Проблема еквівалентності в перекладознавстві
Міжмовна еквівалентність — одне з базових і досить складних понять
у теорії перекладу. Саме ступінь еквівалентності двох текстів, представ-
лених мовою оригіналу та мовою перекладу, дозволяє оцінити успішність
перекладу. Поняття еквівалентності, на думку В.Н. Комісарова, розкриває найважливішу особливість перекладу і є одним із центральних понять сучасного перекладознавства [ Комісаров, с.46].
Слід зазначити, що проблема перекладацької еквівалентності довгий час залишалась поза сферою уваги вітчизняних дослідників, роботи яких перш за все стосувались загальнолінгвістичних аспектів перекладознавства. Початком систематичного аналізу вважається середина ХХ століття, зокрема праці Л.С. Бархударова [], В.С. Виноградова [], В.Н. Комісарова [], Ю.Найди [], О.О. Селіванової.
Проблема встановлення еквівалентності (відповідності) текстів оригіналу та перекладу завжди залишиться дискусійною та відкритою для розгляду, «адже, здійснюючи переклад, перекладач свідомо чи несвідомо залучає до тексту власне розуміння оригіналу й установлює баланс співвідношення двох мов, культур, онтологій», – пояснює О. О. Селіванова. Отже, переклад передбачає потрійну корекцію змісту оригінального тексту: при рефлективній інтерпретації його перекладачем, при породженні ним перекладного тексту в новій семіотичній формі, при сприйнятті цієї форми та вкладеного змісту адресатом перекладу. [Селіванова , с. 674].
Міжмовна еквівалентність є одним з базових і складних питань теорії перекладу, адже саме ступінь еквівалентності двох різномовних текстів дозволяє нам судити про успішність перекладу. Велика кількість лінгвістів, як вітчизняних так і зарубіжних, вважали розкриття поняття перекладацької еквівалентності центральною проблемою теорії перекладу і тому приділяли йому значне місце в своїх працях. Серед теоретиків перекладу двадцятого століття існують різні точки зору щодо поняття еквівалентності. Антон Попович в своїй праці „проблеми художнього перекладу” під стилістичною та змістовною еквівалентністю розуміє функціональну рівноцінність елементів першотвору та перекладу. [с. 197]. Німецький теоретик перекладу А.Нойберт висуває ідею „комунікативної еквівалентності”, яка характеризує текст перекладу як такий, у якому збережена комунікативна цінність. [с.143-145].
Серед теоретиків існують декілька точок зору стосовно поняття еквівалентності. Деякі дослідники, наприклад М. Брандес і В. Провоторов, надаючи визначення перекладу, фактично заміняють еквівалентність тотожністю, стверджуючи, що переклад має повністю зберігати зміст оригіналу [Брандес, с.117].
Другий підхід у вирішенні проблеми перекладацької еквівалентності, представником якого можна вважати В. Комісарова, полягає в спробі знайти у змісті оригіналу певну інваріантну частину, збереження якої є необхідним і достатнім для досягнення еквівалентності перекладу. Іншими словами, якщо переклад може виконати одну й ту ж функцію або описує ту ж саму реальність, то він є еквівалентним [Комісаров, с. 74]. В.Н. Комісаров визначає еквівалентність як «смислову спільність прирівнюваних один до одного одиниць мови й мовлення» [Комісаров с. 58]
Третій підхід до визначення перекладацької еквівалентності можна назвати емпіричним. Л. Латишев вбачає його сутність у тому, щоб не намагатися вирішувати, в чому повинна полягати спільність перекладу й оригіналу, а зіставити велику кількість реально виконаних перекладів із їх оригіналами й подивитися, на чому ґрунтується їх еквівалентність [Латишев, с. 21].
Під еквівалентністю, у теорії перекладу слід розуміти збереження відносної рівності змістовної, змістової, семантичної, стилістичної і функціонально — комунікативної інформації, що міститься в оригіналі і перекладі [Виноградов, с. 19]. Варто особливо підкреслити, що еквівалентність оригіналу і перекладу — це насамперед спільність розуміння інформації, що міститься в тексті, включаючи й ту, що впливає не тільки на розум, але і на почуття реципієнта і яка не тільки експліцитно виражена в тексті, але й імпліцитно віднесена до підтексту. Еквівалентність перекладу залежить також від ситуації породження тексту оригіналу і його відтворення в мові перекладу. Таке трактування еквівалентності відбиває повноту і багаторівність цього поняття, пов'язаного із семантичними, структурними, функціональними, комунікативними, прагматичними, жанровими і т.п. характеристиками. Причому всі зазначені в дефініції параметри повинні зберігатися в перекладі, але ступінь їхньої реалізації буде різний в залежності від тексту, умов і способу перекладу.
Американський перекладач і теоретик перекладу Ю. Найда запропонував виділити два типи еквівалентності перекладу: формальну та динамічну.Формальна орієнтована на оригінал (на форму та зміст) і передбачає збереження в тексті перекладу формальних ознак оригіналу «При дотриманні формальної еквівалентності увага концентрується на самому повідомленні, як на його формі, так і на змісті ...» [Найда 1978, с. 117]. Ю. Найда такий переклад називає перекладом-глосою, що переносить реципієнта до культури народу, мовою якого написаний оригінал. Динамічна еквівалентність орієнтована на читача перекладу й тому потребує від перекладача адаптації лексики та граматики. Одержувач перекладу не переноситься до іншої культури, йому запропоновано «модус поведінки, релевантний контексту його власної культури» [Найда 1978, с. 129]. Ю. Найда вважав формальну та динамічну еквівалентність полюсами, між якими розташовуються чимало проміжних типів [Гарбовский, с. 305]. За Ю. Найдою, точний переклад є неможливим, отже, перед перекладачем постає вибір типу еквівалентності. Домінантою перекладу дослідник вважав динамічну еквівалентність, зважаючи на культурно-етнічний акцент його школи та специфіку перекладацької діяльності в Американському біблійному товаристві (адаптація Біблії переважно для сприйняття африканськими й індіанськими племенами) [Селіванова 2008, с. 676].
Для досягнення еквівалентності оригіналу та перекладу, за відсутності прямих, повних відповідників, перекладачеві необхідно вміло застосувати трансформації – перетворення, які здійснюються при переході від оригінального тексту до перекладного [Литвин, с. 38].