Виникнення деонтології як науки

ВСТУП

Oдин несправедливий вирок прино­сить більше горе, ніж численні злочини, вчинені приватними особами: останні псують лише струмки, тоді як несправедливий суддя псує все джерело.

Френсіс Бекон

 

Формування в Україні правової держави і громадянського суспільства, які за своєю сутністю мають правовий характер, ґрунтуються на праві, зумо­вило підвищення ролі та значення у соціальних перетвореннях як права, так і юристів — особливого професійного прошарку в суспільстві, виявило їх не­достатню чисельність, недоліки в професійній підготовці.

Розширення самостійності суб’єктів підприємницької та інших видів діяльності — членів громадянського суспільства, збільшення їх кількості, поява недержавних нотаріальних та правоохоронних об’єднань, здійснення правової взаємодії громадян за принципом “дозволено все, що прямо не забо­ронено законом”, зростання злочинності та інші фактори зумовили зміни суспільних потреб в юристах, причому це стосується і державних, і недер­жавних організацій.

Ці зміни зумовили необхідність перегляду ставлення до формування корпусу юристів в усіх країнах СНД, змусивши їх прийняти нові програми роз­витку юридичної науки, удосконалення юридичної освіти. Але це виявило й той факт, що юридична діяльність, професійні якості юриста, особливості їх професійної підготовки юридичною наукою комплексно не досліджувалися. Вивчення окремих видів юридичної діяльності, зокрема суддівської, проку­рорської, слідчої та деяких інших не може замінити загальнотеоретичної моделі юридичної діяльності.

Багато проблем у цьому плані є і в науковому осмисленні особливостей професійної діяльності працівників правоохоронних органів, зокрема не роз­роблено моделей їх професійних якостей, професіограми, немає системати­зованого викладення вимог до заміщення посад юристів тощо.

Юрист повинен знати не тільки законодавство та акти правозастосувань- ня, його роз’яснення та тлумачення, йому також необхідно знати норми мо­ралі, релігійні, корпоративні норми, звичаї, традиції, тощо, тобто зміст усіх регуляторів, які є в суспільстві. Тому важливими є життєвий шлях та досвід, вік юриста або кандидата на зайняття посади юриста.

На сьогодні в Україні серед навчальних дисциплін, передбачених освіт­ньо-професійними програмами підготовки бакалаврів та спеціалістів за на­прямом підготовки “Право”, “Юридична деонтологія” є єдиною навчальною дисципліною, яка розкриває загальну “картину” (схему, каркас) юридичної діяльності, як практичної, так наукової і навчальної, а також систему юри­дичної освіти, права і обов’язки студентів та деякі інші питання. “Юридична деонтологія” як навчальна дисципліна відносно нова, запроваджена згідно з програмою бакалаврату в 1996 р., а тому потребує додаткового наукового ос­мислення і належного навчально-методичного забезпечення.

Відомі сучасні навчальні програми, запроваджені у вищих навчальних закладах юридичного профілю, в основному розраховані на підготовку юристів для державних правоохоронних органів і не враховують особливості юридичної діяльності в недержавних сферах суспільного життя, зокрема підприємницькій, громадських об’єднань, міжнародно-приватній тощо.

У межах встановленого навчальним планом підготовки студентів обсягу годин курс “Юридичної деонтології” не може охопити всі питання, які ма­ють значення для набуття ними початкових професійних знань та вмінь, на­вичок самостійної роботи, вивчення нормативних та літературних джерел, конспектування, підготовки письмових робіт тощо.

 

 

Виникнення деонтології як науки

Термін “деонтологія” грецького походження, в перекладі означає науку про належне. Цим терміном інколи позначають розділ етики, в якому вивча­ють проблеми обов’язку людини, сферу належного (того, що повинно бути), усі форми моральних вимог до життєдіяльності людини та відношення між ними. “Деонтологія” як науковий термін у системі етичних знань вжито анг­лійським філософом і правознавцем Ієремією Бентамом (1748—1832), працю якого «Деонтологія, або Наука про мораль» опубліковано в 1834 р. Автор обстоював своє бачення моралі та обов’язку. Mopаль, на думку І. Бентама, можна математично обрахувати (“моральна арифметика”), а задоволення індивідуального інтересу слід розглядати як засіб забезпечення “найбільшого щастя для найбільшої кількості людей”. Це положення мас певну актуальність і сьогодні у розумінні питань законності, правопорядку. Тільки шляхом забезпечення суб’єктивних прав кожного громадянина можна втіли­ти загальну ідею справедливості у функціонування громадянського суспільства та правової держави.

Якщо І. Бентам застосував термін “деонтологія” для позначення вчення про мораль у цілому, то надалі деонтологію почали відрізняти від моральних цінностей взагалі. Деонтологія формувалась як специфічна система знань про належне, виходячи з вимог суспільної моралі. Проблематика належного, повинного (того, що має бути здійснено або зроблено) набуває різних форм прояву, формує основу предмета цієї науки та вивчається відповідно до окремої особи, групи осіб, суспільства в цілому на рівні конкретних норм, принципів поведінки, моральних або суспільних ідеалів. До останнього у вузько­му розумінні деонтологією називали професійну етику медиків — як систему етичних норм виконання медичними працівниками своїх службових обо­в'язків. У складі медицини було сформовано особливе вчення — медичну деонтологію. Більш детальне знайомство з цим аспектом розгалуження деонтологічних знань заслуговує на увагу, оскільки в ході порівняльного аналізу надається можливість повнішого розуміння юридизації деонтології.

Формування системи деонтологічних знань у межах медицини відбулося не випадково, а тому що медицина є найгуманнішою галуззю людської діяльності. Процес лікування людини, збереження її як соціальної цінності, як частини живої природи є проявом високої моралі, доброти, гуманізму. Тому система моральних вимог до професійної діяльності медика формувалася по­стійно, скільки існував цей вид соціальної діяльності. Протягом тривалого часу свого існування медична деонтологія зазнавала впливу з боку релігії, політики тощо. Зважаючи на формалізацію, офіційне закріплення цих вимог, слід зазначити, що на сьогодні збереглася велика кількість історичних пам’яток, які свідчать про розвинутість медичної деонтології. Так, в антич­ний період Гіппократ сформулював цілу низку деонтологічних норм, за до­помогою яких народжувався ідеал лікаря-мудреця: “...Все, що шукається її мудрості, все це є й у медицині, а саме: зневага до грошей, сумління, скромність, простота в одязі, повага, судження, рішучість...”.

У середні віки норми медичної етики зазнали негативного впливу релігійно-церковної філософії, але збереглися такі відомі пам’ятки деонтологічного ха­рактеру, як “Салернський кодекс здоров’я”, “Етика”, “Канон лікарської на­уки” Ібн-Сіни та ін. В епоху Відродження відомий лікар та хімік Т. Парацельс писав, що сила лікаря в його серці, що найважливіша основа ліків — любов. Є й інші приклади. Інтенсивного розвитку медична деонтологія набула завдяки внеску радянських учених. З проблеми медичної деонтології є значна кіль­кість літератури, проводяться науково-практичні конференції, семінари.

З початку 60-х років у медичних навчальних закладах викладають спеці­альний курс. Значною подією стало прийняття у 1949 р. на Міжнародному кон­гресі Лікарської спілки в Женеві Міжнародного кодексу медичної деонтології.

Висновок.Отже, деонтологія виділяється в структурі етичної науки як розділ, у якому вивчаються проблеми обов’язку і належного в діяльності та поведінці людини взагалі безвідносно до того, чим вона займається і ким вона є. Проблеми, що досліджуються нею, є актуальними вже через те, що люди співіснують у певному суспільстві і тому повинні дотримуватися визначених норм.