Загальнапсихологія/ 0. Скрипченко, Л. Долинська, 3. Огороднійчук та ін. — К., 1999.

Література

Андреева Г. М.Социальная психология. — М., 1997. АникееваН. П. Психологический климат в коллективе. — М., 1989. Донцов А. И.Психология коллектива. — М., 1984. Загальнапсихологія/ О. Скрипченко, Л. Долинська, 3. Огороднійчук та ін. — К., 2002.

Кричевский Р. Л., Дубовская Е. М.Психология малой группьі. — М., 1991.

Обозов Н. Н.Межличностньїе отношения. —Л., 1979.

Общая психология/ Под ред. А. В. Петровского. — М.,1986.

Петровский А. В., Шпалинский В. В.Социальная психология коллек­тива. — М., 1978.

Психологическаятеория коллектива/ Под ред. А. В. Петровского. — М., 1979.

3.

Пізнавальна діяльність особистості

3.1. Чуттєві форми пізнання дійсності

Пізнавальна діяльність постає як активність людини, спрямована на відображення і пізнання навколишнього світу. Залежно від глибини відображення виділяють чуттєві й раціональні форми пізнання світу. Оскільки увага не має власного змісту, то її не відносять до пізна­вальних процесів. Однак, обслуговуючи всі психічні про­цеси, вона є необхідною умовою їх виникнення і функ­ціонування.

Увага

Проблема уваги завжди викликала у дослідників підви­щений інтерес. Над її вивченням працювали відомі пред­ставники інтроспективної психології (В. Джеме, В. Вундт, Е. Тітченер, родоначальник експериментального напряму в психології французький психолог Теодюль Рібо (1839— 1916)), гештальтпсихології (К. Коффка, В. Келер), феноме­нологічного напряму (французький психолог Моріс Мерло-Понті (1908—1961)) та ін.

Цій проблематиці присвятили свої праці радянські вче­ні — С. Рубінштейн, М. Добринін, О. Леонтьєв, П. Галь-перін, Д. Узнадзе, Є. Мілерян. І сьогодні вона має багато нез'ясованих питань методологічного і теоретичного плану.

Пізнавальна діяльність особистості

і форми пізнання дійсності

Природа уваги.На органи чуття людини в процесі її життя постійно діють своїми властивостями різні пред­мети і явища об'єктивної дійсності. Наприклад, під час лекції на студента впливає голос, зовнішній вигляд лекто­ра, обстановка в аудиторії, зміст повідомлення, люди, що сидять поруч. Але студент не може одночасно відобрази­ти всі ці впливи: на одні він реагує, інші — не помічає. ■ Відображаючи дійсність, людина завжди спрямовує свою психічну діяльність на ті предмети і явища, які для неї мають життєве значення, відповідають її потребам. Цю вибірковість психічної діяльності пов'язують із та­кою властивістю психіки, як увага.

Увага — спрямованість і зосередженість свідомості, що передба­чає підвищення рівня сенсорно!', інтелектуальної чи рухової актив­ності індивіда.

Увага нерозривно пов'язана з діяльністю людини, в діяльності вона існує і нею підтримується. Послаблення її інтенсивності призводить до зниження якісних показни­ків у роботі. Перебувати в стані напруженої уваги означає активно над чимось працювати. Як особливість психічно­го життя увага має суспільну природу. Вона виникла в процесі праці й стала однією з його основних психологіч­них характеристик.

Найважливішими функціями уваги є регуляція діяль­ності та контроль за її перебігом. Від того, на чому і як зосереджується людина, залежить чіткість і повнота від­чуттів, сприймань і думок. К. Ушинський писав, що увага є саме тими дверима, через які проникає усе, що тільки входить у душу людини із зовнішнього світу.

На відміну від певних пізнавальних процесів (сприй­мання, пам'яті, мислення) увага не має свого змісту. Вона виявляється у всіх пізнавальних процесах, характеризую­чи динаміку їх перебігу.

Суть уваги виявляється у відбиранні значущих (що стосуються важливих потреб на певний момент) впливів і гальмуванні несуттєвих, побічних. Завдяки цьому відо­браження стає чіткішим, а діяльність триває доти, доки не завершиться запланований акт поведінки чи не буде до­сягнуто поставленої мети.

Як вибіркове сприймання впливів увага можлива лише у стані бадьорості організму, зумовленої активною діяльніс­тю мозку. Виділяють чотири стани бадьорості: глибокий сон, дрімота, спокійна бадьорість (сенсорний спокій) і актив­на бадьорість. Активація як швидке посилення активності

мозкової діяльності здійснюється спеціальним утворен­ням у мозку, яке називають ретикулярною формацією. Вона виявляється в зміні електричної активності мозку і може бути зафіксована електроенцефалографом. Якщо в стані сну в електроенцефалограмі переважають ритмічні коливання низької частоти — повільні хвилі з великою амплітудою (а-ритм), то при переході до стану неспання спостерігається десинхронізація коркової ритміки— з'являються високочастотні коливання малої амплітуди. Перехід до активної бадьорості супроводжується появою у людини орієнтувальних рефлексів і підвищенням чут­ливості аналізаторів, зміною обміну речовин, роботи серця, ритму дихання тощо. Тому вважають, що фізіологічною основою уваги є загальна активація діяльності мозку, яка забезпечує перехід від сну до активної бадьорості.

Аналіз лише вказаних фізіологічних механізмів ува­ги не дає змоги пояснити особливості вибірковості уваги. Тому деякі дослідники приписують властивість вибірко­вості певним відділам неспецифічної системи мозку (ви­бірковій діяльності ретикулярної формації, неспецифіч­ному впливу таламуса і гіпоталамуса).

З процесом уваги на рівні кори головного мозку пов'язують і наявність у лімбічній системі та лобних до­лях особливого типу нейронів, що не мають стосунку до органів чуття. Це нейрони уваги (детектори новизни) і клітини очікування. Перші порівнюють дії подразників і реагують на їх зміну, новизну, другі — реагують тоді, коли дія подразника не відповідає тому, на що сподіва­лись.

Завдяки дослідженням І. Сєченова, І. Павлова, О. Ухтом-ського, В. Бехтерева, П. Анохіна та ін. сформувалося уявлен­ня про провідну роль кори великих півкуль у системі ней­рофізіологічних механізмів уваги.

Предмети і явища, діючи на мозок людини, викликають появу орієнтувальних рефлексів. Спочатку вони з'явля­ються під впливом лише грубих змін середовища, потім — слабших подразників, що набувають сигнального значен­ня. Під час появи орієнтувальних рефлексів змінюється перебіг процесів у корі великих півкуль головного мозку. Утворюється (за Павловим) осередок оптимального збу­дження, пов'язаний із подразником. За законом індукції нервових процесів це спричиняє гальмування суміжних ді­лянок кори. Тому нервові імпульси, які доходять до осеред­ку оптимального збудження, відображаються людиною, ін­ші не помічаються.

Пізнавальна діяльність особистості

Отже, за Павловим, фізіологічною основою уваги є наяв­ність у корі головного мозку стійкого осередку оптималь­ного збудження, який негативно індукує суміжні ділянки.

О. Ухтомський назвав осередок оптимального збуджен­ня домінантою, тобто панівним осередком збудження. До­мінанта визначає характер реакції організму в певний мо­мент і підпорядковує собі всі побічні імпульси, які надхо­дять у цей час у мозок. За їх рахунок вона посилюється, набуваючи більшої стійкості. Так, слабкі звуки мелодійної музики, монотонний шелест листя дерев за вікном підси­люють зосередженість уваги на роботі, що виконується. А тиша нерідко сприяє відволіканню уваги.

Види уваги.Відомий американський психолог Е. Тіт-ченер виділяв три стадії уваги: мимовільна увага, довіль­на увага, повернення до першої стадії. «Коли ми розв'я­зуємо, наприклад, геометричну задачу, — писав він, — ми поступово зацікавлюємося нею і зовсім віддаємося їй, і скоро проблема набуває такої ж влади над нашою увагою, яку має удар грому в момент його появи у свідомості».

У вітчизняній психології увагу поділяють на мимовіль­ну, довільну і післядовільну. Такий поділ на види здійсню­ється на основі критеріїв наявності чи відсутності свідомої мети, вольового зусилля та інтересу до діяльності.

Мимовільна увага — увага, що виникає в процесі взаємодії люди­ни з навколишнім середовищем без її свідомого наміру і без будь-яких вольових зусиль із її боку.

За своєю суттю це є орієнтувальний рефлекс на новиз­ну, що ґрунтується на механізмі виникнення в корі голов­ного мозку осередку домінантного збудження. Спочатку мимовільна увага існує як безумовний рефлекторний про­цес, зумовлений дією зовнішніх подразників. Така увага характерна для тварин. У процесі розвитку людини вона ускладнюється і стає умовнорефлекторною — під впли­вом подразників, що набувають сигнального значення.

Існує багато властивостей подразників, дія яких спри­чиняє появу мимовільної уваги. До них належать: новиз­на, раптовість дії, сила, зміна інтенсивності дії, переміщен­ня об'єкта в полі зору, контраст об'єкта з фоном та ін.

Так, прихід незнайомого викладача в аудиторію відразу привертає увагу студентів через свою новизну, а виправлені червоним кольором помилки в зошитах привертають увагу учнів контрастом червоного кольору з фоном сторінки. Проте властивості об'єктів не самі по собі визначають ми­мовільну увагу. Той факт, що та сама властивість в одних

Чуттєві форми пізнання дійсності

людей викликає увагу, а інших залишає байдужими, свід­чить про те, що в появі мимовільної уваги беруть участь не тільки зовнішні впливи, а й внутрішні умови — потреби людей, їх інтереси, бажання, афективні стани тощо. Особли­во велика роль у пробудженні мимовільної уваги нале­жить значущим потребам і безпосереднім інтересам. Те, що для людини важливе, цікаве й емоційно захоплююче, викликає тривале інтенсивне зосередження. Тому основ­ним призначенням мимовільної уваги є створення для лю­дини можливості швидко і правильно орієнтуватися в по­стійно мінливому середовищі, а також виділяти з нього об'єкти, що мають певний час найбільшу значущість. Ми­мовільна увага є генетично первинним етапом становлен­ня уваги в її філогенезі і онтогенезі. На її основі виникає і розвивається довільна увага.

Довільна увага — увага, яку особистість свідомо викликає, спря­мовує і регулює.

Довільна увага має суспільну природу. Вона сформу­валася в процесі праці й спілкування людей. Оволодіння мовою дало людині змогу ставити перед собою усвідомле­ну мету, оцінювати і обирати шляхи її досягнення, перебо­рювати зовнішні та внутрішні перешкоди і спрямовувати свої зусилля на виконання окремих етапів трудового акту. Чим віддаленіша мета і складніший шлях її досягнення, менш приваблива сама робота, тим більші вимоги ставить вона до довільної уваги. Отже, інтелектуальна за переду­мовами, довільна увага є вольовою за характером.

Досягнення віддалених цілей вимагає від людини значної активності, тривалої зосередженості на процесі діяльності, кінцевому результаті, а також сили волі для долання перепон. Людина, поставивши певну мету, перед­бачає кінцевий результат, обирає способи його досягнення і контролює їх реалізацію. Отже, за участі довільної уваги відбувається регуляція активності, прогнозування, конт­роль і корекція діяльності.

Довільна увага наявна там, де предмет уваги не при­вабливий для людини. Вона завжди є опосередкованою, бо ґрунтується на операціях, що опосередковують мислення. Будь-який акт уваги, для того щоб стати актом довільної, свідомо спрямованої уваги, повинен насамперед перетво­ритися на інтелектуальну, опосередковану операцію.

Хоча мимовільна і довільна увага суттєво відрізня­ються між собою, між ними існують взаємозв'язки і взає-мопереходи. Довільна увага виникає з мимовільної при

Пізнавальна діяльність особистості

Чуттєві форми пізнання дійсності

утворенні узагальнених умовних зв язків, але и довільна може стати мимовільною у зв'язку зі змінами в мотива­ції діяльності. Так відбувається, коли робітник розпочи­нає складну і непривабливу, але важливу роботу. Процес входження в діяльність спочатку повільний і тяжкий. Поступово він досягає результатів, і його зацікавлює сам процес. Для підтримання уваги вже не потрібні вольові зусилля, оскільки виникає післядовільна увага.

Післядовільна увага — увага, що виникає на основі інтересу до процесу діяльності.

Вона є цілеспрямованою, тобто залишається на тому ж об'єкті чи виді діяльності, свідомо контролюється (як до­вільна увага) і не потребує вольових зусиль для підтри­мання (як мимовільна). її виникнення збільшує трива­лість зосередження на діяльності, сприяє зменшенню вто­ми, підвищенню продуктивності праці. Післядовільна увага є оптимальною у всіх видах діяльності, але особливо ефективною — в розумовій роботі. Примусово викликати цей вид уваги не можна. Шлях до неї лежить через про­будження інтересу до діяльності.

Структурні особливості уваги. Увага є складною функ­ціональною структурою, утвореною взаємозв'язками її структурних особливостей. До них належать стійкість, концентрація, розподіл, переключення і обсяг уваги.

Стійкість уваги. її показником є висока продуктив­ність роботи протягом тривалого часу. Залежить стій­кість уваги від особливостей об'єктів зосередження і ак­тивності особистості відносно цих об'єктів. Багаті за зміс­том, динамічні, різноманітні об'єкти довше привертають увагу до себе, ніж прості, статичні й одноманітні.

Стійкість уваги — часова характеристика уваги, що визначається тривалістю збереження цілеспрямованої уваги на певному об'єкті чи виді діяльності.

Ця структурна особливість уваги залежить від актив­ності суб'єкта, що виявляється в його діях з об'єктом. Вона зростає при виконанні практичних чи розумових за­вдань, які вимагають повнішого відображення об'єктів. Помірна складність об'єкта теж подовжує час зосереджен­ня на ньому уваги, що пов'язано з активною розумовою діяльністю, необхідною для його пізнання.

Протилежна риса — нестійкість уваги — виявляється в її відволіканні іншими об'єктами, тобто в зміні під їх впливом спрямованості діяльності людини. Чим менш

стійка увага, тим легше і швидше вона відволікається. В основному відволікають увагу ті самі властивості подраз­ників, які її мимовільно викликають — раптові, сильні, емо­ційні, динамічні тощо.

Концентрація уваги. Зосередженість уваги на об'єкті має певну інтенсивність, що виявляється в рівні концентрації.

Концентрація уваги — міра заглибленості людини у певний вид діяльності.

Що більше сконцентрована увага на об'єкті, то менше людина помічає сторонні впливи, тим продуктивнішою є її діяльність. Проте ступінь сконцентрованості уваги не є однаковим протягом тривалого часу: він то зростає, то зменшується. Періодичні короткочасні мимовільні змі­ни ступеня інтенсивності уваги називають коливаннями уваги.

Існування коливань уваги вперше було виявлено при дослідженні її сенсорних форм. Наприклад, якщо прислу­хатися до ледве чутного цокання годинника під час вико­нання якоїсь роботи, то можна помітити, що його то чутно (коли знижується інтенсивність зосередження на діяль­ності), то ні (коли посилюється зосередженість). Коливан­ня уваги ілюструють і подвійні зображення. Так, якщо певний час дивитися на зображення зрізаної піраміди (рис. 3), то видно, що вона або звер­нена до глядача зрізаною основою вперед, або вглиб. Дослідження М. Ланге показали, що при сприй­манні слабких подразників коли­вання уваги мають період від 2—З до 10—12 секунд. їх причиною є коливальний процес, пов'язаний із самонастроюванням сенсорних сис­тем організму.

Розподіл уваги. Це надто важлива її структурна особливість, від якої залежить успішна праця вчителя, водія, авіадиспетчера та ін.

Розподіл уваги — здатність людини одночасно виконувати два або більше видів діяльності.

Наприклад, водій під час керування автомобілем по­винен одночасно стежити за обстановкою на дорозі, за па­неллю приладів, слухати шум мотора, натискати на педа­лі та перемикати швидкості.

Пізнавальна діяльність особистості

Чуттєві форми пізнання дійсності

Розподіл уваги можливий лише за певних умов. Не можна розподілити увагу між двома видами діяльності, які вимагають участі однакових аналізаторів. Наприклад, неможливо одночасно слухати (так, щоб зрозуміти) пові­домлення по радіо і розповідь співрозмовника. Не можна розподілити увагу між такими видами діяльності, які од­ночасно вимагають інтенсивних розумових зусиль (роз­в'язування задач і читання книжки і т. ін.). Чим більше зосереджена увага, тим важче її розподіляти. Можна роз­поділити увагу між видами діяльності, які людина добре освоїла, при цьому один із них потребує високого рівня усвідомлення, а другий здійснюється на автоматизовано­му рівні. Так, студент на лекції одночасно слухає повідом­лення лектора і записує його (процес письма відбувається на автоматизованому рівні).

Переключення уваги. Це необхідна умова успішного виконання багатьох видів робіт.

Переключення уваги — перенесення людиною уваги з одного об'­єкта або виду діяльності на інший.

Залежно від ситуації переключення уваги може бути повним чи неповним, легшим чи важчим. При потребі мо­же відбуватися 3—4 рази за секунду. Увага переключається легше, коли існує зв'язок між попереднім і наступним ви­дами діяльності, якщо наступний вид роботи цікавіший за попередній, за умови, що попереднє завдання виконано. Існу­ють значні індивідуальні відмінності в переключенні уваги. Є люди, які швидко і легко переходять від одного виду дія­льності до іншого, від інших такий перехід вимагає значних затрат часу і зусиль, що зумовлено рухливістю нервових процесів. Поліпшити показники переключення уваги мож­на завдяки тренуванню.

Обсяг уваги. Від цієї особливості залежить масштаб проблеми, яка може виявитися посильною чи непосиль­ною індивіду.

Обсяг уваги — кількість об'єктів, які людина може одночасно сприй­няти за короткий проміжок часу.

Встановлено, що при короткій експозиції не пов'язано­го за змістом матеріалу за 0,1 секунди доросла людина в середньому може сприйняти 5—7, а дитина 2—3 об'єкти. Обсяг уваги залежить від особливостей цих предметів, від того, чи об'єднано їх у групи. Так, якщо 14 літер утворю­ють змістовне слово, людина може сприйняти його одномо-ментно.

Негативним аспектом уваги є розсіяність, поверхова концентрація, нездатність тривалий час зосередитися на пред­меті діяльності, невміння керувати своєю увагою. Причини розсіяності є різними. В одних випадках вона зумовлюється глибокою концентрацією уваги на іншій діяльності, в інших втомою, в третіх — її неправильним вихованням.

Часто недоліки уваги зумовлюються органічними за­хворюваннями мозку. Вони можуть проявлятися у висо­кій рухливості уваги, що не дає змоги тривало зосередити­ся на об'єкті, у слабкому розподілі уваги, в її малій рухли­вості чи патологічній фіксації на певному об'єкті.

Властивості уваги не існують ізольовано. Вони тісно пов'язані між собою і є аспектами єдиного акту уваги, який не залишається постійним, а вдосконалюється ра­зом із розвитком людини. Якщо в індивіда сформувала­ся звичка бути завжди уважним, тоді увага стає властивіс­тю особистості. Ця властивість називається уважністю. Вона пов'язана з наявністю в людини стійкої і зосере­дженої уваги, вміння бачити у предметах і явищах мало­помітні, але важливі для розуміння суті властивості. Уважність є основою чуйності й тактовності у ставленні до людей і має бути невід'ємною рисою керівників, гро­мадських і державних діячів.

Відчуття

Психіка людини має системну будову. Вона не зво­диться до простої суми окремих її складових. Однак для її пізнання прийнято умовно виділяти деякі вихідні фор­ми психічної діяльності. Однією з найпростіших форм відображення дійсності є відчуття.

Природа відчуттів.Предмети і явища своїми власти­востями безперервно впливають на органи чуття людини. Відображаючись у мозку, ці впливи викликають у люди­ни відчуття світла, кольору, звуку, запаху, смаку тощо. За допомогою органів чуття організм одержує у формі від­чуттів інформацію про стан зовнішнього і внутрішнього середовища.

Відчуття — відображення в мозку людини окремих властивостей предметів і явищ об'єктивного світу внаслідок їх безпосереднього впливу на органи чуття.

Через відчуття здійснюється безпосередній зв'язок свідо­мості із зовнішнім світом. їх особливості залежать не тільки

Пізнавальна діяльність особистості

Чуттєві форми пізнання дійсності

від об'єктів, що впливають на органи чуття, а й від суб'єкта, що їх відчуває. Наприклад, зануривши палець у відро з во­дою, одна людина може стверджувати, що вода холодна, а інша — що тепла. У відчуттях відображаються також стани суб'єкта. Отже, відчуття — це суб'єктивні образи об'єктивно­го світу. Критерієм їх істинності є суспільна практика.

Людині постійно потрібно одержувати інформацію про навколишню дійсність, адже пристосування організ­му до середовища передбачає наявність інформаційного балансу між середовищем і організмом. Його порушення, що виявляється в інформаційному перевантаженні чи не­довантаженні, нерідко призводить до серйозних функціо­нальних розладів.

Проблема відчуття є не лише психологічною, а й філо­софською. В історичному плані її вирішення було тісно пов'язано з пошуком відповіді на запитання «Чи може людина пізнавати світ за допомогою органів чуття?».

У межах суб'єктивно-ідеалістичних концепцій, пред­ставники яких заперечували об'єктивне існування мате­ріального світу, це питання взагалі не ставилося.

Об'єктивні ідеалісти, сформувавши принцип специфіч­ної енергії органів чуття, розглядали відчуття лише як умовні знаки, символи зовнішніх впливів. Не визначаючи існування зв'язку між властивостями предметів, що діють, і відчуттями, які внаслідок цього виникають, вони запере­чували і можливість пізнання світу за допомогою органів чуття. Об'єктивні ідеалісти розглядали відчуття не як зв'язок свідомості з дійсністю, а як своєрідну перешкоду, що відокремлює людину від світу.

Матеріалістична філософія стверджує, що предмети та їх властивості є первинними, а відчуття — це результат впливу матерії на органи чуття. Вони відображають світ таким, яким він є. Це підтверджує повсякденна діяль­ність людей. Однак для виникнення відчуття недостат­ньо, щоб на організм впливав якийсь подразник. Потріб­на активна робота самого організму, адже відчуття вини­кає лише внаслідок перетворення специфічної енергії подразника, що діє на енергію нервового процесу. Тому нерухоме око є сліпим, а нерухома рука перестає бути за­собом пізнання.

Виникаючи при дії подразника на органи чуття, від­чуття є реакцією нервової системи на цей вплив, тобто рефлекторним.

Фізіологічною основою відчуття є нервовий процес, що виникає під час дії подразника на аналізатор. Будь-який

аналізатор має рецептор (периферійний відділ), що пере­творює енергію подразника на нервовий процес; аферент­ні (доцентрові) й еферентні (відцентрові) нерви, які з'єд­нують рецептор із певною ділянкою кори мозку; мозкову ділянку (мозковий кінець) аналізатора, де відбувається аналіз нервових імпульсів.

Мозкова ділянка аналізатора складається з ядра, в якому скупчено рецепторні клітини, і периферійної час­тини, тобто розсіяних на інших ділянках кори нервових клітин. Ядерна зона аналізатора виконує тонкий аналіз і синтез, наприклад розрізнення кольору світла. Розсіяні клітини здійснюють грубий аналіз і координують взаємо­дію різних аналізаторів.

Глибоке вивчення кори головного мозку дало змогу чітко встановити локалізацію в ньому різних видів чут­ливості. Так, «представництво» зорових відчуттів зосере­джено в потиличних ділянках кори головного мозку, слу­хових — у середній частині скроневої звивини, тактиль­них — у задній центральній звивині.

Щоб виникло відчуття, необхідна робота всього аналі­затора. При подразненні рецептора виникає нервовий ім­пульс, який по аферентному нерву передається у відповід­ний корковий центр. Після перероблення в мозкових центрах збудження передається по еферентному нерву і проявляється в рухових діях рецептора. Безпосередній контакт рецептора з предметом, що діє на нього, спричиняє аферентні збудження, що знову надходять у мозкові центри, обробляються і, повертаючись, коригують м'язові рухи. Отже, механізм виникнення відчуттів має вигляд рефлекторного кільця.

Види відчуттів. Необхідність відображення різноманіт­них властивостей дійсності зумовила в процесі історично­го розвитку людини появу значної кількості аналізаторів, пристосованих для сприймання лише певних подраз­ників. Разом вони утворюють сенсорну систему люди­ни. Англійський фізіолог Чарлз-Скотт Шеррінгтон (1857—1952) запропонував об'єднати всі аналізатори в три системи і виділити три види відчуттів: екстероцепти-вні, інтероцептивні і пропріоцептивні.

Екстероцептивні відчуття (лат. ехіег — зовнішній і гесеріог — той, що сприймає) — відчуття, що відобража­ють властивості предметів та явищ зовнішнього світу і мають рецептори, розміщені на поверхні тіла. До них на­лежать зорові, слухові, смакові, нюхові, дотикові та інші відчуття. За способом подразнення рецептора їх поділя-

Пізнавальна діяльність особистості

Чуттєві форми пізнання дійсності

ють на контактні (дотикові, смакові й больові) й дистант-ні (зорові, слухові, нюхові)..

Інтероцептивні відчуття (лат. іпіегіог — внутріш­ній і гесеріог — той, що сприймає) — відчуття, що мають рецептори, розміщені у внутрішніх органах (серці, шлун­ку, печінці тощо) і тканинах тіла та відображають їх стан. До них належать органічні відчуття (спраги, голоду, не­спокою, напруження та ін.).

Пропріоцептивні відчуття (лат. ргоргіиз — власний і гесеріог — той, що сприймає) — відчуття, що дають інфор­мацію про рух і положення людського тіла в просторі. їх рецептори розміщені в м'язах і суглобах. До них відно­сять кінестетичні і статичні відчуття.

Такий поділ відчуттів на види є нечітким, бо деякі від­чуття можна водночас віднести до двох груп. У межах кожного з цих видів відчуття поділяють на різновиди за­лежно від аналізаторів і адекватних їм подразників.

Адекватними називають подразники, до сприймання яких певний аналізатор пристосований і які у звичайних умовах збуджують його (наприклад, світло для ока, запах для носа). Неадекватними є подразники, до сприймання яких орган не пристосований і які у звичайних умовах не збуджують його (наприклад, запах для ока).

Залежно від аналізаторів виділяють зорові, слухові, ню­хові, смакові, дотикові, температурні, больові, кінестетичні, статичні, органічні та вібраційні відчуття.

Загальні властивості і закономірності відчуттів.Різ­ні види відчуттів є не тільки специфічними, а й мають загальні для всіх властивості. До них належать якість, інтенсивність, тривалість і просторова локалізація. Основ­ною характеристикою відчуттів, у якій виявляється їх специфіка, визначена фізико-хімічними властивостями подразників, адекватних для відповідних аналізаторів, є якість.

Якість — особливість певного відчуття, яка відрізняє його від інших відчуттів. Якісно відрізняються між со­бою відчуття різних видів, а також різні відчуття в ме­жах одного виду. Наприклад, слухові відчуття відрізня­ються за висотою, тембром, гучністю. Якість відчуттів дає змогу відображати світ у всій різноманітності його влас­тивостей.

Інтенсивність — кількісна характеристика відчуття. Визначається силою подразника, що діє, і функціональ­ним станом рецептора, який залежить від стану організ­му, значущості подразника і просторово-часових умов

сприймання. Вона виявляється у яскравості й виразності властивостей предметів і явищ, які відображає людина. Вивчає інтенсивність відчуттів психофізика, яка зосере­джується на кількісному описі та аналітичному виражен­ні (у формулах) закономірностей їх розвитку і функціо­нування.

Тривалість — часова характеристика відчуття. Вона за­лежить від часу дії подразника, його інтенсивності й функ­ціонального стану організму. При дії подразника відчуття виникає не відразу, а через деякий проміжок часу, який називають латентним (прихованим) періодом відчуття. Він визначається спеціалізацією аналізатора і для різних аналізаторів є неоднаковим: для смакових відчуттів стано­вить 50 мілісекунд, слухових — 150, больових — 370 мі-лісекунд. Очевидно, його величина залежить від швидкості збудження рецептора і швидкості проходження нервових імпульсів аферентними і еферентними шляхами.

Результати досліджень показали, що тривалість дії подразника і тривалість відчуття неоднакові. Свідчен­ням цього є явище післядії в аналізаторі. І. Павлов вва­жав, що причиною сенсорної післядії є інертність нерво­вих процесів. Так, зорове відчуття не зникає відразу після припинення дії світлового подразника. Слід від подразника залишається у вигляді послідовного образу, який може бути позитивним і негативним. Позитивний послідовний образ за кольором і світлістю відповідає по­дразнику, що діє. На його збереженні протягом певного короткого проміжку часу ґрунтується принцип кінема­тографа і телебачення. З часом позитивний послідовний образ замінюється негативним. При кольорових подраз­никах негативний послідовний образ формується шля­хом переходу основного кольору в додатковий.

Просторова локалізація відчуттів — відтворення у відчуттях місця перебування подразника. При цьому ана­ліз, який здійснюється дистантними рецепторами, дає ін­формацію про локалізацію подразника в просторі. Світло, звук зіставляються з їх джерелом. Контактні відчуття (смакові, температурні, тактильні) співвідносяться з міс­цем дії подразника на тілі, причому на різних ділянках тіла точність локалізації дії подразника неоднакова.

Щоб викликати відчуття, подразник повинен досягти певної сили — нижнього абсолютного порогу чутливості.

Нижній абсолютний поріг чутливості — мінімальна сила подразника, що, діючи на аналізатор, спричиняє ледве помітне відчуття. Подразники меншої сили називають

Пізнавальна діяльність особистості

Чуттєві форми пізнання дійсності

підпороговими. Вони не викликають відчуття, і сигнали про них не передаються в кору головного мозку. Нижній поріг чутливості визначає рівень чутливості аналізатора. Між чутливістю і величиною нижнього порогу існує обер­нена залежність: чим нижчий поріг, тим вищою є чутли­вість аналізатора. Якщо позначити через Е чутливість аналізатора, а через Р — величину нижнього порогу, то Е = 1/Р.

Аналізатори людини мають різну чутливість. Так, за даними російського вченого Сергія Вавілова (1891 —1951), в оці виникає відчуття світла, коли його опромінювати всього 2—8 квантами променевої енергії. Це означає, що людина потенційно здатна помітити в абсолютній темряві запалену свічку на відстані до 27 кілометрів. Відчуття запаху виникає при концентрації 6—8 молекул пахучої речовини в одному кубічному сантиметрі повітря.

Чутливість аналізатора обмежується не тільки ниж­нім, а й верхнім порогом.

Верхній абсолютний поріг чутливості — максималь­на сила подразника, за якої ще виникає адекватне відчут­тя. Подальше зростання сили подразників, які діють на рецептори, може призвести до виникнення больових від­чуттів (наприклад, сліпуча яскравість світла).

Хоча верхній і нижній пороги називають абсолютни­ми, величина їх змінюється під впливом різних умов: ві­ку людини, функціонального стану рецептора, тривалості дії подразника тощо.

Крім абсолютних порогів, чутливість аналізатора ха­рактеризується також диференційним порогом (поро­гом розрізнення). Диференційний поріг чутливості (лат. сіі//егепз — різниця) — мінімальна різниця в інте­нсивності двох подразників, яка викликає ледве помітну відмінність у відчуттях.

Кількісного вираження він набув у законі німецького вченого Ернста-Генріха Вебера (1795—1878), за яким від­ношення між приростом подразника, що ледве відчува­ється, і його попереднім значенням є величина постійна для певного аналізатора. Так, для слухового аналізатора це відношення становить 1/10, для дотикового — 1/30, а для зорового — 1/100. Однак якщо сила подразника на­ближається до порогових значень, то цей закон порушу­ється.

У середині XIX ст. німецький вчений Густав-Теодор Фехнер (1801—1887) математично опрацював експери­ментальні дані Вебера і сформулював основний психофі-

зичний закон. У ньому виражено залежність між силою подразника, що діє, та інтенсивністю відчуття: інтенсив­ність відчуття прямо пропорційна логарифму сили подраз­ника. Аналітично ця залежність виражається формулою 5 = к І£ І + с, де 5 — інтенсивність відчуття, І — сила подразника, кіс — константи.

На початку XX ст. американський психолог Стенлі-Сміт Стівенс (1906—1973) довів, що між інтенсивністю від­чуття і силою подразника, що діє, існує степенева залеж­ність 5 — кК^п, де к — константа, яка залежить від обра­ної одиниці виміру, В. — сила подразника, п — показник степеня, що залежить від виду відчуття. Так, для відчуття світла п = 0,33, для удару електричного струму п =■ 3,5. Проте в одних випадках експериментальні дані краще описує закон Вебера — Фехнера, в інших — закон Стівен-са. При порогових значеннях подразника обидва закони дають значні похибки.

Чутливість аналізаторів, визначена абсолютними по­рогами, не є сталою. Вона змінюється залежно від фізіоло­гічних і психологічних умов, серед яких особливе місце належить адаптації.

Адаптація (лат. айаріо — пристосовую) — зміна чут­ливості аналізатора під впливом подразника постійної си­ли, що діє протягом тривалого часу. Вона проявляється у зниженні чутливості за великої сили подразників і підви­щенні — за малої. Відповідно розрізняють її різновиди:

— повне зникнення відчуття за тривалої дії подраз­
ника;

— зниження чутливості органа чуття під дією силь­
ного подразника;

— підвищення чутливості органа чуття внаслідок дії
слабкого подразника.

Швидкість адаптації різних рецепторів до дії подраз­ника є неоднаковою. Швидко пристосовуються до нових умов тактильні рецептори, а зоровий, нюховий і смаковий адаптуються повільніше. Рецептори ніби налаштовують­ся на дію властивостей подразника, що забезпечує організ­му можливість виробити правильну відповідь. Адаптацій­не регулювання чутливості є біологічно доцільним, бо до­помагає органам чуття сприймати слабкі подразники і оберігає від дуже сильних впливів.

Взаємодія відчуттів.Інтенсивність відчуття залежить не тільки від сили подразника, адаптації рецептора, а й від інших подразників, які одночасно впливають на інші аналізатори. Це означає, що відчуття взаємодіють.

Пізнавальна діяльність особистості

Чуттєві форми пізнання дійсності

Взаємодія відчуттів — зміна чутливості одного ана­лізатора під впливом подразнення інших органів чуття. Так, дослідження показали, що туговухі краще чують при світлі, ніж у темряві. Слухові подразники впливають на чутливість зорового аналізатора. Для взаємодії відчуттів характерна і така тенденція: слабкі подразнення одного рецептора підсилюють чутливість іншого, а сильні подраз­нення знижують чутливість іншого.

За даними І. Павлова, слабкий подразник спричиняє у великих півкулях головного мозку збудження, що легко іррадіює (поширюється) у його корі і при цьому підвищує чутливість іншого аналізатора. Сильний подразник зумов­лює збудження, яке має тенденцію до концентрації. За за­коном індукції нервових процесів, це породжує гальму­вання в ділянках інших аналізаторів, що спричинює зни­ження їх чутливості. Можливий також протилежний процес — сенсибілізація.

Сенсибілізація ('лат. зепзіЬШз — чутливий,) — підви­щення чутливості органів чуття внаслідок взаємодії ана­лізаторів і систематичних вправ.

При сенсибілізації спостерігається тимчасове зни­ження нижнього порогу відчуттів. Триваліші зміни мо­жуть відбуватися внаслідок систематичних вправ в умо­вах професійної діяльності. Так, досвідчений шліфуваль­ник помічає просвіт між площинами деталей в 0,0005 міліметра, тоді як нетренована людина — лише 0,1 мі­ліметра.

Інколи сенсибілізація виникає як компенсація сенсор­них дефектів — посилення чутливості одного аналізатора при втраті іншого. Саме тому у сліпих дуже розвинутий слух, а у глухих — зір.

Взаємодія відчуттів виявляється і в синестезії.

Синестезія (гр. зупаезіНезіз — одночасне відчуття) — виникнення під впливом подразнення одного аналізато­ра відчуття, характерного для іншого аналізатора. Вона характерна для різних видів відчуттів. Якщо у відповідь на подразнення виникають невідповідні йому зорові обра­зи, то йдеться про фотізми (гр. ркоіоз — світло). Якщо синестезійні образи мають слуховий характер, то їх нази­вають фонізмами (гр. ркопе — звук). Яскрава слухо-зорова синестезія була властива російським композиторам Мико­лі Римському-Корсакову (1844—1908) та Олександру Скря-біну (1872—1915). Поширеною є нюхо-смакова синестезія, про що свідчать вислови «гіркий запах», «солодкий запах». Явище синестезії є переконливим свідченням своєрідної

сенсорної організації людини, що виявляється в постійно­му взаємозв'язку її аналізаторних систем.

Отже, закономірності відчуттів визначають умови, за яких подразник досягає усвідомлення. Життєво значущі стимули стають усвідомленими за знижених порогів і під­вищеної чутливості аналізаторів, а менш значущі — за вищих порогів.

Сприймання

Знання про навколишній світ людина одержує не тіль­ки як інформацію про окремі властивості предметів (за­пах, колір, твердість), а й сприймаючи всі ці властивості в їх сукупності та взаємозв'язку.

Природа сприймання.Як і відчуття, сприймання ви­никає тільки за безпосередньої дії об'єктів на аналізато­ри. Перехід від відчуттів до сприймання — це перехід до складнішого відображення світу, яке розширює мож­ливості людини щодо пристосування й активного його перетворення.

Сприймання — відображення у свідомості людини предметів і явищ об'єктивної дійсності за їх безпосередньої дії на органи чуття.

Результатом сприймання є цілісний образ об'єкта. На­приклад, взявши в руки книгу, людина одночасно відо­бражає її колір, вагу, запах типографської фарби. Зорові, тактильні, нюхові та інші відчуття, поєднуючись, створю­ють образ книги. Проте сприймання не зводиться до прос­того підсумовування відчуттів. Це якісно новий ступінь чуттєвого пізнання дійсності. Воно доповнюється наявни­ми в людини знаннями, минулим досвідом. Отже, сприй­мання є складним процесом, і тому немало проблем, пов'я­заних із його перебігом, не піддаються вирішенню.

Пошуки відповіді на питання «Як відбувається люд­ське сприймання?» починають давньогрецькі вчені Епі-кур, Демокріт, Арістотель, Евклід та ін. «Зір здійснюєть­ся за допомогою променів, що виходять з очей і ніби обмацують предмети, подібно до того, як сліпий пізнає форму предметів, обмацуючи їх рукою чи палицею», — писав Евклід. Однак правильну думку про активність рецептора, що сприймає, в епоху Відродження було замі­нено хибною, за якою сенсорний образ виникає внаслідок впливу зовнішніх агентів на органи чуття, що пасивно сприймають.

Пізнавальна діяльність особистості

чуттєві форми пізнання дійсності

Психофізіологія XIX ст. виходила з ілюзії, що дослі­дження сприймання повинно ґрунтуватися на вивченні рецепторних апаратів і фізіологічних принципів їх робо­ти. Стосовно зору це означало, що вивчення проекції предмета на сітківці ока може пояснити сприймання ви­димого світу.

Гештальтпсихологи, зрозумівши недостатність такого підходу до пояснення сприймання, створили власну концеп­цію центральних механізмів формування перцептивного (лат.сприймання) образу. Вони перенесли проблему сприймання з рівня сітківки на мозковий. Роз­глядаючи процес формування образу сприймання як пря­ме відображення фізіологічних процесів структуроутворен­ня, що відбуваються у нервовій системі, представники гештальтпсихології налаштувалися на хибні висновки.

Критичний аналіз цієї концепції дав змогу вітчизня­ним ученим Л. Виготському, П. Гальперіну, О. Леонтьєву та іншим сформувати принципово нові засади аналізу проблеми сприймання. Враховуючи їх, а також сєченівське розуміння рефлекторної природи сенсорних процесів, вітчизняні дослідники О. Запорожець та Лев Веккер(1918—2001) почали розглядати сприймання як своє­рідну дію, спрямовану на обстеження об'єкта сприймання і створення його копії, подоби.

Різнобічне вивчення сприймання виявило його залеж­ність від досвіду людини, її знань, потреб, інтересів, уста­новок, спрямованості. Як і відчуття, сприймання є суб'єк­тивним образом об'єктивної дійсності. Критерієм його істинності є практична діяльність, адже сприймає не ізо­льоване око чи вухо, а конкретна людина. Тому в образі сприймання відображаються її ставлення до об'єкта, ба­жання, почуття, інтереси. Це відображення отримало назву апперцепції.

Апперцепція (лат. асі — до і регсерііо — сприймання) — залеж­ність сприймання від змісту психічного життя і особливостей осо­бистості.

Людському сприйманню апперцепція надає активного характеру.

Сприймання, як івідчуття, мають рефлекторну приро­ду. І. Павлов довів, що в основі сприймань є умовні реф­лекси, які утворюються в корі великих півкуль при дії на органи чуття предметів як комплексних подразників.

Фізіологічною основою сприймання є нервові зв'язки, що утворюються в межах одного аналізатора, якщо по-

дразник є мономодальним; і міжаналізаторні нервові зв'язки, коли подразник є комплексним. Сприймання но­вого предмета відбувається на основі наявних у людини знань. Тому в процесі сприймання актуалізуються рані­ше утворені тимчасові зв'язки. Вони супроводжуються складними нервовими процесами, в яких збудження від подразників поєднується з пожвавленням тимчасових зв'язків, що утворилися раніше. Завдяки цьому людина одержує змогу пізнавати такі властивості предметів, для сприймання яких немає пристосованих аналізаторів (ве­личина, вага та ін.). При цьому важливу функцію виконує друга сигнальна система. Слово зумовлює зміст людсько­го сприймання, позначає предмет, надає сприйманню до­вільного характеру.

Основні особливості сприймання.Специфіка сприй­мання відображується в системі його особливостей, до яких відносять предметність, цілісність, структурність, константність і осмисленість.

Предметність сприймання. Суттю її є відображен­ня в перцептивному образі властивостей предмета як не ізольованих, а таких, що належать предмету. Забезпечу­ється вона об'єктивацією — відображенням предмета в перцептивному образі таким, що перебуває за межами сприймальної системи. Таке співвідношення образу і предмета необхідне людині для успішної практичної діяльності. Дослідження І. Сєченова підтвердили, що предметність сприймання є не вродженою, а набутою вла­стивістю. Провідну роль у її формуванні відіграють рух і дотик. Без руху сприймання втрачає предметність.

Активні дії перцептивної системи (рухи очей, рук) дають індивіду змогу відображати властивості предметів. Але ці властивості існують не ізольовано, а виступають як властивості конкретних предметів. Людина сприймає, наприклад, не просто червоне, важке чи холодне, а бачить червону квітку, піднімає важку валізу, тримає в руках брусок холодного льоду тощо.

Цілісність сприймання. Виявляється вона як власти­вість перцептивного образу відображати предмет у всій су­купності його рис як єдине ціле. На відміну від відчуття, що є мономодальним, сприймання є полімодальним. Воно форму­ється на основі спільної діяльності кількох аналізаторів, об'­єднаних у функціональну систему-. Цілісний образ утворю­ється у процесі узагальнення знань про властивості предме­тів, які є наслідком окремих відчуттів і попереднього досвіду людини. Наприклад, образ апельсина, який людина тримає

Пізнавальна діяльність особистості

Чуттєві форми пізнання дійсності

в руках, виникає внаслідок синтезу зорових відчуттів (колір), дотикових (твердість), нюхових (запах) і поперед­нього досвіду (смак).

Структурність сприймання. Реалізується як влас­тивість перцептивного образу відображати будову об'єкта сприймання. Вона полягає в тому, що сприймання є не просто конгломератом відчуттів — в ньому відобража­ються відношення різних властивостей предмета, тобто його структура. Формується вона у людини протягом певного часу. Так, читаючи окреме слово, людина об'єднує його літери у ціле, що набуває конкретної завершеності в слові (структурі) після сприймання літер. Сєченов обґрун­тував, що джерело цілісності і структурності таїться в особливостях самих предметів. Основою їх є відображен­ня форми (і контура) предмета, що об'єктивно виділяє йо­го з оточення як грань між ним і фоном. Він установив, що ці особливості не є від початку властивостями образу, а формуються в процесі його утворення як результат ре­флекторної роботи аналізаторів. Пізніші експерименти підтвердили цю думку, а також фазовий характер зорово­го сприймання. Було встановлено, що при короткочасній експозиції (ОД секунди) в першу мить складний предмет сприймається як мозаїчне поєднання ліній, кутів, кольо­рів і лише в процесі розвитку сприймання утворюється цілісний образ.

Константність сприймання. Це відносна постій­ність перцептивного образу (розміру, форми і кольору) при зміні відстані, положення спостерігача, освітленості пред­мета. За різної дистанції спостереження змінюється вели­чина зображення предмета на сітківці ока, але видимі його розмір і форма залишаються відносно постійними. Так, викладачу, який дивиться на аудиторію, заповнену студен­тами, всі обличчя здаються майже однаковими за вели­чиною, незважаючи на те, що обличчя тих, хто сидить на останніх рядах, і тих, хто сидить попереду, сприймаються зором як різні за розміром.

Численні дослідження дають змогу стверджувати, що константність не є вродженою. Джерело її — активні дії перцептивної системи, які допомагають суб'єкту виділяти інваріантну (незмінну) структуру об'єкта сприймання. Багаторазове сприймання об'єкта в різних умовах забез­печує формування інваріантного перцептивного образу (перцептивного еталону) щодо мінливих умов і рухів пер­цептивного апарату. Істотно впливає на константність сприймання минулий досвід, але її основною передумо-

вою є відображення ситуації, в якій перебуває об'єкт. Сприймання розміру, форми і кольору незнайомого об'єк­та є аконстантним. Константність не є абсолютною. Вона залежить від умов взаємодії об'єкта і аналізаторів.

Осмисленість сприймання. Виявляється як форму­вання властивості перцептивного образу бути усвідомле­ним. Вона характеризує сприймання індивіда як акт ка-тегоризації — співвіднесення образу предмета з певним класом еталонних образів, які втілюють у собі досвід люд­ської діяльності. Наприклад, маленька дитина вперше бачить стілець — в її свідомості він фіксується як еталонний образ. Пізніше вона порівнює з ним схожі за величиною, формою, кольором предмети, і у її свідомості здійснюється акт катетеризації — називання цього пред­мета « стільцем ».

Сприймання людини тісно пов'язано з мисленням. Сприйняти об'єкт означає виділити його з оточення і по-думки назвати, тобто віднести до певного класу предме­тів. Якщо це зразу не вдається, в процесі сприймання відбувається динамічний пошук найкращої інтерпрета­ції наявної інформації. Свідченням цього є сприймання багатозначних малюнків, у яких суб'єкт почергово сприймає то фігуру, то фон. Велике значення в осмисле-ності сприймання має взаємодія першої і другої сигна­льних систем.

Сучасна наука розглядає сприймання як дію, спрямова­ну на обстеження об'єкта і створення його образу. Таке обстеження здійснюється за допомогою моторних процесів, до яких належать рух руки, що обмацує предмет, і рухи ока, яке обстежує видимий контур предмета. Якщо з процесу сприймання виключити кінестетичний (руховий) аналіза­тор, то відразу відображення предмета стає неадекватним. Види сприймань.Сприймання можна класифікувати за різними ознаками. Якщо за критерій класифікації взяти провідний тип аналізатора, то виділяють зорові, слу­хові, нюхові, смакові, кінестетичні й дотикові сприйман­ня. Проте кожний вид сприймання забезпечує спільна ді­яльність кількох аналізаторів. Наприклад, зорове сприй­мання неможливе без зорового аналізатора, але разом з тим воно потребує участі рухового аналізатора.

Класифікують сприймання і залежно від форми існу­вання матерії: простору, часу і руху. Тоді розглядають сприймання простору, сприймання часу і сприймання руху. Сприймання простору. Щоб жити, людина повинна орієнтуватися в просторі. Сприймання простору є відобра-

Пізнавальна діяльність особистості

Чуттєві форми пізнання дійсності

женням простору, що об'єктивно існує, тобто відображен­ням віддалі, розміру і форми предметів, їх взаємного роз­міщення і напряму, в якому вони рухаються. Воно вклю­чає в себе (як точки відліку) оцінку положення власного тіла, врахування його переміщень у просторі та відповід­не коригування рухів, орієнтацію очей. Відображення просторових властивостей відбувається в процесі рухової діяльності організму і є особливим проявом аналітико-синтетичної діяльності мозку. Воно забезпечується спіль­ною діяльністю комплексу аналізаторів, взаємодію між якими контролює руховий аналізатор.

Відображення простору є можливим завдяки наявнос­ті у людини парних аналізаторів та їх функціональної асиметрії. Парні аналізатори дають людині змогу мати бінокулярний (лат. Ьіпі — два і осиЬиз — око) зір, бінау­ральний (лат. Ьіпі — два і аигіз — вухо) слух, бімануаль-ний (лат. Ьіпі — два і тапиаііз — ручний) дотик, дири-нічний (гр. йі — двічі і гпіпоз — ніс) нюх. Функціональна асиметрія виявляється в тому, що один з аналізаторів при здійсненні певної діяльності ніби відіграє провідну роль. Ця роль є непостійною і змінюється при переході від од­ного виду діяльності до іншого. Наприклад, вухо, що домі­нує за гостротою слуху, не завжди є провідним при визна­ченні напряму звуку.

Сприймання форми предметів відбувається за допомо­гою зорового, тактильного і кінестетичного аналізаторів. Для зорового сприймання форми предмета необхідне чіт­ке розрізнення його контура, що залежить від величини, віддаленості його від спостерігача та гостроти зору. При сприйманні предметів різної форми контур є найбільш інформативною ознакою, оскільки він — грань, що відді­ляє предмет від середовища і фону. Завдяки рухові зорова система, виділяючи межу між об'єктом і фоном, навчаєть­ся рухатися по ній. Кінестетичні відчуття, які виникають при цьому, не усвідомлюються, але мають важливе зна­чення як сигнали певних особливостей контурних ліній і кута зору. В людини ці процеси пов'язані з певною фор­мою образу об'єкта на сітківці ока і положенням очей відносно об'єктів, що сприймаються, а також із дотиком руки до них. При закріпленні цих асоціацій відбувається засвоєння перцептивних еталонів, і око навчається швид­ко визначати форму предметів попри зміни їх положення щодо спостерігача.

Дотикове сприймання форми предмета відбувається за допомогою тактильного і кінестетичного аналізаторів.

Щоб визначити форму предмета, якого людина не бачить, вона обмацує його з різних боків, повертає в руках, обводить контур рукою, перевіряє правильність його сприймання.

В основі сприймання розмірів предмета — комбінація двох подразників: розмірів зображення предмета на сіт­ківці ока і напруження м'язів очей. Чітке зображення предмета на сітківці ока забезпечується дією механізмів акомодації й конвергенції.

Акомодація (лат. ассотоа'аііо — пристосування) — зміна опуклості кришталика ока відповідно до його від­далі до предмета. Щоб одержати чітке зображення різно-віддалених предметів на фовеальній (центральній, що має найбільшу чутливість) ділянці сітківки, шляхом акомо­дації змінюється кривизна кришталика ока. Це здійсню­ється за допомогою ціліарного м'яза, який прикріплений до кришталика ока і, скорочуючись чи розслаблюючись, змінює його опуклість.

Конвергенція (лат. сопиег§о — сходжуся, наближаюся) — зведення зорових осей обох очей на фіксованому предметі. Певній величині акомодації відповідає певний кут зведення зорових осей, що забезпечується роботою м'язів очей. Кінесте­тичні збудження, що виникають при акомодації і конверген­ції, надходять у кору мозку разом із зоровими збудження­ми, які спрямовуються від сітківок очей. Поєднання вели­чини зображення предмета на сітківці й напруження м'язів очей внаслідок акомодації та конвергенції є умовнорефлек­торним сигналом про розмір цього предмета.

Під час визначення величини предметів, які перебува­ють за межами акомодації (до 7—9 метрів) і конвергенції (до 450 метрів) очей, велике значення має порівняння їх розмірів із величиною предметів оточення, яка виступає як еталон. За відсутності цього еталону оцінювати пред­мети за розміром важко.

У 1709 р. англійський філософ Джордж Берклі (1685— 1753) висловив ідею про те, що м'язи ока відіграють основ­ну роль у сприйманні абсолютної віддалі до предметів. Він вважав, що перцептивна інформація (величина зображення предмета на сітківці ока) не є стимулом, який викликає від­чуття віддаленості, а в процесі набуття досвіду асоціюється з ним і стає ознакою віддаленості. Щоб установити, чи є кут зведення зорових осей на предметі (конвергенція) або зміна опуклості кришталика ока (акомодація) ознакою віддале­ності, необхідно було: 1) показати, що абсолютна віддале­ність об'єкта однозначно визначає величину конвергенції, не­обхідну для біфіксації об'єкта; 2) експериментально довести,

Пізнавальна діяльність особистості

Чуттєві форми пізнання дійсності

що систематична зміна конвергенції (чи акомодації) зако­номірно викликає зміну сприймання віддалі до об'єкта.

Перша умова, без сумніву, виконується, оскільки кут конвергенції <р можна представити як функцію віддалі до об'єкта (р = 2Ь/Н, де 2Ь — відстань між центрами обох очей, к — віддаль від предмета до спостерігача.

Складнішою є друга умова. Лише дослідження, прове­дені в 60-х роках XX ст. американськими вченими, показа­ли, що одні індивіди можуть використовувати конверген­цію як ознаку абсолютної віддалі до предмета, інші — ні.

Один із варіантів гіпотези про акомодацію і конвер­генцію як ознаку віддалі передбачає дані пропріоцептив-них відчуттів (величину збуджень), які йдуть від м'язів очей. Проте роздільна здатність пропріоцептивної систе­ми дуже низька, і на її основі не можна здійснювати необ­хідне просторове диференціювання. Останнім часом віт­чизняні вчені висловлюють думку, за якою конвергенція й акомодація самі по собі не є ознаками віддалі, а можуть поліпшувати роботу інших механізмів, що здійснюють просторовий аналіз. В основному сприймання віддалі до предмета відбувається завдяки бінокулярному зору. Будь-який об'єкт, який потрапляє в поле зору обох очей, поро­джує два монокулярні образи. При сприйманні віддале­них об'єктів зорові осі паралельні, а тому зображення предметів людина бачить у тих самих місцях простору. Точкам зображення на сітківці одного ока відповідають точки зображення на сітківці другого. Такі точки назива­ють кореспондуючими. Це симетричні точки сітківок, які збіглися б при накладанні однієї сітківки на іншу, якщо сумістити їх осі. Збудження кореспондуючих точок сіткі­вок дає відчуття одного об'єкта в полі зору.

Оскільки очі рознесені в просторі, то лівий і правий монокулярні образи відрізняються. Мірою відмінності є диспаратність (лат. сіізрагаіиз — відокремлюю,) — несу­місність. Диспаратними є некореспондуючі точки сіткі­вок. Існує три сенсорні реакції організму на диспарат­ність: фузія, стереоскопічний ефект, диплопія.

Якщо диспаратність зображень мала, то відбувається фузія (злиття) обох образів у єдиний. Відчуття глибини простору немає. Це буває при диспаратності від 0 до 1 — 1,5 кутових мінут. При середній диспаратності від 1,5 до 6—10 кутових мінут образи зливаються, і виникає вра­ження об'ємності — стереоскопічний ефект. Якщо дис­паратність від 10 до 15—20 кутових мінут, то виникає дип­лопія (подвоєне зображення).

Сприймання глибини простору може здійснюватися завдяки наявності вторинних ознак, що є умовними сигна­лами віддаленості об'єктів: лінійної перспективи, заповненості простору, повітряної перспективи, зміни кольору об'єктів тощо.

Однією зі складових сприймання простору є сприймання напряму на об'єкт. Воно відбувається на основі вертикаль­ного положення тіла людини щодо поверхні землі. Тому у визначенні напряму, крім зорових відчуттів, мають зна­чення відомості, які надходять із кінестетичного і вестибу­лярного апаратів. При бінокулярному зорі напрям види­мого предмета визначається за законом тотожного напря­му Герінга, відповідно до якого подразники, які збуджують кореспондуючі точки, спостерігач бачить у напрямі, що про­ходить через середину віддалі між очима, ніби за допомогою «циклопічного» ока. Сприймання напряму зву­ку відбувається при бінауральному слуханні. Основою для його визначення є різниця в часі надходження в кору моз­ку слухових подразнень від лівого і правого вух.

Перцептивна система людини не завжди адекватно відо­бражає дійсність. Про це свідчать помилки сприймання — зорові ілюзії. Вони властиві всім людям. Так, дівчина в бі­лій сукні здається повнішою, ніж у темній. Тканина в гори­зонтальну смужку повнить фігуру, а у вертикальну — ро­бить людину вищою. Зорові ілюзії виявлено й у тварин.

Останнім часом у зв'язку з успіхами кібернетики, ав­томатики, астрономії, що вимагають від людини тонкого диференціювання часових відношень, особливо актуаль­ною стала проблема сприймання часу.

Сприймання часу. Воно є відображенням у свідомос­ті тривалості, швидкості та послідовності подій.

Клінічні спостереження свідчать, що сприймання ча­су є результатом процесів відображення, що відбуваються в мозку. Хоча деякі дослідники стверджували, що в моз­ку існує самостійний центр часу, практикою це не підтвер­джено. Більше того, відомо, що порушення сприймання часу спостерігається при ураженні різних відділів мозку. Зарубіжні психологи поділяють думку про таламічну ло­калізацію часових сприймань, обмежуючи її механізмами проміжного мозку. Вітчизняні вчені вважають, що орієн­тування людини в часі відбувається за допомогою корко­вих відділів мозку. Збудження і гальмування мають пев­ну тривалість, відбуваються з певною швидкістю і зміню­ються в певній послідовності. Ритмічна зміна явищ у світі, у тому числі збудження й гальмування, і є основою

Пізнавальна діяльність особистості

Чуттєві форми пізнання дійсності

відліку часу. У відображенні часу беруть участь різні ана­лізатори, але найточніше розрізняють невеликі часові ін­тервали слуховий і кінестетичний аналізатори. Саме кінестетичний аналізатор І. Сєченов назвав органом сприймання просторових і часових відношень.

Сприймання тривалих часових проміжків значно за­лежить від характеру суб'єктивних переживань особис­тості. Так, час, заповнений інтенсивною цікавою діяльніс­тю, збігає ніби швидше, ніж тоді, коли людина бездіяльна. У сенсорно збіднених умовах спостерігається суб'єктивне сповільнення плину часу.

На сприймання часу впливають емоції людини: при позитивних емоціях виникає ілюзія прискореного плину часу, а при негативних — час суб'єктивно сповільнюється. Так само сприймання часу залежить від вікових особли­востей людей: у дитинстві час минає суб'єктивно повільні­ше, а в дорослої людини — швидше. Отже, «чуття часу» не є вродженим. Воно розвивається в процесі життя залежно від діяльності людини й умов, у яких вона відбувається.

Сприймання руху. Суть його виявляється у відобра­женні зміни положення предметів у просторі протягом певного часу. У цьому процесі провідна роль належить зоровому аналізатору і кінестетичним відчуттям. Показ­никами руху є швидкість, прискорення і напрям.

За зорового сприймання інформацію про рух об'єкта можна отримати у два способи: у процесі фіксованого погляду і за допомогою рухів ока. У першому випадку рух відображається за рахунок зміни положення зобра­ження об'єкта на сітківці ока, в другому — внаслідок фу­нкціонування око-рухової системи.

Спостереження за нерухомими об'єктами іноді поро­джує ілюзії, в яких рух сприймається як індукований, стробоскопічний або автокінетичний.

• ⇐ Назад
12