосництва; б) формальна рівність між усіма козаками (управо користуватися землею й іншими угіддями, брати участь у радах, де вирішувалися суспільні справи, обирати старшину і т.д.); в) «ЗС» була одночасно військовою організацією, кожний козак зобов'язаний був за свій рахунок нести військову службу; д) як політична організація ЗС була козацькою республікою на чолі з військовою радою, якої керував кошевой отаман. У адміністративно-територіальному відношенні ЗС ділилася на Маланки (округи) на чолі з полковниками. У військовому відношенні військо складалося з куренів на чолі з курінними отаманами. Всі керівні посади в республіці були виборними на загальному козацькому сході. Роль козацтва в боротьбі проти агресії Туреччини і Кримського ханства: а) ЗС служила південно-східним прикордонним захисним форпостом укр. земель, до проникнення в котрі турецькі і татарські війська змушені були спочатку зіткнутися з запорізьким козацтвом; б) козаки і самі завдавали удари - спускаючись по Днепру на своїх швидкохідних великих човнах , неодноразово завдавали удари по татарських гарнізонах Криму, захоплювали в Чорному морі турецькі галери і т.п. Функції законодавчого органу виконувала загальна козацька рада. Владу виконавчу репрезентували кошовий отаман і старшина. Характерною рисою формування Коша була виборність. Загальна козацька рада, збираючись двічі на рік (1 січня і 1 жовтня), обирала старшину, затверджувала плани походів, вирішувала питання стосунків з зарубіжними країнами, розподілу землі тощо. Поступово формується козацька адміністрація - військовий суддя, військовий отаман, хорунжий, гармаш, полковник, писар, осавула та ін. Контроль за їхньою діяльністю здійснювала козацька рада. Своєрідною у Запорізькій Січі була правова система. На відміну від усієї території України, де діяли Литовський статут Реєстрові козаки. У результаті: розуміючи роль козацтва в захисті укр. земель і намагаючись розколоти козацтво на заможних і «голоту» (особливо на випадок повстання), Промова Посполитая йде на створення реєстрового козацтва. Реєстрове козацтво - список козаків (затверджений польським королем у 1572 р.), що користувалися особливими привілеями за службу (одержували плату -грошами, мали своє самоврядування під керівництвом корінного гетьмана і були звільнені від податей і повинностей). Спочатку був створений полк із 300 реєстрових козаків, у 1590 р. реєстр був збільшений до 1 тис. чел. (2 полку; у той час як число не реєстрові козаки було декілька десятків тисяч).

25. Колоніальна політика Польщі, посилення кріпацтва, покатоличення викликали активний протест українського населення і зумовили шерег потужних повстань, які мали антифеодальний та національно-визвольний характер. Інший шлях реалізації потенціалу козацтва обрав видатний діяч вітчизняної історії - гетьман П. Сагайдачний. Народився він на Самбірщині, освіту здобув в Острозькій школі та в школі Львівського братства. Уславився як видатний організатор козацьких походів проти татар і турків. Спершу П. Сагайдачний проводив політику мирних угод і компромісів для захисту прав України. Він зі своїми козаками брав участь у війні польського короля Сигізмунда III з Росією. Але найвизначнішу роль Військо Запорізьке відіграло під час Хотинської війни. У 1620 р. Туреччина організувала 150-тисячний похід з метою остаточно розбити Польську державу. Польща змогла виставити лише 40-тисячне військо і тому змушена була звернутися по допомогу до козаків, пообіцявши їм поступки у релігійному питанні та значну платню. Але вирішальним тут було інше: Сагайдачний чітко усвідомлював, що агресія Туреччини не обмежиться Річчю Посполитою, а продовжиться вже проти України. В Хотинській битві брало участь 40-тисячне козацьке військо, що стало важливим фактором перемоги поляків (жовтень 1621 р.). Але за умовами Хотинського миру козакам було заборонено плавати Дніпром у Чорне море і здійснювати походи до турецьких берегів. Кордон між Туреччиною і Польщею встановлювався по Дніпру. Значним був внесок П. Сагайдачного у захист православ'я в Україні. Він залучив усе Військо Запорізьке до складу Київського братства, відновив втрачену після Берестейської унії вищу церковну ієрархію, висвятив на сан київського митрополита Іова Борецького, архієпископа і кількох єпископів. Велику увагу Сагайдачний приділяв розвиткові української культури й освіти, все своє майно він заповів братствам Києва і Львова. Помер П. Сагайдачний від рани, одержаної у Хотинській війні, 10 квітня 1622 р. По його смерті прокотилася нова хвиля козацьких повстань.

26. У 1591 р. починається повстання реєстрових козаків під орудою К. Косинського. Приводом прислужилася, як це часто бувало, особиста образа Косинського на князя Острозького, який відібрав у нього маєток. Проте незабаром повстання, підтримане місцевими селянами, охопило Київщину, Брацлавщину, Поділля і Волинь.У лютому 1593 р. князь Острозький розбиває військо Косинського на р. П'ятці. В 1594- 1596 рр. розгортається нове повстання під проводом С. Наливайка, який, до речі, був сотником у князя Острозького і брав участь у придушенні повстання Косинського. Але після битви на р. П'ятці він кидає службу і організовує загін нереєстрових козаків для походів на татар. Захопивши багато здобичі, Наливайко посилає гінців на Січ із закликом розгорнути антипольську боротьбу. Запорізькі козаки, очолювані Г. Лободою, виступили на підтримку, і вже до початку І596 р. повстання охопило Київщину, Брацлавщину, Волинь, Поділля. Не останню роль у такому стрімкому успіхові відіграло те, що основні польські сили у цей час перебували у Молдавії, де підтримували польського ставленика на молдавський трон. Але, побачивши реальну загрозу з боку козаків, польський уряд вирішує направити проти них коронне військо. У березні 1596 р. повстанці С. Наливайка об'єднуються з загонами Г. Лободи та полковника М. Шаули і в урочищі Гострий Камінь біля Трипілля дають бій полякам, після якого, забравши свої сім'ї, мусять відступати за Дніпро і рухатись на схід. Біля м. Лубни в урочищі Солониця вони стали табором, очікуючи допомоги запорожців, але були оточені. Складне становище козаків погіршувалося загостренням суперечностей серед старшини. Лободу вбивають за підозрою в зраді, а Наливайка і Шаулу видають полякам. Опір було зламано. Наливайка і його соратників повезли до Варшави і у квітні 1597 р. стратили. Селянсько-козацькі повстання кінця XVI ст. зазнали поразки через внутрішню неорганізованість і відсутність єдності. Але вони ж наочно продемонстрували вплив нового соціального явища - козацтва, особливо у спілці з селянством, дрібною шляхтою та міщанами. Приводом для наступного заворушення стали суперечності між реєстровими і нереєстровими козаками. В 1630 р. запорожці під орудою Т. Федоровича (Трясила) виступили з Січі. Незабаром повстання охопило Лівобережжя і частину Правобережжя. 30-тисячний загін повсталих розгромив коронне військо під Переяславом і змусив Річ Посполиту шукати компромісу. Нова угода збільшувала реєстр до 8 тис. осіб, зберігалися привілеї козацької старшини. І хоча Федорович з частиною козаків повернувся на Запоріжжя, селяни, міщани та нереєстрові козаки ще якийсь час продовжували боротьбу. Широкий суспільний рух в Україні змусив королевича Владислава у 1633 р. затвердити на сеймі «Статті для заспокоєння руського народу», які легалізували існування православної церкви і повертали їй частину майна. Але вже у 1634 р., після закінчення польсько-російської війни, в якій на боці Польщі воювали й козаки, уряд Речі Посполитої знову урізає права та вольності українців.У 1637-1638 рр. вибухнули нові повстання під керівництвом П. Бута (Павлюка), Д. Гуні та Я. Острянина. Тут знову показала себе проблема суперечностей між реєстровим і нереєстровим козацтвом, що й стало однією з причин поразки у 1638 р. Це дало можливість Польщі в тому ж році нав'язати козацтву «Ординацію Війська Запорізького реєстрового, яке перебуває на службі Речі Посполитої». В ній реєстр обмежувався до 6 тис., на чолі козаків затверджувався польський комісар, заборонялася виборність, відновлювалася фортеця Кодак. Період козацької активності змінився десятиліттям так званого «золотого спокою». Але козацько-селянські повстання підготували грунт для розгортання широкого національно-визвольного руху середини XVII ст.

27. Розгортання нац.-визвольної війни в 1648-1649рр. Зборівський мир. Навесні 1648 р. на У спалахнуло грандіозне народне повстання під керівництвом Богдана Хмельницького, що змінило політичні відношення в Східної Європі, а в історії укр. народу стало моментом переломного значення. Причини визвольної війни: посилення феодальної експлуатації з боку польських поміщиків, старостів і орендарів-євреїв; насильство польської адміністрації над міщанами і дрібнопомісної укр.ой шляхтою; невдоволення реєстрових козаків утиском старшины; утиск православ'я і поширення унії і католицтва на У. Движущие сили війни: козацтво, селянство, міщани. У січні 1648 р. Б. Хмельницький утікає на Січ, стає гетьманом, розбиває польський гарнізон, що був на Січі. Починається підготовка до повстання. Хмельницький вступає в спілку з кримським ханом у боротьбі проти поляків. Смердоти надсилають загін під керівництвом Тугай-Бея (4 тис. чол. .). Періоди війни: 1) 1648-1650 рр.: а)5-6 травня 1648 р. - битва на Жовтих Водах (Б. Хмельницький переміг поляків); б) 15-16 травня 1648 р. - битва під Корсунем (зустрілися основні головні сили, Хмельницький майже зовсім розбив поляків); в) 12-14 вересня 1648 р. – битва під Пилявцями (Хмельницький переміг, поляки розбиті); г) 18 серпня 1649 р. - підписано Зборівський світ. 2) 1651-1654 рр.: а) 29 червня 1651 р. - битва під Берестечк (поразка козаків); б) 28 вересня 1651 р. - Білоцерківський світ; г) 1 травня 1652 р. - битва під Кийком (перемога козаків). Характер та основні цілі війни 1648-1654рр. Ця війна мала національно-визвольний характер. Основні цілі війни. Б. Хмельницький, козацька старшина та укр.а знать хотіли вигнати магнатів та шляхту з території У. та зайняти їхні місця, здобути владу. Мова не йшла про вихід У. зі складу Польщі. Хмельницький та його прибічники тільки змінити політичну систему Речі Посполитої так, щоби вона змогла задовольнити укр.е козацтво. Селяни та козацтво мріяли здобути свободу, землю, звільнитися від шляхти, ліквідувати кріпацтво в У. Але були й спільні інтереси. Всі вони ріяли позбутися польського національного та релігійного гноблення. З самого початку цілі війни не були чітко визначені, в ході війни вони дещо змінювалися. В січні 1648 р. Б. Хмельницький втікає на Січ, стає гетьманом, розбиває польський гарнізон, що був на Січі. Починається підготовка до повстання. Хмельницький вступає в союз з кримським ханом у боротьбі проти поляків. Вони надсилають загін під керівництвом Тугай-Бея (4 тис. чол..). Періоди війни: 1) 1648-1650 рр.: а)5-6 травня 1648 р. – битва на Жовтих Водах (Б. Хмельницький переміг поляків); б) 15-16 травня 1648 р. – битва під Корсунем (зустрілися основні головні сили, Хмельницький майже зовсім розбив поляків); в) 12-14 вересня 1648 р. – битва під Пилявцями (Хмельницький переміг, поляки розбиті); г) 18 серпня 1649 р. – підписано Зборівський мир.

 

28. Утворення Укр. Гетьманської держави .Таким чином, ідею соборності України не було реалізовано, і Хмель­ницький задовольнився козацькою автономією в межах Речі Посполитої. Але разом із тим під час війни формується українська державність - пере­важно військового гатунку. Створюються центральні й місцеві органи вла­ди, запроваджується новий адміністративно-територіальний поділ. Вищим законодавчим органом була Генеральна рада, але фактично ним стала рада козацької старшини. Виконавчу владу репрезентував геть­ман, який видавав універсали, організовував фінансову та судову системи, керував зовнішньою політикою. При гетьмані існував уряд - Генеральна канцелярія, що складалася з генеральної старшини - генерального писаря, генерального судді, гене­рального хорунжого, генерального обозного, військового скарбничого, Територія козацької республіки становила близько 200 тис. кв. км і бу­ла поділена на 16 полків, а ті, в свою чергу, на 272 сотні. Столицею і геть­манською резиденцією було м. Чигирин. На місцях адміністративну владу здійснювали полковники й сотники, а у селах - старости. Починає форму­ватися козацька, селянська і державна власність на землю. Перед Б. Хмельницьким стояла дуже серйозна проблема - не допус­тити соціального вибуху, оскільки за Зборівською угодою передбачалося принципове збереження старої соціально-економічної системи. Особливо це стосувалося селян, які не потрапили до реєстру. Але тут гетьман про­водив досить гнучку політику. З одного боку, він не допускав безконтроль­них селянських заворушень, а з іншого - всіляко прагнув уникнути понов­лення найжорстокіших форм експлуатації кріпаків. Велику увагу Б.Хмельницький приділяв дипломатичній діяльності, спрямованій на зміцнення міжнародного становища козацької держави. Було встановлено військово-політачну спілку з Кримським ханством, Трансильваніею, Росією, Туреччиною, Швецією, Венецією.

29. Ця війна мала національно-визвольний характер. Основні цілі війни. Б. Хмельницький, козацька старшина та укр.а знать хотіли вигнати магнатів та шляхту з території У. та зайняти їхні місця, здобути владу. Мова не йшла про вихід У. зі складу Польщі. Хмельницький та його прибічники тільки змінити політичну систему Речі Посполитої так, щоби вона змогла задовольнити укр.е козацтво. Селяни та козацтво мріяли здобути свободу, землю, звільнитися від шляхти, ліквідувати кріпацтво в У. Але були й спільні інтереси. Всі вони ріяли позбутися польського національного та релігійного гноблення. Причины:

- тяжелый феодально-крепостнический гнет

- национальный гнет ( Польша проводила политику колонизации, всячески препятствовало развитию украинского языка, культуры)

- религиозные притеснения (Польша насаждала католическую, греко - католическую веру)

- агрессивная внешняя политика Польши, нацеленная на поглощение Украины

Цели:

- уничтожение польского господства и создание независимого, соборного государства в этнических границах Украины

-ликвидация крупного землевладения и утверждение в Украины нового социально-экономического строя с мелкой собственностью на землю

Исходя из этого война, по существу, представляла собой национальную революцию, которая открывала перспективу к переходу к буржуазному обществу.

Движущие силы: Главной силой освободительной войны являлось казачество. Именно оно играло роль политического руководителя народа, носителя государственности. Вместе с казачеством в освободительной войне активно участвовали: крестьяне, мещане, мелкая украинская шляхта и православное духовенство.

У ході національно-визвольної війни відбувався процес формування української державності. Але входження під протекторат Росії, з одного боку, сприяло національно-культурному і релігійному відродженню, а з іншого — зумовило спочатку обмеження, а згодом і повну ліквідацію автономії України.

 

 

30. Українсько-московська державна угода 1654 р. Після численних прохань У о спілці Земський собор у Москві 1 жовтня 1653 р. прийняв рішення про прийняття У під протекцію Російської -держави. Для проголошення цього акта на У було спрямовано повноважне посольство, що очолив В. В. Бутурлин, 8 січня 1654 р. у Переяславле відбулася генеральна військова рада на котру прибутку представники багатьох полків і станів (старшина, козаки, міщани, селяни, духівництво). На ній одностайно було прийняте рішення про спілку з Російською державоюцар Адексей Михайлович і Боярська дума затвердили «Статті Богдана Хмельницького» (так називані «Березневі статті»), що визначили положення У в спілці з Росією: а)гетьмана обирає військо і тільки сповіщає царський уряд; б) гетьман і військо можуть зноситися з іншими державами, але з Польщею і Туреччиною під контролем царської влади; в) реєстр визначався в 60 тисяч; г) про збір засобів на утримання козацького війська й оплату старшине; д) про зберігання вдача станів, світських і духовних; е) про зберігання в містах виборного керування і т.д. Богдан Хмельницький фактично зберіг положення незалежного глави держави. Сторони по-різному оцінювали положення Переяславского угоди. Якщо Хмельницький і козацька старшина ринулися до розширення і зміцнення укр.ой автономії, то царський уряд ринувся розширити згодом свою участь у внутрішніх справах У, перетворюючи її поступово в звичайну провінцію Московської держави. Так вже в 1654 р. воно поставило в Києві сильний гарнізон, почавши будівництво для нього окремої міцності і посадивши воєводу, що і став безпосереднім представником царської влади на У. Таких же воєвод Московський уряд мав намір ввести і у всі значні міста У, щоб передати їм адміністрацію в збір податків. Наукові оцінки договору 1654 р. На думку російського исюрика В. Сергійовича, угода було персональною унією між Москвою й У, що мали загального монарха, зберігаючи кожна своє особливе положення. Такі історики, як російський В. Мякотин і Уц М. Грушевський, вважали, що Переяславское угода була формою васальної залежності, при котрої сильніша сторона (цар) зобов'язався захищати слабейшую (українців), не утручаючись у внутрішні справи. "Укр.ий історик В. Липинский вважає, що угода 1654 р. була тимчасовою військовою спілкою проти Польщі. Сучасний укр.ий історик В. И. Сергейчук вважає, що Пе-реяславское угода означала рівноправну військову спілку, тал як У. на той час уже була визнана європейськими -державами як суб'єкт міжнародних відношень.

31. По смерті Б.Хмельницького його син Юрій Хмельницький, обраний ге­тьманом, за рішенням старшинської ради був замінений 1 Виговським і по­сланий у Київ завершувати навчання. Тим самим династію Хмельницьких було відсторонено від влади. Порушення принципу спадкового гетьманст­ва породило серед старшини спокусу боротьби за владу. Багато вчених вважають цей факт однією з основних причин руйнації тодішньої українсь­кої державності. У внутрішній політиці І.Виговський спочатку виступивза пріоритетну роль шляхти, ігноруючи давні принципи соціальної організації України, за­сновані на традиціях козацтва. Серйозні зміни вніс він і у зовнішню політи­ку. Невдоволений втручанням російських чиновників у справи України, він починає мирні переговори з Польщею. На початку1658 р. Виговський дає польському королеві Яну Казимирові згоду на визнання суверенітету. Обурена козацька старшина під керівництвом кошового Я Барабаша та полтавського полковника М.Пушкаря збирає військо і фактично розпо­чинає громадянську війну. Гетьман розгромив повстання і жорстоко пока­рав його учасників.У вересні 1658 р. переговори з Польщею були про­довжені, і16 вересня підписуєтьсяҐадяцький трактат, згідно з яким Україна як «Руське князівство» входила до Речі Посполитої на правах формально рівного суб'єкта федерації. Українська держава визнавалась в межах Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств. Органи влади формувалися за польським зразком. На чолі держави стояв виборний ге­тьман. Україна могла мати власний суд, військо, скарбницю, але при ньому позбавлялася можливості міжнародних стосунків. Урівнювалися права ка­толицької та православної церков, а в одному з варіантів угоди мова навіть йшла про ліквідацію унії. Пропольська орієнтація Виговського не знайшла підтримки серед укра­їнського народу. А запорожці відкрито готувалися до виступу. В цей час війну проти гетьмана починає Росія. За допомогою кримських татар Вигов­ський у липні 1659 р. розгромив російські війська під Конотопом. Але ско­ристатися перемогою гетьман не зміг, оскільки проти нього піднімається ще одне повстання - під проводом І.Богуна та І.Сірка. Підтримані росій­ськими військами, повсталі завдають поразки Виговському, і той змушений тікати до Польщі.