формування «негативної ідентичності», відмова від самовизначення та вибір негативних зразків для наслідування.
Усвідомлення змін, що відбуваються в собі: самоаналіз, самокритичність, самооцінка, тобто посилення рефлексії.
-Суб’єкт сам повинен стати об’єктом спостереження, аналізувати свій психічний стан.
-Довірливі стосунки з тими (друг, викладач та ін.), хто є авторитетом, яким можна сповідатися.
-Власна конструктивна позиція, здатність ставити мету, приймати рішення і виконувати його.
-Іноді варто переглянути систему своїх цінностей, перебудувати їх ієрархію, прийняти нові цінності.
-Але конструктивне рішення стосовно подальшого свого життя або рішення щодо життєвих проблем людина повинна приймати сама та бути за нього відповідальною.
-Важливо також уміти керувати своїм емоційним станом (аутотренінг, «увігнати» в м’язи стреси, збільшити час на сон, «Я про це подумаю завтра…»); шукати позитивні моменти у невдачах (завжди можна їх знайти!); поділитися з близькою людиною (порада!).
Якщо студенту не вдається розв’язати ці завдання, у нього формується неадекватна ідентичність, розвиток якої може йти такими основними напрямками:
-відхід від психологічної інтимності, уникнення тісних міжособистісних взаємин;
-розмитість почуття часу, нездатність будувати життєві плани, страх дорослішання та змін;
-розмивання продуктивних, творчих здібностей, невміння мобілізувати свої внутрішні ресурси та зосередитися на якійсь головній діяльності;
формування «негативної ідентичності», відмова від самовизначення та вибір негативних зразків для наслідування.
Суперечливість між «Я-реальне» і «Я-ідеальне» студента може призвести до внутрішньої невпевненості в собі («комплекс меншовартості») та супроводжуватися зовнішньою агресивністю, нехлюйством, розпустою або почуттям, що оточуючі не розуміють тебе.
Наслідками негативної «Я-концепції» студентів можуть бути такі виявлення:
замикання в собі, «закривання» від оточуючих;
демонстрація оточуючим «маски», «хибного обличчя» («Я», яке подається оточуючим радше за «Я-ідеальне» та суперечить «Я-реальному»);
надмірно чутливе реагування на критику, сміх і осуд;
болісне переживання неуспіхів у навчанні (роботі) та виявлених власних хиб (зокрема, під впливом вивчення психології);
надмірна сором’язливість, некомунікабельність, схильність до психічної ізоляції, відхід(причому, не завжди добровільний) від дійсності у світ мрій. Чим нижчий рівень самоповаги, тим найбільш імовірно студент страждає від самотності.
Отже, знання особливостей студентського віку дозволяє зрозуміти сутність особистості кожного студента та своєчасно надати йому психологічну допомогу у визначенні самого себе і свого життєвого шляху. Така допомога особливо важлива у період адаптації першокурсників до нових вимог ВНЗ, до викладачів і однокурсників.
19. Складові чинники педагогічної майстерності -
Майстерність викладача ВНЗ можна розглядати як найвищий рівень педагогічної діяльності, як вияв творчої активності педагога, комплекс властивостей особистості, що забезпечує самоорганізацію високого рівня професійної діяльності.
До цих важливих властивостей майстерності викладача ВНЗ належать:
-гуманістична спрямованість діяльності;
-професійна компетентність;
-педагогічні здібності;
- педагогічна техніка.
Педагогічна діяльність передбачає безпосередні контакти зі студентами, тобто вплив викладача на аудиторію не лише своїми знаннями, а й емоційно-вольовими якостями та світоглядом.
20. «Педагогічна техніка» та її групи
У поняття педагогічної техніки входять три групи умінь:
- перша група пов’язана з умінням педагога керувати собою
- друга і третя – з уміннями керувати іншими.
До першої групи належать:
- соціально-перцептивні уміння (увага, спостережливість, уява);
- керування своїм організмом (цільність та виразність пози, міміки, жестів);
- техніка і культура мовлення (дихання, постановка голосу, дикції, орфоепія, логічність і виразність мовлення).
Друга група компонентів педагогічної техніки пов’язана з уміннями впливати на особистість та колектив. Вона розкриває технологічну сторону процесів виховання та навчання.
До неї відносяться: дидактичні, організаторські, комунікативні вміння, володіння часом, уміння приймати рішення.
А. С. Макаренко говорив, що всі питання вирішує майстерність, яка ґрунтується на вмінні, кваліфікації. «Такі дрібниці стали вирішальними: як стояти, як сидіти, як піднятися зі стільця, як підвищити голос, посміхнутися, як поглянути. Мистецтво постановки голосу, мистецтво тону, погляду, оберту – все це необхідне, і без цього не може бути хорошого виховання.»
«Я став справжнім майстром тільки тоді, коли навчився говорити «йди-но сюди» 15-20 відтінками, коли навчився давати 20 нюансів у постановці обличчя, фігури, голосу. І тоді я не боявся, що хтось до мене не підійде чи не відчує того, що потрібно.»
А.С. Макаренко розробив способи оволодінні педагогічною технікою, серед яких:
- рефлексія й емпатія;
- вправи;
- постійна робота над собою;
- вдосконалення інтелекту, волі та почуттів.
21. Типи спілкування викладачів зі студентами-
- примітивний – амбіції викладача на дистанції (викладач сам собою задоволений, студенти для них є робочою силою). Ставлення до студента ґрунтується на примітивних правилах та реакціях поведінки, амбіціях, зверхньому ставленні та засобом досягнення мети;
- маніпуляційний – гра зі студентством, маніпуляція аудиторії, домінування. Взаємини ґрунтуються на грі, зумовленій бажанням взяти гору (домінувати), застосовуючи похвалу, лестощі, залякування, маніпуляції;
- стандартизований підхід – формальна структура спілкування, на студентів байдуже. У стосунках домінує формальна структура спілкування, слабка орієнтація на особистість студента, дотримання стандартів етикету, поведінка є незацікавленою в наданні знань, поверхневою. Студент залишається об’єктом маніпуляції, відчуваючи байдужість викладача, який реалізує свою діяльність на рівні масок;
- діловий – орієнтуючись на справу викладач враховує особистісні характеристики студентів лише в контексті ефективної діяльності, дотримуючись стандартів етикету, визначає право студента на самостійність, формуючи у нього ділові принципи майбутньої професійної діяльності;
- особистісний – спілкування ґрунтується на глибокій зацікавленості студентом, визнанні· самостійності його особистості.
22. Стилі спілкування викладачів зі студентами.
Від обраного стилю залежить як які взаємини складуться викладача зі студентами, але ставлення студентів до самого освітньому процесу, знаннями.
Відомий психолог В.А.Кан-Калик виділяв такі стилі педагогічного спілкування:
1. Спілкування з урахуванням високих професійних установок педагога, її стосунки до педагогічної діяльності у цілому. Про такі кажуть: "Далі діти (студенти) буквально слідом ходять!". Причому вищу школу інтерес зі спілкуванням стимулюється що й загальними професійними інтересами, особливо у профілюючих кафедрах.
2. Спілкування з урахуванням приятельського розташування. Вона передбачає захопленість спільною сімейною справою. Педагог виконує роль наставника, старшого товариша, учасника спільної навчальної діяльності. Однак цьому слід уникати панібратства. Особливо що це стосується молодих педагогів, котрі хочуть потрапити до конфліктні ситуації.
3. Спілкування-дистанція належить до поширеним типам педагогічного спілкування. І тут у відносинах постійно простежується дистанція в усіх галузях, щодо навчання, із посиланням авторитет і, вчених із посиланням життєвий досвід минулого і вік. Такий стиль формує ставлення "вчитель – учні". Але але це означає, що учні повинні сприймати вчителя як однолітка.
4. Спілкування-залякування - негативна форма спілкування,антигуманная,вскривающая педагогічну неспроможність який вдається щодо нього викладача.
5. Спілкування-загравання - притаманно молодих викладачів, прагнуть популярності. Таке спілкування забезпечує лише помилковий, дешевий авторитет.
Найчастіше за педагогічної практиці спостерігається поєднання стилів у тому чи іншого пропорції, коли домінує них.
З-поміж розроблених останніми роками там класифікацій стилів педагогічного спілкування цікавою представляється типологія професійних позицій вчителів, запропонована М.Таленом.
Модель 1 – "Сократ". Це вчитель із репутацією любителя суперечок і дискусій, свідомо їх провокуючий під час занять. Йому властиві індивідуалізм, несистематичність в процесі через постійної конфронтації; учні посилюють захист своїх позицій, навчаються їх відстоювати.
Модель 2 – "Керівник групової дискусії". Головним у навчально-виховному процесі вважає досягнення злагоди і встановлення співпраці між учнями, відводячи собі роль посередника, котрій пошук демократичного згоди важливішим за результат дискусії.
Модель 3 – "Майстер". Учитель постає як зразок для наслідування, підлягає безумовному копіювання і й не так в процесі, як у ставлення до життя загалом.
Модель 4 – "Генерал".Избегает будь-якої двозначності, підкреслено вимогливий, жорстко домагається слухняності, бо вважає, що ніколи й в усьому прав, а учень, як армійський новобранець, повинен беззаперечно підпорядковуватисяотдаваемим наказам. За даними автора типології, цей стиль найпоширеніший, чим це разом узяті, у педагогічній практиці.
Модель 5 – "Менеджер". Стиль, який одержав поширення радикально орієнтованих школах і що вимагає атмосферою ефективної діяльності класу, заохоченням їх ініціативи й самостійності. Учитель прагне обговоренню з кожним учням сенсу розв'язуваної завдання, якісному контролю й оцінки кінцевого результату.
Модель 6 – "Тренер". Атмосфера спілкування у п'ятому класі пронизана духом корпоративності. Учні у разі подібні гравцям однієї команди, де кожен окремо не важливий як індивідуальність, але можуть багато. Вчителю відводиться роль натхненника групових зусиль,котрій головне - кінцевий результат, блискучий успіх, перемога.
Модель 7 – "Гід".Воплощенний образ ходячою енциклопедії. Лаконічний, точний, стриманий. Відповіді всі запитання йому відомі наперед, як й які самі питання. Технічно бездоганний і саме тому найчастіше відверто нудний.
М.Тален спеціально свідчить про підставу, закладений утипологизацию, - вибір ролі педагогом виходячи з потреб, а чи не потреб
23. Особливості педагогічної діяльності у ВНЗ.
До безпосередніх функціональних обов'язків науково-педагогічних працівників вищої школи належать:
■ підготовка навчальних курсів, їх методологічне й методичне забезпечення, вибір засобів інформаційної (аудіо, відео* комп'ютерної, телекомунікаційної та ін.) підтримки;
■ створення навчальних, тренінгових і контролюючих програм, зокрема комп'ютерних;
■ авторська участь у підготовці навчальної літератури й навчально-методичних посібників;
■ читання лекцій, проведення лабораторних, семінарських та інших практичних занять, конференцій, рольових, ситуаційних і ділових ігор тощо;
■ організаційно-методичне забезпечення практики студентів і участь у її проведенні;
■ пошук і розроблення нових педагогічних методів і освітніх технологій підвищеної ефективності;
■ консультаційна та інша індивідуальна робота зі студентами;
■ пошук джерел фінансування наукових досліджень і споживачів наукових розробок;
■ планування, організація й виконання наукових досліджень і конкретних практичних розробок;
■ підготовка наукових, науково-популярних та інших матеріалів;
■ підготовка розробок, що їх патентують;
■ реалізація виховних функцій у процесі групової та індивідуальної рбботи зі студентами, під час неформального спілкування з ними;
■ неперервний особистіший і професійний розвиток, підвищення наукової та педагогічної компетентності й кваліфікації;
■ володіння різними професійно необхідними практичними навичками.
У системі відкритої та гнучкої освіти особливу увагу приділяють підготовленості педагогів до:
■ організації навчання на базі практики через дії та аналіз цих дій;
■ формування дослідницьких і творчих умінь;
■ формування у студентів віри у власні можливості й у реальність професійних досягнень;
■ вибору залежно від ситуації відповідної ролі, наприклад, експерта, консультанта, організатора, проектанта, порадника;
■ організації студентів у робочі групи, а також до розподілу обсягів навчального матеріалу й формування правил співпраці;
■ підтримки соціальної інтеграції студентського колективу; застосування ефективних методик запобігання й розв'язання міжособистісних і групових конфліктів;
■ організації індивідуалізованого навчання у групах, комунікація зі зворотним зв'язком);
■ організації самонавчання студентів, зокрема підготовки їх до самостійного користування текстовими й поза текстовими джерелами інформації;
■ вироблення вміння індивідуального й групового ухвалення рішень, а також розв'язування різних проблем перед ухваленням рішень;
■ формування вмінь самостійного планування й адаптації до змінних умов праці; розумового конструювання через операції порівняння, аналізу, висновків і верифікації, а також предметно-маніпуляційного конструювання згідно з аналітичними, операційними і синтетичними стадіями поведінки під час розв'язування проблем;
■ практичного застосування концепції різнобічного навчання й концепції індивідуалізованого навчання з урахуванням потреб студентів.
Для успішного виконання своїх обов'язків науково-педагогічний працівник має бути організатором, оратором, аналітиком, психологом, висококомпетентним фахівцем у своїй галузі, ерудитом в інших галузях знань. Також науково-педагогічний працівник повинен мати талант, природні здібності. Від нього вимагають значних розумових, фізичних, часових та емоційно-вольових затрат. Науково-педагогічний працівник ВНЗ має бути творчою особистістю, оскільки підготувати майбутнього творчого фахівця може лише творча особистість.
Науково-педагогічний працівник вищого навчального закладу свою педагогічну діяльність здійснює у напрямах: навчальної, методичної, науково-дослідницької та виховної діяльності.
Визначальним завданням науково-педагогічного працівника є навчальна діяльність, спрямована на організацію процесу навчання відповідно до нормативних документів. Вона поєднує теоретичну складову, пов'язану з розкриттям сутності науки, нових закономірностей, і практичну, яка спрямована на розв'язання педагогічних завдань. Науково-педагогічний працівник визначає мету і завдання навчання з конкретного предмета у взаємозв'язку з іншими дисциплінами; обмірковує зміст навчання, сучасні форми і методи, що сприяють активізації навчально-пізнавальної діяльності студента, форми контролю.
Основні види цієї діяльності - лекції, лабораторні, практичні, семінарські заняття, консультації, заліки, іспити, рецензування, організація захисту курсових робіт і проектів, керівництво практикою та навчально-дослідною роботою студентів, керівництво дипломними роботами тощо.
З навчальною роботою тісно пов'язана методична діяльність щодо підготовки навчального процесу, його забезпечення та удосконалення. До неї належить: підготовка до лекційних, лабораторних, практичних, семінарських занять, навчальної практики; розроблення і підготовка до видання конспектів лекцій, збірників вправ і задач, лабораторних практикумів, методичних матеріалів з курсових і дипломних робіт; поточна робота щодо підвищення педагогічної кваліфікації (читання методичної і навчальної, науково-методичної літератури); вивчення передового досвіду з наданням звітності і рецензування конспектів лекцій, збірників задач і лабораторних практикумів; складання методичних розробок, завдань, екзаменаційних білетів, тематики курсових робіт; розроблення графіків самостійної роботи студентів тощо.
У процесі методичної роботи підвищується рівень майстерності науково-педагогічного працівника, оскільки він засвоює зміст нових навчальних програм, технологій і реалізовує їх; постійно ознайомлюється з досягненнями психолого-педагогічних наук і методик викладання навчальних дисциплін; вивчає і впроваджує передовий педагогічний досвід; удосконалює власні навички самоосвіти тощо.
Педагогічна діяльність науково-педагогічного працівника обов'язково поєднана з науково-дослідницькою діяльністю, яка збагачує внутрішній світ, розвиває творчий потенціал, підвищує науковий рівень знань. А педагогічна діяльність спонукає до глибоких узагальнень і систематизації матеріалу, до досконалішого формулювання ідей, висновків і нових гіпотез.
Педагогічна наука може розвиватися лише за умови збагачення ЇЇ новими фактами, здобутими у процесі науково-дослідної роботи. Науково-педагогічний працівник, щоб краще й глибше оволодіти навчальним предметом, ознайомлюється з новою науковою літературою, стежить за розвитком цієї науки за кордоном, аналізує основну методичну літературу, уважно опрацьовує науково-методичні журнали зі свого предмета, вивчає досвід навчально-виховної роботи колег за фахом, експериментально перевіряє доцільність запровадження у власну практику педагогічних новацій.
Працюючи над науковим матеріалом, науково-педагогічному пращівнику слід його переосмислити, виявити те, що доцільно застосувати у своїй навчально-виховній діяльності.
Виховну діяльність науково-педагогічний працівник здійснює передусім у процесі навчання, використовуючи потенційні можливості навчальних дисциплін, а також під час спілкування у позалекційний час. Кожен науково-педагогічний працівник має усвідомити важливість свого виховного впливу на майбутніх фахівців і реалізувати цю функцію не лише через співбесіди, кураторську роботу, керівника клубів, роботу в гуртожитках, проведення вечорів, екскурсій тощо, а й на власному прикладі.
Коротко – викладач має виконувати безпосередні функціональні обов'язки науково-педагогічного працівника, за напрямами здійснює свою педагогічну діяльність, навчальну діяльність, методичну діяльність, науково-дослідницькою діяльністю,виховною діяльностю.