Криза Російської імперії та Українська національна революція
Внаслідок тяжких поразок російської армії на фронтах, поглиблення економічної та політичної кризи в Росії вибухнула Лютнева революція. Вона почалася страйками й демонстраціями у Петрограді 23 лютого (за ст. ст.), які переросли в акції громадської непокори і збройне повстання. Війська відмовлялися коритися царській владі й стріляти в народ. 27 лютого бойові революційні дружини оволоділи столицею, визволили з тюрем політичних в'язнів. Врешті 15(2) березня 1917 р. цар Микола II зрікся престолу на користь свого брата Михайла, але цей представник династії Романових також зрікся престолу, передавши питання про форму правління на розгляд майбутніх Установчих зборів. Того ж дня Росію було проголошено республікою, а вся повнота влади перейшла до Тимчасового уряду, куди входили представники партій «кадетів» (конституційних демократів), есерів та меншовиків. На місцях виникли нові органи влади — ради («совєти»). Більшовики, які відігравали незначну роль у Лютневій революції, ще не мали достатньо сил і опинилися в опозиції. Але тепер вони могли діяти легально, і в умовах гострої кризової ситуації їхня демагогічна пропаганда швидко здобула їм політичний капітал. Це знайшло свій вияв у переможній для більшовиків Жовтневій революції, яка почалася 7 листопада(25 жовтня)1917 р.
А тим часом світова війна добігала кінця. Воєнні дії у кампанії 1917 р. пройшли під знаком поступової переваги Антанти, хоча російський наступ (уже в умовах існування республіки) провалився. Кампанія 1917 р. принесла нові економічні та політичні проблеми. Народ стомився від війни і вимагав миру, солдати відмовлялися воювати, браталися з противником. До речі, перші братання здійснили українці, котрі воювали у ворогуючих — російській та австро-угорській — арміях. Сигналом до братань ставала українська пісня, що лунала з окопів по різні боки лінії фронту.
Після воєнних поразок, внаслідок революційного піднесення і навіть солдатських повстань були змушені просити перемир'я Болгарія й Османська імперія, восени розпалася на кілька незалежних держав імперія Габсбургів, представники якої підписали капітуляцію 3 листопада 1918 р. Через тиждень Карла І Габсбурга було скинуто, Австрія стала республікою. Одночасно вибухнула Листопадова революція 1918 р. у Німеччині, а в ніч на 10 листопада кайзер Вільгельм II утік до Голландії. Німеччина стала республікою.
11 листопада 1918 р. у Комп'єнському лісі (Франція) представники Німеччини підписали перемир'я з Антантою. Це поклало кінець Першій світовій війні, хоча формально мир було укладено після Паризької мирної конференції 1919 р. Мирні договори укладалися Антантою окремо з кожною з переможених держав (Версальський договір 28.06.1919 p. — з Німеччиною, Сен-Жерменський договір 10.09.1919 p. — з Австрією, Тріанонський договір 10.09.1919 p. — з Угорщиною тощо).
Перша світова війна стала надзвичайно важливим рубежем в історії, маючи своїм наслідком кардинальні зміни у міжнародній політичній та економічній ситуації. Крім того, вона привела до значного перекроєння карти світу, перерозподілу колоній, до нової розстановки сил на міжнародній арені, де все більше відчувалася роль США. Війна мала наслідком також занепад демократії та гуманізму, поширення антигуманних тоталітарних ідеологій, а саме більшовизму, нацизму, фашизму, зміну пануючих режимів (із 41 пануючої династії, що існували в 1914 p., збереглося при владі лише 17). Найскорботнішим результатом війни було те, що вона забрала 10 млн життів, а ще 20 млн було покалічено або поранено. До того ж тільки від епідемії не знаного раніше грипу («іспанки») в усіх регіонах світу, особливо у США, померло 20 млн чол.
Якщо говорити про Україну, то на цій війні полягло кілька мільйонів українців, померла від тифу та інших пошестей маса цивільного населення. Окупанти обох коаліцій чинили над українцями різні насильства, сотні тисяч людей були примусово депортовані, кинуті до концтаборів. Війна завдала також тяжких руйнацій економіці, культурній спадщині України, особливо в її західній частині.
Один із найважливіших наслідків Першої світової війни — потужне піднесення національно-визвольного та революційного рухів. На уламках трьох імперій, що зазнали поразки (Австро-Угорської, Німецької та Османської), і значно ослабленої Російської виникла велика кількість незалежних держав, зросла національна свідомість гноблених народів, посилилися національно-визвольні рухи навіть тих народів, які, здавалося б, спали непробудним сном і були приречені на асиміляцію. Варто підкреслити, що Україна була в особливо тяжкому становищі, бо навіть недавно відроджені держави, у тому числі й ті, що виникали на уламках імперій (Польща, Чехословаччина, Румунія, Угорщина), прагнули анексувати на свою користь хоч якусь частину України. Отже, українці мусили боротися не лише проти імперій, а й проти молодих країн-хижаків.
...Звістки про Лютневу революцію в Петрограді швидко донеслися до України, де теж викликали ентузіазм населення, надії на краще майбуття. Але наслідки тривалого підколоніального стану України вже тоді давалися взнаки. Соціальною опорою метрополії, де влада перебувала в руках Тимчасового уряду, були насамперед міста. Саме в них сконцентрувалася ворожа незалежній Україні «п'ята колона» — російські адміністрація й чиновництво, російський робітничий клас, з якими стикалися зрусифіковані «малороси». У містах, де сильними були позиції російського пролетаріату, насамперед у Харкові та Донбасі, формувалися «совєти», в яких переважали більшовики. Вони поступово переходили в опозицію до Тимчасового уряду, прискорюючи цим втілення у життя настанов Леніна, який у своїх «Квітневих тезах» проголосив гасло «Вся влада Радам!».
Представляючи «білу» й «червону» Росію, обидва центри влади, незалежно від того, як вони бачили майбутнє Росії, вороже ставилися до українського національного руху. Оскільки вони поки що не мали сил, щоб придушити український рух, який підносився на очах, то зволікали, виступаючи з різними обіцянками українцям. Насправді ж хотіли тільки незначних перетворень, які б не загрожували самому існуванню імперії. Українцям, наприклад, було обіцяно українізацію аж... сільських шкіл!
Все це не могло задовольнити українців, які вже почали створювати свої власні представницькі органи. Спочатку у найбільших містах України відбулися вражаючі масові демонстрації під синьо-жовтими прапорами, учасники яких вимагали широкої автономії для України. Її, як вважала більшість, повинен був дати Тимчасовий уряд у Петрограді. Популярнішим ставало також гасло рівноправної (з Росією) державної федерації. Тільки меншість, насамперед Микола Міхновський, послідовно виступала за проголошення самостійної Української держави. Популярність гасла, яке обстоювало федерацію з Росією, була не випадковою.
Тривалий підколоніальний стан України не міг не позначитися на рівні національної та політичної свідомості не лише широких мас, а й багатьох лідерів українства, яким були також притаманні ілюзії і щодо Революції, і щодо рівня демократії в Росії. Справедливості заради слід відзначити, що у свідомості народу відбувалася швидка еволюція поглядів: від поміркованого автономізму до самостійництва.
Завдяки самостійникам дуже швидко (17.03.1917 р.) виник головний український орган влади: Українська Центральна Рада (УЦР) як вищий законодавчий орган, а пізніше і її відділення на місцях. Характерно, що в березні 1917 р. українські ради виникли також на «Малиновому Клину» (Кубанський край), «Сірому Клину» (деякі регіони Сибіру), навіть на далекосхідному «Зеленому Клину» — у Владивостоці, Уссурійську, Спаську та ін. Тоді ж за Україну впевнено висловлюються українці — холмщаки й підляшани. Про це свідчать їхні наради і з'їзди, зокрема Київський з'їзд холмщаків 12.04.1917 р. і Всехолмський з'їзд 7—9.04.1917 р. У резолюціях з'їздів проголошувалося гасло: «Геть з Польщею, ми є українці і хочемо належати до України й Києва». Ці вимоги були активно підтримані УЦР.
20 березня 1917 р. було обрано керівництво УЦР (члени президії та 9 комісій) на чолі з видатним українським істориком Михайлом Грушевським, що повернувся з російського заслання. Всього в УЦР, чисельність якої восени 1917 р. становила понад 800 осіб, були представлені всі верстви українського суспільства. Характерно, що тоді повселюдно відбувалися різні з'їзди, формування нових політичних, громадських, станових установ, які у своїй переважній більшості висловлювали підтримку УЦР. До складу Української Центральної Ради увійшли представники провідних політичних українських партій, що вже існували або були сформовані протягом 1917 р., насамперед ТУП (Товариства українських поступовців), через деякий час трансформованого в Українську партію соціалістів-федералістів на чолі з Сергієм Єфремовим, Української соціал-демократичної партії (УСДП) на чолі з письменником Володимиром Винниченком, українських есерів (УПСР), самостійників (Української народної партії, Української партії соціалістів-самостійників), Української демократично-хліборобської партії на чолі з видатним істориком В'ячеславом Липинським та ін. Через день УЦР випустила першу відозву «До українського народу», в якій закликала людей гуртуватися в українські спілки, домагатися українізації народної освіти й урядових установ (і справді, українізація суспільного життя пішла швидкими темпами, з'явилися перші українські гімназії, стали виходити великими тиражами українські газети), покладати надію на вибори до майбутніх Установчих зборів. Первісно в УЦР домінували УСДРП і УПСР, тому вона стояла на платформі територіальної автономії України з державною українською мовою. Що стосується соціальної програми, то вона поки що не була конкретизована, бо кожна партія по-своєму бачила програму внутрішніх реформ. Часто це бачення кардинально відрізнялося одне від одного (від апологетів поміщицького землеволодіння на правому фланзі УЦР до прокомуністичних елементів — на лівому).
Важливим кроком у легітимізації УЦР в очах українського суспільства став скликаний нею Всеукраїнський національний конгрес у Києві (17—21 квітня 1917 р.) за участю 900 делегатів, які представляли й Кубанську Чорноморію, й українські громади Москви, Петербурга та інших міст. Конгрес провів перевибори УЦР і обрав її нове керівництво. Головою знову став Михайло Грушевський, але змінилися його заступники. Ними стали Володимир Винниченко і Сергій Єфремов. Для ефективнішого керування УЦР створила виконавчий комітет (Малу Раду). Велике значення мала також підтримка з боку Перших Всеукраїнських селянського та робітничого з'їздів, представники яких теж були введені до складу УЦР — першого в XX ст. українського парламенту. Не менш важливе значення мала й підтримка Центральної Ради військовими, які взяли курс на українізацію і формування майбутнього ядра армії незалежної Української держави.
Варто вказати на створений під проводом М. Міхновського ще 29 березня 1917 р. Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка, І і II Всеукраїнські військові з'їзди (травень — червень 1917 p.), в ході яких було обрано Український генеральний військовий комітет на чолі з Симоном Петлюрою, а також розпочато формування Вільного Козацтва.
Процес гуртування українства відбувався навіть далеко від материкової України. У червні 1917 р. в Уссурійську відбувся І Всеукраїнський з'їзд діячів і громадянства Далекого Сходу (всього таких з'їздів було проведено чотири), а наступного місяця у Харбіні (Китай) — з'їзд українців Маньчжурії. Українці «Зеленого Клину» навіть висунули гасло незалежної Української далекосхідної республіки, почали формувати тут українські військові частини. Наприкінці серпня 1917 р. в Києві відбувся з'їзд холмщаків, який знову ухвалив рішення вважати Холмщину українською землею, яка входила до складу УНР.
Ішов активний процес організації збройних сил УЦР на базі українізованих частин Південно-Західного й Румунського фронтів, а також Чорноморського флоту, де служили переважно українці. Визначну роль при цьому відіграв Симон Петлюра, який став однією з чільних постатей Української національної революції.
Симон Петлюра (1879—1926) — видатний український державний і політичний діяч, публіцист. Походив з давньої козацько-священицької родини. Його батько був дрібним підприємцем, мав семеро дітей. Симон закінчив бурсу в Полтаві, після чого у 1895—1901 pp. навчався в місцевій духовній семінарії. Вчився юнак добре, гарно співав, грав на скрипці, влаштовував театральні вистави, і цю любов до літератури, живопису й театру проніс крізь усе своє життя. Був чесною, доброю, толерантною, вдумливою людиною, добрим товаришем, душею компанії. За активну участь у житті української громади його в 1901 р. виключили із семінарії. Вчитися в Росії С. Петлюрі стало неможливо, і він ненадовго виїхав до Львова, де працював у «Літературно-науковому віснику». Потім прибув до Чорноморії, вчителював у Катеринодарі. Там він глибоко цікавився українською історією та літературою, працював у археографічній експедиції історика Федора Щербини, досліджував історію Чорноморського Кубанського війська, надрукував низку цінних наукових і публіцистичних статей.
Беручи участь у політичному житті як член партії РУП, був заарештований, перебував у в'язниці (грудень 1903 — березень 1904 pp.). Після звільнення знову короткий час жив у Львові, де на конференції РУП виступив проти можливого об'єднання цієї партії з РСДП (Російською соціал-демократичною партією), особливо з більшовицькою її частиною. Після вибуху революції 1905 р. розгорнув активну політичну діяльність у підросійській Україні. З утворенням Української соціал-демократичної партії (УСДРП) працював у друкованому органі цієї партії — газеті «Слово». Петлюра не обмежувався критикою тогочасного режиму, а закликав українців до активної, в т. ч. й збройної боротьби проти поневолювачів, був непримиренним щодо «малоросів» та чорносотенців.
Після поразки революції 1905—1907 pp. Петлюра поселився спочатку в Петербурзі, де редагував газети «Вільна Україна», «Слово», потім — у Москві, де працював бухгалтером, видавав журнал «Украинская жизнь». Там він одружився з Ольгою Більською. Під час переходу Збруча вона захворіла на тиф і назавжди оглухла. Померла у 1959 р. Від шлюбу з нею народилася донька Леся, яка в юному віці захворіла на туберкульоз і померла у 1941 р. З 1916-го по березень 1917 р. Петлюра був заступником уповноваженого Земельного союзу на фронті. Після Лютневої революції активно займався українізацією частин царської армії, став одним із творців Збройних сил України, головою І Всеукраїнського військового з'їзду, головою Українського генерального Військового комітету, генеральним секретарем військових справ у Центральній Раді.
Після Жовтневої революції С. Петлюра одним із перших зрозумів небезпеку для справи незалежної України з боку більшовиків і повів проти них непримиренну боротьбу. З грудня 1917 р. мусив залишити посаду генерального секретаря, але очолив Український гайдамацький кіш Слобідської України. Після гетьманського перевороту відійшов від військових справ, очолив Всеукраїнський союз земств, брав участь у підготовці аграрної реформи, яка мала антипоміщицьке спрямування. Організував також упорядкування могили Тараса Шевченка в Каневі. За антигетьманський маніфест його було заарештовано (липень — листопад 1918).
Вирвавшись із ув'язнення, Петлюра проголосив у Білій Церкві початок повстання проти Скоропадського, став членом Директорії і головним отаманом військ УHP. У лютому 1919 р. вийшов з УСДРП і став Головою Директорії УHP. Після поразки українських визвольних змагань емігрував до Польщі (листопад 1920), де очолив еміграційний (екзильний) уряд. Наприкінці 1923 р. покинув Польщу і, побувавши в деяких інших країнах, осів у Парижі. Вів активну політичну діяльність, гуртував довкола себе українську еміграцію, видавав тижневик «Тризуб». 25 травня 1926 р. на розі вулиці Расіна і бульвару Сен-Мішель у Латинському кварталі Парижа він був підступно вбитий більшовицьким агентом Самуїлом Шварцбартом, колишнім командувачем карального спецзагону ГПУ. Вбивство мотивувалося тим, що Петлюра нібито був ініціатором єврейських погромів. Насправді ж він суворо забороняв погроми і засуджував до розстрілу тих командирів частин УHP, котрі припускалися цих злочинців.
УКРАЇНА В РОКИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ
1. Україна розташована в центрі Європейського континенту і напередодні Першої світової війни була однією з найбільших європейських країн. Площею вона поступалася лише Росії, перевищуючи Німеччину, Велику Британію, Францію і решту країн Європи.
Що ж до кількості населення, то за цим показником Україну випереджали лише Росія, Німеччина та Велика Британія. Загальна площа українських земель становила понад 850 тис. кв. км. Ці землі були досить щільно заселені, а загальна кількість населення в них перевищувала 48 млн. чол.
Більшість земель, населених українцями, перебувала у складі Російської імперії. Це насамперед територія 9 губерній: Волинської, Катеринославської, Київської, Подільської, Полтавської, Таврійської, Харківської, Херсонської і Чернігівської.
Решта українських земель, розташованих на захід від річки Збруч, належала Австро-Угорщині. Ці землі входили до окремих адміністративних одиниць Австрії — Галичини й Буковини, які мали елементи територіального самоврядування з крайовими сеймами. Українське населення протягом багатьох десятиліть домагалося поділу Галичини на східну, населену переважно українцями, і західну, польську. Це мало послабити вплив поляків у Східній Галичині і створити кращі умови для національно-культурного розвитку української більшості. Закарпаття — найзахідніша історична українська територія — входило до складу Угорщини і ніякого самоуправління не мало. Як і в попередні століття, Україна залишалася переважно землеробським, селянським краєм, з чудовими угіддями, яким не було рівних у Європі і працьовитим населенням з високим рівнем хліборобської культури. Разом з тим, у другій половині XIX ст. в Україні сформувалися потужні промислові центри, серед яких виділялися Донбас і Придніпров'я, що стали паливною і металургійною базою Російської імперії.
[1] Українське питання напередодні війни 1914-1918 рр.[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://subject.com.ua/textbook/history/10klas/9.html
[2] Громадсько-політичний діяч, публіцист. Походив з козацько-старшинського роду. Навчався у Петербурзькому та Віденському університетах. Захистив докторську дисертацію у Львівському університеті, здобув ступінь доктора права. Член Української соціал-демократичної робітничої партії, перший голова Союзу визволення України, з якого вийшов у 1915 р. Один з керівників Української хліборобсько- демократичної партії. У 1919-1921 pp. - у Швейцарії. Від 1922 р. мешкав у Львові, був одним із засновників Української партії національної роботи і редактором її друкованого органу «Заграва». 1939 р. заарештований і ув’язнений у польському концтаборі. Після звільнення емігрував до Німеччини, а звідти до Бухареста. Під час Другої світової війни мешкав у Берліні, Львові, Празі. Від 1947 р. в еміграції у Канаді. Викладав українську літературу в Монреальському університеті, співробітничав в українських виданнях. Критично оцінюючи невдачі національної революції та національно-визвольного руху, звертав особливу увагу на формування політичної еліти. Автор численних творів: «Українська державна думка і Європа» (1919); «Підстави нашої політики» (1921); «Націоналізм» (1926); «Де шукати наших традицій» (1938) та ін.
У відозві «До українського народу в Росії» на Російську імперію покладалася вся відповідальність за розпочату війну. Політична програма СВУ була обґрунтована в документі «Наша платформа». Реалізацію своїх національних прагнень Союз пов’язував з поразкою Росії у війні та поваленням царизму.
[3] Громадсько-політичний діяч. Освіту здобув у Львівському університеті. 1899 р. - співзасновник Української національно-демократичної партії, згодом її голова. Обирався послом до австрійського парламенту і польського сейму. В листопаді 1918 р. очолив перший уряд ЗУНР. У часи польської окупації Галичини був членом центрального уряду у Відні. Після повернення до Львова займався громадською діяльністю. 1939 р. після вступу радянських військ у Галичину був заарештований, 20 місяців перебував у в’язниці. У липні 1941 р. став засновником і головою Української Національної Ради у Львові. Автор історико-політичних і правознавчих праць, серед них «Історія політичної думки галицьких українців, 1848-1914», (1926); «Історія визвольних змагань галицьких українців в часи світової війни, 1914-1918», «Великий зрив» (1931).
[4] На громадські кошти засновували шпиталі, притулки, облаштовували санітарні поїзди, виготовляли ліки. Люди жертвували гроші, одяг, продукти харчування. Багато громадян, насамперед молодь, безплатно працювали в різних лікувальних та благодійних закладах. В університетах, гімназіях і училищах великих міст влаштовувалися лазарети для поранених солдатів.
Істотною була й участь церкви в допомозі жертвам війни. У парафіях створювалися ради з питань допомоги сім’ям тих, хто знаходився на фронті, при монастирях і релігійних братствах відкривалися лазарети і т. п.
Займаючись доброчинністю, представники української інтелігенції, студентства, буржуазії прилучалися до громадської діяльності, набували навичок безкорисливої спільної роботи задля громадського добра. У підсумку це призводило до зростання українського впливу в громадському житті. У керівних органах найбільших благодійних громадських організацій, які діяли на території України в цей період, працювало багато майбутніх діячів Української революції.
[5] Га́лицька би́тва — одна з найбільших битв Першої світової війни. У операції брали участь 3-я, 4-а, 5-а, 8-а, 9-а армії у складі російського Південно-Західного фронту (командувач фронтом — генерал Микола Іванов) і 4 австро-угорських армії (ерцгерцог Фрідріх, фельдмаршал Гетцендорф), а також німецька група генерала Р. Войрша21 серпня російські війська зайняли Львів, а 22 серпня — Галич. В результаті цієї битви російські війська оволоділи Східною Галичиною, Північною Буковиною та вийшли до карпатських перевалів. Там розгорілись тяжкі бої. Росіяни вступили до Львова, Чернівців. Під час битви австро-угорські війська втратили 400 тисяч осіб, з яких 100 тисяч були полонені. Тільки завдяки терміновій допомозі з боку Німеччини і перекиданню військ з інших фронтів Австро-Угорщина уникнула остаточного розгрому. Завоювання Галичини характеризувалося росіянами як завершення «справи великого князя Івана Калити». Дата і місце 18 серпня – 26 вересня 1914 р., Східна Галичина та Північна Буковина. Дійові особи Командувач Південно-Західного фронту Микола Юдович Іванов (1851-1919, генерал від артилерії, згодом програв Горлицьку битву, 1917 р. командував Петроградським гарнізоном, не зумів придушити Лютневу революцію, 1918 р. командував Південною армією, учасник Білого руху); командувач 4-ї армії барон Антон фон Зальца (1843-1916; ветеран російсько-турецької війни 1877-1878 рр., у серпні 1914 р. зазнав поразки під Красником, знятий з посади); командувач 4-ї армії з 22 серпня Олексій Єрмолайович Еверт (1857-1926; відзначився в Російсько-японській війні, в 1915-1917 рр. головнокомандувач армій Західного фронту, підтримав зречення Миколи II, з 1917 р. у відставці); командувач 5-ї армії Павло Адамович Плеве (1850-1916; генерал від кавалерії, у 1915-1916 рр. командувач Північного фронту, ініціатор створення в імперській армії «батальйонів смерті» – особливих ударних груп); командувач 3-ї армії Микола Володимирович Рузський (1854-1918; генерал від інфантерії, головний герой Галицької битви, у 1914-1915, 1916-1917 рр. головнокомандувач Північного фронту, відіграв провідну роль у зреченні Миколи II, убитий червоними); командувач 8-ї армії Олексій Олексійович Брусилов (1853-1926; відзначився у війні 1877- 1878 рр., з 1912 р. генерал від кавалерії, відзначився в Галицькій битві 1914 р. та під час відступу російських військ 1915 р., з березня 1916 р. командувач Південно-Західного фронту, 1917 р. прихильник зречення Миколи II, у травні-червні 1917 р. головнокомандувач російської армії, з 1920 р. у Червоній армії, у 1923-1924 рр. інспектор кавалерії). Головнокомандувачем австрійських збройних сил, що командував обороною Галичини, був фельдмаршал ерцгерцог Фрідріх Австрійський фон Габсбург, герцог Тешенський (1856-1936; 1916 р. знятий з посади новим імператором Карлом І); начальником Генштабу австро-угорської армії був генерал-полковник граф Франц Конрад фон Хетцендорф (1852-1925; з 1906 р. на чолі Генштабу, виступав за агресію проти Сербії, один із винуватців початку Першої світової війни, автор плану переможної для Австро-Угорщини та Німеччини Горлицької операції 1915 р., після Брусиловського прориву восени 1916 р. отримав звання генерал-фельдмаршала, 1918 р. знятий з посади). Арміями командували: 1-ю – генерал кавалерії Віктор граф Данкль фон Краснік (1854-1941; найуспішніший австрійський командувач у Галицькій битві, 1916 р. обороняв Тироль, з перемінним успіхом воював проти Італії); 3-ю – генерал кавалерії Рудольф фон Брудерман (1851-1941; його нічим не видатна військова кар’єра урвалася після Галицької битви); 4-ю – генерал піхоти барон Моріц Ауффенберг фон Комаров (1852-1928; у 1911-1912 рр. міністр оборони Австро-Угорщини, знятий після Галицької битви, 1915 р. заарештований, звільнений з армії); у ході битви велику роль відіграв командувач спішно перекинутої в Галичину групи військ генерал Герман Кевеш фон Кевешхаза (1854-1924; 1914 р. воював у Карпатах та Польщі на чолі 12-го корпусу, 1915 р. на Балканах, узяв Белград, окупував Албанію, 1916 р. на чолі 3-ї армії на сході, влітку 1917 р. взяв Чернівці та вибив росіян з Буковини, останній головнокомандувач військ Австро-Угорщини після зречення імператора Карла І в листопаді 1918 р.). Передумови події Плани дій російського Південно-Західного фронту з оточення австрійців у Галичині ударом з двох боків силами чотирьох армій ґрунтувалися на розвідданих про ймовірну дислокацію австрійських військ, отриманих у 1909-1912 рр. Дані виявилися застарілими – австрійці розгорнули війська значно західніше за початкову лінію.
Австрійське командування передбачало завдати головного удару силами своїх 1-ї та 4-ї армій між Віслою і Бугом у північному напрямку, 3-тя армія прикривала район Львова. Російські війська налічували понад 1 млн осіб (іноді вказується цифра 1,2 млн), австрійські війська налічували від 800 тис. до 1 млн осіб (з угорськими підкріпленнями, що підійшли в ході битви). Хід події Австрійці також не зовсім правильно розрахували головний напрям російського удару.
У ході битви російський правий фланг (4-та і 5-та армії) провів важку Люблінсько-Холмську операцію (23 серпня – 2 вересня). Замість успішного наступу на Львів з півночі російські війська тут під натиском австрійської армії стали відходити від міст Краснік і Томашув на північ. Лівофлангові армії: 3-тя армія під командуванням генерала Рузського (з району Дубна) і 8-ма під командуванням генерала Брусилова (з району Проскурова), проводячи Галич-Львівську операцію, 19 серпня розгорнули успішний наступ у напрямку Львова і Галича.
На притоках Дністра річках Золота Липа (26-28 серпня) і Гнила Липа (29-31 серпня) було подолано опір австрійських військ, і вони стали відступати. Частини австро-угорської армії, складені з угорців, почали масово кидати фронт. Спроби контрударів, організованих фон Хетцендорфом і Брудерманом, успіху не мали.
З вересня російські війська зайняли Львів, 4 вересня – Галич. 2-4 вересня Іванов надав своїй північній групі великі підкріплення і скомандував загальний наступ з метою притиснути австрійців до річку Сян. Наслідки події Австрійські війська зазнали великої поразки, втративши до 325 тис. убитих і поранених, 130 тис. полонених.
Втрати росіян були помітно меншими – 225 тис. убитих і поранених, 40 тис. полонених. На фоні важкої поразки під Танненбергом перемога в Галичині була вкрай важлива для Російської імперії, котра виконала свій союзницький обов’язок перед Антантою (зокрема, на якийсь час врятувала Сербію).
Для Галичини битва означала початок кількох місяців російської окупації і гонінь на все українське. За розпорядженнями генерал-губернатора «звільненої» Галичини графа Г. О. Бобринського закривались українські школи, газети, друкарні, відбувались масові арешти і депортації української інтелігенції углиб Росії.
Ці дії російський політик Павло Мілюков, виступаючи в Державній Думі, слушно назвав «європейським скандалом». Історична пам’ять Перший великий успіх російської імперської зброї в програній зрештою війні був свого часу надзвичайно популярним (статті в пресі, картини М. Самокиша, особливі нагороди для командувачів тощо). Згодом мажорна тональність змінилася мінорною – кращим пам’ятником загиблим став популярний романс невідомого автора «Брала русская бригада галицийские поля…
». Дещо призабута сьогодні в Україні і навіть у Росії подія (у Росії помітна певна актуалізація пам’яті під гаслом боротьби з «галицьким українофільством»).
[6] Серпень 1914 р. Битва за Галичину. – Режим доступу: http://zbruc.eu/node/25869 (мапи, фотодокументи, схеми битви 1914 рр.)
[7] http://kuncevo.ucoz.ru/load/uroki/istorija/konspekti_urokiv_9_12/47-1-0-1551