А б в г ґ д е є ж з и і ї й к л м н о п р с т у ф х ц ч ш щ ь ю я
Лекція № 6. Виникнення письма. Орфографія
План
1. Походження письма і його особливості.
2. Етапи розвитку письма.
3. Спеціальні види письма.
4. Орфоргафія.
Походження письма і його особливості
Звукова мова при всій її значимості має два недоліки: звукова мова обмежена в часі і просторі, вона слугує інтересам людей, що говорять в даний момент і в даний час.
Звукова мова виникла близько мільйона років тому, а письмо 2–3 тис. (6 тис?) років тому. Весь цей період від момента виникнення письмової мови називається доісторичним. Це значить, що без письма немає історії, немає цивілізації. В доісторичний період зникли без сліду тисячі мов, тисячі творів художньої літератури, які існували в усній формі. Значення письма в історії людства є надзвичайним.
Винайдення письма вважається ІІ найбільш важливим (після винайдення мови) винаходом людства. Поява письма повязана з інтелектуальною революцією.
Виникнення письма прискорило розвиток науки, культури, технічного прогресу. Зросла роль мови як організації суспільного життя. Роль письма має велике значення і в той час, коли винайдено засоби зберігання й передачі звукової мови.
Письмо – це система знаків, що сприймається візуально й слугує для фіксцвання усної мови. Письмо слід відрізняти від писемності. Писемність – це поєднання писемних памяток.
Етапи розвитку письма
Самою ранньою й самою давньою формою письма є піктографія або письмо малюнками (pictos – „картина”, grafic – „пишу”). Письмо малюнками – це серія малюнків на скалах, на корі дерев, просто на каменні. Ці малюнки не є вираженням естетичних емоцій художника, вони є засобом інформації, передачі думки на відстані. Цей вид письма служив для спілкування на відстані. Такі малюнки прийнято називати „піктограми”.
Письмо малюнками не могло задовільнити потреби спілкування у відстані й часі з таких причин:
1) піктограми були різнозначними, тобото могли тлумачитися по-різному. І навпаки,одна й та сама думка могла бути виражена різними людьми по-різному. Тобто письмо малюнками було неточним;
2) письмо малюнками не може передавати абстрактні поняття;
3) письмо малюнками було неекономним, воно вимагало великих зусиль і великих затрат часу.
З плином століть відбувався перехід до більш точного виду письма – ідеографії (в перекладі означає „пишу символами”). Знаки цього виду письма все більше втрачають подібність з предметами, вони лише нагадують предмет, відтворюють його символічно, тобто стають символами. Наприклад: – дощ, – йти, – ворота. Ідеографічне письмо виявилося стійкою системою знаків і ним користуються деякі народи і в наш час. Таким є, наприклад, китайське письмо, де один знак відповідає одному слову. Знаки китайського письма мають декілька ознак, це:
1) більш-менш наочне зображення предмета (див. знак дощу);
2) деякі слова можуть передаватися шляхом видозміни вже існуючих знаків. Знак „мертвець” – це той самий знак, що „жива людина” лише виконаний горизонтально.
Вихідним пунктом розвитку письма була піктографія (письмо малюнками). В піктографії малюнки відображали цілі ситуації. Піктографія дала початок ідеографії, яка характерною особливістю якої є те, що її окремі звуки належать до цілих понять або виразів. Прикладом піктографії можуть бути єгипетські ієрогліфи.
Ідеографічне письмо є компактним видом письма, оскільки одним знаком передається ціле слово. За допомогою цього письма можуть спілкуватися люди, які говорять різними мовами. Однак, ці переваги не зрівняти з перевагами звуко-буквенного письма, фонолргафії або алфавітного письма.
Звуко-буквенне письмо буває двох видів: складове і буквенне. Прикладом складового письма є індійське письмо, в якому знак відповідає складу. До складового письма належить також ефіопське та японське письмо.
Питання про те яке письмо було самим древнім звуко-буквенним письмом залишається спірним і дотепер. Існує дві версії: І – письмо фінікійців; ІІ – грецьке письмо.
Фінікійське та грецьке письмо виявляє дивну подібність у характері написання букв, що дозволяє зробити висновок, що грецьке письмо походить від фінікійського. Однак, для деяких букв не знаходимо відповілників у фінікійському письмі, що робить неможливим твердження про спільне походження фінікійського та грецького письма.
Давньогрецький алфавіт складався з 24 знаків для позначення 17 приголосних і 7 голосних звуків. Цей алфавіт послужив основою для латинського, словянського та ін. алфавітів.
Римляни, переробивши грецький алфавіт, створили вдале письмо для романо-германських народів. Поширення цього письма пояснюєтьс яй релігійними цілями, а саме: ознайомлення людей зі святим письмом.
Латинський алфавіт створено у 7 ст. до н. е. Історія його створення своєрідна, вона пов’язується з етруським письмом, яке отримало свій алфавіт від греків.
Коротка історична довідка про етруське письмо. В Італії, на березі Арно проживало племя етруських. Етруськи вели жваву торгівлю з грецькими колоніями в південній Італії й перейняли у греків їх алфавіт. З необхідними змінами і доповненнями римляни створили свій алфавіт, взявши за основу етруське письмо, яке було грецьким письмом.
Дуже цікава ситуація склалася у сербів та ховатів. І серби, і хорвати говорять однією мовою – сербсько-хорватською, а пишуть різними алфавітами: серби – кирилицею, хорвати – латиницею.
Фінікійське грецьке письмо словянське
письмо кирилиця
етруське письмо
латинське письмо
На основі латинського алфавіту виник національний алфавіт кожного народу, пристосовуючи латинський алфавіт до особливостей своєї фонетики. У чистому вигляді, без змін, стара латинська азбука збереглася в англійців. Англійці не ввели ні одного діакритичного знака і пишуть так як писали древні римляни (діакритичний знак – це додатковий знак, який показує, що з ним буква читається інакше як без нього: чеське s [ш]; s [c]).
Латинським алфавітом користуються в Азії (51 народ), в Африці (128), в Америці (45), в Австралії (65 народів). Абсолютно невідомим алфавітом, неподібним ні на які інші алфавіти, користуються армяни та грузини. Тайна їх алфавітів нерозвязана донині.
Спеціальні види письма
Одним із видів спеціального письма є стенографія. З тих пір як письмо стало можливе для широкого колао людей (ввійшло у практику купців, застосовувалося на підприємствах) була усвідомлена необхідність більш швидкого фіксування усної мови. Вже давні єгиптяни використовували скорочені записи усної мови для слів і словосполучень, які часто трапляються (наприклад, незважаючи на те, що; у звязку з тим, що і т. п.). Стенографічний спосіб письма – це прискорена фіксація усної мови. Стенографія була відома давнім римлянам – це так звані тіронські ноти. Римське письмо отримало свою анзву від імені раба Тірона, який здійснював запис промов Цицерона прискориним способом.
Давні греки володіли двома видами стенографії: акропольським видом, що знаходиться на мармуровій дошці, яку знайдено у 1883 р. й пізніший вид стенографії – дельфінський вид.
Перша сучасна система стенографії була введена англічанинам Уілсом в 1602 році. Інші системи стенографії – це французька система Хосара (1651 р.), англічанина Тейвора (1786 р.), іспанця Марті (1800 р.). Батьком сучасної стенографії вважають Габльберга.
Деякі факти про стенографію
1. Звичайний темп письма 15–20 слів за хвилину, при стенографії – 100–140 слів.
2. У 1937 р. відзначався 2-х тисячний ювілей публічного застосування стенографії (конгрес стенографістів в м. Лондоні).
3. На Русі загальне застосування стенографії датується 15 ст. (древній Новгород, зібрання народного віча).
Орфографія
Орфографія – це система правил, за допомогою яких відбувається запис слів даної сови. Необхідність запровадження орфографії викликана двома основними причинами:
1) ні в одній мові немає абсолютної відповідності між звуком і словом. Так, в укр. м. букви я, ю, є, ї передають два звуки: [й+а], [й+у], [й+е], [й+і]. Звук в може позначати два звуки: звук [в] у слові вал;звук[ф] у слові любов.
В англ. мові невідповідність звуків і букв надзвичайно велика, більша ніж в будь-якій іншій мові. Букви а, і, е, у, о, и – передають різні звуки у сполученні з іншими буквами.
2) Орфографія потрібна для нівелювання діалектних особливостей вимови.
Якби всі писали так як вимовляють, письмова мова перестала б бути зрозумілою для всіх. Для того, щоб книги і газети могли читатися з легкістю і той самий правопис, незалежний від вимови слів.
Всі правила письмо підпорядковуються небагатьом принципам, головними з них є три: фонетичний, морфологічний або фонематичний, історичний принципи.
Фонетичний принцип вимагає, щоб слова писалися у відповідності з їх звучанням. Фонетичний принцип не є універсальним, він діє в окремих випадках написання слів.
Самостійна робота: навести приклади з префіксами.
Значна частина слів в мові пишеться за морфологічним принципом. Цей принцип вимагає, щоб слова писалися у відповідності з їхнім морфологічним складом, не залежно від вимови, щоб збегалося написання кожної морфеми (префікса, суфікси кореня слова, закінчення):
Слова слова, казка, безбожник пишуться за морфологічним принципом. Існує історичний принцип, який вимагає, щоб написання слів відбувалося так як раніше, навіть якщо це письмо нем відповідає сучасним уяві про звуковий і буквенний склад мови. Яскравим прикладом є буква __, яка писалася вкінці слів. Орфографія кожної мови час від часу вдосконалюється, приводяться у відповідність з наявного мовою. (Орфографія нім. мови – недавно вийшли нові словники). Однак, радикально зміна орфографії неможлива, оскільки вона привела б до відмови від надрукованих книг напротязі багатьох віків.
На пізніших стадіях розвитку письмо стало графічно-символьним. Відомі чотири різні види такого письма.
Піктографічне письмо. Воно виникло в час близько 8–6 тис. р. до н. Пам’ятки такого письма (раннього шумерського з 3-го тисячоліття до н. е.) дійшли до нашого часу. У цьому письмі передачу текстів здійснювали за допомогою малюнків (піктограм). Піктограми відображала окремі події, іноді — речення. Піктограми не мали нічого спільного зі звуками, складами, часто й зі словами, їх послідовностями та їх граматичними категоріями. Приклад такого письма подано на рис. 2.
Рис. 2. Зразок древньоєгипетського піктографічного письма
Іншим прикладом може служити рисунок людини, яка сидить на березі річки й ловить рибу (відповідає текстові Я ловив рибу); рисунок людини, що несе від річки рибу (відповідає текстові Я упіймав рибу).
Ідеографічне письмо (інша його назва — логографічне (словесне), або ієрогліфічне). Цей вид письма базується на виділенні в мовленні слів або їх коренів. Основою ідеографічного письма є графічні символи (ідеограми), за якими закріплено певне значення. Іноді такі ідеограми виникали з відповідних піктограм. Наприклад: знак, що нагадує ногу означав „ходити”, „стояти”, „приносити”, але не „ступня”, оскільки для цього вже був інший знак. До них ієрогліфів потребі вже навіть могли додавати спеціальні позначки, що вказували на усну вимову, граматичні категорії, особливості значення.
За допомогою ієрогліфічного письма забезпечувалася можливість спілкування незалежно від діалекту мови чи навіть від самої мови. Прикладом може служити древнє єгипетське (4 тис. до н. е.), шумерське (3 тис. до н. е.), протоіндське (3 тис. до н. е.), китайське (2 тис. до н. е.) чи майя (1 тис. н. е.) письмо. Серед усіх цих письмен лише китайське збереглося до нашого часу.
Прикладами використання ієрогліфів у нашій мові (українській) є цифри, знаки в формулах тощо.
Силабічне (складове) письмо. Наступним кроком у вдосконаленні писемної мови був перехід від позначення слів до позначення їх складів. Таке письмо вже повністю передавало усну вимову слова. При цьому виділяли такі типи складів:
– приголосний + голосний;
– голосний + приголосний;
– приголосний + голосний + приголосний;
– приголосний + приголосний + голосний;
– приголосний + голосний + приголосний + голосний (два склади одночасно).
Іноді в таких письменах виділяли також окремі приголосні чи голосні. Кількість знаків у таких письменах досягала 100–300. Прикладом такого письма є деванагарі (санскрит). Зараз таке письмо використовують в Індії.
Літерно-звукове письмо. Наступним кроком у розвитку письма був перехід від позначення складів до позначення звуків. Це реалізувало принцип: позначати одним знаком приблизно одну фонему.
Історично відомі два різновиди цього письма — консонантне й вокалізоване.
У консонантному письмі символами позначали в основному лише приголосні звуки. Прикладом служить фінікійське, протосинайське, давньоєврейське, арамейське, арабське й древньогрецьке письмо. Час виникнення цього письма — 1,5 тис. р. до н. е. Першими застосували таке письмо (22 приголосні звуки) фінікійці. При такому письмі голосні звуки доводилося вгадувати. Потім для полегшення читання над чи під приголосними почали ставити спеціальні окремі знаки огласовки (наприклад, як в арабському письмі: одна, дві чи три крапки).
У вокалізованому письмі символами позначали як приголосні, так і голосні звуки). Вперше у 8 ст. до н. е. на основі фінікійського таке письмо застосували в Греції. Далі давньогрецьке письмо розділилося на західне (у 7 ст. до н. е. виникли італійський та латинський алфавіти) й східне (у 5 ст. до н. е. класичний грецький алфавіт, а далі візантійське письмо).
У часи середньовіччя алфавіти розповсюджувалися разом з релігіями (наприклад, арабський алфавіт — в країнах ісламу; гебрейський (квадратний) алфавіт — в країнах іудаїзму; латинський алфавіт — в країнах християнства; арамейський алфавіт — в країнах зороастризму).
В Європі латинський алфавіт набув поширення разом із поширенням католицизму. При цьому виникали певні труднощі: для позначення відсутніх у латинській мові звуків доводилося використовувати бі-, три- й тетраграми, а також літери з діакритичними знаками.
У 4 ст. н. е. були створені алфавіти мов народів Кавказу.
На основі східногрецького письма в 9 ст. н. е. було створене кириличне письмо (до 24 грецьких літер було додано ще 19 слов’янських). У ньому було використано також елементи складового письма (літери я, ю, є, ї), лігатури (щ), позначення пом’якшення, або палаталізації (ь). У сербській мові для позначення м’яких приголосних використовували окремі літери (наприклад љ, њ).
Цікаво, що до появи кириличного письма в слов’ян існувало інше письмо — глаголиця (рис. 3). Вона повністю збігається з кирилицею за кількістю літер, їх порядком в алфавіті й відповідністю фонемам.
Рис. 3. Деякі літери глаголиці (верхній ряд) в порівнянні тими ж літерами кирилиці (нижній ряд)
Існує гіпотеза, яка твердить, що глаголиця була створена Кирилом (Константином-Філософом) ще до поїздки Кирила й Мефодія в Моравію. Глаголицю широко використовували в середині 9 ст. З Моравії вона проникла в Болгарію й Хорватію, де проіснувала до 18 ст. Іноді її використовували в Древній Русі (є письмові пам’ятки 10 ст.). У Хорватії в церковних книгах глаголицю використовують і нині.
Спеціальні системи письма
Транскрибування, транслітерування, стенографування, системи письма для незрячих, мова жестів, криптографування, азбука Морзе, цифрові (комп’ютерні) системи письма.
1. Транскрибування — це вид спеціального письма, за допомогою якого фіксують вимову усних текстів. Запис можуть здійснювати з різним ступенем точності, що залежить від потреб того, хто записує. Транскрибування розрізняють залежно від одиниць мови, які записують: для опису звуків використовують звукове, а для опису синтагм і фраз — інтонаційне транскрибування.
Звукове транскрибування.
Для транскрипції використовують позначення Міжнародної фонетичної асоціації (МФА), виконані на базі латинського алфавіту. Основний наголос вказують знаком “ ΄”, а додатковий — знаком “ ˛” (перед відповідним знаком).
Іноді замість таблиць МФА (наприклад, в орфоепічних словниках) використовують національні алфавіти. Для транскрипції українських текстів використовують український алфавіт (без літер я, ю, є, ї, щ, ь), а також знаки w, v, j.
Використовують в орфоепічних словниках (орфоепія — це сукупність норм вимови одиниць літературної мови, їх наголошення й інтонації у фразах усного тексту). Такі словники служать джерелами нормативної літературної вимови для працівників ЗМІ. Наприклад, слово української мови кожух записують як [коуж΄ух].
Наприклад, в українській мові нормативною є вимова [шчо], [чого]; порушення на зразок пом’якшення шиплячих [ш’ч’о], [ч’ого] не допускається.
Найкращий орфоепічний парадигматичний словник — компакт-диск „Словники України” (близько 156 тис. слів; близько 1,5 млн. словоформ, для кожної з яких вказано наголос). Використовують на радіо й телебаченні для готування текстів дикторам, зокрема малим досвідом роботи, а також для складних слів.
Інтонаційне транскрибування. При інтонаційному транскрибуванні поділ на синтагми вказують однією ( / ), на фрази — двома ( // ), а кінець тексту — трьома ( /// ) косими.
Приклад. Перший варіант розуміння: Ходити/ довго не міг. Другий варіант розуміння: Ходити довго/ не міг.
Фразовий, або як його ще називають логічний наголос, вказують знаком “ ΄΄ ” (перед відповідним словом).
Інтонаційне транскрибування широко використовують у ЗМІ для розмічування текстів дикторам радіо й телебачення, а також для акторів театру й кіно.
Інші сфери застосування транскрибування.
1. Практичне транскрибування (наприклад, передача іноземних власних назв чи слів за допомогою українського алфавіту) використовують для найпростіших типів перекладних словників-розмовників, путівників, перекладів на рідну мову іноземних власних назв, термінів, номенклатур, топонімів тощо. При цьому допускається незвичне поєднання літер.
2. Використовують під час перекладів міжнародної інформації на українську мову. В Україні таблиця для практичного транскрибування (передачі українських власних назв засобами англійської мови) на основі національного алфавіту затверджена Міністерством юстиції України в 1996 р. Її вдосконалений варіант подано в табл. Х.
3. Використовують під час перекладів повідомлень українською мовою на англійську.
2.Транслітерування – це вид спеціального письма, за допомогою якого здійснюють політерну передачу слів і цілих текстів, написаних однією графікою, за допомогою іншої графіки. У найпростішому випадку графікою виступає алфавіт. Транслітерування допускає умовне використання літер, введення додаткових і діакритичних знаків. Транслітерування за допомогою латинського алфавіту називають романізацією.
Правила транслітерування розробляє Міжнародна організація по стандартизації (МОС) [International Standard Organization (ISO)], а також самі країни, що зацікавлені в цьому. Іноді стандарти МОС і конкретної держави можуть не збігатися. Більше того, іноді в країні одночасно можуть використовувати кілька різних систем транслітерування. Наприклад, для російської мови відомо близько 20 таких систем, хоча офіційно затвердженою є лише одна.
Використовують в бібліографічних описах у повідомленнях, яке перекладають з української на іноземні мови. Українського стандарту на транслітерування літер української абетки латинською немає. Пропонований нами варіант романізації українського алфавіту подано в табл. Х.
Історична довідка. Транслітерування виникло в 19 ст. в Прусії через потребу укласти бібліографічні описи видань на іноземних мовах (слов’янських, країн Близького й Далекого Сходу, Індії та ін.).
3.Стенографування – це вид спеціального письма, за допомогою якого запис усного тексту можна здійснювати у кілька разів швидше, ніж за допомогою звичайного письма. Швидкість запису стенографічним письмом порівняно з традиційним зростає від чотирьох до семи разів.
Зростання швидкості забезпечується за рахунок спрощення графічного позначення літер (під час фіксації усного тексту переміщення інструменту писання повинно відбуватися тільки вперед; повернення назад заборонено), а також за допомогою інших прийомів. У стенографічному письмі використовують елементи символів традиційних алфавітів: крапки, лінії (прямі й нахилені праворуч), овали, частини овалів, сполучення всіх цих елементів.
Українська стенографія виникла у 20–30 роках ХХ ст. У наш час, незважаючи на наявність диктофонів, не тільки стрічкових (аналогових), а й цифрових, потреба в стенографуванні звужується, але не зникає, як, наприклад, у дипломатії.
Зараз у ЗМІ замість стенографування використовують під час інтерв’ю диктофони.
Історична довідка. Стенографія зародилася в Єгипті, отримала розквіт в античних Греції та Римі. Автором давньоримської стенографії (1 ст. до н. е.) вважають Тирона — раба й секретаря відомого оратора Цицерона. Саме слово стенографія з’явилося в 1602 р. (цим словом в Англії назвав свою працю „Мистецтво скоропису, або стенографія” Джон Уілліс). Стенографія в перекладі зі старогрецької означає „вузькопис, тіснопис”. У 1933 р. в Лондоні світова громадськість відзначила 2000-ліття стенографії. У першій половині 20 ст. існували спеціальні стенографічні друкарські машинки.
4.Системи письма для незрячих – це вид спеціального письма, який дає змогу позначати літери алфавіту знаками, які людина може сприймати тактильними аналізаторами (наприклад, руками). Для кодування літер, цифр та інших знаків брайлівська система письма використовує шість опуклих точок (два стовпці по три точки). Вони дають змогу кодувати 64 знаки.
В Україні використовують адаптацію шрифту Брайля для української мови. Видавництва видають літературу, підготовану брайлівськими шрифтами, для незрячих.
Історична довідка. У 17–19 ст. для незрячих було розроблено десятки різних систем письма. Проте базувалися вони на тому принципі, щоби бути одночасно зручними як для незрячих, так і для зрячих людей. На противагу цьому француз Луї Брайль (1809-1852) запропонував систему письма для незрячих, яка була зручною саме для них. Сам Луї Брайль втратив зір у підлітковому віці. Хоча спершу систему письма Луї Брайля було повністю відкинуто, проте пізніше, з кінця 19-го ст., вона стала загальноприйнятою (міжнародною).
Луї Брайль запропонував не тільки шрифт, а й обладнання для письма незрячих – сторінку у вигляді таблиці (така сторінка містить 18 рядків по 24 клітинки в кожній, тобто 432 знаки на сторінці). Під час навчання використовують спеціальні рамки з дротиків, які дають змогу писати рівно, по рядках. Незрячі пишуть літери спеціальним „олівцем”-шилом (ним роблять у цупкому папері дірки), причому справа наліво, тоді перегортають сторінку й читають літери пальцями зліва направо.
Крім системи письма, Луї Брайль розробив для незрячих також систему нотопису.
5. Мова жестів (МЖ) – це вид спеціального письма, який дає змогу позначати цілі слова, а також літери алфавіту певними жестами. Мову жестів для обміну інформацією використовують як люди з вадами голосових зв’язок та слуху, так і люди без таких вад. Відповідно розрізняють: а) мову жестів для людей без вад органів мовлення (наприклад, в австралійських племенах вдови після смерті чоловіків рік розмовляють лише мовою жестів); б) мову жестів для людей з вадами органів мовлення — глухих чи глухонімих (таких людей за наявними даними від 0,4 до 1,5%). МЖ за своїми можливостями не поступаються звуковим мовам, хоча соціально мають нижчий статус. Далі вестимемо мову лише про МЖ для людей з вадами органів мовлення.
Структурно МЖ складається з двох компонентів: тисячі–півтори слів, для позначення яких використовують окремі жести (як правило, це найбільш часто вживані слова; їх приклади подано на рис. Х), а також решти слів, для яких використовують пальцеву абетку (в цьому випадку пальцями позначають окремі літери). Розрізняють одноручну та дворучну абетки (для літер латинського алфавіту їх подано на рис. Х і Х).
Пальцеву абетку для латинського й кириличного алфавітів показано на рис. Х і Х.
Деякі ЗМІ (телебачення) подають паралельно до озвученого повідомлення його сурдопереклад мовою жестів.
У наш час створено комп’ютерні системи, що дають змогу перетворювати МЖ в усний текст. Для використання таких систем потрібно вдягнути спеціальні рукавички з детекторами, що фіксують рухи; детектори на рукавичках кабелями під’єднують до комп’ютера.
6. Криптографування (грець. krypto – таємно і grafo – письмо; таємне писання) – це вид спеціального письма, який дає змогу записати писемний текст, зафіксований природною писемною мовою, в такий спосіб, який робить його політерне розпізнавання максимально ускладненим.
Криптографування складається з двох протилежних процесів – шифрування й дешифрування текстів. Шифрування — це зміна в тексті зображення символів, їх кодів чи порядку на основі певних наперед заданих правил. Такі правила називають ключем. Використовують криптографування тоді, коли хочуть зробити текст доступним (зрозумілим) лише для певного кола реципієнтів, які знають ключ (для решти реципієнтів текст повинен бути незрозумілим).
Історична довідка. У 5 ст. до н. е. спартанці почали шифрувати військові повідомлення. Для цього відправник й отримувач тексту повинні були мати палиці однакового діаметру. На одну з них відправник тексту спіралеподібно намотував вузьку стрічку й по горизонталі записував потрібний текст. Отримувач повинен був намотати стрічку на таку саму палицю й так само по горизонталі прочитати його. Інший діаметр палиці не давав змогу прочитати текст (літери зсовувалися по вертикалі, внаслідок чого виникала абракадабра). Такий спосіб шифрування текстів за іменем його винахідника назвали шифром Скитали.
У 1 ст. до н. е. римський полководець Юлій Цезар шифрував свої повідомлення вже дещо іншим способом, зсовуючи другу (шифруючу) стрічку абетки на кілька позицій стосовно першої, поданої в правильній послідовності (рис. 9). Далі він у тексті замість кожної літери підставляв ту, яка стояла в другому рядку абетки. У результаті слово імперія після шифрування набувало такого вигляду: жймгнжщ.
а б в г ґ д е є ж з и і ї й к л м н о п р с т у ф х ц ч ш щ ь ю я