II. ПРОГРАМА НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ. 4 страница

Уважно вислуховуючи судові промови, судді подумки простежуют пройдений шлях шукання істини, усвідомлюють і зіставляють довод й аргументи звинувача і захисника, порівнюють їх. Це дозволяє їм по бачити сильні і слабкі сторони в аргументації учасників судових де батів, внести свої корективи в їх оцінку, зробити правильні висновки прийняти законне і обгрунтоване рішення.

Важливе місце в структурі судової промови посідають етичні за сади. Будь-яка професійна діяльність повинна здійснюватися на основі тих етичних принципів, які сформувалися в суспільстві. Більш того, кожен вид діяльності виробляє свої норми професійної етики.

Судова етика містить комплекс моральних заборон і дозволів, обумовлених специфікою розгляду і вирішення в судових засіданнях кри мінальних, цивільних, адміністративних справ. Дотримання етични норм сприяє повнішому, результативнішому виконанню учасникам судових дебатів своїх обов'язків, підвищенню ефективності їх діяль ності. Етичні засади вимагають від судового ритора індивідуальног підходу до кожної справи, яка розглядається, урахування особливос тей учасників, які беруть участь у справі. Недопустимі приниженн людської гідності, упередженість, однобокість у висвітленні обставин справи.

Судовий ритор не має права застосовувати незаконні засоби і методи для відстоювання своєї позиції, наполягати на твердженнях, як не підкріплені матеріалами справи. Він не має також права навмисно затягувати судовий розгляд справи, свідомо вводити суд і осіб, які присутні в залі судового засідання, в оману. Тільки моральні засади здата забезпечити досягнення поставленої мети.

Логічні засада є тією базою, яка визначає обгрунтованість, переконливість і доказовість судової промови. Знання законів логіки, їх дотримання вважається необхідною умовою для правильного мислення, висловлювання своїх думок. В умовах судочинства, де на основі доказів формуються певні висновки і приймаються у справі відповідні рішення, знання законів логіки набуває особливого значення.

Закони логіки вимагають, передусім, точного визначення тез, як доказуються. Всяка невизначеність, розпливчастість предмета обговорення неминуче вплине на невизначеність висновків судового ритора. Вимоги логіки сприяють формуванню у риторів чітких суд­жень і обгрунтуванню їх доказовими даними.

У структурі судових дебатів виділяються такі функції судової про­мови, як комунікативна та інформативна.

Судові дебати виступають здебільшого як засіб спілкування, комунікації, як спосіб обміну думками і судженнями. Це форма відстоювання судовими риторами своїх процесуальних позицій, про­цес взаємодії між ними. В цьому розумінні судові промови — засіб ко­мунікативного зв'язку, спосіб реалізації комунікативної функції.

Судові промови виконують також інформативну функцію. Про­мова кожного учасника судових дебатів повинна містити не лише відо­мості про досліджувані події, але й дані, які підтверджують правильність тлумачення цих подій. Обгрунтованість висновків і пропозицій, іна­кше, промова повинна бути аргументованою, доказовою, переконли­вою.

Кожен судовий ритор, у відповідності зі своєю процесуальною по­зицією, аналізує й дає оцінку зібраним доказам, формулює свої вис­новки і обґрунтовує їх тими даними, які були здобуті в процесі роз­слідування і судового розгляду справи. Старанно і ретельно необхідно проаналізувати не лише ті докази, які підтверджують позицію висту­паючого, але й дані, які не узгоджуються з нею. Цим самим забезпе­чується всебічність, повнота і об'єктивність дослідження. Висновки, зроблені судовими риторами, стають переконливими й обґрунтовани­ми, а якраз цього і чекають від них судді та інші учасники судового процесу.

 

4. Спілкування із судовою аудиторією

Судова аудиторія — певна кількість людей у залі судового засідання, які беруть участь при розгляді справи або цікавляться нею. Умовно її мож­на розподілити на чотири групи:

1) професійні учасники процесу (суддя, прокурор, адвокат, секретар судового засідання);

2) представники громадськості, які виконують в судовому засіданні свої громадські, моральні обов'язки;

3) учасники процесу, зацікавлені у вирішенні справи (підсудний, по­терпілий, позивач, відповідач та їх представники), а також ті, що з'яви­лися для виконання покладених на них законом обов'язків (свідки, експерти, перекладачі тощо);

4) публіка, яка прийшла з різних мотивів і спонукань, але всіх їх об'єднує інтерес до процесу у даній справі.

Практика показує, що четверта група рідко буває однорідною за своїм складом. Більш-менш вона є такою лише у виїзних засідання: суду, коли слухається справа за місцем роботи підсудного. Одні приходять до суду «поболіти» за своїх рідних, близьких, знайомих, інші -щоб пізнати щось новеньке і «намотати на вус», треті— дізнатись, яі вирішуються справи про правопорушення, четверті — послухати про­курора, адвоката, суддю.

 

Для досягнення завдань, які стоять перед судовими риторами, їм необхідно впливати на всю судову аудиторію. Для цього варто добре знати аудиторію, її мотиви, інтереси, переконання. З одного боку, судо­вим риторам легше від інших риторів, оскільки вони мають час для вивчення аудиторії під час судового слідства. Але з іншого — склад слу­хачів вельми неоднорідний і в цьому полягають труднощі в установ­ленні контакту з аудиторією. Слід також враховувати вік, емоційний стан, рівень уваги, готовність вступити в контакт, зацікавленість слу­хачів, щоб досягти взаєморозуміння з судовою аудиторією, спонукати слухати себе.

Увагу аудиторії можна притягнути і втримати певний час деякими прийомами, які одночасно є засобами виразності судової промови, посилення її емоційного впливу і виразності. Ось ці прийоми.

Пряма вимога уваги від слухачів

Досягається виголошенням початкових фраз, наприклад: «Вельми­шановні судді! Послухайте, будь ласка!», «Прошу звернути на це увагу», «Я ще раз звертаю Вашу увагу на дану обставину», «Переходжу до ана­лізу доказів» іт.п.

Пауза

Якщо судовий ритор бачить, що його не слухають або слухають неуважно, він може зупинитися у викладенні змісту промови, що притягує увагу до виступаючого. Крім того, пауза дозволяє виділити те головне, що настає за нею.

Голосові прийоми

Щоб активізувати увагу аудиторії, ритор підвищує або понижує голос, змінює темп промови. Бажаючи підкреслити значущість тієї чи іншої фрази, судовий ритор промовляє її повільно, голосно, виразно, підкреслює інтонаційно окремі слова, подовжуючи навіть окремі голосні.

Звернення до слухачів з питанням, пов'язаним зі змістом промови

Такі питання загострюють і активізують увагу аудиторії. Наприк­лад: «Андреєв мав повне право вважати себе щасливим чоловіком. За­питують: «Як чоловіком? Адже Левіна майже 14 років була у нього на утриманні»... Чи варто заперечувати? В житті із лицемірства люди при­думали багато фальшиво презирливих слів. Якщо чоловік повінчався з жінкою, про неї кажуть «дружина, жінка». А якщо ні, її називають «утриманка, наложниця». Але хіба законна дружина не знає, що таке «ложе»? Хіба чоловік майже завжди не утримує свою дружину?»

Несподіване переривання думки

З процитованої промови адвоката С. Андрієвського у справі Андреєва: «Не маю сумніву, що Сара Левіна, дякуючи своєму легкому поглядові на чоловіків і хтивому темпераменту, віддалася своєму здо­ровому чоловікові з найповнішою для нього ілюзією гарячої взаєм­ності. Чого б іще він міг вимагати? І в такій омані він прожив, на­стільки це можливо, протягом майже сімнадцяти років і раптом!

Але тут ми залишаємо чоловіка і звернемося до дружини».

Заздалегідь сказати про те, про що передбачається говорити

пізніше

Наприклад: «Вельми суперечливим у справі є питання про доказаність умислу мого підзахисного на здійснення убивства. Але про це і скажу пізніше, а зараз я хочу звернути Вашу увагу на...».

Засоби мовної виразності (прислів'я, приказки, гумор, яскраві образи)

З промови адвоката М. Холеви у справі Максименко: «Панове Один римський імператор, підписуючи смертний вирок, вигукнув який я нещасливий, що вмію писати! Я впевнений, що старшина ваш скаже інше; він скаже: який щасливий я, що вмію писати!»

Із промови С. Андрієвського: «З весни зірка пана Лютостанського почала тьмяніти і чадіти». Метафори і порівняння також притягують увагу судової аудиторії, посилюють емоційний вплив про мови.

Із промови адвоката М. Карабчевського на засіданні суду друге інстанції: «Із усіх жахів, властивих нашій думці і нашій уяві, найбільший жах — бути живцем похованим. Цей жах тут наяву. Правосуддя справило велику тризну в цій справі. Тальма похований, але він живий. Він стукає у віко своєї труни, його необхідно відкрити».

Адвокат Л. Ветвінський, викриваючи наперед неправдиві по казання підсудних, які обмовили його підзахисного, використав прислів'я, щоб створити антитезу, розвинути думку, яка заперечує за кладений в неї зміст: «Кажуть, що у брехні короткі ноги. Я в цьому не дуже впевнений, тому, зокрема, що дана брехня, хоча і в дещо зміненому вигляді, проникла все ж із показань названих мною осіб спочатку до обвинувального висновку, а потім, на жаль, до промов прокурора. Мабуть, з більшою підставою можна сказати, що у брехні довгі вуха віслюка, які обов'язково виявляються при зіставленні дійсністю, оскільки це відбулося в даному випадку».

Жести, міміка, рухи

У поєднанні з іншими прийомами вони допомагають зосередити увагу судової аудиторії. Не варто стояти нерухомо, слід допомагати собі жестами, мімкою. Заклякле або скамяниле обличчя прокурора не викликає довіри і залишає враження напруженості. Рухи і жестикуляція

— природні елементи поведінки ритора, додатковий засіб впливу на учасників судового процесу, публіку в залі судового засідання.

Рухи, жести, міміка, як ніщо інше, — належність індивідуального стилю судового ритора. Виникають вони ніби самі собою, виходячи із змісту, емоційного настрою промови, пов'язані з рухом думки і почут­тями виступаючого. Кроки уперед в необхідний момент підсилюють значущість того чи іншого місця промови, допомагають зосередити на ньому увагу аудиторії. Відступаючи назад, ритор ніби дає аудиторії мож­ливість «відпочити» і потім переключає увагу на іншу частину промови.

В мистецтві судового ритора, поряд з вказівними і описовими, ви­користовуються жести емоційні, такі як стиснутий кулак, витягнута рука, рухи головою, руками. Ці жести викликають аналогічні при­ховані рухи у слухачів, настроюють їх відповідним чином. Міміка ритора

— чудовий стимулятор емоцій аудиторії. Вона здатна передати радість і печаль, сумніви й іронію, рішучість і презирство. У гарного ритора «обличчя говорить разом з язиком» говорив Анатолій Коні.

 

 

5. Словесна наочність

 

ПОВТОР — повторення того самого слова чи виразу з метою виділити,підкреслити істотне у мовленні, підкреслити ті чи інші деталі в описах, посилити експресивно-зображувальні властивості мови. По­втор допомагає повніше відобразити хвилюючі моменти в житті лю­дини, її емоційний стан:

«Ох, як весело на світі, як весело стало» (Т. Шевченко)

ІНВЕРСІЯ — мовленнєвий зворот, який полягає в зумисній, стилі­стично виправданій зміні прямого порядку слів. Зміна звичайного по­рядку слів у реченні надає фразі особливого стилістичного забарвлен­ня, посилює смислову значущість слів:

Робочим головам, рукам

на сій окраденій землі

свою ти силу ниспошли (Т. Шевченко)

ГРАДАЦІЯ — поступове підвищення, посилення. Стилістична фігура, що полягає в такому розташуванні частин висловлювання (слів, частин речення), коли кожна наступна містить у собі посилення (по­слаблення) смислового чи емоційно-експресивного значення. Є гра­дація висхідна і спадна.

АНТИТЕЗА — протилежність, протиставлення. Стилістичний прийом, що полягає у зіставленні протилежних образів і понять.

РИТОРИЧНЕ ЗАПИТАННЯ - запитання, яке не переслідує мету отримати відповідь слухачів, спрямоване на ствердження якоїсь ідеї або таке, яке використовується як засіб підсилення уваги аудиторії:

Бути чи не бути ? (В. Шекспір)

РИТОРИЧНИЙ ВИГУК - особливо емоційне ствердження або за­перечення, констатація якогось факту або думки, що супроводжується кличною інтонацією:

«О часи, о звичаї!» (М. Цицерон)

ЕПІТЕТ — один з основних тропів, художнє, образне означення, що підкреслює характерну рису, визначальну якість явища, предмета, понят­тя, дії. Найчастіше епітетами виступають означення — прикметники.

ТРОПА — слова, звороти, які вживаються у переносному значенні: порівняння, метафори, епітети, гіперболи тощо.

МЕТАФОРА — вид тропа, що побудований на основі вживання слів або виразів у переносному значенні за подібністю, аналогією тощо і слу­жить одним із засобів посилення образності й виразності мови. Розрізня­ються метафори прості, побудовані на зближенні предметів чи явищ за однією якоюсь ознакою, і метафори розгорнуті, побудовані на різних асоціаціях між предметами і явищами. Наприклад: «Шовковий шум нив» (М. Коцюбинський); «Напитись голосу твого» (Л. Костенко),

Посіяли гайдамаки

в Україні жито,

та не вони його жали.

Що мусим робити ?

Нема правди, не виросла;

кривда повиває... (Т. Шевченко)

МЕТОНІМІЯ — заміна одного слова іншим на основі близькості виражених ними понять, суміжності позначених предметів:

«Увесь вітряк відразу вибухнув реготом» (М. Стельмах).

СИНЕКДОХА — заміна одного слова чи виразу іншим на основі якоїсь кількісної характеристики предмета мовлення:

дах над головою (замість будинок).

ГІПЕРБОЛА — перебільшення. Стилістична фігура, в якій на­вмисно перебільшено певну ознаку з метою надати зображуваному більшої виразності, загостреності, наприклад: «Так ніхто не кохав. Че­рез тисячу літ лиш приходить подібне кохання...» (В. Сосюра)

ПЕРИФРАЗ - зворот мови, який вживається замість слова або імені описового характеру, наприклад, "цар звірів"замість "лев", "геніальний автор "Кобзаря " замість Тарас Шевченко.

ПРИСЛІВ'Я — це виражений структурою речення влучний об­разний вислів, який формулює певну життєву закономірність або пра­вило, що є широким узагальненням багатовікових спостережень на­роду, його суспільного досвіду: «Не спитавши броду, не лізь у воду».

ПРИКАЗКА — стійкий фольклорний вираз, який несе у собі емоцій­но-образну характеристику якогось явища. Приказка на відміну від прислів'я завжди виступає у мовленні як частина судження. За своєк структурою вона може співвідноситися і з реченнями, і з сло­восполученнями.

ПРИМОВКА — жартівливий, переважно римований вислів, що використовується в усному і писемному мовленні в різних життє­вих ситуаціях.

КРИЛАТІ ВИРАЗИ — стійкі звороти мовлення, що мають, як правило, книжне походження й відрізняються влучністю, образністю, виразністю, лаконізмом «Ніхто не суддя у своїй власній справі».

АФОРИЗМ — глибока узагальнююча думка, яка має лаконічну відточену мовну форму: «Вдвічі дає, хто скоро дає»; «Чия вигода, того ризик»; «Суворий закон, але закон».

ІРОНІЯ — іносказання, що містить у собі висміювання, негативну оцінку предмета мовлення або якихось його якостей: заперечення у вигляді ствердження чогось.

САРКАЗМ — їдке, викривальне, іноді гірке глузування з метою-характеристики людини чи явища.

СЛОВЕСНА НАОЧНІСТЬ - живі образи й картини, які створюються риторами за допомогою мовних засобів, на відміну від образів , які сприймаються зором та за допомогою інших рецепторів, тобто на відміну від предметної наочності. Словесна наочність досягається шляхом умілого використання тропів, прислів'їв, приказок, афоризмів, інших зображувальних засобів мови.

 

ПИТАННЯ ДЛЯ КОНТРОЛЮ ТА САМОКОНТРОЛЮ

1. Що таке судова промова?

2. Хто бере участь у судових дебатах у кримінальному процесі?

3. Хто бере участь у судових дебатах у цивільному процесі?

4. Кого заслуховують на засіданні суду в адміністративному процесі?

5. Розкажіть коротко про зміст судової промови: державного обви­нувача, цивільного позивача і цивільного відповідача.

6. На що спрямована і який зміст судової промови цивільного відпо­відача?

7. Який зміст судової промови захисника?

8. Що таке репліка і яке її основне призначення?

9. Як впливають судові промови на формування внутрішнього пе-
реконання судді?

10. Що входить до предмета судової промови в кримінальних
справах?

11. Що входить до предмета судової промови в цивільних справах?

12. Що входить до предмета доказування в цивільних справах?

13. Що повинен з'ясувати судовий ритор, виступаючи з промовою
в адміністративній справі?

14. Що входить до предмета судової промови в суді другої інстанції?

15. Які з вісімнадцяти видів судових промов ви можете назвати?

16. Яка структура та зміст судової промови прокурора при відмові
від обвинувачення?

17. Які ви можете назвати засади та функції судової промови?

18. В чому полягає психологічна засада судової промови?

19. В чому полягають етична і логічна засади судової промови?

20. Що таке комунікативна функція судової промови і в чому вона полягає?

21. Що таке інформативна функція судової промови і в чому вона полягає?

22. Розкажіть про труднощі, які виникають у процесі спілкування риторів із судовою аудиторією?

23. Які прийоми можуть використовувати судові ритори для встановлення контакту з учасниками судового процесу, публікою у залі судового засідання?

24. Яке значення має пауза при виголошенні судової промови?

25. Що дає зміна темпу промови, модуляція голосу?

26. Якими словами можна звернутися до учасників судового за­сідання, щоб привернути їхню увагу?

27. Які засоби мовної виразності ви можете назвати?

28. Що дає звернення судового ритора до слухачів із запитанням?

29. Яке значення мають жести, міміка, рухи для судового ритора і в чому вони можуть проявлятися?

30. Які канали впливу ритора на судову аудиторію ви знаєте?

31. Які прийоми словесної наочності ви знаєте?

 

 

ТЕМА 4. Підготовка судової промови

1. Збирання матеріалів

2. Аналіз матеріалів

3. Систематизація матеріалів і письмова підготовка промови

 

МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ

 

1. Збирання матеріалів

 

Готуючись до виступу, судовий ритор повинен з'ясувати для себе три питання:

Що трапилося і чому трапилося ?

Що потрібно доказати суддям?

Чим можна вплинути на їхнє рішення ?

Те, що потрібно доказати, пише Петро Пороховщиков, є головним положенням, головним висновком промови. Те, що може вплинути на рішення суддів, він називає нервами.

В теорії головний висновок обвинувачення завжди один: підсуд­ний винуватий у такому-то злочині; головний висновок захисту та­кож один: підсудний у такому-то злочині не винен. Тому теоретично обидва ритори повинні докласти всіх зусиль, необхідних для такого висновку.

На практиці завдання звужується, і здебільшого суперечливий пункт зосереджується десь посередині, в доказуванні одного або кількох окремих положень. І далі П. Пороховщиков наводить приклад.

Підсудний звинувачується у підробці розписки на дванадцять ти­сяч карбованців; підробка зроблена вельми майстерно. Теоретично головне положення звинувачення — підсудний винуватий у тому, що підробив розписку; але можливо, що звинувач обмежить своє надан­ня доказуванням: а) того, що підсудний не мав у своєму роз­порядженні 12 тисяч карбованців, які нібито позичив потерпілому, і б) якщо розписка підроблена, ніхто інший, крім підсудного, не міг здійснити підробки. Захисник може обмежитися доказуванням того, що розписка могла бути підробленою іншою особою.

Всі три питання взаємопов'язані між собою, оскільки в них одна мета. Вони будуть «переплітатися» у голові ритора, стикатися одне з одним, але промовець повинен чітко розділити їх з самого початку. З чого ж починати?

Збирання матеріалів.

Підготовка судової промови розподіляється на кілька етапів: збиран­ня матеріалів, аналіз матеріалів, систематизація матеріалі в, письмо­ва підготовка промови.

Збирання матеріалів починається в процесі вивчення криміналь­ної справи. Ті записи, які можуть бути використані в промові, не­обхідно підкреслити або ж помітити якимось значком. Тоді їх легше буде відшукати як під час судового розгляду, так і в перервах між за­сіданнями. Записи допоможуть знати і розуміти справу. Вони під­кажуть, на що потрібно звернути особливу увагу, які запитання слід задавати учасникам процесу під час судового слідства.

Найінтенсивніше збираються матеріали під час судовоіго слідства. Судова промова — це результат судового слідства і його неможливо підміняти результатом попереднього слідства. Як прокурору, так і ад­вокату у своїх записах необхідно фіксувати показання підсудного, по­терпілого, свідків, висновки і допити експертів, огляд речових доказів, місця події і ті додаткові дії, якими закінчується судове слідство. Все, що може бути використано у промові, слід ретельно- записати, підкреслити.

У свої нотатки ритор повинен записувати не лише найсуттєві­ше з того, що проходило в суді, але й свої думки, які виникли в ході судового розгляду справи. Спочатку збирання матеріалів для промови є простим нагромадженням доказів і думок. 3 часом, у ході розширення і поглиблення судового слідства, збирання мате­ріалів ускладнюється.

Продуктивно й ефективно збирає факти для промови лише той, хто бере активну участь у дослідженні доказів. Постановка питань допитуваним, отримання відповіді і її негайна оцінка — все це діяльність прокурора й адвоката в дослідженні доказів, фактичних обставин справи.

Судовому ритору не слід боятися ставити гострі запишння підсуд­ному, потерпілому, свідкам, експерту. Якщо в ході судового слідства прокурор чи адвокат байдуже поставиться до висновку експертизи і допиту експерта, годі чекати серйозної й обґрунтованої суперечки з експертом у судовій промові.

Рекомендується групувати різні джерела доказів, що значно полегшить перевірку їх достовірності чи сумнівності. У великих і складних справах записи слід робити по розділам: епізоди звинувачення, показання підсудних, документи, речові докази, висновки екс­пертів і т. п.

Прокурор складає так зване спостережне провадження, адвокат — адвокатське провадження (адвокатське досьє). Збирання матеріалів триває аж до проголошення промови. Досвідчені адвокати нагромаджу­ють матеріал навіть у найостаннійший момент — коли проголошує про­мову прокурор або коли з промовою виступають інші учасники судо­вих дебатів.

 

2. Аналіз матеріалів

Роздуми з приводу матеріалів для судової промови розпочинають­ся задовго до судового засідання. Аналізуються як докази (фактичні дані, відомості), так і процесуальні джерела, що їх містять показання свідків і потерпілих, висновок експерта, показання підозрюваного, обвинуваченого, підсудного.

До змісту оцінки доказів як фактичних даних входить встановлення їх достовірності, належності, допустимості й достатності для вирішення справи. Змістом оцінки процесуальних джерел доказів є визначення допустимості їх використання у справі і повноти відомостей, що містяться в них.

Аналіз джерел доказів з точки зору повноти відомостей, що в ньому містяться, здійснюється шляхом зіставлення цих відомостей із змістом аналогічного джерела (показань обвинуваченого, одержаних у різний час або в результаті різних слідчих дій: допиту, очної ставки) або інших джерел — показань потерпілого, свідків. Аналізуючи джерело доказу з точки зору його допустимості, необхідно переконатися, чи передбаче­ний він кримінально-процесуальним законодавством, чи не було по­рушень закону при його одержанні. Докази, одержані з грубим пору­шенням норм КПК України, завжди викликають сумнів у їх достовір­ності й не можуть використовуватися в кримінальному процесі.

Пленум Верховного Суду України в п. 7 постанови від 25 березня 1988 року «Про застосування судами України кримінально-процесу­ального законодавства, що регулює повернення справ на додаткове розслідування» вказав: «Особливу увагу слід приділяти перевірці за­яви про недозволені методи слідства та інші порушення законності, які могли потягти самообмову чи дачу інших неправдивих показань. Коли при судовому розгляді з'ясується, що доводи про застосування до ньо­го незаконних заходів не позбавлені підстав і суд не може їх перевіри­ти, справа підлягає поверненню на додаткове розслідування з мотивів однобічності, неповноти чи необ'єктивності проведеного дізнання або попереднього слідства з вказівкою на необхідність такої перевірки прокурором».

Аналізуючи зібрані матеріали, слід відокремити установлені факти від сумнівних. Все належить перевіряти, в усьому пересвідчитися самому.

Петро Пороховщиков описує випадок, коли захисник взяв у руки ніж (підсудний звинувачувався в замаху на убивство) і зігнув двома пальцями цей ніж навпіл: слідчий не помітив, що лезо було бляшаним.

Не варто задовольнятися готовими поясненнями фактів. Слід шукати внутрішній зв'язок подій, доповіданні Едгара По «Убивство на вулиці Морг» декілька чоловік, які чули один і той же звук, приймають його за викрикування чужою мовою; при цьому кожен новий свідок називає нову мову. Ці показання суперечать одне одному; суперечності здаються незрозумілими, але вони пояснюються тим, що свідки чули голос мавпи, а не людини. В цьому оповіданні всіх збиває з пантелику нелюдська жорстокість убивства; однак саме це і вказує, що воно здійснено не людиною.

Кожну обставину, кожен факт, які аналізуються, слід перевіряти з точки зору протилежної сторони.

На практиці у відомого київського адвоката М. Городиського одного автора дуже вразила його агресивність, з якою він запитував своїх клієнтів, буквально атакуючи їх як прокурор, суддя, представник потерпілого. Подумалось тоді не без обурення: люди платять гроші, приходять за допомогою, а він так з ними поводиться. Вже пізніше, через кілька літ зрозумів, чому до цього чоловіка така черга. М І Городиський готував себе і клієнта до розгляду справи в суді, таким чином перевіряв свої висновки. Тільки така перехресна перевірка фактів може запобігти передчасним висновкам. Вона дає змогу серйозно підготуватися до виступу в суді.

Аналізуючи докази, обставини справи, варто звертати увагу на негативні факти, на те, чого не було.

У роботі «Мистецтво промови на суді» наводиться цікавий приклад. У конюшні було знайдено труп убитого тренера. В процесі розслідування причин смерті між героєм оповідання і слідчим відбувається така розмова:

Зверніть увагу на надзвичайний випадок із собакою.

Даруйте, із собакою нічого не трапилося.

В цьому-то і полягає надзвичайний випадок .

Негативний факт, що собака не гавкав, став відправним для версії, яка потім підтвердилася, що ніхто із сторонніх не приходив до конюшні і що тренер був убитий не людиною, а конем у той момент, коли він намагався вивести його таємно із конюшні. В даному випадку негатив­ний факт — «те, чого не було» — слугував матеріалом для висновків слідства. Але його могли використати і судові промовці, якби слідство пішло неправильним шляхом і необгрунтоване притягнули б когось, звинувативши в убивстві.

Аналіз матеріалів для судової промови на початку діяльності з будь-якої справи має, як правило, попередній характер. На цьому етапі важ­ливо занотувати все, що аналізується, щоб час від часу повертатися до цих думок і перевіряти їх обгрунтованість.

Робота над підготовкою судової промови проходить не лише в ті години, коли прокурор чи адвокат вивчають матеріали справи, але і в інший час, коли несподівано виникне якась думка, що прояснює не­зрозумілі обставини, її необхідно записати, оскільки вона забувається так само швидко, як і з'являється. Хтось із знаменитих говорив, що «знайдена, але не записана думка, це знайдений і загублений скарб».

Збирання й аналіз матеріалів — це єдиний взаємопов'язаний про­цес, завдання якого — підвести судового ритора до безпосередньої підготовки промови.

 

 

3. Систематизація матеріалів і письмова підготовка промови

Підготовка судової промови — це опрацювання зібраного матеріа­лу, відбір і систематизація фактів, додаткова перевірка міркувань, правиль­ність яких підлягає доказуванню, послідовність розміщення думок майбутньої промови.

У справі, яка слухається один день або кілька годин, обставини, як правило, простіші та й картина події ясніша. В такій справі ритору уже в процесі судового слідства необхідно займатися письмовою підготов­кою промови. Бажано написати один варіант тез і перечитати його. Якщо є необхідність, а головне — можливість, то на цій основі треба написати другий варіант або внести в перший поправки і доповнення, думки, які виникли у зв'язку з промовою прокурора або інших учасників судового розгляду. Важливо, щоб до початку захисної промови все було написано, написане — прочитано. Це допоможе ритору краще з'ясувати, що необхідно сказати на захист підсудного.

Досудова підготовка прокурора до участі в судових дебатах також завершується роботою над звинувачувальною промовою. Остання детально обмірковується і пишеться повністю або у вигляді розгорнугих тез, детального плану чи начерків.

Прокурор, особливо початківець, не має права покладатися на експромт, розраховувати на своє натхнення. Як правильно відзначає Є. Матвієнко, імпровізація, натхнення — це дуже ненадійна основе формування промови. Вони ніколи не взмозі замінити сумлінної по­передньої підготовки, компенсувати відсутність дисципліни, думки продуманості суджень. Вони завжди містять у собі загрозу підвести найдосвідченішого ритора, позбавити його промови цілісності ї чіткості, завести далеко в бік від задуманих висновків.