Суть та особливості зовнішньоекономічної політики країни

Процес ефективного функціонування будь-якої економічної системи залежить від багатьох чинників, але основними є такі: вибір оптимальної моделі господарювання; визначення головних рушійних сил, які стимулюють рух у певному напрямку; відпра­цювання механізму реалізації даного вибору. Всі ці питання ви­рішуються при формуванні економічної політики держави.

Однією з основних складових економічної політики є зовніш­ньоекономічна політика. Зовнішньоекономічна політика — це су­купність цілеспрямованих державних заходів щодо реалізації еко­номічного потенціалу країни на зовнішньому ринку та задоволення власних потреб за рахунок товарів і послуг іноземного виробника.

ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА — політика держави, що ре­гулює усі форми зовнішньоекономічних зв'язків і визначає режим їхнього здійснення, включаючи експорт і імпорт товарів, послуг, капіталів, робочої сили, руху валюти і т.д. Проводячи З.п., держа­ва покликана, по-перше, створити для своїх підприємців найбільш сприятливі умови на внутрішньому ринку, для чого необхідно стримувати приплив іноземних товарів; по-друге, сприяти розши­ренню зовнішньоекономічних позицій своїх підприємців шляхом різних заходів, стимулювати вивіз товарів національного вироб­ництва. Основними засобами здійснення З.п. є митна система і нетарифні бар'єри, регулювання руху валюти і валютного курсу, еміграції й імміграції робочої сили, торгівлі цінними паперами й ін. В умовах інтернаціоналізації господарського життя, коли еко­номіка окремих країн дедалі глибше втягується в міжнародну го­сподарську систему, змінюються роль і мета національного зов­нішньоекономічного регулювання. Задача захисту внутрішнього ринку і проведення політики протекціонізму не висувається на перший план. Навпаки, виявляється тенденція до лібералізації зо­внішньої торгівлі і руху капіталу, знімаються обмеження і вво­диться вільна оборотність національної валюти. Найважливішим завданням національного механізму регулювання стає підвищен­ня міжнародної конкурентоспроможності «своїх» підприємців. Очевидно, що конкурентоспроможність товарів навіть самих ве­ликих компаній на світових ринках залежить не тільки від техніч­ного рівня й організації виробництва на їхніх підприємствах, а й від національного рівня заробітної плати, системи оподаткову­вання, стану інфраструктури, рівня освіти трудящих, наявності науково-технічного потенціалу тощо. Для підвищення національ­ної конкурентоспроможності держава проводить заходи не тільки у сфері зовнішньоекономічних зв'язків, а й з форсування нагро­мадження капіталу, прискорення процесів відновлення капіталу, стимулювання технічного удосконалення виробництва. Інтенсив­ність процесів нагромадження капіталу створює передумови для зростання продуктивності праці, формування нових галузей і ви­дів виробництва. В епоху НТР у підвищенні національної конку­рентоспроможності величезну роль відіграють фінансування дер­жавою наукових досліджень, дослідно-конструкторських розро­бок, заходів щодо їх упровадження у виробництво, підтримка з боку держави розвитку новітніх галузей виробництва. Зростання концентрації і централізації капіталу на міжнародній арені зробив важливим напрямком національної політики заохочення концент­рації і централізації національного капіталу з метою зміцнення його позицій на світовому ринку.

Оскільки зовнішньоекономічна політика є складовою еконо­мічної політики, то від загальної концепції побудови економічної системи залежить напрямок руху, етапи формування, механізм функціонування політики держави у сфері міжнародних економі­чних зв'язків. При цьому реалізуються як економічні цілі, так і політичні, оскільки зовнішньоекономічна політика є частиною зовнішньої політики.

Еволюція розвитку міжнародних економічних відносин — це водночас і еволюція розвитку та вдосконалення системи держав­ного регулювання даного виду взаємовідносин. Оскільки в суку­пності міжнародних економічних відносин задіяні і взаємо­пов'язані інтереси не тільки різних соціальних груп та верств населення, а й різних країн, держава неминуче стає одним із ос­новних суб'єктів регулювання даного виду взаємовідносин.

Централізовано-планова модель господарювання передбачала досить жорстку ієрархічну систему регулювання економікою, тому основним постулатом, на якому базувалась зовнішньоеко­номічна політика, була монополія держави на проведення будь-яких операцій у сфері міжнародних економічних відносин. Тобто тільки держава могла наділити певні органи правом дієздатності на зовнішньому ринку.

Ринкова модель передбачає зовсім іншу побудову системи го­сподарювання. У даній моделі для суб'єктів господарювання не­має принципової різниці, на якому ринку працювати — внутріш­ньому чи зовнішньому, головне — реалізація економічних інтересів згідно з існуючим правовим полем.

При визначенні зовнішньоекономічної політики як економіч­ної категорії слід акцентувати увагу на двох суттєвих моментах:

наступальному і захисному. Ефективність функціонування зов­нішньоекономічної політики залежить від реалізації обох функ­ціональних завдань. Неможлива реалізація наступальної функції без чіткого відпрацювання захисної. На наш погляд, це глибоко взаємопов'язані процеси.

Наступальна функція спрямована передусім на отримання країною порівняльних та абсолютних переваг у результаті участі у світогосподарських відносинах, тобто на реалізацію економіч­ного потенціалу країни на світовому ринку.

З великого спектра проблем, які розв'язують країни, беручи участь у сфері міжнародних економічних відносин, основною є проблема збереження суверенітету. Йдеться не стільки про полі­тичну незалежність, скільки про економічний суверенітет країни, який означає свободу держави у виборі форм і шляхів збережен­ня та захисту своєї національної економіки від будь-якого втру­чання з боку іноземних держав, зокрема, їхньої економічної дія­льності, у тому числі й у сфері міжнародного поділу праці.

Захисна функція реалізується з метою формування народно­господарської структури у відповідності з національними інтере­сами і цілями зовнішньоекономічної політики.; Основними при­чинами введення і підтримання захисних заходів є:

• створення системи регулювання імпорту з метою захисту ві­тчизняного ринку від іноземної конкуренції;

• необхідність захисту певних галузей і підприємств у період становлення нових виробництв, структурної перебудови і подо­лання кризових явищ. Такий протекціоністський захист зазвичай носить вибірковий і тимчасовий характер і є результатом комп­ромісу між зацікавленими вітчизняними виробниками, з одного боку, і місцевими імпортерами і споживачами — з іншого, відпо­відно до ступеня їхнього впливу на структури влади, які визна­чають зовнішньоекономічну політику;

• необхідність захисту за будь-яких обставин певних стратегі­чних галузей і підприємств, які забезпечують безперервність процесу відтворення (енергетика, транспорт, зв'язок і т.ін.) або обороноздатність країни. Через міжнародні домовленості такий державний контроль покриває також оборот продукції і техноло­гій подвійного призначення;

• необхідність мати резерв торговельно-політичних поступок в обмін на аналогічні поступки країн-партнерів, важливих для ві­тчизняного експорту. Потреба в цьому є особливо нагальною при вступі до Світової організації торгівлі (СОТ) та приєднанні до її правової системи, основу якої становить Генеральна угода з тарифів і торгівлі (ГАТТ), і проведенні періодичних раундів пере­говорів про лібералізацію умов торгівлі. Тому імпортний режим більшості країн світу диктується, як правило, розумним протек­ціонізмом. Цей самий резерв використовується також і у внутрі­шній політиці з метою залучення ділових кіл, які зацікавлені в протекціонізмі, як союзників партій і рухів, що знаходяться при владі;

• сучасний протекціонізм здебільшого є інструментом прове­дення вибіркової структурної політики, ніж джерелом поповнен­ня державного бюджету, хоча безперечно дані фіскальні заходи відіграють значну роль у країнах, які розвиваються;

• необхідна реалізація даної функції при розв'язанні проблеми екстерналізації, тобто перекладання на інші національні госпо­дарські системи своїх проблем, витрат, складнощів. Це проявля­ється в тому, що економічно розвинуті країни екстерналізують свої витрати шляхом розширення зовнішньоекономічної сфери, імпорту дешевої сировини і палива, експорту готової продукції і капіталу, перенесення екологічно забруднених виробництв на те­риторію інших країн, переважно тих, які знаходяться на світогосподарській периферії.

Слід акцентувати увагу на важливій методологічній посилці — зовнішньоекономічна політика є каталізатором ринкових пе­ретворень у країні, вона безперечно стимулює рух у даному на­прямку, але основний фундамент створення ефективної економі­чної системи — це функціонування внутрішніх економічних відносин. За рахунок ефективного функціонування зовнішньо­економічних відносин можливе вирішення цілого ряду локальних задач, але питання стратегії реалізуються на рівні внутрішніх економічних взаємовідносин.

Використання тих чи інших інструментів зовнішньоекономіч­ної політики має передбачати аналіз механізму їх реалізації та наслідків їх дії як для світового співтовариства в цілому, так і для економіки конкретної країни зокрема. При цьому дана проблема має кілька аспектів.

По-перше, всі інструменти зовнішньоекономічної політики мають власні механізми дії.

По-друге, реалізація того чи іншого інструменту зовнішньо­економічної політики супроводжується як певними здобутками, так і певними видатками. У кожному конкретному випадку той чи інший інструмент впливу на експортні чи імпортні потоки приносить одним зовнішньоекономічним суб'єктам реальний ви­граш, тоді як економічне становище інших погіршується.

По-третє, економічні наслідки використання інструментів зо­внішньоекономічної політики доцільно розглядати у двох основ­них вимірах:

• безпосередні зміни, які відбуваються на ринку того товару, що є об'єктом державного регулювання;

• опосередковані зміни (вторинні ефекти) ринку інших това­рів. Такі зміни є результатом того, що оскільки кожний окремий ринок товарів є елементом національної економічної системи, який тісно взаємодіє з іншими її складовими, то очевидно, що ці складові (ринки інших товарів) також реагують на відповідні зміни на ринку окремого товару.

Тому, приймаючи рішення про використання тих чи інших ін­струментів зовнішньоекономічної політики, уряд країни повинен оцінювати їх сукупний вплив на характер економічної політики і можливі дії у відповідь за принципом «дія—протидія» з боку ін­ших країн.

При застосуванні того чи іншого інструменту зовнішньоеко­номічної політики необхідно проаналізувати цілий ряд питань, відповідь на які дадуть можливість спрогнозувати наслідки його використання: який очікується економічний виграш для галузі або фірми і яку кількість робочих місць буде створено або збере­жено в результаті здійснення даного заходу? наскільки збіль­шаться доходи бюджету або які потрібні будуть бюджетні видат­ки на здійснення того чи іншого заходу? наскільки збільшаться внутрішні ціни і скоротиться споживання в результаті застосу­вання даного заходу? який вплив матиме даний захід на структу­ру відповідного ринку, і на конкуренцію на ньому? чи дозволить даний захід у перспективі забезпечити структурну перебудову галузі і вивести її на конкурентоспроможний рівень, чи він лише законсервує існуючу відсталість? який вплив матиме даний захід на суміжні галузі, особливо ті, які купують і продають свою про­дукцію в ті галузі, на захист яких він спрямований? як відреагу-ють інші країни на застосування даного заходу і який його поте­нційний вплив на них? чи відповідає очікуваний захід багато­стороннім і двостороннім угодам, в яких бере участь країна?

Основні складові зовнішньоекономічної політики держави:

• Зовнішньоторговельна політика;

• Валютна політика;

• Політика у сфері залучення іноземних інвестицій;

• Митно-тарифна політика.

Зовнішньоторговельна політика — це державна політика, яка впливає на зовнішню торгівлю через податки, субсидії, прямі обмеження експортних та імпортних операцій. Об'єктом регулю­вання зовнішньоторговельної політики є товаропотоки між краї­нами. Залежно від спрямованості товаропотоків розрізняють екс­портну та імпортну політику держави.

Експортна політика держави спрямована на реалізацію на зов­нішніх ринках товарів, стосовно яких країна має порівняльні пе­реваги, стимулювання конкурентоспроможності вітчизняних під­приємств, підвищення серійності (масштабності) вітчизняного виробництва конкурентоспроможної продукції з метою розши­рення її вивозу на зовнішні ринки, тобто експортна політика спрямована на реалізацію економічного потенціалу країни на зо­внішніх ринках.

При цьому під експортним потенціалом розуміють певний об­сяг товарів та послуг, які національна економіка в змозі виробити й реалізувати за межами своїх кордонів без збитків для себе і з максимальним прибутком.

Вибираючи експортноорієнтовану модель економічного роз­витку, країна використовує зовнішні світові ринки як додатковий фактор економічного зростання.

Імпортна політика, як правило, спрямована на регулювання імпорту з метою захисту вітчизняного ринку від іноземної конку­ренції та задоволення власних потреб за рахунок товарів інозем­ного виробництва.

Основними напрямами імпортної політики є: обґрунтована політика імпортозаміщення та відповідні протекційні заходи сто­совно товарів іноземного виробництва. При цьому основними ін­струментами регулювання імпорту є досить жорстка митно-тарифна система та застосування нетарифних бар'єрів.

Валютна політика — це сукупність дій держави з метою підтримання економічної стабільності і створення основних засад розвитку міжнародних економічних відносин за рахунок впливу на валютний курс і на валютні відносини. Основними складовими валютної політики є дисконтна та девізна політика держави.

Під дисконтною політикою розуміють систему економічних та організаційних заходів, які використовуються при застосуван­ні дисконтної ставки (відсотка) при регулюванні інвестицій та збалансуванні платіжних зобов'язань. Дана політика орієнтована передусім на коригування валютного курсу з метою регулювання грошового потоку, динаміки і рівня цін, обсягу грошової маси та міграцію короткотермінових активів.

Основою механізму девізної політики є застосування валютної інтервенції та валютних обмежень на покупку та продаж валюти з метою збереження стабільності валютного курсу.

Валютна інтервенція — це цільова операція Національного банку України з купівлі-продажу іноземної валюти для обмежен­ня динаміки курсу національної валюти певними рамками його підвищення або зниження. Валютні обмеження є системою еко­номічних, правових, організаційних засобів, що регламентують операції з національною й іноземною валютою, золотом (рис. 1).

 

Політика у сфері стимулювання іноземних інвестицій — це комплекс заходів держави для залучення й використання іноземних інвестицій і території країни та регулювання вивозу інвестиції за кордон. Зазначена політика передбачає реалізацію таких цілей:

• створення конкурентного середовища;

• привнесення в країну передової технології і досвіду ринко­вого господарювання;

• додатковий інвестиційний капітал;

• розширення масштабів вітчизняного накопичення за раху­нок зовнішніх джерел фінансування;

• збільшення національного виробництва за рахунок інозем­них вкладень;

• збільшення зайнятості населення і скорочення рівня безро­біття;

• сприяння структурній перебудові економіки;

• створення передумов для поєднання вітчизняного та інозем­ного капіталів.

Під митно-тарифною політикою розуміється комплексна система заходів, спрямованих на забезпечення економічного су­веренітету країни, охорони державних кордонів, реалізації зов­нішньоекономічної стратегії через сферу митних відносин.

Твердження, що митні відносини є однією зі складових суку­пності всіх ринкових відносин, дає змогу зробити висновок, що цілі митно-тарифної політики є похідними від загальноекономіч­них цілей і визначаються пріоритетами останніх.

Основними цілями цієї політики є:

• забезпечення найбільш ефективного використання інстру­ментів митного контролю і регулювання товарообміну на митній території України;

• участь у реалізації торговельно-політичних завдань щодо захисту внутрішнього ринку;

• стимулювання розвитку національної економіки;

• сприяння проведенню структурної перебудови та інших за­вдань економічної політики України.

За допомогою митно-тарифних регуляторів держава коригує товаропотік і географічну структуру експорту та імпорту з ураху­ванням довготермінових цілей розвитку країни, забезпечення макроекономічної стабільності, підтримання платіжного балансу, стабільного курсу національної валюти, але основними завдан­нями митно-тарифної політики є: створення оптимальних умов для конкуренції між національними й іноземними виробниками; забезпечення найбільш ефективного використання інструментів митного контролю і регулювання товарообміну на митній тери­торії; участь у реалізації торговельно-політичних завдань щодо захисту ринку України; стимулювання розвитку економіки; сприяння здійсненню структурної перебудови і реалізації інших завдань економічної політики; забезпечення належного рівня надходжень до Державного бюджету країни.