Сором і совість як явища моралі
У внутрішньому світі особистості важливе місце займають явища сорому і совісті. Ці явища свідомості нерозривно пов'язані між собою. Сором історично передує совісті, і, на думку філософів-ідеалістів, сором не має зв'язку із суспільною практикою.
Сором виникає в епоху безроздільного панування моральності не як моральне явище, а в якості одного з засобів підтримки існуючих моральних норм, а саме, екзогамії. Екзогамія є заборона шлюбів між близькими кровними родичами. Причина такої заборони складається не тільки або не стільки в інцесті (кровозмішенні), скільки в необхідності розширення кола соціальних зв'язків. Шлюб брата із сестрою не розширював коло родичів, коли ж брат женився на дівчині з іншої родини, він крім наявних родичів, здобував дружину і її родичів. А це особливо цінувалося в родовому ладі. Тому виникали заборони не тільки на статеві зв'язки кровних родичів, але і на багато проявів їхнього спілкування між собою: не розмовляти, не вимовляти імен один одного, не доторкатися один одного, не користуватися речами іншого, не сидіти поруч, навіть приймати їжу на очах інших осіб. Людина була зобов'язана дуже строго контролювати себе. Порушення встановлених правил спричиняло вкрай різку реакцію членів роду і покарання провинених. Однак самим тяжким покаранням був сором — хвороблива психічна реакція на свою невідповідність установленій нормі. На винного обрушувався авторитет найбільш шановних членів роду, презирство і глузування всього роду.
Одного разу пізнавши сором, людина побоювалася пережити його знову. Виник страх заслужити осуд спільноти. У наступному розвитку суспільства страх виникав не тільки з приводу порушення норм спілкування між статями, але і з інших важливих приводів: соромно з'явитися на людях голим або в брудному одязі, говорити при всіх те, що краще було б зберегти при собі, програти спортивний або неспортивний двобій більш слабкому суперникові, не вивчити урок у той час, коли інші його вивчили і т.д. Таким чином, виникнувши з важливих практичних мотивів — розширити коло соціальних зв'язків і уникнути генетичного виродження — сором став дуже істотним регулятором соціальних відносин. Його головна умова — невідповідність якостей і дій індивіда встановленим нормам і зразкам поводження, його головна емоція стрес, його страж — страх. Звідси виникає критичне відношення до самого себе. Індивід усвідомив, що легше соромитися самого себе, щоб не одержати електричний розряд сорому від інших. Демокрит писав: «Не говори і не роби нічого дурного, навіть якщо ти наодинці із собою. Учися набагато більш соромитися самого себе, ніж інших». Ще більш ясно виражався Платон: «Боїмося ми нерідко... як би нас не вважали за дурних людей, якщо ми робимо або говоримо що-небудь негарне. Цей вид страху ми, так, думаю, що і всі, — називаємо соромом». Таким же була думка однодумця Аристотеля Теофраста: «Май сором перед самим собою і тобі не доведеться червоніти перед іншими». За всіх часів люди відчували страх утратити престиж або повагу оточуючих.
Сором є почуття, що виражає усвідомлення людиною своєї (а також близьких і причетних до нього людей) невідповідності прийнятим у даному середовищі нормам або передбачуваним очікуванням. Гегель розумів сором як «реакцію на протиріччя мого власного явища з тим, ким я повинен і хочу бути, отже, захист моєї внутрішньої істоти проти неналежного вияву його зовні». Сором відчувається як у випадку справжньої невідповідності, так і мнимої. Переживання сорому тим сильніше, чим важливіша для людини думка осіб, що можуть виразити свій осуд із приводу порушення або невиконання норм. Сором часто раптовий, він очевидно видає себе приливом крові («фарба сорому») і сильною напругою психіки. Подолання стресу від сорому відбувається складно, стрес залишає глибокий слід у пам'яті. Із соромом подібна ганьба — дуже неприємне почуття, викликана публічним осудом провини індивіда. Сором буває трьох видів.
1. Сором за себе. Сором за себе найбільш розповсюджений у морально здоровому суспільстві. Це як би духовна поразка особистості перед особою інших людей, це визнання власної неповноцінності і це «гнів, звернений усередину» (К.Маркс). У той же час здатність соромитися — показник моральної сили особистості. Вона означає, що людина може знайти в собі сили і змінити поводження. Сором — не дим, очі не виїсть. Прислів'я свідчить, що незважаючи на негативні емоції, сором корисний людині: він указує на здоров'я душі. Гірше, коли сорому немає. Це означає відсутність честі. Безсоромна людина не відчуває болю душі, як не відчуває болю тіла фізично нездорова людина. Один не бачить, як відмирають його зв'язки з іншими людьми, інший не бачить, як відмирає його тіло. Сором за себе має більш м'яку форму — сором'язливість. Індивід не зробив ще нічого негожого, але побоюється невірного вчинку.
2. Сором за інших. Сором за інших припускає якусь спільність життя з ним. Соромно буває за родичів, друзів, товаришів, однокурсників і ін. У цьому випадку індивід відчуває себе й об'єкт сорому частинами якогось цілого. Сором підсилюється відповідальністю за інших. Соромно батькам за дітей, учителеві за учнів, тренерові за спортсменів і т.п. Це відбувається завжди в малих соціальних групах. Однак, безглуздий сором за незнайому людину. Правда, бувають випадки сорому за співвітчизників за рубежем, що ведуть себе неналежно. Як співав В.Висоцький, «и в парижских туалетах находят надписи на русском языке». У таких прикладах сорому за інших людина відчуває себе часткою величезного цілого — громадянином однієї держави.
3. Сором за державу. Н.В.Гоголь указував на дві типові риси царської Росії: наявність дурнів і поганих доріг. Колишній прем'єр-міністр Великобританії Маргарет Тетчер назвала Радянський Союз «Верхньою Вольтою з ракетами». Усім нормальним громадянам, говорячи словами головного героя фільму «Біле сонце пустелі», за державу кривдно. І соромно теж. Радянський Союз знесилів від гонки озброєнь, залишивши своїх громадян на рівні життя однієї із найбільш відсталих країн Африки. «Многожеланна» незалежність України і багатьох інших колишніх союзних республік усупереч солодкоголосим запевнянням про те, як нам буде добре жити, перетворила радянських бідняків у незалежних жебраків. І зміна однієї букви першого рядка державного гімну нічого по суті не змінює. «Імідж» України за рубежем поки такий, що його не можна не соромитися. Мільйони безробітних, тисячі бездомних дітей, десятки тисяч бомжів, поставлені на грань вимирання пенсіонери, гинуть щороку шахтарі, замовлені убивства, за злидарську милостиню запекло сіють вічне і добре вчителі, — такі наші «здобутки».
Відсутність сорому — сигнал про зміну моральності. Сорому не відчували Адам і Єва до їхнього вигнання з раю. Його не відчувають люди й у наші дні, коли, на їхню думку, має місце гармонія норм моральності і понять моралі. Не соромляться наготи нудисти, не соромляться обмінюватися чоловіками і дружинами свінгери. Дана гармонія скасовує заборони, отже, зникають древні забобони і ревнощі. Святенництво і «подвійна мораль» виникають у тих випадках, коли моральність і мораль суперечать один одному. У XIX столітті вважалося непристойним для дами, якщо чоловік побачить її щиколотку. Сторіччя потому міні-спідниця — явище звичайне. І як не дивно, небеса не обрушилися на плечі панянок. Інші ж зміни моральності мають більш істотне і значення для суспільства. Шекспірівське «О часи, о вдачі!» указує на деформації в моральному кліматі. Егоїзм — характерна риса світогляду буржуа — підривав середньовічну моральність, і вже не так соромно було обдурити іншого заради ділового успіху. Відома в минулому картина «Знову двійка» показує переживання школяра, що одержав двійку. Навряд чи це характерно зараз для середньостатистичного школяра. Тим більше, не соромно студентові, для якого мають значення лише оцінки в «зачотці», а не знання, що стоять за ними.
Сором породжує нову форму відношення до соціальної дійсності, нове явище — совість. Факт її появи — показник більш розвиненої свідомості особистості. Він виявляється в ряді відмінностей совісті від сорому:
1. Сором виникає з приводу тієї або іншої сформованої ситуації, совість же охоплює більш широке коло явищ соціального простору і часу, не обмежуючи лише що безпосередньо впливають на індивіда явищами, хоча, зрозуміло, це коло не простирається в нескінченність.
2. Сором є переважно емоційним переживанням, совість також емоційна, але переважно розумова.
3. Сором — реакція на думку інших, вона на світлі суспільної думки, совість же пов'язана з виконанням обов’язку, вона «працює» у мороці душі.
4. Сором відомий усім, безсоромних людей немає; совість же є лише в деяких - у тих, у кого до роботи свідомості підключена робота душі.
5. Сором пов'язує моральність з мораллю, совість - уже цілком моральне явище.
Ряд мислителів з давніх часів до наших днів віддавали данину проблемі совісті, її ролі в житті людини. Розуміння цієї проблеми припускає вивчення її природи. І.Кант вважав совість додослідною, даною від народження: «… кожна людина як моральна істота має в собі совість від народження». Совість є кращий контролер, вона «стежить» за щоденним поводженням людини. Більшість теоретиків етики дотримують думки про соціальне походження совісті. У найбільш загальному плані совість трактується як «внутрішній голос». Негативна совість говорить про те, як не слід жити.
На відміну від негативної, позитивна совість спонукає до турботи про себе й інших людей, кличе до досконалості. Позитивна совість мобілізує волю, внутрішньо звільняє особистість від страхів і тривог. Вона «бореться» з деградацією душі, зі спробами підмінити її розуміннями вигідності і доцільності. Позитивній совісті звичайно приділяється менше уваги, ніж негативній, оскільки остання причетна до конфліктів, а конфлікти більш актуальні, ніж спокійне, розмірене життя.
Гострим в історії етики є питання про «чистоту» совісті. Ідеологія церкви заперечує чистоту совісті через те, що нібито вона породжена гординею людини. Грішна людина загордилася настільки, що зрівнялася з Богом. Однак, оскільки людина грішна, вона не може бути досконалою, отже, у неї совість завжди нечиста. Але аргумент церкви безпідставний. Людина не претендує на рівність з Богом. Її чиста совість засвідчує свідомості, зорієнтованій на зовнішній авторитет, відповідність учинку пропонованим ззовні вимогам, відповідності обов’язку індивіда перед його мікросередовищем. Чиста совість дозволяє індивідові розслабитися і відчути полегшення, випробувати задоволення від виконання обов’язку. Зрозуміло, поняття чистої совісті безглуздо щодо всієї тривалості існування особистості. Усі люди роблять гріх стосовно тих, з ким вступають у контакт, тому чиста совість навіть у святих не буває. Однак визнання чистої епізодичної совісті відкриває можливість відповідальності за свободу волі. Без такої совісті відповідальність була б позбавлена смислу.
В епізодичності чистої совісті проглядається її зв'язок зі справедливістю в моральності. Совість у моралі — це аналог справедливості в моральності. Совісна людина справедлива, безсовісний — несправедливий. Безсовісним звичайно називають людину, чия мораль не влаштовує автора оцінки. Оцінка, цілком імовірно, упереджена, але чи може в принципі людина бути безсовісною? Це можливо в двох випадках: по-перше, не має совісті індивід, що знаходиться в складі своєї групи на дуже низькій стадії духовного розвитку; по-друге, десоціалізований індивід, що втратив потенціал моральності. До першого типу безсовісних людей відносяться «діти природи». У таких «дітей» немає злого наміру проти інших людей, так само як і власної позиції з усіх питань буття. Вони живуть чужим розумом і не знають слова «Я». Такими були первісні люди, такі деякі відсталі в розвитку народності Африки, Азії і Південної Америки. Другий тип «ближчий» до нас. Це цинічний, озлоблений на все і всіх тип людини. Проблематично говорити про справедливість його дій, тому що перед ним винний увесь світ. Так само проблематично говорити про людей, що живуть обманом, злодійством, виконанням замовлень на убивства. Совість суперечить усім видам несправедливості, в одному відношенні вона суперечить навіть самій справедливості. Справа в тім, що справедливість може бути відновлена, а совість (якщо її немає) відновити не можна. Вона буде мучити людину настільки, наскільки розвинена його душа.
Совість характеризує духовне буття людини. Вислів «свобода совісті» означає право людини на незалежність його духовного життя і можливість самій визначати свої переконання. В іншому і більш розповсюдженому значенні «свобода совісті» означає волю віросповідання. У власне етичному смислі слова совість не може бути іншою, як вільною.