Боротьба за зміну політико-територіального поділу

Протиріччя між існуючим політико-територіальним поділом у федеративних державах та інтересами соціально-економічного розвитку вимагають проведення певних реформ в цій галузі. В основі цих протиріч частіше всього лежить загострення етнокультурних конфліктів, пов’язаних із незадовільним положенням районів, заселених національними меншинами.

Навіть у високорозвиненій постіндустріальній Бельгії, яка поділяється на три мовні зони – Фландрію, де панує фламандська мова, франкомовну Валлонію та двомовний Брюссель, всі політичні партії розкололися за національно-географічною ознакою. Деякі з партій взагалі висунули гасло розколу Бельгії як цілісної держави.

У цілком благополучній та багатій Великобританії тривалий час не згасає етнічно-релігійний конфлікт в Ольстері (Північній Ірландії), а Шотландія продовжує вимагати збільшення автономних прав. Навіть в однонаціональній Італії (98% населення – італійці) є джерело етнічного конфлікту у провінції Больцано (Південний Тіроль), де зосереджена німецькомовна меншість; існують місцеві сепаратистські рухи на Сицилії та Сардинії; чекають свого вирішення проблеми слов’янських меншин в районі Трієсту тощо.

Етнічні проблеми у багатьох високорозвинених країнах ускладнені присут­ністю мільйонів іноземних працівників-«гастарбайтерів», які в Швейцарії, Швеції, Норвегії, Бельгії, Німеччині становлять вже до п’ятої частини всього наявного населення.

Етнічні рухи можна умовно поділити на регіоналістські, які виступають за реформи у межах існуючої системи державного управління; автономістські, які добиваються введення або розширення самоуправління; та сепаратистські, які вимагають об’єднання груп певної національності в кордонах однієї адміністративно-територіальної одиниці або навіть відродження суверенітету колись самостійної території.

Райони розселення етнокультурних меншин – зазвичай це периферійні території, що колись були приєднані до більш потужної держави в ході історичного розвитку. Як правило, централізована держава тривалий час подавляла релігію, культуру та рідну мову корінного населення, а також систему навчання нею. Ці периферійні регіони (за виключенням Країни басків в Іспанії та Ельзасу у Франції) до того ж часто ставали і найменш розвинутими в своїх країнах, вирізняючись відсталою структурою економіки, низькою оплатою праці, високим рівнем безробіття та іншими негативними характеристиками. Показово, що в основі загострення міжетнічного конфлікту в Бельгії у 60-70-х роках ХХ століття було стрімке економічне зростання Фландрії на фоні занепаду текстильної промисловості, чорної металургії і видобутку вугілля у Валлонії, яка раніше була провідною в господарстві Бельгії.

Будь-які, навіть незначні зміни політико-територіального поділу, є результатом тривалої боротьби. Характерним є утворення у 1979 році нового швейцарського кантону Юра (переважно франкомовного та католицького), виділеного зі складу кантону Берн, в якому переважало німецькомовне протестантське населення. Федеральний уряд пішов на проведення спочатку місцевого, а потім загальнодержавного референдуму після кількох спалахів насильства. Таким чином вдалося вирішити проблему мешканців північної частини кантону, які були у «подвійній» меншості – лінгвістичній і конфесійній. Такою ж складною і тривалою була процедура об’єднання двох кантонів (переважно міського і переважно сільського) в єдиний кантон Базель. Потреба у такому об’єднанні була пов’язана із зростанням Базельської міської агломерації.

Але внаслідок складності процесу зміни політичних кордонів, неодноразові спроби реформ в деяких країнах закінчуються провалом. Так, у ФРН існують явні диспропорції у розмірах земель, а кордони між ними не завжди відповідають важливим соціально-економічним межам (яскраві приклади – Гамбург і Бремен, чиї міські агломерації давно вийшли за межі своїх земель). Але жоден з пропонованих проектів не зустрів одностайного схвалення.

Американський географ С. Брунн ще у 1974 році розробив нову мережу поділу США на 16 штатів – хінтерландів[3] головних міських агломерацій країни, стверджуючи, що зменшення числа штатів полегшило б проведення федеральної політики, скоротило б відмінності у рівнях розвитку охорони здоров’я та освіти. Але з політичної точки зору проект виявився утопічним, тому що його реалізація призвела б до корінного зламу існуючого співвідношення політичних сил і традицій.

Що більше відповідає цілям боротьби за демократію – дрібніший чи крупніший політико-територіальний поділ? З одного боку, при дрібному поділі населення окремих районів отримує більше можливостей для реалізації своїх специфічних інтересів, має кращий доступ до місцевої влади і значно більший вплив на неї. З іншого боку, при дрібному поділі зменшуються фінансові можливості політико-адміністративних одиниць, відповідно, зменшуються і можливості вирішення соціально-економічних проблем, впровадження інновацій, реалізації масштабних господарських проектів.

Безумовно, що при збільшенні числа політико-адміністративних одиниць складнішим стає загальнонаціональне планування і здійснення регіональних програм. Натомість з’являються істотні територіальні відмінності у рівнях розвитку освіти, соціального забезпечення, обсягах житлового будівництва тощо. До цих недоліків слід додати ще й той факт, що у дрібних одиницях певним політичним угрупованням легше утримувати владу.

Отже, вибір напрямку реформ політико-територіального поділу суттєво залежить від конкретної ситуації, від особливостей співвідношення певних політичних сил в країні.

Висновки:

1. Виникнення федеративних держав об’єктивно пов’язано з нерівномірністю етнічного й економічного розвитку, тому найчастіше федеративну форму адміністративно-територіального устрою обирають строкаті в національному, релігійному та інших відношеннях держави.

2. Федералізм є засобом розв’язання протиріччя між різноспрямованими прагненнями до єдності і різноманіття. Однак, як свідчить історичний досвід, федералізм не завжди слугує панацеєю для повного й остаточного вирішення «національного питання».

3. Існує 5 основних типів федерацій: західноєвропейський (середньоєвропейський), північноамерикансько-австралійський, латиноамериканський, афроазійський та острівний.

4. Важливим аспектом федеративного устрою є вибір місцеположення столиці держави. Багатьом федеративним державам властива свідома децентралізація столичних функцій та наявність «розділених» столиць.

5. ПАТС відзначаються ледь не найбільшим консерватизмом серед усіх елементів державного устрою. З одного боку, це – добре, тому що стійкість адміністративно-територіального поділу забезпечує певну стабільність і спадковість розвитку; натомість непродумані й часті реформи призводять до негативних явищ для населення і господарства. З іншого боку, тривала незмінність адміністративно-територіального устрою неминуче вступає у протиріччя з технологічним прогресом, об’єктивною нерівномірністю економічного зростання, еволюцією соціальних структур та ідентичності людей.

6. Нормальне функціонування федеративної держави можливе лише на основі партнерства, постійного пошуку компромісів, прихильності до переговорного процесу, прояву взаємної толерантності і визнання законних специфічних інтересів як центром – по відношенню до суб’єктів федерації, так і суб’єктами – по відношенню до центра і один до одного.