Фактори відмінності глобалізації й інтеграції
Отже, сьогодні правомірно ставити питання про глобальний характер світової економіки,тобто таку фазу її розвитку, коли домінують закономірності, тенденції, механізми розвитку, іманентно притаманні саме планетарному господарству. Сумнівним є підхід, відповідно до якого глобалізація ототожнюється лише з глобалізацією економіки. При цьому нехтується ознака багатовимірності глобалізації.
Глобалізація економіки – процес, який закономірно витікає із досягнутого рівня розвитку виробничих сил, рівня розвитку новітніх технологій і виробництва, інших сфер діяльності. В її основі історично обумовлена тенденція розвитку суспільства – стремління до якісно і кількісно більш високого і досконалого рівня розвитку порівняно з досягнутим. При всій суперечливості поглядів науковців і практиків на процес глобалізації, глобалізація – об’єктивне явище, засноване на необхідності максимальної консолідації усіх видів ресурсного потенціалу націй і духовних можливостей суспільств з метою забезпечення довгочасного поступального розвитку.
За змістом і формою процес глобалізації суттєво ширший і багатогранніший ніж інтеграція.
Інтеграція за об’єктивної обумовленості різних сфер (економічної, соціальної, культурної та ін.) – процес інституційно регульований і керований, у той час як глобалізація в сучасних умовах – об’єктивний процес, до якого в тій чи іншій мірі залучені всі країни, але до цього часу не сформовані дієві важелі управління цим процесом, у тому числі в сфері економіки, головної рушійної сили глобалізації.
Глобалізація обумовлює підвищення значення окремих регіонів світу як частин єдиної системи господарювання, формування умов, спрямованих на поглиблення економічної взаємодії з метою створення більш рівномірного розвитку територій, ліквідації великого розриву у рівні життя народів різних країн.
Глобалізацію від інтеграції відрізняють низка факторів:
- транснаціоналізація кордонів при здійсненні операцій з товарами, послугами чи міграції робочої сили;
- глобальне усвідомлення небезпеки подальшого продовження гонки озброєнь, виробництва технології і зброї масового знищення, виснаження природного середовища і вичерпності природних ресурсів;
- трансциркуляція технологічних культур виробничого процесу на базі посилення інтернаціоналізації останнього;
- зростання числа і потужності нових, так званих «транснаціональних дійових осіб», господарюючих суб’єктів, різноманітних інститутів – і договорів про партнерство;
- посилення економічної концентрації, яка протистоїть міжнародній конкуренції, яка долає кордони і поступово набуває все складніших форм.
Окрім цього, відмінні риси глобалізації як процесу, що охоплює різні аспекти існування людини, абсолютно по іншому, ніж раніше, окреслює сферу міжнародної відповідальності за безпеку людства, примушує по іншому осмислити місце і роль арсеналу політичних, дипломатичних і економічних заходів, які можуть використовувати нації і держави в процесі регулювання міжнародних відносин. Глобалізація не має нічого спільного з імперською політикою, відмінна риса якої – насильницькі методи досягнення поставленої мети (військові і терористичні заходи, анексія територій тощо).
Економічна експансія як генератор процесу інтернаціоналізації виступає лише у якості інструменту залучення країн до господарської діяльності. В умовах глобалізації діють закономірності, які протягом століть управляли розвитком світової господарської системи, яка базується на товарному виробництві. Іманентними властивостями товарного виробництва є: свобода попиту і пропозиції, свобода і демократизація процесу підприємництва, конкуренція товаровиробників.
Сучасний етап глобалізації базується на добровільному прийнятті країнами світу системи товарного виробництва, яка формується. Але при цьому одночасно і засвідчує нездатність окремих країн побудувати суспільство на демократичних засадах і сформувати при цьому відповідно ефективну економічну систему, забезпечити соціальну справедливість. Розрив між достатками «багатої Півночі» і «бідного Півдня», нерівномірність територіального розвитку мають таку ж природу, що й майнова нерівність, і цю природу не варто пов’язувати лише з глобалізацією.
Отже, в сучасній вітчизняній та зарубіжній літературі досить широко, окрім терміна „глобалізація”, використовується поняття „інтеграція”. Однак навряд чи доцільно ототожнювати ці поняття. Очевидно, поняття глобалізації ширше, ніж поняття інтеграції. До того ж, як свідчить практика, інтеграція є необхідною і закономірною у вирішенні глобальних проблем. Це складова частина глобалізації. Інтеграція означає зближення політичної, економічної, правової, духовно-культурної систем декількох держав і регіонів у процесі традиційного міждержавного співробітництва. Але подібне співробітництво держав і регіонів не завжди може охоплювати глобальні аспекти.
У свою чергу глобалізація передбачає всеохоплюючий процес взаємодії і взаємовпливу практично всіх держав світу, вносить зміни в саму концепцію цивілізації.Всебічний і незворотній процес глобалізації обумовлений необхідністю вирішення проблем, які мають значення для всього світового співтовариства, всіх народів та країн, і вони не можуть бути вирішені окремою державою самостійно. Але справа не лише в обсязі, а й якості, формах і змісті такої взаємодії. Глобалізація має високий ступінь взаємопроникнення норм, ідей, правил співробітництва держав, введення конкретних стандартів спілкування. Подібне спілкування можливе лише за умови досягнення високого рівня розвитку цивілізації, оскільки формує загальні цілі й довгострокові інтереси людства на основі усвідомлення єдності світу перед зростаючою загрозою його виживанню.
4.Поняття, сутність та характеристика парадигми розвитку світової економіки
Сьогодні все частіше порушується питання про те, що глобалізація потребує трансформації функцій національних держав з метою перетворення їх в ефективні держави, котрі при оптимізації (в сторону зменшення) вад здатні забезпечити стійке економічне зростання, повноцінну реалізацію особистісного потенціалу кожного індивіда, збереження і поновлення екологічного середовища проживання нації, вирішуючи при цьому завдання ліквідації диспропорційності територіального розвитку і зберігаючи цілісність країн.Даній проблемі (держави в умовах трансформації) буде присвячена окрема тема. Але наразі відмітимо, що національна держава здатна забезпечити ефективне і гуманне функціонування будь-якого суспільства і будь-якої економіки. Саме вона має визначити оптимальне співвідношення усіх форм власності, виходячи з власних національно-етнічних традицій і визначаючи стратегію розвитку на короткий і більш тривалий період. Напевно не може замінити державу будь-який інший суб’єкт і в умовах глобальної економічної кризи, яку ми переживаємо.
Водночас слід підтримати думку про те, що глобалізація передбачає зміну парадигм розвитку світової економіки: від гонки озброєнь, протистояння двох соціально-економічних систем в умовах холодної війни, до формування багатополюсного світового співтовариства, пріоритетними завданнями якого вважаються:
- стійкий динамічний розвиток, спрямований на послідовне зменшення майнової нерівності народів, на забезпечення доступності до знань та інформаційного поля дедалі більш широкого кола людей, вирівнювання рівня територіального розвитку і ліквідацію диспропорційності господарського протистояння «багатої Півночі» і «бідного Півдня»;
- створення умов для більш повної реалізації особистісного потенціалу в кожній країні на основі демократизації суспільного життя, з обов’язковим урахуванням цінностей національної й історичної спадщини, культурно-релігійного менталітету націй;
- поновлення і збереження екологічного середовища як основи виживання людини в планетарному масштабі;
- недопустимість виникнення і попередження будь-яких спроб, що призводять до конфліктів із застосуванням воєнних технологій і засобів, у тому числі протидія тероризму як методу боротьби з релігійними та іншими поглядами.
Отже, глобалізація передбачає зміну парадигм розвитку світової економіки: від гонки озброєнь і протистоянь двох соціально-економічних систем (в умовах холодної війни) до формування багатополюсного світового співтовариства, яке має всебічно сприяти динамічному розвитку, реалізації особистісного потенціалу при демократизації суспільного життя, безпеці в широкому розумінні цього слова.
Проблематика зміни парадигми набула особливої гостроти в умовах фінансово-економічної кризи, обговорюється науковцями, політиками, різного роду експертами. Це дає можливість розглянути дане питання більш детально і приділити йому більше уваги.
Важливою особливістю сучасного розвитку є те, що розвинені капіталістичні країни перестали бути взірцем наслідування для решти світу. Критерії розвиненості, прийняті в цих країнах, навряд чи можуть бути застосовані для більшості частини людства. Якщо розглядати цю проблему в глобальній перспективі, то для більшості країн пасує така характеристика: „сильні суспільства і слабкі держави”. Це важливий момент для релятивного усвідомлення самого розвитку й для здійснення глибинного аналізу тієї реальності, в якій ми всі перебуваємо. Водночас зазначене дає підстави поставити питання: чи не є глобальна фінансово-економічна криза закономірним явищем у такому далеко не ідеальному світі ?
Масштаби і тривалість кризового явища планетарного масштабу гостро ставить завдання для науковців щодо вивчення його причин, розробки ефективних заходів виходу з кризи та пом’якшення її наслідків. Не викликає сумнівів, що сучасна глобальна криза буде об’єктом досліджень не лише в академічних колах держав і не лише серед економістів, а й юристів, політологів, соціологів. Після затяжного спаду економік країн світу з’явилися не лише перші праці науковців з названої тематики,а й усвідомлення того, що криза – попередження людству, можливо, сигнал про небезпеку та помилки, допущені урядами в облаштуванні глобального світопорядку. Водночас це сигнал досить серйозний за наслідками. Після кризи світ буде іншим. Що очікує нас за межею двох чи, можливо, п’ятирічної кризи: активізація військового арсеналу армій країн на зразок відомих подій після 1929 року; новий технологічний вибух, аналогічний пережитому на початку 1990-х років; нечуваний раніше період розвитку глобалізації ?
В оцінці кризового стану економік, який вже давно одностайно називають системним, найглибшим і наймасштабнішим за останні 80 років, прогнозуванні наслідків і визначенні шляхів виходу з нього чимало суперечливих суджень. Так, для країн „сімки” осінь 2009 року розпочалася з масового покращення економічних прогнозів, що дає підстави більш оптимістично дивитися в майбутнє. ВВП цих країн, незважаючи на зниження у єврозоні продажу товарів, зростання безробіття та інші небажані наслідки, скоротилося на 3,7%, а не на 4,1% як прогнозувалося. В цілому відновлення економіки розпочалося раніше, ніж планувалося, але заходи щодо стабілізації бажано продовжувати. За оцінками спеціалістів, різке згортання антикризових програм нині може призвести до погіршення ситуації в реальному секторі економіки, тому необхідна стратегія виходу з фази стимулювання світової економіки. Продовження антикризових заходів необхідне, по-перше, для забезпечення міцного поновлення економіки; по-друге, щоб зробити світову економіку „менш схильною до періодичних циклів буму і кризи”. Зовсім не передбачуваними після цього можна назвати кризові явища в Португалії, Греції, Італії. Очевидно косметичні заходи далеко недостатні у процесі ліквідації кризових явищ.
Відомий американський економіст Дж. Стігліц має більш песимістичну думку. Відповідно до оприлюдненої ним заяви надії на оздоровлення економіки США залишаються дуже і дуже слабкими. Враховуючи, що більшість економістів та аналітиків помилилися в прогнозах термінів і можливості економічної кризи в США та майже одностайного сприйняття дослідниками думки про те, що криза має американське походження, позиція лауреата Нобелівської премії з економіки не може залишатися поза увагою. Він вважає, що позитивні зрушення виходу з рецесії пов’язані з ефектом широкомасштабних урядових заходів стимулювання економіки, які не можуть застосовуватися постійно. З огляду на це у США існує великий ризик повернутися до стану економічного падіння. Водночас дані прогнози мають суттєву розбіжність з оптимістичними заявами адміністрації Б. Обами, за якими урядова програма стимулювання економіки країни виконана і навіть перевиконана, а проведені планові завдання виявилися більш ефективними, ніж можна було очікувати, оскільки „влиті” державою в економіку кошти пішли далі й спрацювали ще потужніше, ніж передбачалося.
За попередніми оцінками спеціалістів, пік глобальної кризи справді залишається позаду, що підтверджується пожвавленням на ринку автомобільної галузі, котра зазнала, як відомо, поряд із житловим будівництвом чи не найбільших втрат. Дуже показовим у цьому сенсі є і повідомлення окремих країн про зростання обсягів вантажних перевезень. Аналітики не завжди звертають увагу на цей, по суті, системний параметр економічної динаміки. Але неймовірно великі витрати на подолання кризи (10 трлн. дол., майже п’ята частина світового ВВП) не гарантують довготривалості стабілізації світової економіки. Досягнута стабілізація світової економіки не буде тривалою, зазначає А. Гальчинський, оскільки глобальні основи кризи (а це не лише суперечності іпотечного ринку, іпотека – лише зовнішній чинник кризи) у багатьох своїх аспектах залишаються поза увагою. Фундаментальні проблеми реформування світової економіки, зокрема ті, про які йшлося на останніх самітах „великої двадцятки”, ще не отримали належної уваги. Маємо враховувати і суперечливість антикризових заходів, зокрема, невиправдане, на думку вченого, одержавленняу багатьох країнах світу банківських систем, величезне зростання бюджетних дефіцитів, розбалансованість емісійних механізмів, загрозу реанімаційних інфляційних процесів тощо. Для серйозних аналітиків цілком зрозумілим є суто оперативний підтекст відповідних кроків, які відображають небезпечну тенденцію нового раунду політизації економіки і в довгостроковому контексті можуть відіграти лише деструктивну роль.
Акцентуючи увагу на структурній специфіці нинішньої кризи, нам слід обережно ставитися до тенденції одержавлення економіки, посилення державно-регулятивної функції, яка простежується нині на Заході. За існуючої там фундаментальності ринку обмеження чи навіть демонтаж якихось його окремих частин може виявитися – як тимчасовий, суто оперативний захід – виправданим. У нас принципово інша ситуація: не надмірність, а недостатність ринку. Особлива вразливість української економіки пояснюється значною мірою незавершеністю ринкових реформ.
Серед найважливіших заходів щодо виходу з кризи, стабілізації динаміки національної економіки є посилення інтенсивності валютних інтервенцій(необхідні принаймні дві передумови: перша – виважена фінансова політика уряду; друга – політична стабільність у державі, відчуття населенням країни оптимістичної перспективи), стабілізація та зміцнення валютного курсу, подолання структурного збочення української економіки – її надмірно високої експортної залежності, збереженняконкретних заходів соціального захисту населення, зниження рівня безробіття та ін.
Оскільки сучасна криза не є суто економічною і лише американською, характер боротьби з нею не може бути спрощений і зведений до суто технологічних речей. Адже Україна виявилася в числі найбільш постраждалих від кризи країн, і не врахувати даний чинник при визначенні шляхів виходу з рецесії, об’єктивному оцінюванні ситуації було б не зовсім правильно. Сучасна вітчизняна економіка деформована в бік експортно-орієнтованих галузей та галузей, спеціалізованих на виробництві засобів виробництва. Тому найглибше падіння під час кризи відчули ці галузі – вчорашні „лідери” зростання. У переважній більшості галузей спад у промисловості виявився глибшим, ніж скорочення експорту відповідних видів продукції. Це доводить системний вплив цього скорочення на становище не лише у суміжних секторах промисловості, але й у транспортному, фінансовому, торговельному, інших секторах економіки, а також на доходи та платоспроможність населення. Це зайвий раз засвідчує, що одним із ключових факторів української економічної кризи є світова фінансова криза, порушення руху капіталу.
Насамперед, необхідно вирішити концептуальне питання: чи має Україна рухатися у фарватері глобалізаційних тенденцій? Адже нинішня антикризова політика більшості країн світу спрямована на збереження фінансової системи, завдяки чому вона перебудовується і відновлює статус кво. Україна ж, як правило, імплементує організаційні форми та політику ззовні, не створюючи власного. Це робить її дедалі більш залежною від наступу світових тенденцій. У зв’язку з цим відновлення економіки та динаміка виходу з кризи значною мірою залежатимуть від стабілізації кон’юктури на зовнішніх сировинних ринках, але і не уявляється без вирішення таких суто традиційних, національних проблем, як подолання політичної кризи, впровадження ефективної національної економічної політики, завершення ключових розпочатих реформ, зростання професіоналізму влади та підвищення її управлінської ефективності, розвитку високотехнологічних укладів економікитощо.
Визначаючи причини наймасштабнішої світової кризи, Ж. Атталі зважує на те, що багато століть поспіль європейські держави і світ у цілому з усіх існуючих цінностей – справедливість, товариськість, безсмертя – віддавав перевагу особистій свободі. Для її забезпечення були розроблені два механізми: ринок і демократія. З’явившись у світі завдяки розвитку індивідуальної свободи, в часи, коли ринку „довіряли” за його ефективність, а демократії – за справедливість, він нині забуває про решту всіх цінностей. Ринок забезпечує ресурси для виробництва і придбання приватних благ, а демократія забезпечує формування і поширення суспільних благ. Крім того, що демократія і ринок посилюють одне одного і мають оберігати свободу, між ними є серйозні суперечності: демократія може існувати лише на певній території, в той час як ринок не знає кордонів. Союз ринку і демократії не є гармонійним. Нині в світі склалася ситуація: хоча сильна національна держава повинна створювати ринок, а останній зміцнювати демократію, в планетарному масштабі ринок утворює сам себе, без будь-якої участі держави. Як зазначає французький політик „нового світового порядку”, криза пояснюється досить просто. Ринок – найкращий механізм розподілу життєво необхідних ресурсів. Однак він сам не створює ні правового поля, якого потребує, ні попиту, який дає змогу використовувати засоби виробництва. Для успішного розвитку ринкової економіки законодавство має одночасно гарантувати право власності, підтримувати конкуренцію і попит шляхом встановлення гідної заробітної плати і державних замовлень. Це передбачає політичне (по можливості демократичне) втручання в розподіл прибутків і прав спадкування. Лібералізація економіки без урахування демократичних противаг, неузгодженість між ринком і правом, соціальна та інформаційна нерівність, безпідставна гегемонія долара, маніпуляції спекулянтів на фінансовому ринку та гонитва „довірених” фінансистів за надприбутками призвели, на думку дослідника, до сучасної фінансової кризи. Тому, зазначає автор, кожен, хто наділений свободою, повинен, вчиняючи поступки, думати про своїх нащадків.
Сучасна глобалізація, що найбільш рельєфно проявилася у другій половині ХХ ст., - це процес перетворення регіональних соціально-економічних систем, які досягли високого ступеня взаємозалежності, в єдину світову систему, перетворення відокремлених світогосподарств на єдину світову економіку. Глобалізація світової економіки являє собою дедалі тіснішу взаємозалежність економік різних країн в результаті значного збільшення та лібералізації транскордонних переміщень робочої сили, товарів, послуг і капіталу, інтенсивного обміну інформацією та технологіями. За своєю суттю вона є логічним вираженням всесвітньої інтернаціоналізації господарського життя. За такої ситуації фінансово-економічна криза не може бути іншою за масштабами поширення, як лише глобальною. Але такою ж вона є і за своїм змістом. Можливо, ще рано робити висновки щодо остаточних і глибинних її причин, але є достатньо підстав стверджувати, що, незважаючи на „нормальний характер і схожість” нинішньої кризи з попередніми, циклічність цього кризового явища, ми не зможемо знайти повну відповідь і пояснення щодо нього в марксистській теорії. За останнє століття природа капіталістичної системи значно змінилася, а низка притаманних їй особливостей одночасно віднесені сучасними дослідниками до причин сучасної кризи:
- формування потужного фінансового сектора, який перетворився на відносно самостійний і самодостатній капітал як відокремлену форму капіталу взагалі, та значне зростання фіктивного капіталу, який став віртуальним завдяки комп’ютеризації і розвитку телекомунікаційних мереж;
- неузгодженість національних і приватних інтересів учасників економічних відносин;
- ослаблення державного регулювання економіки та її соціалізації;
- нездатність пізнього капіталізму відшукати новий, не пов'язаний з перерозподілом капіталу і ринку шлях розвитку „ економіки знань”;
- фінансизацізація глобальної економіки;
- надмірне розширення сфери кредитування та ін.
Світова фінансово-економічна криза внесе суттєві корективи у поняття стабільних і нестабільних країн, змінить список як таких держав, що йдуть у фарватері світового розвитку так і аутсайдерів світового економічного поступу.Не випадковими, на нашу думку, є зміни на політичній арені міждержавних відносин у формуванні нової політичної архітектури світу. Вони викликані змінами в економічному секторі. Суперсимволічна економіка епохи глобалізму, яка характеризувалася динамічністю і ефективністю, складалася з цілісних систем ринків, банків, промислових підприємств і створювала добробут, проявила окремі вади, існувати з якими надалі не зможе. Криза є свідченням того, що капітал не зміг скористатися незнаною досі свободою, плодами технічного розвитку, знехтував вимогами права.Певну допомогу йому надали і політики, підтримуючи не завжди чесні шляхи отримання надприбутків, лобіюючи „ потрібні ” закони тощо, а врешті задовольняючи цим потреби виборців. Наукова рефлексія феномена глобалізації зумовлює і оптимістичні прогнози. Можливо, сучасна фінансово-економічна криза дасть імпульс новому етапу глобального розвитку. Але це можливо, на нашу думку, лише за умови комплексних змін економічного (контрольованого державою, соціально орієнтованого виробництва), правового (прийняття законів у інтересах усієї планети, а не лише власних виборців) та політичного (утворення багатополярного політичного устрою) характеру.
Глосарій до теми:
1. Міжнародні відносини – система політичних, воєнних, економічних, гуманітарних та інших відносин між державами та іншими учасниками світової політики, яка формує світовий порядок. Визначальну роль у М. в. відіграють відносини між державами. В сучасній системі міжнародних відносин посилюється вплив наднаціональних і неурядових міжнародних організацій, транснаціональних компаній, інститутів громадянського суспільства, окремих особистостей.
2. Новий світовий порядок– міжнародні відносини, які формуються в систему після розпаду СРСР і соціалістичного табору, закінчення холодної війни і краху біполярного світу. Сучасний світо порядок характеризується розширенням конфліктного простору, загостренням етнічних і конфесійних протиріч, утворенням новин держав, деформацією і нестійкістю системи міжнародної безпеки.
3. Світовий порядок– міжнародне облаштування світу, у якому відбивається система міжнародних відносин і реальна розстановка сил (багатополюсний; біполярний; одно полярний).
4. Транснаціональна корпорація (ТНК)– компанія, яка має власні відділення не менше ніж у 2-5 країнах незалежно від юридичної форми і поля діяльності цих відділень. З ТНК такі відділення пов’язані власністю чи іншим чином так, що вони не в змозі впливати на діяльність одне одного і ділитися знаннями, ресурсами, відповідальністю.
5. Трансакційні вади– втрати експлуатації економічної системи.
6. Транснаціоналізація (світової економіки)– процес перетворення виробництва шляхом винесення окремих його одиниць виробничо-економічного ланцюга за національні межі.
7. Транснаціональний банк (ТНБ)– банк, який має закордонну інституційну мережу. За кордон переносяться не лише активні операції, а й частина власного капіталу, а також формування депозитної бази.
8. Трансфертні ціни– внутрішньо корпоративні розрахункові ціни.
9. Фрітредерство– концепція, сутність якої полягає у вимогах свободи торгівлі і невтручанні держави в підприємницьку діяльність. Зовнішньоекономічна політика країни передбачає вільне просування товарів через національні митні кордони.
10. Економічна глобалізація – об’єктивний процес, який характеризує сучасну фазу розвитку світового господарства. Відрізняється високим рівнем інтернаціоналізації виробничого процесу в межах світового господарства (приблизно на рівні 75-80%), який являє собою єдиний циклічний ланцюг «наука, техніка/інновації – інвестиції – виробництво – реалізація і сервісне обслуговування».
Література:
1. Глобализация: Учебник / Под общ. ред. В. А. Михайлова и В. С. Буянова. – М.: РАГС, 2008. – с. 125-145.
2. Бек У. Влада і контр влада у добу глобалізації. Нова світова політична економія/ Ульріх Бек; пер. з нім. О. Юдіна. – К.: Ніка Центр, 2011. С. 50-52.
3. Чумаков А. Н. Глобализация. Контуры целостного мира: монография. – 2-е изд., переб. и доп. – М.: Проспект, 2009. –с. 103-151.
4. Гелд Д., Е. МакГрю, Д. Голдбрайт, Дж. Перратон. Глобальні трансформації. Політика, економіка, культура. Пер. з англ. переднє слово Ю. Павленка. – К.: Фенікс, 2003. - с. 5-90.
5. Глобалистика. Энциклопедия. / Гл. ред. И. И. Мазур, А. Н. Чумаков. М.: 2003. – 1328 с.
6. Главная книга о кризисе. Великие депрессии: сборник / ред.-сост. Бузгалин А. В. – М.: Яуза6 Эксмо, 2009. – 256 с.