Помилки та методи редагування

1. Інформаційні помилки

Помилки є серйозною проблемою у процесі передачі думок від автора до реципієнта. Адже через них нерідко втрачається сенс інформації, виробляється хибна думка щодо висвітлю вальної проблеми тощо. Неграмотно набраний текст є і своєрідною карткою видання, а врешті-решт всього видавництва.

Помилки є значущі (істотні) або незначущі (неістотні).

Це залежить від їхнього впливу на процес усвідомлення матеріалу, так, коли вони незначно знижують швидкість сприйняття – то є незначущими; коли призводять до неправильного сприйняття авторської думки – тоді вони є значущими.

Н-д.

У повідомленні записано.

Першого вересня навчальний заклад не розпочав свою роботу. Прийшли діти, батьки і т.д. …

У читача виробиться протилежна до авторської думка. Ця помилка значуща.

Або ж, інший варіант. Петренко нез’явився на дебати ( не з’явився – написано разом замість окремо).

Автор не знає, як пишеться «не» з дієсловами. Читач правильно зрозуміє сказане, відзначивши для себе орфографічну помилку.

Як бачимо, вага помилок досить вагома річ.

Партико пропонує декілька варіантів таких помилок.

Н-д.

У час Другої світової війни один редактор радянського видавництва, готуючи до друку статтю про Сталінград, не помітив відсутності у слові літери «р» (Сталінгад). Це коштувало йому десять років концтабору.

Або ж фраза правителя: Стратити не можна помилувати. Допущена пунктуаційна помилка, яка може змінити долю засудженого.

Помилки класифікуються як:

Інформаційні – помилки пов’язані із неправильним поданням певної інформації.

1. Автор подає одну і ту ж інформацію, виражаючи її різними словами. Це трапляється, коли автор довго працює над матеріалом і забуває про що писав на початку. У цьому випадку відсутня нова контекстна інформація.

2. а) Повідомлення відомої для читача інформації (публікується те, про що вже неодноразово говорилося по радіо та телебаченні);

б) Коли автор у одному повідомленні розміщує надто багато нової інформації (н.д. забагато невідомих слів. Ці помилки пов’язані з кількістю нової для читача інформації).

3. Досліджуючи якусь проблему (нд. пов’язану з наукою), автор пропонує всім відому інформацію, як нову. Пише про відомі для всіх речі, де відсутня новизна.

4. Пропонуючи інформацію, автор вживає термінологію, що через певні причини невідома ще для певної групи читачів. Н.д. У школі використовувати літературу, написану науковим стилем, зрозумілим тільки для окремого кола науковців тощо.

 

2. Фактичні помилки. Це помилки, в яких подаються реальні факти, але неточні.

Нд. неточні показники якихось досягнень. «Бігун пробіг 1000-метрову дистанцію за одну хвилину» тощо.

Фактичні помилки є найнебезпечнішими, особливо, коли повідомлення стосується життя людей (нд. інструкції щодо експлуатації зброї; використання ліків тощо).

Фактичною помилкою є використання у творі, в якому описується реальність речей, явищ, притаманних наприклад, фантастиці (Нд. русалки, мавки тощо).

Відповідно, читаючи якусь статтю, читач має розуміти специфіку твору.

Нд. У романі «Диво» П. Загребельного, собор будують робітники під керівництвом Сивоока. Це псевдореальність, а якби було написано, що Сивоок завдяки чарівній паличці побудував цю споруду – всі сприйняли б це твердження як неправильне. А в казці, тобто ірреальному повідомленні, таке твердження буде сприйняте читачем як істинне.

3. Темпоральні та локальні помилки.

Темпоральні помилки виникають через часову неточність.

Нд. «Вчора Іваненко побував у Києві на мітингу» – Записав кореспондент № … газети.

Очевидно, коли повідомлення потрапить до читача, наступного дня, то відбудеться зміщення в часі на одну добу. Відповідно читач отримає недостовірну інформацію. Аби уникнути цієї помилки, потрібно обов’язково вказувати точну дату події.

Локальні помилки. Виникають внаслідок неточностей пов’язаних із описом місця подій у повідомленні.

Нд. Відбувся страйк робітників у Житомирі та Вінниці. Тут працівники вимагали… ! (придум. нову подію, бо суть цієї списана в Партико).

У даному випадку читачеві не буде зрозуміло де саме відбувалася ця подія. В якому місті, чи в них обох, а тим паче, які вимоги висувалися, і ким саме.

4. Семіотичні помилки.

Семіотика – (гр. учення про знаки). Наука про функціонування інформаційних знакових систем, за допомогою яких здійснюється спілкування в людському середовищі (природна мова, система мистецьких та наукових засобів передачі думок та почуттів, система жестових, світлових, звукових, речових та інших сигналів обрядового, побутового характеру).

Семіотичні помилки включаються в себе цілу групу помилок. Це і кодувальні (відхилення від норми слова, особливо, коли стосується синонімічних назв.

Нд. автомобіль – машина.

Ходити – чимчикувати – шкандибати – йти

Кашляти – бухикати – кахикати

Швидко – хутко – прудко

Або ж Новоград-Волинський і Звягель і т.д.

Людина, яка не знає добре всіх значень слів, може частину їх сприймати, як помилку хоча всі вони будуть правильними; відображувальні (при сприйнятті читач вимальовує в своїй уяві інший образ.

Нд. реклама з водою «Blue Water» (блу –bote) (блакитна вода) – у нашого читача це може викликати інші змістові варіанти. Або ж риба тріска – як зразок (в уяві читача) тонкої, сухої і несмачної риби і т.д., значеннєві помилки (автори не знають зміст та значення використовуваних слів. Особливо, коли намагаються виділитись серед інших співбесідників реципієнт, рецепція, екстраполяція та ін.).

5. Копіювальні помилки (спотворення). Ці помилки виникають під час копіювання повідомлень (авторський оригінал передруковують у ЗМІ після редагування, під час передачі проекту видання через засоби зв’язку з редакції в друкарню тощо). Пошуками цих помилок займається коректура.

 

2. Формалізованіта неформалізовані методи редагування.

Варто пам’ятати, що здійснюючи виправлення, редактор має узгоджувати їх з автором.

Метод (гр. спосіб пізнання) – це спосіб пізнання, дослідження або практичного виконання чого-небудь.

Методи редагування – це послідовності процедур, що дають змогу знайти в окремих компонентах повідомлення помилки (відхилення від норм) та виправити їх.

Формалізовані методи походять від лат. форма, що означає зовнішність, устрій. А звідси і лат. формаліз – (складений за формою). Далі формалізм – (формальний) – додержання зовнішньої форми чого-небудь. Відповідно, формалізовані методи, це способи відстеження зовнішньої форми складових повідомлення (перевірка орфографії, пунктуації тощо).

Найбільш важливими компонентами формалізованих методів є:

Метод переставлення, коли для усунення помилки компонент повідомлення переміщають в іншу позицію.

(Нд. літери у словах; слова у реч-х; р-ня в абзацах; абзаци у тексті).

Завдяки цьому методу досягається правильність композиційної будови твору. Зберігаються складові частини авторського тексту, відповідно, не змінюється обсяг повідомлення. Таким чином, оригінал лишається майже незміненим, як цього вимагають норми авторського права.

Метод видалення – коли з повідомлення усувають складову з помилкою.

(Нд. усунення зайвої літери; двічі набраного, підряд, одного й того ж слова, речення тощо).

Видаляючи якусь частину речення, потрібно стежити аби це не вплинуло на розкриття головної думки, чи проблеми.

Метод заміни, коли на місце компонента з помилкою ставиться інший, без помилки. Обсяг повідомлення змінюється несуттєво, в той же час, нерідко автор може заперечувати проти деяких замін. Адже може бути втрачена деяка важлива, з точки зору автора, інформація.

Метод вставлення – це такий формальний метод, що дозволяє доповнити, розширити думку. Як правило, редактор тільки вказує автору на неточність, і вже сам автор доповнює текст.

Як бачимо, чим більше знатиме редактор формалізованих методів, тим простіше і легше йому буде опрацьовувати повідомлення. Важливе місце у використанні формалізованих методів відіграють словники, посібники та підручники з мовознавства.

Ці методи ще називають коректурними знаками.

Неформалізовані методи це творчі методи. Вони, як правило, використовують велику кількість семантичних характеристик складових повідомлення.

Це методи, які ще не набули певних формалізованих норм та ознак. Відповідно, у своєму трактуванні вимагають творчого підходу.

Складові неформалізованих методів ще також називають коректурними знаками. Серед найважливіших є:

Метод скорочення, коли методом видалення несуттєвої інформації скорочується до потрібних розмірів. Особливо часто його використовують при публікації газетних повідомлень, коли визначаються параметри на сторінці для кожної статті.

Недоліком є те, що, нерідко, частина важливої інформації може бути втрачена. Це скорочення обов’язково вимагає погодження з автором.

Методом опрацювання називається такий неформалізований метод, за яким здійснюються видалення, перестановка, заміни, вставлення та скорочення, що в загальному вигляді повідомлення не перевищує тридцять відсотків текстових змін.

Метод опрацювання відрізняється від методу перероблення (про який йтиметься далі) шляхом встановлення некорінної (опрацювання) та корінної (перероблення) зміни повідомлення.

Метод перероблення – це такий неформалізований метод, за яким передбачається переставлення, видалення, заміни, вставлення скорочення матеріалу, що призводить до зміни 30-50% тексту.

Це досить важкий процес виправлення, адже, якщо текстова інформація відредагована редактором на 50% відсотків, то її варто розглядати як літературний запис авторського повідомлення іншою людиною.

Партико (с. 120) серед негативних характеристик даного методу виділяє:

- наявність у тексті максимальних за обсягом змін (автори сприймають такий метод виправлення негативно, якщо його використовують без їх згоди);

- необхідність пристосування до авторського стилю, що пов’язане зі значними труднощами;

- найвища серед усіх методів виправлення (формалізованих і неформалізованих) трудомісткість виконання.

Звертаючись до такого методу виправлення можна лише отримавши згоду автора.

3. Послідовність операцій виправлення помилок.

Методика виправлення помилок передбачає використання певних положень для покращення роботи редактора та поліпшення проходження шляху інформації від авторського тексту до читача.

Метою правки є: літературно досконалий конкретний твір, який аналізувався і де були зафіксовані порушення.

А.Е. Мільчинин визначає такі основні вимоги до процесу редакційних виправлень:

1) не починати виправлення, не познайомившись із усім текстом, не зрозумівши його загальні переваги, особливості й недоліки, не визначивши головні завдяки редагування;

2) виправляти лише після того, коли встановлена й точно сформульована причина незадовільності тексту й вирішено спосіб її усунення;

3) не виходити за межі дозволеного редакторського втручання в текст, тобто вносити лише ті зміни, що відповідають авторському задуму;

4) обмежуватися мінімумом виправлень, намагаючись якомога менше віддалятися від авторського тексту й користуватися для виправлень авторськими мовними засобами;

5) піддавати гострій самокритиці кожне виправлення, для чого порівнювати (виправлену) фразу з початковою, перевіряючи, чи не втратила вона після виправлення якихось відтінків змісту, чи не набула змісту, котрого автор в неї не вкладав, і обов’язково прочитати кожну виправлену фразу в контексті, зіставляючи її з попередніми й наступними фразами;

6) узгоджувати всі виправлення з автором, оскільки будь-яке редакційне виправлення слід розглядати лише як пропозицію редактора авторові.

7) не зосереджуватися довго на важких місцях правки, повертатися до них тільки після того, як буде закінчена правка усього тексту.

Ці думки щодо літературної правки продовжує В.В. Різун, який наголошує:

1) Не починати правку з виправлення правописних і мовних помилок.

2) Починати правку з актуалізації теми, визначивши перед цим актуальну комунікативну мету.

3) Визначити тематичний обсяг фактичного матеріалу.

4) Залишати для розкриття теми тільки якісні факти.

5) Скоригувати композицію подачі фактичного матеріалу згідно з комунікативною метою.

6) Обирати найкращі архітектонічні форми вираження теми.

7) Тільки після цього зробити правописну й мовну правку з погляду літературної мови.