ВЕЧОРНИЦІ»(для мішаного хору, солістів і симфонічного оркестру)– музична картина з народного життя

Петро Іванович НІЩИНСЬКИЙ (1832 – 1896). «Вечорниці» – яскрава і високопрофесійна картина народного життя

Місце П.І.Ніщинського в розвитку національної і світової музичної культури:автор яскраво національних і високо художніх творів, написаних у час політичного культурного гноблення

Петро Іванович Ніщинський належить до числа помітних осіб української культури ХІХ ст. Він виявив свій талант у 2-х сферах творчості – музичній композиції і поетичному перекладі. У кожній з них митець (його літературний псевдонім Петро Байда) сказав своє вагоме слово, залишив хоч і небагато творів, зате непересічних, яскравих, новаторських. Вони збагатили культурне життя свого часу і зберегли інтерес для наступних поколінь. В історії української музичної культури ім’я Ніщинського пов’язують насамперед із музичною картиною «Вечорниці» – вставною обрядовою дією до п’єси Т.Г.Шевченка «Назар Стодоля».

Музична спадщина Ніщинського нечисленна. Це пояснюється цілим рядом причин. Одна з них: політика національного гноблення і нівеляції, яку провадила російська влада, що стало згубним для розвитку української культури. Переважна більшість вітчизняних талантів, у тому числі і Ніщинський, як наслідок, не змогли повною мірою реалізувати свої творчі наміри. Зокрема, в час появи «Вечорниць» український театр перебував під постійною загрозою внаслідок ряду царських указів («Валуєвський» циркуляр, Емський указ), котрі забороняли видавничу, освітню та мистецьку діяльність українською мовою.

Інша причина – в тому, що музична діяльність була для Петра Івановича лише улюбленим заняттям, яке допомагало скрашувати сірі і тяжкі будні в боротьбі за достойне життя. Його основний фах – грецька філологія, викладання грецької мови. На Україні др. пол. ХІХ ст. він був серед провідних фахівців цього напрямку. Його переклади давньогрецького епосу – «Іліади» та «Одисеї» Гомера, творів Софокла – «Антігона» і «Цар Едіп» – і до сьогодні помітні серед перлин перекладацького мистецтва. В часи національного тиску російського царату ці переспіви вкотре свідчили про повноцінність рідної української мови, яка виявила об’єктивну здатність точно, влучно і поетично передавати красу вислову грецьких класиків. Українські переклади Ніщинського змогли наблизити досягнення античної культури до простого українця.

Музична спадщина Ніщинського нечисленна. Це – декілька обробок українських народних пісень, серед них відзначаються майстерністю «Пісня про Байду», «Козак Софрон», «Ой гук, мати, гук», кілька романсів («Порада», «Нудьга»), а також музична картина «Вечорниці», яка свого часу стала помітною подією в українському музично-громадському житті другої половини ХІХ століття.

Життєвий і творчий шлях

Дитячі і юнацькі роки (Неменка – Київ):

Київське Софіївське духовне училище

Життєва доля Ніщинського, людини щедро обдарованої і працьовитої, склалась нелегко. Вона свідчить про ще один «загублений талант» у багатостраждальній історії вітчизняного мистецтва.

Петро Іванович народився 21 вересня 1832 в селі Неменка Липовецького повіту Київської губернії (нині – Вінниччина). Його батько – убогий паламар, рано помер, коли Петру виповнилось 7 років, а його молодшому братові – 5. Мати пішки разом із хлопцями направилась у Київ. Там вона заробляла на життя пранням і прибиранням, а синів віддала навчатись у Києво-Софіївське духовне училище.

Петро виявився напрочуд обдарованим у навчанні та музикуванні. Володіючи прекрасним голосом, він став співати в училищному, а згодом і у великому хорі духовної семінарії, його залучали до концертів академічної та митрополичої капели. Хорові концерти славились серед киян. Розмаїта хорова практика Ніщинського у різних хорових осередках сформувала міцні засади музичних знань та навичок. Згодом вони вельми згодилися майбутньому композиторові у творчості.

На розумного хлопчика з чудовим голосом звернув увагу магістр богослов’я Київської духовної академії – ієромонах Антонін (в миру Андрій Іванович Капустін). Він узяв його собі за служку і допомагав Петрові в навчанні та побуті.

Греція (1850 – 1857):Афінський університет,

захоплення поезією та музикою

Коли у 1850 році отець Антонін отримав призначення Синоду стати настоятелем посольської церкви у Афінах, то взяв з собою і 17-літнього Петра. Так П.І.Ніщинський опинився у Греції, а пізніше в зв’язку з посольськими обов’язками Антоніна та його мистецькими інтересами побував в Італії, де ознайомився з багатьма пам’ятками культури.

У 1852 році Ніщинський вступає на богословський факультет Афінського університету. Юнак захоплюється не лише духовними науками, багато сил він віддає поезії та музиці, навчається грати на фортепіано. Закінчивши університет із магістерською дисертацією, Ніщинський вирішує присвятити себе не духовній, а світській педагогічній кар’єрі, незважаючи на заперечення свого покровителя отця Антоніна, який за непослух позбавив свого вихованця підтримки.

Петербург(1857 – 1860):формування національної самосвідомості

У 1857 році Ніщинський разом із молодою дружиною і маленькою донечкою переїжджає у Петербург та отримує посаду викладача грецької мови у духовній семінарії. Саме в Петербурзі, де був сильний осередок української культури, він спілкувався з відомими українськими суспільними діячами, вченими, митцями. На нього сильно вплинуло загальне захоплення поезією та особистістю Т.Г.Шевченка, сприяли формуванню його національної самосвідомості лекції професора Миколи Костомарова – першого українського історика. У музичній сфері повз увагу Петра Івановича очевидно не пройшли успішні виступи Гулака-Артемовського, зокрема, в концертах та українських виставах. Проте, перебування у Петербурзі виявилось матеріально складним для родини Ніщинських: мала вчительська платня, сирий клімат, пожежа, яка винищила сімейне майно...

У 1860 році подружжя Ніщинських опиняється в Одесі.

Одеський період(1860 – 1875):

активна громадська і творча діяльність

Одеський період для Ніщинського виявився суперечливим: творчо плідним і матеріально тяжким. Без протекції і впливових зв’язків, Петро Іванович впродовж 5 років не мав постійної роботи і перебивався, працюючи в приватних закладах, пансіонах, викладаючи різноманітні навчальні предмети. Зокрема, слід відзначити його плідну педагогічну працю у Другій класичній гімназії швейцарця Августа Кньорі, де серед його учнів виявилися Михайло Колачевський і Микола Аркас. Захоплені неординарною особистістю свого вчителя та його українськими ідеалами, вони згодом з честю продовжили справу національного мистецького подвижництва.

Незважаючи на складні обставини, Ніщинський активно працює у багатьох напрямках: Pяк вчений-філолог (грецька лінгвістика); Pяк педагог-методист, удосконалюючи методику навчання «греки»; Pяк журналіст, що навіть видавав свій журнал «Ерміс» грецькою мовою; Pяк український громадський діяч, котрий брав активну участь у справах одеської Громади, що обстоювала потреби культурного розвитку українського народу; Pяк музикант.

Як диригент чи хормейстер Ніщинський був нерідко задіяний у виставах Народного театру, брав участь у діяльності хору Товариства аматорів, керованого Петром Сокальським. Особливо важливою у його житті стала зустріч з актором і драматургом, одним із зачинателів українського музично-драматичного мистецтва – Марком КРОПИВНИЦЬКИМ. М.Кропивницький на поч. 1870-х виступав в одеському Народному театрі. Саме для вистави Кропивницького «Невольник» (за поемою «Сліпий» Шевченка) у 1872 році Петро Іванович написав свій хор «Закувала та сива зозуля». Цей хор приніс йому популярність і славу. Іншими словами, зазначений період став часом перших композиторських спроб. Перші його композиції – це обробки народних пісень («Козак Софрон»), романс «Порада».

1860-ті роки – час змужніння Ніщинського, час поглибленого зацікавлення ним вітчизняною історією, фольклором, час перших мистецьких спроб. Проте, для інтелігентної дворянської одеської публіки з її орієнтацією на італійське Ніщинський з його україно-грецькими спрямуваннями виявився неактуальним. Моральний дискомфорт, невлаштованість з посадою посилює бажання залишити Одесу.

В пошуках сталого постійного заробітку Петро Іванович неодноразово звертався у міністерство освіти з проханнями надати йому вакантні посади професора грецької філології у Київському, а згодом Новоросійському (Одеському) університетах. Незважаючи на те, що Ніщинський на той час був чи не найкращим фахівцем на Україні з грецької мови, йому було відмовлено. Причина: українське походження прохача і його відомі проукраїнські настрої. У відчаї він вимушений був залишити Одесу і переїхати 1875 року в маленьке глухе провінційне містечко Ананіїв неподалік від Єлисаветграда (нині – Кіровоград).

Ананьїв(1875 – 1882):театральний гурток у Єлисаветграді, «Вечорниці», початок перекладацької діяльності

Переїхати до глухого Ананієва, де було місце штатного викладача державної жіночої прогімназії, Ніщинського спонукала і перспектива збільшення зарплатні, і надії на кращі умови для творчості, а також сподівання на контакти з Єлисаветградським театральним осередком. Про можливість його організації ще в Одесі із захопленням розповідав Марко Кропивницький.

Єлисаветград середини 1870-х – другий після Одеси економічний і культурний центр тогочасного Новоросійського краю. Тут була залізниця, що визначила його перспективу. Ще в 1867 р. у Єлисаветграді відкрилось перше в Росії безплатне ремісничо-грамотне училище. Вихованці і педагоги училища створили прекрасний хор (у ньому, до речі, співали обидві дочки П.І.Ніщинського). На сцені Громадського зібрання Єлисаветграда склався унікальний акторський ансамбль, що з часом увійде до історії українського мистецтва як театр корифеїв. Його душею стала родина Тобілевичів: брати, відомі в артистичному житті під псевдонімами Івана Карпенка-Карого, Миколи Садовського, Панаса Саксаганського, та їх сестра – Марія Садовська-Барілотті. За режисера для вистав 1875 року запрошений Марко Кропивницький.Місцеві жителі охоче відвідували аматорські театральні вистави.

Поїздки у вихідні дні до Єлисаветграда стали єдиною розрадою для Ніщинського. Щотижня у Тобілевичів влаштовувалися мистецькі вечори. Звучали вірші, музика – інструментальні ансамблі, сольний, ансамблевий і хоровий спів. У цьому товаристві Петро Іванович знайшов давно потрібну йому духовну атмосферу, джерело мистецького натхнення. З ентузіазмом він включився у діяльність театралів-аматорів. Його захопили пошуки нових композиторських проектів і тому він взявся за музичну частину спектаклів, готуючи хор до участі у виставах.

У лютому 1875 поставили п’єсу Тараса Шевченка «Назар Стодоля». Музику до неї створив П.І.Ніщинський. Музичною окрасою вистави стала вставна картина «Вечорниці» у другій дії.

Прем’єра була приурочена до шевченківських урочистостей і пройшла з великим успіхом. Багато мовилось про чудовий ансамбль, режисерську роботу Кропивницького і майже завжди зазначали органічність «Вечорниць», важливу драматургічну функцію цієї сцени. У Ніщинського навіть намітились серйозні плани написати оперу на сюжет «Назара Стодолі» і «Вечорниці» він вважав пробною дією. Успіх «Назара Стодолі» мав особливе значення для єлисаветградців, підтвердивши високий потенціал української театральної справи, стимулюючи українських митців до нових пошуків і утвердження осягненого.

Постановка «Назара Стодолі» у Єлисаветграді – перша на Україні, як і вистави багатьох інших зразків української класичної драматургії («Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник», «Шельменко-денщик», «Сватання на Гончарівці», «Чорноморський побит» тощо) набуває репрезентативного значення. Вона виявила готовність українських драматургів, режисерів і акторів до виконання високої громадянської просвітительської місії. Усвідомлення цієї місії не знищили навіть чорні вітри урядових заборон.

На жаль, після зловісного Емського указу діяльність театрального гуртка занепала. Спорожніла оселя Тобілевичів. Ніщинський, ніби вирваний із корінням, лишається в Ананієві віч-на-віч із провінційним містом, обивательщиною, прискіпливою дирекцією гімназій, де служив. Зіпсувалися стосунки з адміністрацією, через хвороби дітей з’явилась велика матеріальна скрута. Даремними були спроби пошуків кращої посади. Проте, духовна платформа Ніщинського складалася за Шевченковим: «караюсь, мучуся... але не каюсь». Мучився він, насамперед, від того, що не міг забезпечити добробут своїм 3-м дітям, яких ніжно любив і виховував у любові до людей та рідної України.

Єдина відрада, яка залишилась митцю, – особиста творча діяльність. Саме вона прикрашала 7 років життя Ніщинського в глухій провінції Ананьєва. Музична скарбниця композитора поповнилась обробками народних пісень («Про Байду», «Ой гук, мати, гук»). Один із кращих своїх творів – обробку історичної пісні «Про Байду» (1877), Ніщинський присвятив Миколі Лисенку, і надалі деякі свої друковані твори підписував псевдонімом Петро Байда.

Тут він розпочав титанічну працю: переклади з давньогрецької на українську «Іліади» і «Одисеї» Гомера, «Антігони» і «Царя Едіпа» Софокла, одночасно здійснювався переклад на грецьку пам’ятки давньослов’янської літератури – «Слова про Ігорів похід».

Останній період життя(1882 – 1896, Одеса – Бердянськ – Одеса): переклади, звільнення з роботи, шанування на Західній Україні

У 1882 році Ніщинський повертається до Одеси і врешті отримує посаду штатного викладача Другої гімназії. Повернення співпало з деяким ослабленням у державному переслідуванні української культури, тому Ніщинському вдалося опублікувати свій переклад «Антігони». Її публікація була поміченою в українському суспільстві, особливо захоплено «Антігона» по-українськи була зустрінута в Галичині. У 1884 Ніщинський деякий час перебував у Західній Україні.

На цей час серед співочих осередків набули популярності ліричні пісні-романси Ніщинського «Дівчинонько-голубонько» («Порада») та «У діброві чорна галка» («Летить галка через балку»), які фольклоризувалася ще за життя автора і друкувалась у збірниках анонімно.

Неустанна перекладацька робота Петра Івановича продовжувалась. Він адресував свою титанічну працю широкому загалу. Сам автор свої переспіви розглядав як престижну справу української літератури. Він вважав, що і українці, як кожен освічений народ, повинні мати свій переклад загальнолюдських культурних цінностей. Ніщинський з його активною громадською діяльністю на ниві рідного мистецтва, часто ставав «сіллю в оці» ворожим до українства царським чиновникам – керівникам освіти.

Після того, як Ніщинський здійснив переклад усієї «Одисеї» (понад 12 тис. строф!), його рукопис забороняють до друку і талановитого знавця грецької культури переводять на значно гіршу посаду вчителя давніх мов у Бердянську. Травмований морально, хворий, майже сліпий, він тяжко переживає це приниження. Незважаючи на небезпеку звільнення, Ніщинський передав свою працю до друку у Львів, де український переклад «Одисеї» побачив світ. Він був виданий під псевдонімом Петро Байда з матеріальною підтримкою відомого мецената В.Симиренка у 1889 та 1892 роках. Українська література збагатилась коштовним надбанням. А для Петра Івановича ця визначна подія обернулась службовим крахом – його змусили покинути гімназію. У день 25-ліття його педагогічної праці він змушений був піти у відставку.

Лише через два роки Ніщинському вдалося повернутися до Одеси, де доживав свої останні дні у злигоднях, продовжуючи невтомну працю над перекладами «Іліади» та «Царя Едіпа».

Помер Петро Іванович Ніщинський 4 березня 1896 року по дорозі до дочки від серцевого інсульту в селі Ворошилівка на Поділлі.

ВЕЧОРНИЦІ»(для мішаного хору, солістів і симфонічного оркестру)– музична картина з народного життя

Загальна характеристика

Історія створення

Історія «Вечорниць» починається 1872 року, коли на замовлення Марка Кропивницького для його бенефісу в одеському Народному театрі до п’єси «Невольник» Ніщинський написав хор на вірші Тараса Шевченка «Закувала та сива зозуля». Цей хор зразу ж сподобався публіці і відтоді завжди викликав неабияке захоплення у концертах. Наступним кроком творення став 1875 рік, коли Петро Іванович, перебуваючи в Ананіїві, брав активну участь у роботі театрального гуртка, котрий діяв у Єлисаветграді.

«Вечорниці» створені Ніщинським – аматором у композиції, під безпосереднім впливом від спілкування з майбутнім «театром корифеїв». На «суботах» у Тобілевичів звучала музика і українські народні пісні. Для постановки п’єси «Назар Стодоля» Петро Іванович спеціально написав вставну дію, куди увійшов раніше згаданий хор «Закувала та сива зозуля». У підготовці і виконанні музичної картини під керівництвом композитора-аматора брали участь вчителі духовної та ремісничої шкіл. Тут були чудові голоси. Прем’єра «Вечорниць» виявилась тріумфальною. У головних ролях блискуче виступали Іван Карпенко-Карий (Назар), Марко Кропивницький (Хома Кичатий). Нині «Вечорниці» виконуються, як і частина вистави, так і як самостійне дійство.

Ніщинський створив не лише музику, але й поетичний текст твору. Замилуваний у геніальній спадщині Великого Кобзаря, композитор писав тексти «за моделлю» віршів Шевченка. Проте, у двох номерах – Пісні Хазяйки і хорі «Закувала та сива зозуля» – взято за основу шевченківську поезію.

Зміст твору: картинка народного життя

Зміст «Вечорниць» – це ігри та розваги сільської молоді ХІХ ст. напередодні Нового року. Тут відображаються картини народного побуту, а також обрядові дії, такі як колядування, ворожіння тощо. Твір виявляє народний характер у правдивому відтворенні життя простих людей, у ньому втілено передові мистецькі принципи демократизму, реалізму й народності. Цей твір про народне життя, призначений для народу, його зміст розкритий в опорі на народні художньо-виразові засоби.

Особливості жанрового визначення, побудова і драматургія: сюїта з ознаками наскрізної оперної сцени

Зовнішньо «Вечорниці» нагадують вокально-хорову сюїту, яка складається із 7 номерів, де хори чергуються на основі контрасту: PІнтродукція; P№1 Пісня Хазяйки «Зоря з місяцем» (g-moll); P№2 Хор дівчат «Добрий вечір, паніматко» (g-moll); P№3 Хор парубків «Віють вітри, ще й буйнесенькі» (G-dur); P№4 Хорова сценка-гра «А ми коляди не дамо» (G-dur); P№5 Хор парубків «Закувала та сива зозуля» (c-moll); P№6 Хор «Ой хто п’є, тому наливайте» (е-moll); P№7 Сцена ворожіння «Ой вже не рано»(е-moll).

Проте, якщо проаналізувати внутрішню будову композиції, то помітимо в ній ознаки розгорненої оперної хорової сцени з наскрізною дією. Номери пов’язані не лише сюжетною основою, тут є певна тональна логіка, інтонаційні зв’язки, зв’язки-переходи між хорами. Автор прагне у хорових номерах відійти від традиційної пісенної куплетної форми, він звертається до більш складних побудов, у тому числі, контрастно-складеної форми, яка сприяє динамічності розгортання музичного дійства. Цій же меті підпорядковане використання новаторських для української музики прийомів, таких як хоровий речитатив, хорові діалоги.

Особливості музичної мови: оригінальний народнопісенний стиль

Твір пронизано народнопісенними інтонаціями. При цьому автор уникає прямого цитування. Ніщинський втілює тут широке коло виразних засобів багатьох жанрів українського фольклору: ліричної пісні, епосу, обрядової музики, романсу, народного танцю. Розгорнені сольні та хорові номери побудовано на оригінальному авторському матеріалі. Однак відсутність прямих фольклорних запозичень не виключає міцного вкорінення у народнопісенний ґрунт. Весь інтонаційний лад твору випливає з народнопісенних джерел, їх жанрові особливості визначають образний зміст та форму номерів, а їх зіставлення – драматургію твору. До часто вживаного прийому, який споріднює стиль Ніщинського з народним, належить також використання у мінорних композиціях підвищеного ІV ступеня, що нерідко зустрічається у епічному та ліричному фольклорі.

Пісенність, зв’язок із фольклором – не єдина прикмета музичного стилю «Вечорниць». Автор прагне вийти за межі фольклорного дійства і надати своїй композиції ознак більш складних музично-театральних жанрів.

«Вечорниці» вирізняються розгорнутою оркестровою партією, яка в багатьох епізодах несе важливе змістовне навантаження, зокрема, в Інтродукції, хорі «Закувала та сива зозуля» тощо.

Огляд твору за частинами

Інтродукція

Інтродукція відзначається сконцентрованістю музичного тематизму. Її загальний характер – урочисто-стриманий, величний, що як раз відповідає настрою святкового новорічного вечора.

За образним змістом вона утворює типовий вступ-заспів, у якому відтворено головні емоційні сфери твору – героїчну і лірико-жартівливу. В основі Інтродукції лежить багатоскладова музична тема, де поєднано 3 інтонаційні комплекси. Ці комплекси представляють умовних учасників дійства: атмосферу святкового вечора, хлопців і дівчат.

1-й тематичний елемент – піднесено величні унісони, як символ дещо таємничого з особливими передчуттями новорічного вечора. Плавний мелодичний рух початкового звороту нагадує також баладний зачин, з якого і починається подальша оповідь. На розлогих пісенних інтонаціях і паралельних секстах у викладі побудовано 2-й тематичний елемент. Він пов’язаний із музичною характеристикою хлопців. Ці інтонації стануть частиною експозиції їх образу в хорі «Віють вітри ще й буйнесенькі», вони звучать у центральній композиції «Вечорниць» – у хорі «Закувала та сива зозуля». 3-я складова теми інтродукції вносить просвітлення і пов’язана з узагальненим образом дівчат. Це – грайливо-скерцьозні тріольні звороти терціями у дерев’яних духових на фоні остинатного пульсуючого ритму в супроводі. Подальше розгортання інтродукції представляє собою інтонаційно-тональний розвиток основної теми.

№1 Пісня Хазяйки „Зоря з місяцем” (g-moll)

Відкривається завіса. На кону – інтер’єр селянської хати, де живе самотня жінка. Саме тут має відбутися гуляння. Хазяйка очікує гостей і співає журливу пісню про свою гірку жіночу долю: «З-за Дунай-ріки козаки ішли, заверталися. Не вернувсь милий, літа молодії за що трачу я?» У печально-сумовитій музиці майстерно переплелися ознаки декількох народно-музичних жанрів: сільської фольклорної лірики, міського романсу, а також народної танцювальної музики.

Своєрідна ладова будова (підвищений ІV ступінь у мінорі, модуляція у натуральну домінанту), розспіви виявляють спорідненість наспіву із сільською ліричною піснею. Рух мелодії звуками тризвуків, чітка квадратна будова, розкладений акордовий акомпанемент виявляє риси міського побутового романсу. В програшах між куплетами (Piu mosso) бадьоро звучить інструментально-танцювальний відіграш