Ідентичність глобалізації як головна проблема процесу ідентичності
Поняття ідентичності. Самоідентифікація соціуму як вибір
В умовах глобалізації виникла нагальна потреба переосмислення багатьох базових концепцій і понять, зокрема пов’язаних з переоцінкою суверенітету держави, глобального громадянського суспільства, демократичних цінностей, ролі людини, значення культурних і правових чинників у глобальному світі. Адже істотно ускладнилися процеси ідентифікації особи, суспільства, держави, виникла „ідентифікаційна криза”. Остання, в свою чергу, є викликом глобального характеру, який ускладнює реалізацію прав людини.
Причини, які сприяли актуалізації проблеми ідентичності, пов’язані з тими ціннісними орієнтирами, які послужили основою новоєвропейської цивілізації, яка змінила цивілізацію Середньовіччя. Новий етап європейської і світової історії, який розпочався після завершення „холодної війни”, лише загострив загальноцивілізаційні проблеми. Адже зазнав поразки не лише соціалізм, а й капіталізм, позаяк вичерпав свої формаційні та цивілізаційні ресурси. Глобальна криза ідентичності, відзначена С. Хантінгтоном, - найбільш яскраве тому підтвердження.
Глобальна криза ідентичності співпадає із закінченням холодної війни і початком нового етапу цивілізаційного розвитку, який отримав назву глобалізаційного. Змінюючи кордони, економічну і політичну ситуацію в світі, глобалізація не може не видозмінювати базові психологічні та культурні процеси, до числа яких належить також усвідомлення людиною і державою своєї причетності до певних соціальних і ціннісних культур. У перехідний, біфуркаційний період розвитку для більшості громадян і держав виникла необхідність уточнення їх геополітичної і ціннісної самоідентифікації, визначення свого місця у глобальному світі.
Ідентичність – поняття психологічне, соціальне (соціально-психологічне), культурологічне. Вона являє собою стрижневий компонент самосвідомості й самовизначення суб’єкта. Її сутність полягає в потребі суб’єкта належати до „собі подібних”, що зумовлено природою людини.
Ідентифікація означає процес ототожнення себе із „значимим іншим”. В якості такого „іншого” може виступати більш-менш широка соціальна група, етнос, соціальний інститут. Для успішної ідентифікації важлива наявність яскравого представника такої групи (інституту) або ж символів тієї чи іншої цілісності. До того ж це складне, комплексне і багаторівневе поняття. Воно частково охоплює соціобіологічний, соціальний, політичний, національно-етнічний, культурний, цивілізаційний рівні. У свою чергу, всередині зазначених градацій виділяють інші зрізи ідентифікації – віковий, професійний тощо. Це дає змогу виділити певні компоненти ідентифікації (наприклад, політична, культурна ідентифікація, національно-етнічна компонента культурної ідентифікації).
Образ „іншого”, „чужого”, в тому числі суперника і ворога, є неодмінним компонентом ідентифікації, фактором утворення картини світу особи. Навіть нині, коли відбувається безсумнівна деідеологізація багатьох конкуруючих платформ у політичному просторі світу та ідеологічне протистояння країн і народів поступово відходить у минуле, у людини відбувається постійний пошук цього органічно необхідного зразка. Щоправда, цей процес не є однозначним. Наприклад, відзначають дослідники, у намаганні розпочати з 11 вересня 2001 р. новий літопис виявляється як загальна ідеологізованість політичних проектів Дж. Буша і міфічного Бен Ладена (оскільки обидва лідери боролися проти „світового зла”, виключаючи у цій боротьбі третю сторону і чітко усвідомлюючи, що відсутність такого „глобального ворога” унеможливлює створення ними своїх „глобальних” – ісламської чи американської – держав), й структурна близькість їх публічних дискурсів).
Ідентифікація може розглядатися як компонент особистої або групової свідомості. Це явище динамічне і за своєю природою є діалектичною гармонією, досяжного й скороминущого. Людині ідентифікація дає відчуття внутрішньої гармонії із собою, соціумом, епохою, світом. У західній психологічній і соціологічній літературі ідентифікація розглядається як показник духовного здоров’я особистості, її успішної соціальної адаптації. Успішна, позитивна ідентифікація дає людині грунт під ногами, є стимулом для діяльності на благо тієї спільноти, з якою вона себе ідентифікує.
Надзвичайно гостро екзестинційна значущість ідентифікації проявляється в ситуаціях її деструкції або практично повної відсутності. У таких випадках говорять про кризу ідентичності, дефіцит ідентичності, дифузію ідентичності і т. ін. Патологія ідентифікації переживається як стан розгубленості, розладу із собою, втрати, загубленості, непотрібності для когось, самотності. Все це болючі, негативні страждання, які ослабляють людину, її волю до життя, боротьби, творчості.
У сучасній науковій літературі політична ідентичність більшістю дослідників тлумачиться як сукупність найбільш значущих політичних орієнтирів, які багато в чому визначають політичну поведінку і політичні основи людини. Самоідентифікація розглядається як процес вибору людиною тієї чи іншої ідентичності, а також процес формування такої ідентичності. Політична і цивілізаційна самоідентифікація – це процес вибору окремими людьми і цілими соціальними групами своєї політичної і цивілізаційної ідентичності, ототожнення себе з певною політичною і цивілізаційною спільнотою. Так, досліджуючи політичні процеси в сучасній Росії, В. Пантін відзначає надзвичайну важливість аналізу впливу процесів політичної і цивілізаційної самоідентифікації на сприйняття російською масовою свідомістю місця і ролі Росії в світі, на ставлення до країн Заходу, західних інститутів і цінностей. Значимість такого дослідження визначається як важливістю для розвитку Росії відносин із Заходом, так і динаміки світового політичного розвитку, швидкими змінами співвідношення сил між світовими центрами політичної і економічної могутності, які сформувалися останнім часом (насамперед США, Європейським Союзом, Китаєм, Японією). Інші дослідники пов’язують ідентифікаційний процес країни з рівнем культури і зміною до неї ставлення держави, розвитком романтистської парадигми і гуманітарних наук.
Ідентифікація людини в умовах глобалізації має й низку інших ознак. По-перше, пошук свого місця в глобалізованому світі людина найчастіше здійснює шляхом ідентифікації себе не із світовим співтовариством, а з конкретною національною державою, уявленнями про її фізико-географічне місцезнаходження. По-друге, в сучасному глобальному світі суперечливий образ у свідомості людини головним чином формується на основі етноконфесійних критеріїв, які тією чи іншою мірою співпадають з поділом світу на успішні країни Півночі та країни Півдня, які переживають дефіцит ресурсів саморозвитку. По-третє, соціально-економічні, інформаційні та інші відмінності між країнами, різноманітні форми тиску на слаборозвинені країни стали причиною геопсихологічного шоку людей, який посилюється відсутністю в їх житті змін на краще, формуванням комплексу міжнародної політичної незначущості. Це сприяє пригніченню свідомості громадян у цих суспільствах, зниженню їх громадського оптимізму. По-четверте, різні форми військового і економічного примусу, насильства (агресії), зростання катастрофічних ризиків і небезпек неминуче породжує у людей страх. Страх легалізує насильство як захисний інструмент активності. Зрозуміло, що постійна провокація глобалізацією подібних реакцій не лише погіршує умови успішної ідентифікації, а й призводить до погіршення людських параметрів.
Україна історично і географічно розташована на перетині двох різних цивілізацій, двох світів, культур Заходу і Сходу, що не може не впливати на постійний процес самоідентифікації соціуму. Самоідентифікація - це завжди вибір.Західна соціокультурна система має модель конкурентного щодо держави громадянського суспільства з автономними структурами, цінностями індивідуалізму, свободи вибору, правової захищеності могутнього класу економічно самостійних приватних власників, вільних громадян. Для суспільного устрою Сходу характерні цінності колективізму, поваги до авторитету старших, держави, домінування держави над суспільством, що робить його більш „лояльним” у відносинах з державою, а структури суспільства „слухняними” й їй підпорядкованими. На відміну від суспільного устрою Заходу, який характеризується встановленням сталої рівноваги між державною владою та приватною власністю, що гарантує самостійність індивіда у різних сферах життєдіяльності суспільства, можливість перетворення суспільної системи відповідно до власних інтересів та ідеалів, на Сході людина могла діяти лише в рамках наперед заданих стереотипів соціальної поведінки, залишалася осторонь процесів соціально-політичного життя. В окремих країнах усі права щодо розпорядження надрами, землею, виробничими потужностями, навіть особистим життям індивіда, були зосереджені в руках державного апарату. Зрозуміло, що за таких обставин як політичній еліті без авторитетного лідера з чіткою програмою стратегічного розвитку, так і пересічним громадянам, які не мали досвіду демократичного життя, на перехідному етапі важко було визначитися зі стратегією напрямку розвитку. Український національний характер не лише поєднав контрастні риси двох цивілізаційних ознак і відповідно концепцій індивідуалізму та колективізму, а й, не позбувшись характерних рис радянської доби, зазнав значного тиску глобальних змін. Як засвідчують реалії сьогодення, ще складніша практика реалізації обраної стратегії, хоча правильність вектору розвитку на тлі загальносвітових цивілізаційних процесів не викликає заперечень. Звернення до ідеї громадянського суспільства, демократичної, соціальної, правової держави в умовах глобалізаційного розвитку на рубежі ХХ–ХХІ століть є закономірним явищем і відповідає світовим тенденціям, але національна модель її реалізації потребує наукового обґрунтування з урахуванням менталітету народу, а також цілеспрямованої політики. Метою дискусії щодо ідентичності України є не повернення до колишнього ідеалу ідентичності чи сприйняття та запозичення готового її варіанту, а формування нового її змісту, який відповідав би сучасним потребам.
На особистісному рівні суб’єкт синтезує масу різноманітних, суперечливих його культурі цінностей і настанов, але перш за все він їх розділяє, оцінює, співставляє, щось обирає за основу синтезу. Нині суб’єктам доводиться вибирати між глобалізмом і антиглобалізмом, культурою елітарною і культурою масовою, демократією представницькою і демократією керованою. Це складні за своєю сутністю категорії і реалії. Ще складніший вибір між цінностями західними і незахідними, оскільки це комплекс матеріальних і нематеріальних чинників, які треба знати і свідомо оцінювати. Відтак проблема вибору між західними і незахідними цінностями, між різноманітними типами цивілізацій не виключена з порядку денного.
Слід зазначити, що громадянське суспільство в Україні маємо розглядати як процес (або рух), а не як інституцію (сформоване, інституціолізоване громадянське суспільство). На перехідному етапі від тоталітаризму до демократії, модернізації суспільства і держави, переоцінки цінностей Заходу і Сходу, в політичному дискурсі на перший план вийшла проблема розбудови держави. Деякі вітчизняні дослідники наголошували на тому, що не держава утворює громадянське суспільство, а громадянське суспільство утворює державу, є базисом держави, виступає ініціатором необхідних у ній змін. Щось із даних концепцій було сприйнято політиками і покладено в основу політичних рішень. Інші ж, обґрунтування про об’єктивну зумовленість демократичного розвитку суспільства (найважливішими параметрами якого є представницька демократія та соціально регульована ринкова економіка) станом правової, соціальної державності залишилися поза увагою. До сфери громадянського суспільства, на нашу думку, належать не лише зумовлені приватними інтересами організації, структури, рухи, а й держава з її інститутами, через які реалізуються політичні інтереси громадян. Відтак держава як політичний інститут також є суб’єктом відносин, що виникають у громадянському суспільстві, й значною мірою забезпечує процес його всебічної демократизації. Найважливіше її завдання у цьому процесі – створення належних умов для розвитку суспільства (політичних, правових, економічних та ін.).
Розбудова громадянського суспільства залишається нагальною проблемою сучасної України. Суттєвою його ознакою є плюралістичність, розмаїття укладів життя людей і відповідно інтересів та пріоритетів. Однак його оціночні характеристики, викладені авторитетними дослідниками понад десять років тому, не втратили актуальності й нині. Населення України поки що сприймає себе переважно як об’єкт політики і виявляє схильність сприймати політику такою, якою вона складається. Додатковим фактором, що впливає на поширення політичної пасивності та апатії, є прагнення більшості людей до психологічного комфорту, передбачуваного завтрашнього дня, стабільності. Гасла „законності й порядку”, мабуть, найбільш узагальнено передають їхні настрої. Симптоматично одне: якщо народу стає байдуже, чим займаються „вгорі”, то скоро йому може стати байдуже й те, чи є та влада взагалі й чи буде вона національною, чи якоюсь іншою. Крім того, ця байдужість може бути наочним свідченням того, що суспільство втратило бажання чи можливість контролювати владу, а отже, свідченням нестабільності самого режиму.
На думку зарубіжних і вітчизняних дослідників, самоідентифікація, яка визначається за традиційною „ліво - правою” шкалою, засвідчує наявність у індивіда сформованих політичних орієнтирів, які впливають на його політичну поведінку, вироблення певних політичних стандартів. Однак у сучасному українському суспільстві самоідентифікація за шкалою „ліві – праві” майже втратила актуальність. Це має прямий зв'язок з невизначеністю і неоднорідністю диференціації на „лівих” і „правих” в українському суспільстві та пострадянських країнах. Тому політична самоідентифікація формується у громадян на основі інших, другорядних питань: ставлення до сильної, соціальноорієнтованої держави; сприйняття політики уряду; ролі демократичних сил та опозиції; боротьби з корупцією; відстоювання національної мови тощо. З огляду на це політична ідентичність українських громадян останнім часом досить розмита і невизначена.
Досить помітний той факт, що орієнтовні параметри зовсім різних політичних сил лівого і правого спрямування практично мають досить одноманітний характер, що не завжди можуть помітити пересічні громадяни. За даними опитування експертів, проведеного Українським незалежним центром політичних досліджень у жовтні 2008 р. з питань ідеологічних засад політичних партій та відповідності діяльності політичних партій проблемам національного розвитку, респонденти підкреслили співпадіння діяльності БЮТ і КПУ у соціальній сфері, яка виражається в однаковій тактиці фінансової або матеріальної підтримки усіх груп населення ( 94,1% для БЮТ і 76,4% – для КПУ ). Відмінність між цими силами, на думку експертів, – у лобіюванні інтересів різних економічних груп: КПУ представляє інтереси найманої праці (так вважають 70,5% респондентів), а БЮТ – великого капіталу (88,2%). Інтереси великого бізнесу проводить і ПР, вказують 97% опитаних. Зазначено практичне співпадіння позицій ПР (76,4%), КПУ (97%), Блоку Литвина (44%) і БЮТ (79,4%) щодо небажання або гальмування законодавчого забезпечення впровадження прозорого ринку землі. Найбільш адекватною названа позиція „Нашої України” щодо захисту територіальної цілісності держави та суверенітету й послідовною в питанні практичного утвердження ідеї вступу України до НАТО (88,2%).
Характерно, що три чверті опитаних УНЦПД експертів вважають: не слід очікувати на появу в парламенті нової „третьої” сили. Зараз актуальним є новий спосіб ведення політики і новий спосіб ставлення політиків до потреб суспільства, що полягає в передбачуваній політиці та відповідальних професійних рішеннях. Основні очікування від парламентських виборів пов’язуються насамперед зі зміною стандартів політичної діяльності. Вони мають базуватися на принципово новій ролі коаліційної угоди як політичної домовленості. В основі переходу до формування засад європейського парламентаризму мають бути об’єднання політиків довкола принципів діяльності, а не розподілу посад, дотримання домовленостей і передбачувана діяльність на основі міжпартійної угоди в рамках проурядової коаліції.
Політичні партії України, на нашу думку, скоріше можна умовно розподілити на „лівих”, „правих” та „українських націоналістів”. Констатуючи значну кількість партій в Україні, необхідно відзначити ще одну проблему сучасного політичного розвитку українського суспільства: політичні партії недостатньо виражають інтереси виборців, не мають з ними тісного зв’язку та є досить малочисельними. Кількість членів усіх партій України не перевищує 1 млн. осіб, або 4% виборців. Що стосується громадських і політичних організацій та рухів загальнодержавного та локального рівнів, то лише 18–20% населення бере участь у їх діяльності. Помітно, що характер і вплив таких партій визначається не їх політичними орієнтирами, програмою, ідеологією, а їх наближенням до влади, наявністю авторитетного лідера. Доречно також згадати, що лише в третини програм партій прямо закріплені положення, що вписуються в структуру глобальних проблем, вектор сталого розвитку. Український феномен „партії влади”, на нашу думку, полягає в тому, що такої партії не існує. Могутньої політичної партії, яка могла б налагодити взаємозв’язок між громадянським суспільством і державою, не сформовано.
Важливим фактором впливу на процес формування політичної ідентифікації українського суспільства є неоднорідність українського соціуму та його поляризація. Наприклад, давнє історичне коріння мають ідеологічні розбіжності між Заходом і Сходом України. Населення західного регіону надає перевагу українській мові у спілкуванні, прагне максимально віддалитися від Росії, категорично не сприймає комуністів, підтримує приватну власність, симпатизує націоналізму, віддає голоси за політичні партії правого спрямування національно – демократичної орієнтації. У східному регіоні, навпаки, повсякденне спілкування відбувається російською мовою, населення орієнтується на дружбу з Росією, симпатизує лівим політичним партіям, підтримує планову економіку. Ситуація ускладнюється тим, що Захід не розуміє і не сприймає Сходу,населення регіонів по-різному сприймає і оцінює одні й ті ж політичні події. Достатньо контрастним у порівнянні західних і східних регіонів було сприйняття українським суспільством візитів глави РПЦ Патріарха Кирила до нашої держави у 2009-2010 рр.
Потужного впливу з боку глобалізаційних процесів зазнає нині релігія. Релігійна різнорідність України є тим фактором, який потребує врахування при формуванні не лише внутрішньої, а й зовнішньої політики. Аналіз характеру впливу глобальних процесів на релігію значною мірою залежатиме від вихідної парадигми – розуміння сутності процесу глобалізації. Однобічне тлумачення процесу глобалізації лише як універсалізації світу навряд чи розкриє сутність і розуміння основних напрямів еволюції релігійних поглядів суспільства.
За сучасних динамічних умов людського життя, інтенсифікації культурних зв’язків кожна релігія не може розвиватися в умовах повної ізоляції від інших релігій. Безумовно, зростатиме чисельність пошуків шляхів до Бога, які теж супроводжуватимуться певним обміном. Глобалізація веде до розвитку екуменізму як руху за створення всесвітнього (вселенського) об’єднання церков. При цьому, на відміну від періоду зародження цього руху, що охоплював переважно протестантські церкви, нині до нього долучається могутня католицька церква, прикладом чого були зусилля Папи Римського Іоанна Павла ІІ, який у місіонерських прагненнях відвідав церковні організації інших конфесій. Нині можна говорити про процес зближення релігій, і жодна з них ще не має шансів на створення єдиної релігійної системи.Створення єдиної релігії навіть у віддаленому майбутньому так само маловірогідне, як і поглинання однієї цивілізації іншою. Найбільш імовірний процес їх зближення та взаємозбагачення на засадах загальноцивілізаційних моральних цінностей.
Істотно духовно роз’єднує населення України не лише успадкована від минулого розбіжність політичних інтересів і уподобань громадян, яку можна прослідкувати і за територіальною (Захід – Схід), і мовною ознаками, що визначає ставлення населення до проголошення української мови єдиною державою, і за тим чи іншим вектором інтеграції, якому віддає перевагу та чи інша частина населення, а й за генераційними ознаками: молодь налаштована на сприйняття європейських цінностей, на відміну від населення похилого віку, яке ще зберігає радянську ідентичність. Не досягнута духовна цілісність як єдність ціннісних орієнтирів. Не зайняла свого місця серед національних ідентифікаційних ознак національна ідея, головним чинником якої могло б стати визначення інтеграційних орієнтирів України як запоруки успішного включення нашої держави у глобалізаційні процеси.
Слід підтримати позицію дослідників у тому, що самоідентифікація людини в умовах глобалізації вкрай ускладнена. Більшість населення України не має чітко вираженої політичної самоідентифікації, яка б відповідала світовим тенденціям вирішення глобальних проблем, що, в свою чергу, вказує на кризу політичної ідентичності в сучасному українському суспільстві. Подібна ситуація не спрацьовує на зміцнення стабільності політичної системи. Як наслідок кризи політичної ідентичності в суспільстві спостерігаємо ослаблення ефективності не лише внутрішньої, а й зовнішньої політики держави, деструктивні процеси в роботі влади.
Отже, в українському суспільстві, в тому числі серед політичної еліти, домінує політична ідентичність західного цивілізаційного розвитку. Одночасно досить помітний вплив політичної ідентичності Сходу. Українська політична система також є перехідною, проміжною між західними і східними політичними системами, недостатньо персоніфікованою на засадах національної ідеї. В умовах трансформації суспільства, під тиском проблем глобального характеру самоідентифікація українського соціуму, тобто процес вибору та формування тієї чи іншої ідентичності, ототожнення себе з певною політичною і цивілізаційною спільнотою, відбувається складно і суперечливо. В цьому процесі більш вагомою і відповідальною мала би бути роль політичних партій, громадських організацій, владних структур. Об’єднавчий самоідентифікаційний фактор є важливим чинником розбудови держави у постмодерному часі.
Ідентичність глобалізації як головна проблема процесу ідентичності
Досить часто інтерпретацію глобальних процесів ставлять у залежність від діяльності тих чи інших суб’єктів, окремих політичних, економічних, інших груп впливу чи політикою певних держав. Якщо палкі прихильники глобалізації безапеляційно відстоюють її і негативні соціальні наслідки цього процесу вважають результатом неадекватних політичних дій урядів (за бажання такі негативні наслідки глобалізації можна легко відкоригувати), то їх опоненти вказують принаймні на два суттєвих недоліки сучасної глобалізації. Перший пов'язаний з перебігом її під егідою США та інших західних партнерів (американізація, вестернізація) і відповідно в їх інтересах. Другий головний недолік глобалізації - загроза суверенітету національних держав, багатоманітності самобутніх культур, утвердження в майбутньому одноманітності під егідою сильніших.
Чимало дослідників намагається відійти від крайнощів апології і критицизму щодо глобалізації, формулюючи третю, більш помірну, „центристську” позицію: глобалізація не має альтернативи. Нині на планеті немає і не може бути народу зі своєю економікою, який існував би відокремлено, ізольовано від цілісного світу. Прогрес науки і техніки, особливо у другій половині ХХ ст., набув планетарного масштабу. Відстань між країнами і континентами мінімально скоротилася. Мільйони і мільярди людей на планеті користуються однією і тією ж інформацією. В цьому полягають головні ознаки глобалізації, а здійснюється вона по-різному. Сучасна її форма асоціюється для багатьох з експансією західної цивілізації і органічно притаманних їй цінностей - приватної власності, законів ринку (виробництво, обмін і споживання товарів), демократичних форм правління, правового регулювання відносин між людьми, особливо прав людини, раціональності та індивідуалізму. Вони не завжди реально забезпечуються, але надихають як ідеали. Водночас універсалізм цих цінностей піддається сумніву, до того ж у подвійному сенсі. Окремі з перерахованих принципів зовсім не сприймаються представниками інших країн і цивілізацій. Інші, які мають універсальні, загальнолюдські цінності, досить часто впроваджуються неприйнятними методами: економічного тиску, застосування грубої сили тощо. В результаті виникає альтернатива – глобалізація, яка здійснювалася б на основі рівноправної взаємодії всіх учасників, демократично, без насильства, за принципом консенсусу і загального блага.
Отже, існує дві глобалізації. Глобалізація і глобалізація. Одна з них та, яка вже реально здійснюється, викривлена, спотворена жорстким ринком і світовими центрами сили. Інша – можлива і бажана, глобалізація „знизу”, гуманістична, демократична, яка могла би здійснюватися в інтересах усіх суб’єктів історичного процесу. За перехід до цієї альтернативної глобалізації борються нині інтелектуальні й соціальні сили світового співтовариства.
Глобалізаційні процеси неймовірно розширили сферу свободи вибору ідентичності. Інтегруючи зовнішній культурний простір, вони посилили внутрішню диференціацію, і людина не завжди здатна визначитися у широкому спектрі цінностей, від беззмістовного космополітизму до крайньої замкненості, відокремити у сплетінні різноманітностей центр від периферії. Породжені подібним змішуванням соціально-культурні та моральні проблеми лише посилюють невизначеність людини у світі. Одночасно з фактом нелінійності розвитку глобального світу, що засвідчується посиленням його поділу за цивілізаційним критерієм, збереженням соціокультурних відмінностей зростає соціокультурна динаміка переважно за сектором високотехнологічних наукомістких виробництв, оскільки знання й інформація перетворюються на базовий виробничий ресурс. Відповідно суттєво зростає роль освіти і культури, які формують креативну природу людини і виховують новий тип особистості із сильними внутрішніми мотиваціями для поновлення знань та інформації у майбутньому. Формується нова шкала цінностей, підвищується значення неекономічних мотивів. Таким чином, з одного боку, очевидний потяг до технологічного прогресу, а з іншого – орієнтація на прискорення процесу демасифікації і дематеріалізації виробництва, підвищення значення людського ресурсу.
Проте основа ідентичності глобалізації, на нашу думку, полягає в ідентичності самої глобалізації. Надзвичайно важливо визначитися з питання, сприйняти глобалізацію в такому вигляді чи в іншому із вищезазначених варіантів. Це має бути покладено в основу самоідентифікації кожного. У межах однієї держави, де сформувався активний рух глобалістів, до того ж підтримуваний політикою влади, ймовірно, може домінувати ідея існуючої глобалізації, заснована на цінностях і досягненнях Заходу. В іншій державі можуть переважати альтернативні проекти або вибір остаточно не здійснено.
Оскільки об’єктивні процеси, які відбуваються у світі, не обходять осторонь жодну державу, це зобов’язує їх до посильної участі у вирішенні глобальних проблем, до зміцнення світового правопорядку. Процес ідентифікації набуває світового масштабу. Сучасна держава повинна бути здатною до співпраці з іншими державами і вміти управляти процесом входження до глобального середовища, забезпечувати соціальний захист, економічні можливості й безпеку. Найважливішими її функціями залишаються економічна, соціальна, демографічна, екологічна. Глибоке занепокоєння викликає руйнація і розмивання вікових систем цінностей і соціальних структур. Розпад СРСР і утворення самостійних держав, тріумф ліберальної демократії, соціально-економічні перетворення в країнах Центрально-Східної Європи та пострадянських республіках, втілення моделі геополітичного плюралізму в Східній Європі, Закавказзі та Центральній Азії, підготовка та початок розширення на Схід НАТО, Європейського Союзу та пов’язаної з ним військово-політичної структури – Західноєвропейського Союзу не лише ілюструють руйнування попередніх зв’язків, а й відкривають простір для встановлення нових форм суспільно-політичної взаємодії та взаємозалежності. Саме тому традиційний культурологічний аналіз процесу зміни ідентичності, цінностей і норм культури в епоху глобалізації доповнюється аналізом ідеології політичної еліти як ключового каузального фактора розвитку глобальної культури. Інтелектуальні зусилля представників різних дисциплінарних форм сучасного інтегрованого політичного знання орієнтовані на розробку нових концептуальних підходів до розуміння проблеми управління глобалізацією як основної умови безпеки сучасного світу. Розпочата також широка дискусія з проблем ідентифікації значення концепції управління.
Управління масштабним процесом глобалізації, відзначають сучасні дослідники, неодмінно потребує врахування низки соціально-психологічних факторів, які супроводжують зміни у сучасному світопорядку. Це насамперед зміни глибинних структур свідомості під впливом глобальних перетворень. Однак завдяки дії захисних механізмів трансформаційні процеси в індивідуальній і суспільній свідомості відбуваються значно повільніше, ніж змінюється середовище. О. Чумаков подібний процес характеризує як „ефект пізнього сприйняття”. Саме тому організація системи глобального управління і формування громадянського суспільства наражаються на практично непереборні перешкоди. Врахування особливостей психологічних процесів, які супроводжують глобалізацію, дасть можливість уникнути низки проблем при конструюванні нових форм організації міжнародної влади і управління.
Можна не погоджуватися із С. Хантінгтоном („Зіткнення цивілізацій”), відзначають сучасні вітчизняні дослідники, який стверджує, що процеси глобалізації неминуче ведуть до виникнення широкомасштабних цивілізаційних конфліктів, проте важко не погодитися з думкою, що радикальні зміни світового порядку в епоху глобалізації неминучі. Одночасно під сумнівом опинилися численні класичні парадигми теоретичної думки, стереотипи, засадничі принципи і постулати міжнародно-політичної практики. Виникла нагальна потреба переосмислення багатьох базових концепцій і понять. Не меншу стурбованість викликає уповільнений процес формування громадянського суспільства в умовах глобалізаційних змін, низький рівень політичної свідомості й правової культури населення, самовідсторонення громадян від участі у політичному житті держави, що дає можливість владі діяти безконтрольно і не завжди ефективно, без належної принциповості у відстоюванні прийнятих рішень і політичних програм.
На думку окремих дослідників, без остаточного усвідомлення змісту глобалізації, структури цього процесу і його причин судження про глобалізацію залишаються настільки розмитими, що стають практично неефективними. Такі твердження, говорячи філософсько-методологічною мовою, неможливо ні верифікувати, ні фальсифікувати. Суттєвий недолік подібних загальних тверджень полягає в тому, що вони створюють ілюзію природного перебігу глобалізації, залишаючи поза аналізом жорстку, а інколи й жорстоку боротьбу за контури глобалізованого світу. Глобалізація - не автоматичний процес, який відбувається за певним наперед визначеним алгоритмом. Вона є результатом діяльності людей і країн, які беруть участь у будівництві нового, більш цілісного світу. Результати такої діяльності багато в чому невизначені, але чим більше людей і країн беруть активну участь у дискусіях із питань ймовірних моделей її розвитку, пропонують власні версії і сценарії, тим більше обраний сценарій відповідатиме загальнопланетарним потребам.
Для України, виникнення і становлення якої як суверенної європейської держави є, по суті, глобальним історичним і політичним феноменом, проблеми впливу глобальних трансформацій і глобальної інтеграції постали особливо гостро. Вони певною мірою нашаровуються на складні внутрішньодержавні процеси, пов’язані зі створенням держави і громадянського суспільства, зародженням ринкової економіки, формуванням нового світосприйняття соціуму. В результаті найважливіші проблеми виживання, трансформації і розвитку набувають характеру накопичувальних і безперспективних, але цей факт не знімає потреби їх вирішення у найближчому майбутньому. Нині Україні необхідно увійти в глобалізований світ і одночасно вирішити внутрішні проблеми. У сучасних умовах, успіх вирішення проблем, важливих для окремої держави, дуже часто залежить від політичної волі до цього інших держав.
Незважаючи на економічну потужність окремих країн, їх вплив на міжнародну економіку і політику, глобалізація не може зводитися до підкорення ними соціокультурних цінностей інших, менш потужних країн. Не підкорення, а взаємозбагачення духовно-культурного життя – ось чого вимагає глобалізаційний процес. Таке взаємозбагачення можливе лише за умови рівноправного існування культур. У глобалізаційному процесі проявляється необхідність у загальнопланетарному духовному синтезі. Глобалізація, хоч і є вищою стадією інтеграційного процесу, проте не набула ще такого ступеня зрілості, щоб ліквідувати істотні суперечності між суспільствами та людьми. З одного боку, вона уможливлює значне підвищення добробуту, забезпечує умови оволодіння людьми духовними надбаннями інших народів завдяки загальному зростанню продуктивних сил та інтенсифікації світогосподарських зв’язків на основі сучасної комунікативної технології. З іншого – здатна деформувати індивідуальність, підкорити її певному масовому культурно-духовному стандарту, поширюваному через мас-медіа, телебачення, та електронні засоби масової інформації, сприяючи нівелюванню культурного рівня особи. Повноцінне засвоєння культурних цінностей людства, насолоду культурними надбаннями художнього твору, що веде до збагачення духовності особи, вона в найбільш вульгарних проявах здатна підмінити спрощеним тлумаченням його змісту. Це може привести до спрощеного сприйняття досягнутої людством культури, а отже, до збіднення та примітивізації духовного світу людини. Наступ останньої ми спостерігаємо у мільйонних тиражах жовтої преси, спеціальних жанрах телеігор, розрахованому на суспільство споживання культі „зірок”, недотепному і низькопробному гуморі, негідній рекламі та ін.
Очевидно, що для значної кількості держав сучасного світопорядку, ліберальні стандарти (демократична держава, громадянське суспільство, ринкова економіка) є лише орієнтиром їх розвитку. Для досягнення таких стандартів недостатньо лише політичної волі урядів цих країн. Стан розвитку суспільства, цивілізаційна належність, складові геополітики мають при цьому істотне значення. І все ж є достатньо підстав вважати, що вирішення питань міжнародного порядку денного, в тому числі глобального характеру, залежатиме від рівня розвиткудемократії кожної держави. Демократія стала не лише однією з глобальних тенденцій, тісно пов’язаною з глобалізацією, а й диференційованим процесом, збагаченим типологічно за рахунок країн пострадянського простору. Водночас для того, щоб розпочати відлік існування відкритого глобального суспільства, недостатньо самостійних зусиль громадськості чи неурядових організацій. Має налагодитися співробітництво між суверенними державами, а це вимагає політичної дії. Громадська думка і громадянське суспільство мають відіграти важливу роль, тому що за умов демократії політики мають бути чутливими до вимог народу.
За оцінками дослідників, у глобалізації складно переплітаються об’єктивне і суб’єктивне, несвідоме і цілеспрямоване. Коли суб’єктивні зусилля людей враховують зрілість об’єктивних детермінант, спрямованих на максимальну адекватність з ними, тоді глобалізація може стати органічним, природним процесом. Стрімкий розвиток інформаційних технологій помітно активізує спілкування між людьми, створює для них нові суспільно-політичні ролі, формує нові соціально-побутові вимоги, наполегливо залучає до економічних, політичних і культурних процесів нових учасників і свідків. Під впливом значних міграційних потоків, які є наслідком глобалізації, відбуваються суттєві чужорідні вторгнення в культури суспільств, що нерідко породжує конфліктні ситуації. Мільйони іммігрантів, які втратили підгрунтя „материнського” світу, а новий світ звузили до розмірів роботи, сфери споживання, побуту, особливо складно переживають ідентифікаційну кризу. Головні орієнтири власного попереднього розвитку суспільств зазнають значного тиску через „прозорість кордонів” держав, що призводить до розмивання традиційних основ національної ідентичності. Постійний виробничий, фінансовий та психологічний тиск загальновизнаних у світі ТНК формує атмосферу придушення ініціативи в розвитку приватного бізнесу. Ці та інші глобальні процеси змушують індивідів у той чи інший способи (навіть віртуально) включатися у нові відносини спільнот, що призводить до переоцінки цінностей і певних змін попередньої політичної самоідентифікації. Слід також зазначити, що процеси глобалізації суттєво впливають на політичну самоідентифікацію саме суспільств молодих демократій, в яких відбуваються складні процеси змін політичної і соціально-економічної системи. Для сучасного українського суспільства, як і для інших суспільств пострадянських країн, проблема політичної самоідентифікації набуває особливої гостроти ще й тому, що вона пов’язана з фактичною деградацією радянської ідентичності та несформованістю української ідентичності. Це є причиною нестабільних політичних орієнтацій громадян, розподілу і встановлення у суспільстві навіть несумісних, протилежних поглядів з найрізноманітніших питань, у тому числі при визначенні вектора сучасного розвитку, регіонального поділу держави за ознакою симпатії тому чи іншому політичному лідеру.