ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА І ПОЛОВИНИ ХХ СТОЛІТТЯ

основні поняття

Автоматичне письмо – прийом, який використовували сюрреалісти: записуються окремі фрази, між якими немає зв’язку, і так створюється цілий текст (пишуть різні люди або одна людина, але через якісь проміжки часу). Так виникає текст, що не має ніякого авторського задуму, однак це не виключає можливості, що він має сенс

Айсбергу принцип(ефект) – див. „принцип (ефект) айсберу”

Абсурд – безглуздя, відсутність сенсу. Одна з проблем, яку піднімають екзистенціалісти: якщо світ без Бога, то він не має передустановленого сенсу, відсутні цінності та орієнтири для поведінки. Супутнє поняття – відчуження, бо відчути абсурд того, що відбувається, може лише людина, яка не бере живої участі в подіях, що навколо неї відбуваються, автоматично виконує певні дії, не будучи спроможною до творчої діяльності, сприймає себе чужою щодо оточення. Метафора відчуження – нудота в однойменному романі Жан-Поля Сартра. За А.Камю, абсурд виникає, коли стикаються ірраціональність світу та прагнення людини знайти у світі сенс.

Втрачене покоління (рос. „потерянное поколение”) – поняття, яке характеризує європейців 20-30 рр.: молоді люди, що внаслідок Першої світової війни втратили ідеали гуманізму та драматично переживали свої невдачі й відчуженість від суспільства. Вираз належить американській письменниці Гертруді Стайн, а став відомий завдяки Хемінгуею, котрий поставив його епіграфом до свого роману „Фієста (І сходить сонце)”. Тема втраченого покоління є у творах Ернеста Хемінгуея („Прощавай, зброє!”), Еріха Марії Ремарка („На західному фронті без змін”), Луї-Фердинанда Селіна („Подорож на край ночі”) та ін. Щодо літератури та культури США подібний умонастрій зафіксований у виразі „ера джазу”, напр. – роман Френсіса Скотта Фіцджеральда „Великий Гетсбі”.

Герой кодексу – поняття, яке використовується щодо творів Ернеста Хемінгуея: сильна людина, яка поводиться гідно у будь-яких обставинах, покладаючись лише на себе. Можна сказати, що такий герой має (умовно) певний кодекс честі, який створив для себе сам, і це дає йому можливість зберігати достоїнство – так, як він це собі уявляє. Напр., Сантьяго у повісті „Старий і море”, не чекає допомоги (хоча вік нібито дозволяє), бо це вияв слабкості, а сам іде в море і т.д.

Епічний театр – концепція драми Бертольда Брехта. Свою концепцію Брехт протиставляє традиційному театру, заснованому на співпереживання героям, який він називає аристотелівським, оскільки саме Аристотель у своїй „Поетиці” розкрив поняття катарсису – очищення від страху та пристрастей. На думку Брехта, п’єса має звертатися не до почуття, а до розуму реципієнта (глядача або читача). Глядач мусить не вживатися у події та персонажів, а „пам’ятати, що він у театрі”, тобто усвідомлювати умовність того, що перед ним відбувається. Для цього використовуються такі засоби. Сюжет має бути не захоплюючим, а запозиченим (вже відомим) або банальним, аби не відволікатися від ідеї. Сцени п’єси – це епізоди (звідси назва концепції), між якими немає логічного зв’язку, які можуть бути розділені кількома роками. Монологи персонажів перериваються зонгами – піснями, які підкреслюють, що на сцені не те, що у житті. Оформлення сцени має бути підкреслено умовне, зокрема, використовуються плакати, які ілюструють події на сцені або містять слова пісні, що співає персонаж.

Очуження – один із принципів епічного театру Б.Брехта: зображення відомого як незнайомого та чужого, показ певного звичного явища з несподіваної точки зору. Так, у п’єсі „Матінка Кураж та її діти” війна для головної героїні – не трагедія, а можливість збагачення. Не плутати з відчуженням!!!

Потік свідомості – один з провідних прийомів оповіді в літературі ХХ ст. Поняття введено американським філософом Вільямом Джеймсом (брат письменника Генрі Джеймса) у роботі „Засади психології” (1890). У літературі потік свідомості – це різновид внутрішнього монологу, що моделює спонтанний хід думки, яким керують суб’єктивні асоціації, а логічне мислення перебивається різноманітними, зокрема, чуттєвими враженнями. Потік свідомості змінює поняття психологізму: підвищується роль несвідомого, ірраціонального начала. Людина постає незавершеною, схопленою у самому процесі мислення та переживання, вона не має певної визначеності, бо у потоці поєднуються даний момент і спогади, дійсне і бажане і т.д. Зовнішній світ (портрети, пейзажі, інтер’єри) не описується об’єктивно, а подається через враження героя.

Потік свідомості має такі різновиди.

По-перше,

односуб’єктний: один мовець, напр., у романах Пруста або Селіна
багатосуб’єктний: чергуються кілька мовців, напр., у романах Вірджинії Вулф.

По-друге, потік свідомості реалізується як:

· синтаксичний прийом: моделювання незв’язності, що може підкреслюватися відсутністю пунктуації, як в останній главі роману Джойса „Улісс”: «да потому что с ним такого никогда не было требовать завтрак себе в постель скажи-ка пару яиц с самой гостиницы Городской герб когда все притворялся что слег да умирающим голосом строил из себя принца» (пер. С.Хоружого)

· жанр: текст має нормальний синтаксис, але зв’язок між окремими реченнями тримається суто на суб’єктивних асоціаціях героя-оповідача,як у рома ні Вірджинії Вулф „Місіс Деллоуей”: „Вот и Риджентс-Парк. Да. Мальчишкой я гулял в Риджентс-Парке – странно, думал он, и что это мне все время лезет в голову детство? Наверное, потому, что повидался с Клариссой; женщины больше живут прошлым, думал он. Они привязаны к местам” (пер. Е.Суриц)

Принцип (ефект) айсбергу – вираз Е.Хемінгуея, прийом оповіді: зображається лише поверхове та очевидне, а головне не показується, тобто залишається у підтексті, читач має „читати між рядків”, щоб зрозуміти, а точніше відчути прихований смисл.

Тривалість (рос. „длительность”) – поняття філософа-інтуїтивіста Анрі Бергсона, яке фіксує єдність минулого, теперішнього та майбутнього часу. На цю концепцію спирається Марсель Пруст у романі „В пошуках втраченого часу”: через несвідомі спогади можна знов пережити враження з минулого. Так, коли герой роману випиває липовий чай із тістечком „мадлен”, він відчуває радість, яку спричиняє несвідомий спогад про дитинство (тоді тітка пригощала його таким чаєм і тістечком), минуле нібито оживає.

Авангардзим – найбільш радикальні бунтарські, експериментаторські явища мистецтва. Назва походить від воєнного терміну, який означає загони, що рухаються попереду основної частини війська, аби провокувати та дестабілізувати противника. Мета авангардистів – провокувати, епатувати публіку: „без наглості немає шедеврів”. У своїх пошуках авангардисти можуть доходити до повного заперечення сенсу, краси та мистецтва як такого. Авангард – не напрям і не течія, а більш широке поняття. В літературознавстві це питання залишається дискусійним: одні дослідники вважають авангард частиною модернізму, протиставляючи його неотрадиціоналізму (тенденції мистецтва, яка полягає у творчій переробці традиції), інші протиставляють авангард модернізму за тим же принципом ступені та якості новаторства: в авангарді воно абсолютне, а в модернізмі – помірковане.

Сюрреалізм – найбільш потужна авангардна течія модернізму. Виникла у Франції, 1924 – „Маніфест сюрреалізму” Андре Бретона. Представники: Андре Бретон, Поль Елюар, Луї Арагон та ін., у живописі – Сальвадор Далі. Виступали проти реалізму: „реалізм – це спроба нав’язати читачеві загальні місця”. Мета сюрреалістів – досягти „надреальності”, вони заперечували „тягар логіки” та спиралися на несвідоме (відкриття Фрейда), яке виявляється уві сні, у маячні, через інтуїцію. Сюрреалістський образ відверто не міметичний (не наслідує „реальність” як її прийнято бачити) і будується на поєднанні двох віддалених реальностей, напр. „земля блакитна, як апельсин” (Елюар). Автор для сюрреалістів – лише апарат, який реєструє: „забудьте про свою геніальність, слова прийдуть самі”. Один із основний прийомів сюрреалістів – автоматичне письмо.

В українській літературі до сюрреалізму належить Нью-Йоркська школа (Богдан Бойчук, Юрій Тарнавський, Емма Андієвська та ін.)

Дадаїзм – авангардна течія модернізму. Центрами дадаїзму у 10-х рр. ХХ ст. були Швейцарія, Німеччина, США. Представники – Тристан Тцара, Ріхард Хюльзенбек. Дадаїсти найбільш радикально заперечували традицію, сенс, красу, їхні твори були примітивними (одне із значень слова „дада” – коник, дитяча іграшка), і тому складними для сприйняття. Так, у тексті „Як писати дадаїстичні вірші” Тцара дає такий „рецепт”: взяти газету, вирізати окремі слова, скласти у сумку, перемішати, витягати по одному і записувати – „і от ви письменник, не зрозумілий вульгарному смаку”.

Футуризм – авангардна течія модернізму. Виникла в Італії: 1909 – маніфест Філіпо Томазо Марінетті, потім поширилася в інших країнах, зокрема в Росії (Маяковський, Хлєбніков) та Україні (Семенко). В порівнянні з іншими модерністськими течіями, футуризм відрізнявся ентузіазмом, вірою в майбутнє (звідси назва). Заперечуючи все старе, футуристи казали, що треба знищити музеї та бібліотеки, бо вони містять мертву культуру, прагнучи оновлення, оспівували техніку, яка сильніша за людину.

У побудові тексту, за Марінентті, потрібні такі зміни, як ігнорування пунктуації та уникання певних частин речі, зокрема, прикметників.

Імажизм – течія модернізму, яка має ознаки авангарду. Виявилася в англо-американські літературі, представники – Езра Паунд, Томас Стернз Еліот. Основні принципи – образність (звідси назва: image), лаконічність, простота мови та вірша (переважно верлібр). Один з найвідоміших віршів Паунда „На станції метро” довго писався, поки на став відповідати цим вимогам, нарешті залишилось три рядки: „Видение этих лиц в толпе / Лепестки на влажной / Черной ветке”. Не плутати з російським імажинізмом!!!

Експресіонізм – течія модернізму яка має ознаки авангарду. Характерна для німеькомовних літератур (Німеччина, Швейцарія, Австрія). Представники – Георг Гейм, Георг Траль, Готфрід Бенн та ін., окремі риси експресіонізму є у Кафки та Брехта. Основні теми – смерть, біль, жах. В силу прагнення до граничної виразності (експресії) цю течію умовно називають мистецтвом крику (картина Е.Мунка „Крик”, яку вважають майже маніфестом експресіонізму). Образи болі розкривають катастрофічний стан світу, який „невиліковно хворий”. Мистецтво експресіонізму було заборонено з приходом до влади Гітлера як небезпечне для здоров’я нації.

Модернізм – провідний напрям мистецтва к. ХІХ – 1 пол. ХХ ст. Виділяють два етапи модернізму: символізм (к. ХІХ ст.) та постсимволізм, або власне модернізм (1 пол. ХХ ст.). Останній включає в себе багато течій, найголовніші з яких – сюрреалізм, експресіонізм, дадаїзм, футуризм, імажизм (їх зараховують до авангарду), а також екзистенціалізм.

Неотрадиционалізм – тенденція у мистецтві ХХ століття, що полягає у творчому використанні традиції, поєднанні традиції та очевидного новаторства. Виявляється у зверненні до вічних образів, запозиченні сюжетів, цитуванні класичних творів, але з обов’язковим переосмисленням. Протистоїть авангарду. Серед представників – Томас Стернз Еліот, Томас Манн.

Каліграма (каліграм) – фігурний вірш, тобто поетичний текст, який має візуальну форму того предмету, який зображує. Назва походить від збірки Гійома Аполлінера „Каліграми. Вірші миру та війни”. Напр., поезія „Дощ” написана скісними вертикальними рядками, які імітують струмені дощу.

театр жорстокості (Арто)

пластичний театр (Уільямс)

гумор, гуморизм (Піранделло)

інтелектуальний роман (Манн)

неореалізм

екзистенціалізм*

гурток „Блумсбері”*