Школа геополітики в політичній етнології.

Дифузіонізм (від лат. diffusio – поширення, розтікання, проникнення)в етнології сформувався наприкінці XIX ст. В етнології поняття «дифузія» почали використовувати для позначення процесів поширення явищ культури шляхом контактів (торгівлею, переселенням, завоюванням і т. ін.) між етносами. Дифузіоністи заперечували висновок еволюціонізму про поступаль­ний прогресивний розвиток культури, спростовували ідею самостійного розвитку подібних явищ культури в схожих природно-географічних умовах. Натомість вони доводили, що елементи культури є унікальними, виникають лише один раз у конкретних географічних умовах, а з центру свого виникнення поступово поширюються в просторі і часі. Дифузіоністи ідею прогресивного розвитку людства підмінювали принципом її просторового і часового поширення. Вони ставили перед собою мету – виявити області походження окремих культур чи культурних явищ, відтворити шляхи їх поширення у просторі і часі і точно їх фіксувати на мапах.

Засновником геополітики був професор Мюнхенського і Лейпцігського університетів Фрідріх Ратцель (1844-1904). У своїх основних працях «Антропо географія» і «Народознавство» він висвітлював картину розселення людства на Землі, вивчав вплив природного середовища на політичне життя етносів, становлення особливостей їх політичної культури і характер взаємин із сусідами, досліджував поширення культурних явищ по країнах і зонах та фіксував їх на картах. Ратцель твердив, що раси змішуються, мови з’являються і зникають, етноси гинуть, етноніми замінюються, і лише культурні предмети зберігають свою сталу форму і ареали побутування. Тому слід старанно вивчати і фіксувати шляхи поширення культурних явищ, бо культурні контакти не лише сприяють їх поширенню, а й спричиняють процеси стирання відмінностей між культурами різних етносів.

Фрідріх Ратцель сформулював основні теоретичні засади дифузіонізму:

- принцип поширення взаємовпливу культур та їх зміни шляхом запозичення;

- ідею одного чи кількох центрів початків людської культури;

- тезу про відносну незалежність явищ культури від людини, яка є лише їх носієм, тобто відіграє другорядну роль.

Ці теоретичні положення згодом були розвинуті різними школами і теоріями дифузіонізму та географічного детермінізму.

"Етнос - явище географічне та біофізичне", яке "завжди прибране в ту чи іншу соціальну оболонку". "Поширену думку про те, що етноси нібито зводяться до тих чи інших соціальних явищ, ми вважаємо гіпотезою недоведеною", - підкреслював Л.Гумільов. "Отже, - підсумовував він. - етнос не біологічне явище, так само, як і не соціальне. Ось чому пропоную вважати етнос явищем географічним, завжди пов’язаним з ландшафтом, в якому він перебуває, який годує адаптований етнос. А оскільки ландшафти Землі різноманітні, різноманітні й етноси".

 

Антропогеографія (географічний детермінізм) Засновником антропогеографії був німецький етнолог і фольклорист Лео Фробеніус(1873-1938), автор відомого дослідження «Походження африканських культур» (1898). Застосовуючи принципи природничих наук до вивчення культури, він розробив підхід до культури як до живих організмів, до живих істот. Він писав: "Я стверджую, що кожна культура розвивається як живий організм, вона, таким чином, переживає народження, дитинство, зрілий вік і старість і, нарешті, вмирає. Отже, культури не створюються людьми, народами. Вони народжуються з природних умов, точніше із взаємодії і поєднання старих культур. Хоча культури не створюються народами, вони не можуть пересуватись без людей, а тому культури "вимушують людей переносити себе".

Л. Фробеніус та його послідовники вважали культуру майже за живу істоту, говорили про її цілісний характер і «культурну душу», що залишають глибокий слід у всіх культурних елементах. Виходячи з цього, вони поділяли культури, як живих істот, на чоловічі – патріархальні і жіночі – матріархальні. (Н.Бердяєв). Водночас, згідно з принципами біологічної класифікації, вони шукали одиниці класифікації культури. Ці пошуки привели Л. Фробеніуса до запровадження, у відповідності до географічних зон, поняття «культурних кіл» як методичної концепції вивчення культур. На цій основі він виділив тотемне, західно-аф­риканське, індійське, семітське, малайсько-нігерійське, азійське та інші кола культур.

Культурно-історична школа (теорія «культурних кіл»). Під назвою «теорія культурних кіл» відомий особливий напрям, що був розроблений німецьким істориком-медієвістом і етнологом Фріцом Гребнером (1877-1934). В остаточному вигляді вона була ним викладена в книзі «Метод етнології» (1911). Ф. Гребнер вважав, що кожне явище культури (тотемізм і магія, лук і стріла, чоловічі союзи, міфологія і т.п.) з’являються в історії людства лише один раз в одному місці. З цього місця вони поширюються по всьому світу. На його думку це означає, що повторюваності в історії людства немає, а значить, немає загальних закономірностей розвитку людства.

Всі явища культури Гребнер вважав строго індивідуальними. Незважаючи на це в них зустрічаються прояви схожостей і однаковостей. Вони трапляються навіть у територіальне віддалених етносах та місцях. Сюди такі явища потрапили шляхом міграції і контактів. Усі схожості і однаковості культури, де б вони не перебували, оголошувалися належними до одного культурного кола, такими, що походять з одного центру. Метод «культурних кіл» зводився до вивчення географічного поширення культур, визначення належності окремих елементів культури до конкретних «культурних кіл». Всі досягнення етносів Землі на їх додержавній стадії розвитку Гребнер згрупував у шість культурних кіл (культур), а в кожному з них виділив 20 головних складових елементів. До таких елементів він відносив предмети матеріальної культури, явища суспільного життя і духовної культури. До неї близька «Віденська школа» Вільгельма Шмідта (1868-1954) – католицького священика з широкою лінгвістичною і етнологічною ерудицією. Свої погляди Шмідт виклав у 1912 р. в праці «Походження ідеї Бога». Ідея Бога в нього була визначальною, тому автор прагнув довести давність тих культур, у котрих можна виявити ідеї віри в єдиного Бога, ознаки моногамії, патріархату, держави і т. ін.

Школа геополітики в політичній етнології.

Німецький дипломат, професор мюнхенського університету Карл Хаусхофер засновник наукового напряму геополітики, який ґрунтується на ідеях Ф.Ратцеля, автор ідеї «життєвого простору», вважав основним геополітичним двигуном протистояння «морських сил» «континентальним» (Німеччина - Великобританія), покладав надії на союз Німеччини з Росією та Японією. Його протагоністом у геополітиці був англійський учений та політик Хелфорд Дж. Маккіндер (1861-1947), випускник Оксфорда, викладач Лондонської Економічної Школи, автор ідеї про «географічну вісь історії», якою на його думку є Росія. Основне геополітичне завдання Заходу – захистити «атлантичну цивілізацію», не допустити створення стратегічного континентального союзу навколо «географічної вісі історії» (Росії), протидія союзу Росії з Німеччиною.

Сучасні геополітичні течії та школи: атлантизм ( послідовники Н.Спайкмена) – неоатлантизм (Семуель Хантінгтон «Зіткнення цивілізацій») «кінець історії» Ф.Фукуями;

Мондіалізм (неомондіалізм) – створення єдиного світу (ідея конвергенції (злиття, зближення) американського соціолога мордвинського походження П.Сорокіна – учня українського етнолога М.Зібера), неоєвразійство (послідовник Л.Гумільова О.Дугін).

Глобалізм (у певному сенсі варіант дифузіонізму).

Соціологічна школа

Майже водночас з географічним детермінізмом та дифузіонізмом сформувалася соціологічна школа, що основним предметом дослідження етнології вважала людське суспільство, а не людину (еволюціоністи) чи культури (дифузіоністи).

Соціологія як наука виникла у Франції, її фундатором вважають французького вченого Огюста Конта.

Засновником етнологічної соціологічної школи був французький соціолог Еміль Дюркгайм (1858-1917), який розглядав людське суспільство як складну систему моральних зв'язків. На його думку, такі системи вивчаються через соціальні факти. Основою найпростішого суспільства він вважав первісну орду, що розвинулась у рід, а ті поступово поєднувались у племена, курії, фратрії. Саме на цій основі сформувалися складні соціальні організми держав і навіть імперій. З цього Дюркгайм робив висновок, що будь-яке суспільство – це лише ускладнена форма первісного суспільства. Крім того, ним було розроблено поняття «колективної свідомості», проаналізовано роль релігії у зміцненні соціальної солідарності суспільства.

З подачі Е.Дюркгайма сучасний етнополітичний словник поповнився соціологічною і етнопсихологічною термінологією (аномія тощо).

Основні ідеї Дюркгайма розвинув Люсьєн Леві-Брюль(1857-1939), який у праці «Первісне мислення» (1930) відстоював вчення про колективні уявлення (виховання, звичаї, громадську думку і т.п.). розробив теорію щодо логічного мислення первісної людини, яке сформувалось на основі емоційного сприйняття зовнішнього світу.

Зосередивши увагу на вивченні соціальної структури людського суспільства, в тому числі й первісного, прихильники соціологічної школи відстоювали такі основні ідеї:

- кожному суспільству властивий свій комплекс «колективних уявлень», що забезпечує стійкість і стабільність людських спільнот;

- кожному суспільству притаманні свої моральні цінності, що постійно і динамічно змінюються;

- перехід від одного суспільства до іншого є дуже складним стрибкоподібним процесом.

Функціоналізм

Засновником функціоналізму був англійський етнолог польського походження Броніслав Малиновський (1884-1942), який провів широкі польові дослідження в Меланезії та серед папуасів Нової Гвінеї. Основним недоліком наукових досліджень всіх своїх попередників Малиновський вважав те, що вони вивчали явища і риси культури як незалежні одне від одного. Особливо різко він критикував еволюціоністів і дифузіоністів за те, що вони не проводили польових етнографічних досліджень, а при наукових узагальненнях спиралися лише на матеріали музейних колекцій. Це завадило їм проникнути в сутність етнічних культур, зрозуміти і пояснити мотиви поведінки її носіїв. Водночас дифузіоністів він критикував за їх всеохоплюючу ідею поширення і запозичення культурних явищ і невизнання ними внутрішнього саморозвитку культур, а еволюціоністів, зокрема Тайлора, – за запроваджений ним метод «пережитків». Малиновський відкидав його, бо, на його думку, існують не пережитки, а явища культури, що змінили свої старі функції на нові, а тому не можуть бути відкинутими і забутими. Якщо якесь явище культури постійно відтворюється, хай і в дещо зміненій формі, то воно пов'язане з основними потребами людей і не може бути пережитком.

Функціональну теорію культури Малиновський вибудував на поєднанні теоретичних положень натуралізму, соціології Дюркгайма, психоаналізу та біхевіоризму, який зводив поведінку людей до реакції у відповідь на зовнішні стимули. Систему своїх поглядів він найповніше виклав у книзі «Наукова теорія культури», що вийшла по смерті вченого у 1944 р. Основні теоретичні уза­гальнення Малиновського можна звести до таких положень:

1. Людське суспільство – це біологічний організм особливого типу, природна адаптативна система, в якій поєднались умови існування самого суспільства з основними потребами його членів;

2. Людина – це тварина, яка, вдовольняючи свої основні (первинні) біологічні потреби (в їжі, одязі, житлі і т. ін.) перетворює навколишнє середовище, творить культуру;

3. Культура – це матеріальна (речова) і духовна системи, за допомогою яких людина забезпечує своє існування. Відмінності між культурами етносів засвідчують наявність різноманітних способів задоволення потреб людей;

4. Крім основних потреб, існують ще й похідні (вторинні),тобто духовні, що викликані не природою, а культурним середовищем;

5. Наявність основних і похідних потреб зумовила появу різноманітних способів і засобів їх задоволення, тобто формування первісних організаційних форм – інститутів, одним із яких стала держава;

6. Культура кожного етносу – це складна система стійкої рівноваги, в якій кожен її складовий елемент виконує свою функцію. Зникнення якогось елемента культури може спричинити загибель всієї культури чи й етносу.

Тому слід зберігати традиційні елементи культури, які є формою колективної адаптації етносів до місця свого проживання. Знищення традицій знімає з етносу захисну оболонку, і він повільно і невпинно рухається до загибелі;

7. Вивчати етнічні культури слід як цілісні утворення, що складаються з пов’язаних між собою елементів і часток, а тому слід виявити всі їх складові і взаємозалежності між ними.

Суспільство і культура етносів є цілісним організмом, системою, спрямованою на задоволення біологічних і духовних потреб. Малиновський доводив, що дати характеристику і оцінку цих систем, з точки зору їх прогресивного чи регресивного значення, неможливо. Будь-яке явище культури повинно сприйматись як даність, як реальність, а такі оцінки, як «примітивні» чи «передові», – неприпустимі, бо «примітивний» не обов’язково відсталий, а «передовий» – не обов’язково прогресивний. З цього випливає цінність усіх етнічних культур, необхідність їх уважного вивчення.

Структурний функціоналізм

Визначним представником англійського функціоналізму був Альфред Редкліфф-Браун (1881-1955), який привніс до нього метод структурного аналізу і цим сформував окремий напрям, що одержав назву структурного функціоналізму, чи структуралізму. Свої погляди він виклав у працях «Історична і функціональна інтерпретація культури» (1929) та «Метод етнології і соціальної антропології» (1958).

На відміну від Малиновського, який у центр наукових досліджень ставив основні і похідні потреби людей, Редкліфф-Браун основну увагу приділяв вивченню структур людського суспільства, яке розглядав як об’єктивну природну реальність, як динамічну систему взаємозалежних і взаємосумісних складових елементів. Різниця між функціоналізмом і структуралізмом зводиться до постановки проблеми, до акцентів і використовуваних методів наукових досліджень.

Предметом дослідження Редкліфф-Брауна стали «соціальні структури» (соціальний устрій), тобто:

- системи спорідненості та їх роль у житті людських спільнот;

- системи організації політичної влади і управління в різних культурах;

- функціональне призначення кожної структури (складової) первісного суспільства;

- загальні сукупності соціальних звичаїв;

- образи, почуття, думки, пов’язані з соціальними звичаями і традиціями;

- стосунки між окремими людьми (одиницями соціальної системи) як соціальні відносини і т.ін.

Спираючись на власні теоретичні узагальнення, Редкліфф-Браун заснував англійську соціальну антропологію, основним завданням якої вважав пошук загальних законів соціального і культурного розвитку людства.

Наукові узагальнення Редкліфф-Брауна можна звести до таких висновків:

- людське суспільство, що є частиною об’єктивного світу, розвивається як живий організм, існує тому, що кожен з його елементів виконує свою функцію. Основу ж суспільства складає структура взаємопов’язаних і доповнюваних одне одним культур них елементів;

- соціальна система складається зі «структур» і «дій». «Структури» — це стійки моделі, за допомогою яких індивіди пов’язані з навколишнім середовищем. Функція індивідів – робити свій внесок у підтримку цілісності соціальної системи;

- індивіди за допомогою культури задовольняють свої базові потреби (в їжі, одязі, житлі і т.ін.), похідні потреби (в поділі праці, захисті, соціальному контролі і т. ін.) та інтегративні потреби (в соціальній гармонії, законах, безпеці, релігії і т. ін.).Задоволення основних (базових) людських потреб і робить культури етносів подібними;

- регулятором поведінки людей виступають звичаї, ритуали, моральні принципи і вимоги, що виконують роль культурних механізмів задоволення життєвих потреб людей.

 

Структуралізм

Основні ідеї структурного функціоналізму Альфреда Редкліфф-Брауна лягли в основу того нового напряму в європейській соціальній антропології (етнології), який дістав назву структуралізм. Особливо популярною стала його теза про те, що соціальна антропологія повинна зосередити увагу на вивченні постійно по­вторюваних взаємозалежних структурних взаємозв’язків суспільства.

Найвидатнішим англійським етнологом-структуралістом був Едвард Еванс-Прічард (1902-1972). Він, відповідно до вимог структурного методу, опис конкретних фактів культур підпорядковував певній соціологічній схемі. На його думку, це дає змогу зрозуміти структурну будову суспільства та виявити існуючі в ньому взаємозв’язки. Саме систему цих взаємозв’язків і повинна вивчати етнологія, бо соціальна і культурна системи створюються людьми, є одним цілим і задовольняють потреби людей.

Всі людські взаємини – це своєрідні структури, а всі разом взяті структури створюють певну ієрархію у вигляді соціальної системи. Наявність системних зв’язків створює можливість виявити закономірності соціального розвитку людського суспільства. Тому основне завдання етнології (соціальної антропології) Еванс-Прічард зводив до формулювання загальних законів соці­ального розвитку людства. На його думку, це можливо тоді, коли основним предметом етнології стане «соціальна система», а не «рід», «плем’я», «сім’я» і т. п., бо лише шляхом виявлення і вивчення внутрішньосистемних та міжсистемних відносин, взаємозв’язків і взаємозалежностей можна сформулювати загальні закони соціального розвитку людства.

Іншим видатним структуралістом був французький етнолог Клод Леві-Строс(1908), автор відомих праць «Структурна антропологія» (1958, 1973), «Тотемізм сьогодні» (1962) та «Міфологіка» (1964-1971, у чотирьох томах). Його погляди формувалися під впливом праць Дюркгайма та швейцарського мовознавця Фердінанда де Соссюра. Він вважав, що на основі методу струк­турної лінгвістики про наявність опозиційних пар фонем можна відтворити систему символів будь-якої сфери культури. Тому значення явищ культури він шукав не в їх фактах, а у відносинах між ними.

Вихідним теоретичним положенням Леві-Строса було уявлення про наявність певної вічної позаісторичної структури, що споконвіків існує в людській свідомості. Вся різноманітність людської культури – це лише модифікація первісної моделі. Тому всі похідні від неї моделі можна систематизувати і класифікувати, встановити і розкрити наявні між ними зв’язки та їх стосунок до вихідної моделі. Для цього слід нагромадити матеріал, скласти повний перелік часткових фактів, виявити існуючі між ними взаємозв’язки і згрупувати їх в одне ціле.

Головна ідея вчення Леві-Строса – ідея про єдність людського розуму на всіх етапах його історичного розвитку. Вся діяльність людей та форми людської свідомості підпорядковані строгій логіці. Це доводить, що у свідомості людей розумне переважає над емоційним, підсвідомим. Тому в кожному явищі куль­тури і побуту він прагнув виявити логічну закономірність. Найчастіше він її виявляв у парних протилежностях (у Ф. де Соссюра – опозиційних парах фонем).

(приклади: націоналізм - космополітизм, праві - ліві, білі - червоні, демократія - автократія, сміх - серйозність, тіло - розум, емоціо – раціо, світський - духовний, офіційний – неофіційний, вертикаль – горизонталь, …– догматизм, випадковість – незмінність, рух (розвиток) – застій, достаток – дефіцит, напруга – контрольованість, прозорість – замкнутість, аутсайдер – інсайдер, активний – пасивний, фемінність – маскулінність, песимізм – оптимізм, свідоме – підсвідоме, буденність - сакральність…)

Загалом структуралісти шукали в розвитку людського суспільства такі логічні зв’язки, які лежать в основі всіх етнокультурних та соціальних явищ і процесів, зокрема політичних. Ці пошуки привели їх до висновку, що в основі всіх соціальних і культурних досягнень лежать схожі структурні принципи. У них «структура» – лише наукова модель цієї дійсності, а не справжня реальність. Одноманітність культур, їх схожість та подібність структуралісти пояснювали одноманітністю людського духу.