II. ПРОГРАМА НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ. 6 страница

Ісаєва залишилась у безлюдному місці наодинці з Виноградовим, а вранці І листопада її труп зі слідами насильницької смерті був виявлений на полі, прилеглому до Вишневої вулиці».

Нерідко виклад фактичних обставин справи у звинувачувальній промові поєднується з показом суспільної небезпеки здійсненого зло­чину. Це підсилює виховний вплив судового процесу, розкриває при­чини й умови, які сприяли вчиненню злочину.

У цій же справі про вбивство Тетяни Ісаєвої прокурор Віктор Царьов відзначає велике громадське значення справи, ту тяжку моральну травму, яку нанесено жителям міста.. Вказавши, що тисячі ковровців, які не змогли потрапити до залу, зібралися в сквері біля Будинку культури і слухають процес по радіо, сказав:

«Інколи говорять, що хуліганство— це безмотивне бешкетування, і якщо не звертати увагу на дії хуліганів, вони скоро заспокояться і все закінчиться миром. Такі судження неправильні за своєю суттю.

Хуліганство — грубе порушення елементарних норм людського співжиття, демонстративне заперечення моральних підвалин суспільства. Хуліган намагається установити своє бундючно-зневажливе «я» над оточуючими, принизити гідність інших людей. Не зустрічаючи опору, хуліган розлючується ще більше, веде себе в товаристві зухвало з викликом демонструючи свої інстинкти. Правильно свого часу зауважив Д. Фонвізін: « Людина і скотина, які складають ряд тварин, мають між собою ту різницю, що скотина людиною зробитися не може, але людина інколи добровільно стає скотиною».

Хулігани— вороги законності, вороги громадського правопорядку. Це як зараза, болячка, чума. Із цими покидьками людства необхідно вести рішучу боротьбу. Хуліганство нерідко переростає у небезпечніші злочини. Від хуліганства до вбивства один крок. Підтвердженням цього і є справа, яка сьогодні розглядається».

Змішаний порядок викладу обставин справи рекомендується у вели­ких, багатоепізодних справах.

Виклад фактичних обставин справи, аналіз і оцінка доказів часто переплітаються і тісно пов'язані один з одним, тому деякі юристи, як практики, так і теоретики, рекомендують об'єднувати ці частини про­мови. Це можна робити в тому випадку, коли не змінився обсяг обви­нувачення і немає суперечностей з адвокатом з цього питання. Дос­татньо згадати фабулу і сказати, що всі факти обвинувачення підтвер­дилися в залі судового засідання. Після цього приступити до аналізу й оцінки доказів.

Дуже добре в суді сприймається ця частина промови, коли ритор зуміє намалювати картину так, як це робили С. Андрієвський, М. Ка-рабчевський, М. Криленко.

 

 

4. Аналіз і оцінка зібраних у справі доказів

Аналіз і оцінка зібраних у справі доказів є дуже важливою части­ною обвинувальної промови. В цій частині необхідно довести саму подію злочину і винність підсудного в її здійсненні. Якраз аналіз і оцін­ка доказів можуть переконати суд у правильності позиції прокурора, змусити прислухатися до його думки.

Докази, які наводить прокурор в обвинувальній промові, повинні переконливо підтвердити правильність його висновку. Зізнання підсудного, ясність і простота справи не звільняє прокурора від ана­лізу доказів. Обов'язок доказування у кримінальному процесі закон покладає на прокурора. Він зобов'язаний вжити всіх передбачених за­коном заходів для всебічного, повного й об'єктивного дослідження об­ставин справи. Прокурор повинен перевірити і оцінити всю необхідну сукупність доказів та їх джерел і прийняти на цій підставі законне, об­грунтоване і справедливе рішення (ст. 22 КПК України).

Кримінально-процесуальне законодавство категорично забороняє прокурору, судді перекладати обов'язок доказування на підсудного. Ця заборона поширюється також на захисника підсудного, цивільного відповідача та його представника. Вони теж є суб'єктами доказуван­ня, але на відміну від суду, судді, прокурора мають право, а не зобов'яза­ні брати участь у доказуванні, висувати певні твердження на захист своїх законних інтересів і аргументувати їх.

Внутрішнє переконання прокурора про законність і обґрунтованість обвинувачення базується на фактичних даних. У протилежному випадку прокурор зобов'язаний відмовитися від обвинувачення (ст 264 і 11 К України).

В обвинувальній промові прокурор зобов'язаний систематизувати всі зібрані у справі докази, дати їм оцінку з позиції обвинувачення. Завдання прокурора — допомогти учасникам процесу зіставити між собою розрізнені докази, відкинути все непотрібне, зайве і прийти до об­грунтованих висновків.

Прокурор не може в обгрунтуванні своїх висновків посилатися на ті чи інші факти, беручи без доказування за істинні, достовірні, і, навпаки, безпідставно відкидати інші факти, як такі, що не відповідають дійсності. Прокурор у кожному випадку повинен обґрунтувати, чому він довіряє і не довіряє іншим вважає їх такими, що не мають значення для справи.

Аналізуючи докази, головну увагу державний обвинувач повинен зосередити на встановленні достовірності доказів, на з'ясуванні їх до­казової цінності. Необхідно переконатись самому і переконати інших, що не було допущено порушень процесуального закону при отриманні доказів. Докази та їхні джерела, отримані з порушенням норм законодавства, завжди викликають сумнів у їхній достовірності і недопустимі для використання у судовій промові.

Показання свідків — найпоширеніше джерело доказів, без них практично немає жодної кримінальної справи. Аналізуючи показання свідків, слід мати на увазі, що не можуть бути доказами повідомлені свідками дані, джерело яких невідоме. Якщо показання свідка базується на повідомленнях інших осіб, то ці особи повинні бути також допитані (ст. 68 КПК України). Йдеться про похідні докази (свідчення за чутками).

Аналізуючи показання свідків, прокурору варто враховувати обставини, що дають підстави думати про помилкове уявлення або доб­росовісну помилку щодо фактів, про які свідок дає пояснення. Свідчен­ня особи, яка не є очевидцем інкримінованого обвинуваченому зло­чину, можуть бути покладені в основу обвинувачення тільки після перевірки ґрунтовності джерел одержаних відомостей.

Обвинувачення не може базуватися на припущеннях свідків, їх неконкретних і суперечливих показаннях. Показання свідків не можуть бути відкинуті лише на тій підставі, що ці свідки перебувають у родинних відносинах з підсудним. Обвинувальна промова не може грунтуватися лише на показаннях свідків, зацікавлених у результатах справи. Особливо критично слід ставитися до показань свідків, які і перебувають у ворожих стосунках з підсудним або в його підлеглості, і малолітніх і неповнолітніх свідків, враховуючи можливість їхнього помилкового уявлення про повідомлені факти.

Одним із важливих джерел доказів і одночасно засобом захисту від висунутого звинувачення є показання підсудного. Різновидом показань підсудного є повне або часткове визнання чи заперечення ним своєї вини в інкримінованому злочині, самообмова, обмова, алібі.

Самообмовою є такі показання підсудного, коли він зізнається у вчиненні злочину, якого в дійсності не вчинював; у більш тяжкому зло­чині, ніж вчинив у дійсності або ж бере на себе всю вину за вчинений злочин, хоч у дійсності цей злочин є груповим, чи перебільшує свою роль у вчиненні злочину порівняно з тою, якою вона є насправді.

Говорячи про самообмову, прокурор має враховувати, що мотива­ми її можуть бути несприятливі для підсудного обставини, стан при­гніченості, втрата віри в справедливість і об'єктивність слідчого і суду, бажання виручити інших осіб, бути покараним за менш тяжкий зло­чин порівняно з вчиненим, сховатись на деякий час від слідства і суду в місцях позбавлення волі, поради «досвідчених» людей, у тому числі співкамерників, погроза і підкуп з боку дійсних злочинців і співучас­ників, незаконні засоби ведення розслідування, юридична не­обізнаність, бажання «прогулятися» в інших місцях під час допитів, ог­лядів, відтворення обстановки й обставин події, коли набридло сидіти в колонії, кругова порука, «солідарність» злочинців, бажання непов­нолітнього або початкуючого злочинця заслужити схвалення досвід­чених і сильніших злочинців свого оточення.

Обмова — це такі показання підсудного, в яких він викриває (правди­во чи неправдиво) інших осіб (це можуть бути співучасники або ж сторонні особи) у вчиненні інкримінованого йому або комусь іншому злочину.

Мотивами обмови є, зокрема, бажання уникнути відповідальності або применшити свою вину, помста, бажання сприяти розкриттю зло­чину, заслужити прихильність працівників міліції і слідчих або ж не­законний вплив з їхнього боку тощо.

Алібі — це твердження підсудного про те, що він не міг бути виконав­цем інкримінованого злочину, бо в момент його вчинення перебував в іншому місці. Обов'язок перевірки алібі лежить на прокуророві і судді. Підсудний і його захисник мають право, але не зобов'язані наводити докази на підтвердження алібі. Якщо заяву підсудного про алібі не спростоовано, кримінальна справа повинна бути закрита, а суд першої анції повинен винести виправдувальний вирок. Аналізуючи показання підсудного, прокуророві слід пам'ятати, що КПК України спеціально вказує, що вони підлягають детальній перевірці і що визнання підсудним своєї вини може бути покладене в основу обвинувачення тільки при підтвердженні цього визнання сукупністю наявних у справі доказів (ч. 2 ст. 73, ч. 2 ст. 74 КПК).

У своїй обвинувальній промові на суді прокурору слід враховувати, що показання обвинуваченого, дані на попередньому слідстві, від яких відмовився згодом, і не підтверджені в судовому слідстві іншими доказами, не можуть бути покладені в основу обвинувального вироку.

При оцінці показань підсудного, який викриває іншу особу, прокуро­ру слід особливо ретельно і критично проаналізувати ці показання. Обвинуначення не може вважатися доведеним, якщо воно ґрунтується тільки на обмові іншого підсудного, зацікавленого у результатах справи, не підкріплене іншими вагомими доказами.

Показання потерпілого має важливе значення у справі: воно вис­тупає як засіб захисту його прав і законних інтересів. Останнє не є характерним для показань свідка. Крім того, процес формування показань останнього дуже істотно відрізняється від показань потерпілого і підсудного. Все це теж необхідно враховувати при оцінці показань згаданих осіб. Слід мати на увазі й особливу зацікавленість потерпілого й підсудного в результатах справи, а також її, що потерпілий і підсудний мали можливість ознайомитися з усіма матеріалами слідчої справи.

Вони весь час були в залі судового засідання, слухали і бачили всі докази у справі.

Серед доказового матеріалу все більшої ваги набуває експертиза, висновок експерта для прокурора, судді не є обов'язковим, але незгода з ним повинна бути мотивована (ч. 4 ст. 75 КПК України). Висновок експерта не має наперед установленої сили, переваги перед інши­ми доказами і підлягає оцінці за внутрішнім переконанням прокуро­ра, що грунтується на всебічному, повному й об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності. Умілий аналіз державним обвинувачем висновків експертів у зіставленні з іншими доказами з кримі­нальної справи робить висновки прокурора переконливими і обґрунтованими.

Недоліком обвинувальних промов при аналізі й оцінці доказів є те, що логічне доказування, аналіз доказів підмінюється переказом показань підсудного, потерпілого, свідків, висновку експерта. Таке повторення лише стомлює слухачів у залі судового засідання своєю одноманітністю і нікого ні в чому не переконує.

Завдання судового ритора в тому, щоб показати місце і роль кож­ного доказу в матеріалах справи, дати оцінку доказів у їх сукупності. Це зробити не так просто. Необхідно цьому учитись і найголовніше -добре попрацювати.

 

 

5. Обґрунтування кваліфікації злочину

Зробивши аналіз доказів у справі, прокурор підводить базу для юридичної оцінки встановлених фактів. Правильна кваліфікація злочину є однією з гарантій здійснення правосуддя відповідно до закону. Кримі­нальній відповідальності і покаранню підлягає підсудний, який ви­нен у вчиненні передбаченого законом суспільно небезпечного діяння.

Обґрунтовуючи питання про кваліфікацію злочину, прокурор пови­нен чітко й неухильно дотримуватися вимог кримінального законодав­ства. Особливо старанно слід з'ясовувати суб'єктивний бік вчиненого зло­чину, маючи на увазі, що шкідливі наслідки, незалежно від їх тяжкості, можуть ставитися підсудному в провину лише втому випадку, якщо він діяв навмисно або допустив їх з необережності. Обсяг цієї частини судо­вої промови залежить від складності справи. Але в усякому разі свій вис­новок про юридичну оцінку злочину прокурор повинен сформулювати напевне.

Жодна альтернатива в питанні про кваліфікацію злочину з боку прокурора — недопустима. Коли кваліфікація набуває суперечливого характеру, прокурор чітко висловлює свою пропозицію і ґрунтовно її аналізує й аргументує.

Недоліком судових промов у цій частині є те, що прокурори часто погоджуються з кваліфікацією, даною слідчим на попередньому слідстві.

Ось що нерідко звучить у залі судового засідання: «Пред 'явлене Петренку обвинувачення повністю доказане, його дії кваліфіковано правильно».

Деякі прокурори навіть не називають статті Кримінального кодексу України. Вони забувають, що в залі судового засідання знаходяться родичі, знайомі підсудного, потерпілого, свідки, публіка. Тому для роз'яснення і пропаганди законодавства необхідно в простій і дохід­линій формі зробити аналіз елементів складу злочину — об'єкта об'єктивної сторони, суб'єкта і суб'єктивної сторони.

 

 

6. Характеристика особи підсудного

У ст. 39 Кримінального кодексу України зазначається, що при при­значенні покарання суд враховує характер і ступінь суспільної небезпе­ки вчиненого злочину, особу винного і обставини справи, що пом'як­шують і обтяжують відповідальність. Така вказівка закону вимагає від прокурора ґрунтовної характеристики особи підсудного.

Характеризуючи особу підсудного, прокурор з'ясовує не лише його риси, якості та особливості, що пов'язані з вчиненням злочину, а й інші дані. Прокурору слід виявляти ставлення підсудного до праці, навчан­ня, поведінку на виробництві та в побуті, працездатність, стан здоров'я, сімейний стан, дані про минулі судимості. Всі ці дані мають бути оцінені державним обвинувачем у сукупності, і ті з них, які впливають на призначення покарання, повинні бути навіть виділені окремо в обвинувальній промові.

У вже цитованій обвинувальній промові у справі Виноградова прокурор так характеризував особу підсудного: «Життєвий шлях Виноградова підтверджує правильність вислову: «В біду падають, як у провалля, зненацька, але до злочину ідуть схо­динками». Ці фатальні для Виноградова сходинки відомі: зловживання горіл­кою, крадіжки, хуліганство і, нарешті, зґвалтування й убивство.

Проходячи службу в армії, Виноградов, грубо нехтуючи військовою дис­ципліною, пиячив, здійснював крадіжки з єдиною метою: мати гроші для купівлі горілки. Військовий трибунал засудив Виноградова до одного року позбавлення волі, замінивши покарання направленням до дисциплінарного батальйону.

Демобілізувавшись із армії і повернувшись в Ковров, Виноградов невдовзі скоїв хуліганство. Проти нього було порушено кримінальну справу, але слідчий органів внутрішніх справ прийняв рішення про припинення справи із застосуванням до Виноградова заходів громадського впливу. Адміністрація цеху, в якому працював Виноградов, отримала постанову для обговорення факту хуліганства в товариському суді. З приводу неправильного припи­нення справи про хуліганство Виноградова слідчий прокуратури, який проводив розслідування нинішньої справи, вніс у відповідні інстанції подання.

Як відповів Виноградов на проявлену до нього поблажливість у зв 'язку іі справою про хуліганство?

Ви чули, товариші судді, показання свідка Кир 'янової, яка дала різко негативну характеристику Виноградову. Вона розповіла, що Виноградов — прогульник і пияк. Був випадок, коли він не виходив на роботу протя­гом трьох днів, нерідко з 'являвся на роботі в нетверезому стані, співав нецензурні пісні, а коли робітники стали соромити його, нагрубив їм, а Куп 'яновій заявив прямо:

«Ти своєю смертю не помреш, не сунь свого носа не в свою справу». Виноградов не заперечує цих фактів, але стверджує, що в розмові з робі­тниками, і зокрема з Кир 'яновою, він «пожартував» .

Судова практика показує: якщо прокурор у своїй промові добре проаналізує дані про особу підсудного, це допоможе йому повніше й об'єктивніше оцінити злочин, правильно визначити ступінь суспіль­ної небезпеки, роль і ступінь вини кожного підсудного;

Даючи характеристику підсудному, прокурору слід пам'ятати про такі вимоги:

• не повинно бути місця голослівним твердженням, суб'єктивній думці про підсудного;

• підсудний — це ще не злочинець;

• характеристика повинна базуватися тільки на даних, які є в справі;

• недопустимі необ'єктивність, ігнорування позитивних якостей підсудного.

Ще Цицерон відзначав:

«Хто виступає з обвинуваченням проти когось, то немає нічого не­справедливішого як зупинятись на довгому переліку фактів, що говорять проти обвинуваченого, і замовчувати про факти на його користь».

Слід охарактеризувати якості підсудного, які проявилися у злочині, або зумовили його і мають значення для вирішення справи. Дуже важ­ливо звернути увагу на ті риси характеру, які висвітлюють внутрішній світ, вказати на вади і хиби характеру, які призвели до злочину. Не варто «копатися» в біографії підсудного, тим більше не збирати фактів, які компрометують його чи не мають відношення до справи, що розгля­дається у суді. Від прокурора вимагається стриманість у виразах. «Сила обвинувачення — в доводах, а не в епітетах, — писав А. Коні. — Зовсім недопустимі вирази грубі, принижуючі. Вони не підсилюють, а лише послаблюють обвинувачення».

Звинувачуючи підсудного у злочині, прокурор повинен виступатг як писав А. Коні, «зі спокійним достоїнством сумного обоє 'язку», його промова, особливо в частині характеристики підсудного, повинна бут пройнята «печаллю тверезої думки зрілої».

 

 

7. Обґрунтування пропозицій про міру покарання, цивільний позов

Кримінальне покарання може досягти своєї мети, привести до бажаних результатів лише тоді, коли воно справедливе, розумне, індивідуалізоване, максимально сприяє виправленню засудженого.

Як надмірно м'яке, так і надмірно суворе покарання шкідливі. За надто м'яке покарання породжує почуття безвідповідальності, ускладнює перевиховання, заохочує нестійких осіб до здійснення нових злочинів. Надмірно суворе покарання викликає у засудженого внутрішні протест, почуття несправедливості, стан відчаю і приреченості.

Все це повинен враховувати державний обвинувач, коли висловлює свої міркування з приводу міри покарання, яку він пропонує застосувати до підсудного.

Але чи потрібно вказувати на точну міру покарання? По-різном відповідають на це запитання студенти-правники:

- обов 'язково треба вказувати точну міру покарання;

- не обов 'язково вказувати її;

- якщо прокурор не впевнений, можна не вказувати;

- передати це на розгляд суду;

вказувати лише максимальну або мінімальну міру покарання. Найбільше прихильників має перша точка зору — прокурор обов'язково вказує на точну міру покарання. Коли студенти обґрунтовують свою точку зору, найчастіше звучать такі мотиви:

- хіба то промова прокурора, в якій не вказано конкретну і точну міру покарання?

- це незавершена промова, бо всі вже звикли і чекають, скільки попросить прокурор;

- якщо прокурор не вказує точного розміру, то як він може опротестувати вирок за м 'якістю або суворістю вироку?

Студенти, які проти того, аби прокурор вказував на точну міру, говорять, що достатньо сказати лише про вид покарання, а суд сам визначить міру.

Вказівка на вид і розмір обов'язкові, коли прокурор просить максимальну або мінімальну міру покарання. Особливо, коли державний обвинувач просить призначити більш м'яке покарання, ніж передбачене законом, або умовне засудження.

Мають рацію й ті, хто передає питання про визначення міри пока­рання на розгляд суду. Всі чотири варіанти зустрічаються в промовах наших відомих прокурорів. Вони опубліковані в збірниках судових промов.

Категорично не варто погоджуватися з тими, хто говорить, що про­курор може не вказувати конкретну міру покарання, якщо не впевне­ний у пред'явленому підсудному обвинуваченні. Ст. 264 КПК Украї­ни наголошує: «Прокурор, підтримуючи обвинувачення, керується вимогами закону і своїм внутрішнім переконанням, яке грунтується на розгляді всіх обставин справи.

Коли в результаті судового розгляду прокурор прийде до пере­конання, що дані судового слідства не підтверджують пред'явленого підсудному обвинувачення, він повинен відмовитися від обви­нувачення і викласти суду мотиви відмови».

Особливу обережність і зваженість слід виявити тоді, коли йдеться про виняткову міру покарання. Навіть якщо стаття Кримінального кодексу і передбачає довічне ув'язнення, його не обов'язково зас­тосовувати.

Із промови Романа Руденка:

«Підтримуючи в повному обсязі державне обвинувачення у справі Пауерса, у відповідності зі cm. 2 Закону Союзу PCP «Про кримінальну відпо­відальність за державні злочини», я маю всі підстави просити суд засто­сувати відносно підсудного Пауерса виняткову міру покарання. Але, враховуючи щиросердечне розкаяння підсудного Пауерса перед радянським судом у здійсненні злочину, я не наполягаю на застосуванні до нього смер­тної кари і прошу суд присудити підсудному Пауерсу п 'ятнадцять років позбавлення волі».

Військова колегія Верховного Суду СРСР засудила Пауерса до де­сяти років позбавлення волі з відбуванням перших трьох років у в'яз­ниці. Невдовзі його обміняли на нашого розвідника полковника Абе­ля.

Пропонуючи міру покарання, прокурор повинен чітко вказати вид виправно-трудової установи, передбачений законодавством України.

В одному із районних судів Київської області судили неповно­літніх Денисюка і Петренка. Прокурор у своїй промові запросив їм по два роки позбавлення волі в колонії загального режиму. Слово надається захисникові, і він починає свою промову так:

«Шановні судді! Прокурор не знає українського законодавства. Неповнолітні Денисюк і Петренко не можуть відбувати покарання в колонії загального режиму. Стаття 25 Кримінального кодексу Украї­ни вказує, що засудженим уперше, неповнолітнім чоловічої статі, суд призначає відбування покарання у виховно-трудових колоніях».

В якій формі прокурор повинен звертатися до суду, пропонуючи ту чи іншу міру покарання?

З точки зору ст. 18 КПК України (судді незалежні і підпорядко­вуються тільки законові) прокурор може лише просити або про­понувати суду обрати підсудному ту чи іншу міру покарання. За певних обставин, особливо коли мова йде про тяжкий злочин, який викликав великий громадський резонанс і обурення, державний обвинувач може «вимагати» і «настоювати», звертаючись до суду. Але це не повинно носити характеру наказу, категоричної вказівки суду, оскільки останній може і не погодитися з прокурором.

Професор Київського університету Дмитро Сусло розповів якось випадок із суддівської практики.

Було це наприкінці 40-х років. В одному із районів Харківської області під час сівби вийшли із ладу всі трактори. Із області направили старшого слідчого, і через кілька днів розслідування було закінчено. Прокурор відрапортував, що зі складу машинно-тракторної станції району зникли запасні частини — бабітові шестерні. Завідуючого скла­дом МТС взяли під варту.

Високе обласне начальство викликало суддю і прокурора, і дало вказівку розглянути справу у виїзному засіданні і якнайсуворіше по­карати винних. Ї ось проходить показове засідання обласного суду в Палаці культури, більше тисячі людей у залі. Обвинувачення «тріщить по всіх швах». Виступають свідки — колгоспні трактористи і дають показання. Земля сира, бабітові шестерні плавляться і дуже швидко виходять з ладу. Чекати ніколи, на коня — і в район на склад МТС. Завскладом немає, зривають скабу, набирають хто скільки може за­пасних частин — і в поле, щоб якомога раніше відсіятися. Прокурор пише записку судді-однокашнику:

Зроби перерву.

Так що ж будемо робити ?

Ти що забув, чого нас викликав секретар обкому ? Розстріляти.

Виступає з громовою промовою прокурор і категорично вимагає для підсудного виняткової міри покарання — смертної кари. Весь зал так і ахнув: за що? Через деякий час виходить із нарадчої кімнати суд, головуючий оголошує вирок: «Один рік примусової праці».

Прокурор пред'являє або підтримує пред'явлений потерпілим ци­вільний позов, якщо цього вимагає охорона державних чи громадських інтересів або прав громадян (ч. 5 ст. 264 КПК України). Прокурор по­винен визначити своє ставлення до цивільного позову.

У своїй обвинувальній промові прокурор повинен указати, чи установлено факт нанесення матеріальної шкоди; чи підлягає за­доволенню пред'явлений цивільний позов, на чию користь та в якому розмірі; чи підлягають відшкодуванню збитки, заподіяні потерпілому, а також кошти, витрачені закладом охорони здоров'я на його стаціо­нарне лікування, якщо цивільний позов не був заявлений. Якщо матері­альна шкода заподіяна діями кількох підсудних, державний обвину­вач повинен точно вказати форму їхньої відповідальності: солідарну, часткову чи змішану. Яку суму кожен з підсудних повинен заплатити потерпілому. За шкоду, заподіяну неповнолітнім підсудним, який не досяг п'ятнадцяти років, відповідають його батьки, опікуни, піклуваль­ники. Ці та інші питання цивільного позову повинні бути висвітлені у промові прокурора.

 

 

8. Аналіз причин і умов, що сприяли вчиненню злочину

Виявлення причин, що сприяли вчиненню злочину, — прямий обов'язок прокурора (ст. 23 КПК України).

Причини й умови, що сприяють вчиненню злочинів, можуть мати найрізноманітніший характер, наприклад погана охорона або облік матеріальних цінностей часто є причинами розкрадання майна; дитя­ча бездоглядність створює умови для вчинення правопорушення не­повнолітніми та ін.

Всебічне дослідження обставин справи неможливе без з'ясування причин здійснення злочину, встановлення конкретних умов зароджен­ня і реалізації підсудним злочинного задуму.

У своїй промові державний обвинувач повинен дати відповідь на такі запитання:

• які конкретно обставини були причиною злочину, які умови і яким чином сприяли його вчиненню?

• хто несе відповідальність ?

• які заходи необхідно вжити для запобігання подібним злочинам ?

Прокурор має право порушити клопотання перед судом про винесен­ня окремої ухвали у випадках:

- встановлення у справі фактів порушення закону, причин та умов, що сприяли вчиненню злочину;

- при виявленні судом порушень прав громадян та інших порушень закону, допущених при провадженні дізнання чи попереднього слідства;

- коли у підсудного є неповнолітні діти, які залишилися без на­гляду і потребують влаштування або встановлення над ними опіки чи піклування (ст. 23-2 КПК України).

 

 

9. Заключна частина промови

Заключна частина обвинувальної промови прокурора — факуль­тативний елемент судової промови державного обвинувача. В спра­вах, які не являють собою великої суспільної небезпеки, судова про­мова закінчується міркуванням прокурора про міру покарання. У спра­вах, які мають особливе суспільно-політичне значення, викликають значний інтерес громадськості, у виїзних засіданнях, ця частина про­мови дуже бажана.

Державний обвинувач може коротко зупинитися на підсумках судо­вого процесу; висловити впевненість, що справедливий вирок буде сприяти зміцненню законності; висловити все те, що запало в душу прокурора, учасників процесу; вказати на уроки судового розгляду справи; закликати присутніх до рішучої боротьби із злочинністю.

Із промови Р. Руденка:

«В ім'я істинної любові до людства, якою сповнені народи, які при­несли величезні жертви для порятунку миру, свободи і культури, в ім'я мільйонів невинних людей, загублених бандою злочинців, які стали перед Судом передового людства, в ім'я щастя і мирної праці майбутніх поколінь — я закликаю Суд винести всім підсудним виняткову міру покарання — смертну кару.

Такий вирок буде схвально зустрінутий всім передовим людством».

Заключна частина промови не повинна бути штучною, необхідно пов'язати її з матеріалами справи. Із промови прокурора А. Коні:

«Закінчуючи обвинувачення, я не можу не повторити, що дана справа для свого вирішення вимагає багато зусиль, розуму і совісті. Але я впевне­ний, ви не відступите перед складністю завдань, як не відступила перед нею обвинувальна влада, хоча, може статися, вирішите її інакше.

Я знаходжу, що підсудний Ємельянов здійснив жахливий злочин, зна­ходжу, що, постановивши жорстокий і несправедливий вирок над своєю бідною і ні в чому не винною дружиною, він з усією суворістю привів його до виконання.

Якщо ви, панове присяжні, винесете із справи таке ж переконання, як і я, якщо мої доводи підтвердять у вас це переконання, то я думаю, що не далі, як через кілька годин, підсудний почує із ваших уст вирок, звичай­но, менш суворий, але, без сумніву, більш справедливий, ніж той, який він сам виголосив над своєю дружиною».

Можна і так закінчити обвинувальну промову:

«Я відчуваю, що суд незадоволений моєю промовою і робить мені різного роду жестикуляції. Я прошу відпочинку і води. Я стомився».

 

 

10. Репліка прокурора

Закон надає прокуророві право після проголошення промов усіма учасниками судових дебатів виступити із реплікою (ст. 318 КПК Ук­раїни).