поховально-поминальна обрядовість

У звичаях і віруваннях українців, пов'язаних зі смертю лю­дини, простежується нашарування елементів різних часів і культурних рівнів: архаїчні язичницькі уявлення про смерть, загробне життя і вплив покійників на живих поєдналися з піз­нішими християнськими, утворивши складний смислово-емоційний комплекс. У ньому виділяються три цикли: пер­ший: пов'язаний з актом смерті; другий — з похоронами;

третій — післяпохоронні звичаї та обряди, в тому числі й по­минальні.

Перший цикл охоплює традиційні дії, якими супроводи­лося наближення смерті, споряджання покійника. Про на­ближення смерті здогадувалися не тільки на основі стану здоров'я людини, а й різних прикмет, які начебто віщували її наближення: виття собаки, крик курки півнячим голосом, крик пугача над хатою, погані сни, тріщини на стіні та ін. Людина, котра помирала, повинна була попрощатися з рід­ними, близькими, знайомими, попросити вибачення за вчи­нені кривди та образи, а також виявити свою останню волю. Коли помирав батько, то згідно зі звичаєм, він «мав зробити лад» між дітьми, тобто при свідках сказати або письмово оформити, «що кому належиться» — скласти заповіт, заві-щання, якщо це не було зроблено раніше.

Коли ж помирали парубок або дівчина, вони обов'язково прощалися зі своїми коханими, бо інакше було б погано і для померлого, і для того, хто залишається жити. Передсмертні приготування включали й останню сповідь та причастя.

Смерть трактувалася як розлучення душі з тілом. За поши­реними уявленнями, душа виходила з людини горлом у ви­гляді пари, мухи, метелика. Вважалося, що добрі, справедливі люди помирали легко, а злі, котрі за життя коїли лихо, зна­лися з нечистою силою, мали тяжку смерть («яке життя, та­ка й смерть»). Недоброю вважалася і раптова, «нагла» смерть, коли людина не встигла належним чином до цього приготу­ватися, У випадку важкої смерті відчиняли двері, вікна, треба було розв'язати вузли, розстебнути ґудзики тощо. При поми­раючому не годилося плакати, робити щось таке, що б три­вожило його. В руки помираючого вкладали запалену свїчку (громницю).

Коли людина помирала, їй закривали очі й починали го­лосити (заводити, плакати, йойкати). Були різні види голосінь: дітей за батьком, матір'ю, матері за сином чи дочкою, жінки за чоловіком тощо. Вони — один з видів усної народної твор­чості, подекуди їх виконували і наймані голосільниці. Фоль­клористами й етнографами зібраний величезний матеріал про українські народні голосіння.

Сповіщали про смерть звуками церковного дзвону, а на Гуцульщині — також трембітанням і запалюванням ватри біля хати померлого. Подекуди на вікно знадвору вішали рушник або перемітку. Покійника обмивали і одягали в «приготовле­не на смерть». На Гуцульщині одягали ще помираючу люди­ну в святковий одяг, той, що покійник любив і приготував' собі.

Майже скрізь на Україні жінки намагалися «зберегти на смерть» шлюбний одяг. Обмивали й одягали покійника жінки старшого віку, котрих на Чернігівщині називали ря-дільниці. Наряджали тіло на лаві під вікнами — головою до покуття або на столі чи спеціально підготовленому ката­фалку. В одязі молодих, ще не одружених померлих, по­всюдно вживалися елементи шлюбного вбрання (вінки, стріч­ки, фата).

Певні звичаї були пов'язані з виготовленням домовини (деревища, труни). її робили майстер чи, наприклад, як на Гуцульщині, сусіди біля хати померлого. Ті, що відвідували померлого, повинні були «змовити молитву» за його душу. Біля тіла покійного годилося постійно бути комусь із рідних, знайомих, не спати, пильнувати, згадувати добрі справи по­мерлого, розповідати різні бувальщини. На Гуцульщині зви­чай групового перебування біля тіла покійника ввечері і вночі називався посижінє. У Карпатах, на Закарпатті, в деяких місцевостях Полісся до нашого часу зберігся давній звичай влаштовувати забави при померлому, щоб розважити його родину, не дати заснути присутнім. Ці ігри часто мали харак­тер певних сюжетних сценок і були відомими під назвами грушки, лопатки, лубки.

У звичай увійшов і релігійний елемент читання «Псалтиря» при померлому.

Церковна обрядовість похорону скрізь поєднувалася з різ­ними народними звичаями: прощання родини з померлим перед закриттям домовини, розв'язування всього зав'язаного на покійнику, обсипання зерном місця, на якому лежав по­мерлий, потрійний обхід родиною стола з покладеними на ньому хлібом, сіллю, потрійне доторкання домовиною по­рогів при виносі тіла (прощання з домівкою), обсівання домо­вини зерном на подвір'ї, посівання маком за домовиною (щоб померлий не повернувся) і т. д. Домовину покривали полот­ном або рушником, на який клали хліб. Подекуди хліб несли за домовиною. На Гуцульщині, Буковині був звичай розда­вати речі померлого, в деяких інших місцевостях після по­хорону неодружених роздавали їх товаришам рушники, стрічки, ділили коровай. До нашого століття, наприклад, у Карпатах, зберігся старовинний звичай, що тіло померлого в будь-яку пору везли на санях, запряжених волами, на кла­довище. Певними узвичаєними особливостями відзначалися похорони самогубців: їх ховали за межею посвяченого кла­довища, на їх могилах садили терен, перехожий повинен був кинути на могилу чи місце самогубства галузку, пучок соломи або камінь.

У різних формах трансформований давній звичай поми­нок, поминального обіду (опроводу, обіду, комашні, мерлий) відразу ж після того, коли домовину винесли з хати до сіней чи на подвір'я (Холмщина, Гуцульщина), на кладовищі після поховання (Полісся), в будинку померлого після похорону (більшість місцевостей України). Цей звичай пов'язаний з віруванням, що душа померлого впродовж 40 днів повер­тається в певні дні додому, потребуючи, щоб про неї зга­дували, чинили відповідні відправи та обряди і щоб її нагоду­вали. Тому поминки справляли також у 3, 7, 9, ЗО, 40 днів і в роковини смерті.

Дотепер збереглися, крім поминання в день похорону, також поминання через 9 днів (дев'ятини), 40 (сороковини) і через рік (роковини). Обрядовою стравою поминок вва­жалася кутя, коливо — пшенична каша з медом. Подекуди як спеціальний харч «для душі» вживався так званий канун — мед у мисці з крихітками білого хліба, а також страви, які померлий любив за життя. Покійних поминали і під час за­гальних поминальних днів: на другий чи третій день Великодня, в першу неділю після Великодня (Фомину, провідну), про­відний понеділок або вівторок, коли відвідують могили ро­дичів.

Обов'язком живих членів сім'ї здавна вважалося утри­мувати в належному порядку могили померлих, дбати, щоб на них були відповідні пам'ятники — дерев'яні або кам'яні хрести, надгробні плити — і виконувалися узвичаєні тради­цією обряди. Порушення цих звичаїв вважалося провиною перед померлим, осуджувалося людьми.

Загальна структура і різноманітність локальних варіантів народних похоронно-поминальних обрядів і звичаїв українців мають у своїй основі вірування й уявлення про потойбічний світ, існування реальних зв'язків і взаємодії померлих з живи­ми нащадками. Вони спрямовані на забезпечення благополуч­чя душі на «тому світі», «у царстві небесному», а також на охо­рону живих від шкідливого впливу мерця.

Багато з традиційних народних похоронно-поминальних звичаїв та обрядів збереглися до нашого часу. Щоправда, чи­мало з них втратили своє магічно-ритуальне осмислення і вжи­ваються переважно в атрибутивному значенні — дотримання звичаю, традиції, уваги, пошани й любові до померлої людини.

Сімейні звичаї й обряди становлять вагомий підрозділ традиційно-побутової культури нашого народу. Вони мають глибоке гуманістичне спрямування, ідею утвердження високо­го морально-етичного статусу сім'ї, ролі і значення в ній лю­дини. Багатство архаїчних елементів і локальних різновидів та варіантів засвідчують давнину походження української народної сімейно-побутової обрядовості, її популярність і стійкість. Збереження й відродження багатьох елементів цих традицій у сучасному побуті вимагає пильної уваги та конкрет­ної цілеспрямованої роботи.