Центральні та місцеві органи виконавчої влади в Україні
Друге після Кабінету Міністрів місце у виконавчій вертикалі влади посідають центральні органи виконавчої влади. їх система передбачена Указом Президента України “Про систему центральних органів виконавчої влади” від 15 грудня 1999 року.
Систему центральних органів виконавчої влади складають:
1) міністерства;
2) державні комітети (державні служби);
3) органи виконавчої влади із спеціальним статусом (Ан-тимонопольний комітет, Державний комітет з питань регулятивної політики і підприємництва, Фонд держмайна, Управління державної охорони, СБУ, Національна комісія регулювання електроенергетики).
Діючими міністерствами на сьогодні в Україні є:
1. Міністерство внутрішніх справ.
2. Міністерство екології і природних ресурсів.
3. Міністерство праці і соціальної політики.
4. Міністерство економіки.
5. Міністерство аграрної політики.
6. Міністерство транспорту.
7. Міністерство іноземних справ.
8. Міністерство оборони.
9. Міністерство юстиції.
10. Міністерство культури та мистецтв.
11. Міністерство освіти і науки.
12. Міністерство фінансів.
13. Міністерство палива і енергетики.
14. Міністерство охорони здоров'я.
15. Міністерство з питань надзвичайних ситуацій.
Державні комітети (державні служби) — центральні органи виконавчої влади, діяльність яких спрямовує і координує Прем'єр-міністр України або один із віце-прем'єр-мі-ністрів чи міністрів. Державні комітети (державні служби) вносять пропозиції щодо формування державної політики відповідним членам Кабінету Міністрів України та забезпечують їх реалізацію у визначеній сфері діяльності, здійснюють управління в цій сфері, а також міжгалузеву координацію та функціональне регулювання питань, віднесених до їх відання. Державний комітет (державну службу) очолює його голова.
Урядові органи державного управління (департаменти, служби, інспекції) здійснюють:
а) управління окремими підгалузями або сферами діяльності;
б) контрольно-наглядові функції;
в) регулятивні та дозвільно-реєстраційні функції щодо фізичних і юридичних осіб.
Місцеві державні адміністрації на відповідній території забезпечують:
• виконання Конституції та законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади;
• законність і правопорядок; додержання прав і свобод громадян;
• виконання державних і регіональних програм соціально-економічного і культурного розвитку, програм охорони довкілля, а в місцях компактного проживання корінних народів і національних меншин також програм їх національно-культурного розвитку;
• підготовку та виконання відповідних обласних і районних бюджетів; “ звіт про виконання відповідних бюджетів і програм;
• взаємодію з органами місцевого самоврядування;
• реалізацію інших наданих державою, а також делегованих відповідними радами повноважень.
Судова влада в Україні
Необхідність реформування судової влади постала від часу проголошення суверенності й незалежності Української держави, початку процесу реального забезпечення прав і свобод людини і громадянина, затвердження верховенства права в суспільному житті. Саме на це зорієнтована Концепція судово-правової реформи, схвалена Верховною Радою України 28 квітня 1992 р. Цей процес поглиблюється і розвивається Конституцією України. Так, уже в ст. 6 Конституції України використано категорію “судова влада”, яка є частиною доктрини поділу влади у правовій державі. Це веде до реального поділу влади на законодавчу, виконавчу й судову, а щодо останньої визнається самостійність і незалежність, неможливість для інших державних органів і посадових осіб виконувати функції й повноваження, які є компетенцією органів правосуддя.
Конституційний Суд України входить до судової влади як її самостійний суб'єкт, є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні, вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України, дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України.
Конституційний Суд України складається з 18 суддів Конституційного Суду. Президент України, Верховна Рада України та з'їзд суддів України призначають по шість суддів Конституційного Суду України.
Суддею Конституційного Суду України може бути громадянин України, який на день призначення досяг 40-річного віку, має вищу юридичну освіту і стаж роботи за фахом не менш як 10 років, проживає в Україні протягом останніх 20 років і володіє державною мовою. Суддя Конституційного Суду України призначається на дев'ять років без права бути призначеним на повторний строк.
Голова Конституційного Суду України обирається на спеціальному пленарному засіданні Конституційного Суду України зі складу суддів Конституційного Суду України таємним голосуванням лише на один трирічний строк.
Конституційний Суд має також повноваження офіційно тлумачити Конституцію України та закони України.
Рішення Конституційного Суду є обов'язковим до виконання на території України, остаточним і таким, що не може бути оскарженим.
Конституцією та законами України гарантується незалежність і недоторканність суддів. Незалежність суддів означає, що вони підкоряються тільки законам і що будь-який вплив на суддів заборонений. Недоторканність суддів поширюється на листування, засоби зв'язку, документи, службові та приватні приміщення. Судді всіх рівнів без згоди Верховної Ради України не можуть бути затриманими та заарештованими до винесення обвинувального вироку судом.
Гарантії незалежності й недоторканності суддів вбачаються також у тому, що вони обіймають свої посади безстроково, крім судців Конституційного Суду України та суддів, призначуваних на посаду судді вперше. Перше призначення на посаду професійного судді строком на п'ять років здійснюється Президентом України. Решта суддів, окрім судців Конституційного Суду України, обираються Верховною Радою України безстроково, в порядку, встановленому законодавством про судоустрій.
Голова Верховного Суду України обирається на посаду і звільняється з посади таємним голосуванням Пленуму Верховного Суду України в порядку, встановленому законом.
До відання Вищої ради юстиції належать:
а) внесення подання про призначення суддів на посади або про звільнення їх з посад;
б) винесення рішення відносно порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності;
в) здійснення дисциплінарного провадження стосовно до суддів Верховного Суду України та суддів вищих спеціалізованих судів і розгляд скарг на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів апеляційних і місцевих судів, а також прокурорів.