Вітряна віспа. Етіологія. Епідеміологія. Патогенез. Клінічні форми. Ускладнення. Лікування. Профілактика

Вітряна віспа — гостра антропонозна висококонтагіозна вірусна інфекція, найхарактернішою ознакою якої є макуло-папуло-везикульозна висипка.

Етіологія. Збудник вітряної віспи — Varicella-zoster virus (VZV) — відріз­няється швидким поширенням по клітинній культурі, ефективним руйнуванням інфікованих клітин і здатністю існувати в латентній формі, переважно (але не винятково) у нервових гангліях.

Геном вірусу являє собою лінійну молекулу ДНК. VZV нестійкий у навко­лишньому середовищі, чутливий до УФ-опромінення, дезінфекційних розчинів. За низької температури зберігається досить тривалий час, стійкий до повторного заморожування.

Епідеміологія. Вітряна віспа — суворий антропоноз. Джерело інфекції — хворий на вітряну віспу і хворий на оперізувальний лишай (herpes zoster). Заразність хворого на вітряну віспу дуже велика і триває з останнього дня інкубаційно­го періоду до 5-го дня від моменту появи останнього основного елементу (вези­кули) висипань. Хворий на оперізувальний лишай може стати джерелом вітряної віспи внаслідок довготривалого і тісного контакту з ним.

Механізм передавання інфекції краплинний. Інфекція легко передається на значну відстань (20 м і більше): у сусідні приміщення, з поверху на поверх по вентиляційних та інших ходах. Деякі дослідники допускають контактний шлях зараження, через різні предмети (дитячі іграшки), але суттєвого епідеміологічного значення він не має. Описано випадки внутрішньоутробного зараження.

Сприйнятливий до інфекції контингент — люди будь-якого віку, в яких від­сутній імунітет до збудника. За відсутності природженого імунітету, що пере­дається трансплацентарно, сприйнятливість до вітряної віспи проявляється з пер­ших місяців життя. Найчастіше (80 %) хворіють діти віком до 7 років. Решта, хто не відвідує дитячі дошкільні заклади, хворіє в шкільні роки. Характерна осінньо-зимова сезонність — у холодний сезон хворіє 70—80 % дітей.

Після хвороби формується стійкий, пожиттєвий імунітет. Повторні випадки захворювання на вітряну віспу спостерігають рідко.

Клінічна картина. Інкубаційний період у більшості випадків становить 11—21 день, рідше — 14. Початок хвороби гострий. Тривалість продромального пе­ріоду 1, рідше 2 дні. Спостерігають симптоми нездужання, дратівливості, плакси­вості, погіршення апетиту, прояви інтоксикації і ваготонії. Першими симптомами хвороби є висипка (екзантема) і субфебрильна температура тіла. Елементи висипки зазнають закономірної еволюції: рожева пляма (розеола) — папула — везикула — кірочка. Пляма діаметром 2—4 мм протягом декількох годин перетворюється на папули і везикули. Везикули наповнені серозним вмістом, розташовуються на неінфільтрованій основі, їхня стінка напружена, блискуча, вміст прозорий, зрідка стає каламутним, гнійним і навіть геморагічним. Розмір везикул різний — від 1—2 мм до 5—6 мм у діаметрі, при проколі везикула спорож­нюється. Не всі плями і папули перетворюються на везикули. Окрім того, протя­гом декількох днів відбувається "підсипання" нових елементів, що надає екзантемі своєрідності: у одного і того самого хворого можна бачити одночасно і пляму, і папулу, і везикулу, і кірочку, тобто для вітряної віспи характерна поліморфність висипки. Довкола везикули є вузька смужка гіперемії. Висип при вітряній віспі супроводжується свербежем, розташований на нормальному тлі шкіри. Кількість елементів висипу різна — від декількох десятків до декількох сотень.

Екзантема локалізується на шкірі тулуба, обличчі, шиї, кінцівках, за винятком долонь і підошов, де вона трапляється дуже рідко. Характерне висипання на волосистій частині голови — це дуже важлива диференціально-діагностична озна­ка вітряної віспи.

Загальна тривалість періоду висипань коливається від 2 до 10 днів, рідше дов­ше. Кірочки відпадають через 5—10 днів, не лишаючи сліду, але якщо їх "зрива­ють", на їхньому місці утворюються рубчики.

Одночасно з висипаннями на шкірі з'являється висипка (енантема) на слизо­вих оболонках порожнини рота, носової частини глотки, гортані, а іноді й на статевих органах, особливо в дівчат. Енантема — це червона пляма, яка протягом декількох годин перетворюється на везикулу, остання — на афту (ерозію). Енан­тему спостерігають далеко не у всіх хворих, кількість елементів може бути різною, інколи їх 3—5, інколи дуже багато.

У більшості випадків хвороба перебігає нетяжко, але можливі й тяжкі фор­ми: геморагічна, бульозна, пустульозна, гангренозна. У частини хворих розви­вається вірусна пневмонія. В особливо тяжких випадках (генералізована, або вісцеральна, форма) уражуються печінка, селезінка, шлунок, кишки, легені, нирки, ендокринна система. Можливий розвиток енцефаліту "вітрянкової" при­роди, який перебігає досить тяжко з вираженими атаксичними розладами. Типо­вих змін у гемограмі не спостерігають. У перші дні, як і за більшості інших вірусних інфекцій, можіиві лейкопенія, нейтропенія, відносний лімфоцитоз при нормальній ШОЕ.

Ускладнення вітряної віспи зумовлені приєднанням умовно-патогенної флори, тим більше, що вірус-збудник чинить імуносупресивну дію. Розвиваються гінгівіт, стоматит, гнійний паротит, флегмони, абсцеси, гнійний кон'юнктивіт, кератит, отит, сепсис. Локалізація енантеми на слизовій оболонці гортані іноді може призвести до розвитку стенозувального ларингіту. У літературі є дані, що гломерулонефрит трапляється дуже рідко. Серед неврологічних ускладнень вітря­ної віспи такі: полірадикулоневрит (синдром Гієна—Барре), параліч лицевого не­рва, поперечний мієліт, неврит зорового нерва з тимчасовою втратою зору.

Прогноз хвороби сприятливий, при ускладненому перебігу і особливо при енцефаліті — серйозний.

Діагностика у типових випадках проста, і проводять її на підставі клініч­них даних. Верифікація діагнозу можлива в разі виявлення вірусу і використання реакції зв'язування комплементу, гальмування гемаглютинації, але така необхід­ність виникає дуже рідко.

Лікування. Засобів етіотропної терапії немає. Основою лікування є бездо­ганний догляд за шкірою, нігтями, постільною білизною, одягом хворого. У пе­ріод висипання купати дитину не можна. Елементи висипки змащують водними (не спиртовими!) розчинами анілінових фарбників (1 % водний розчин брильян­тового зеленого, 1—2 % розчин метиленового синього, 0,05—0,1 % водний розчин риванолу), 5 % розчином калію перманганату, розчином Кастеллані тощо. Кіроч­ки, що утворюються, можна змащувати жирним кремом або вазеліном — у таких випадках вони швидше відпадають. При афтозному стоматиті і вульвовагініті сли­зову оболонку обробляють розчинами водню пероксиду (3 %) і риванолу (0,05— 0,1 %). У разі гнійних ускладнень призначають антибіотики у вікових дозах. При енцефаліті призначають протигерпетичний препарат відарабін внутрішньовенно. Призначати глюкокортикоїди протипоказано (можлива генералізація процесу).

Профілактика. Хворого ізолюють удома (за клінічними показаннями у боксоване відділення стаціонару) до 5 днів від появи останнього основного еле­менту висипки. У дошкільних закладах контактних дітей, які не хворіли на вітря­ну віспу, ізолюють на 21 день. Якщо день контакту з хворим відомий, ізолювання проводять не відразу, а з 11-го дня після контакту. Остаточної дезінфекції не про­водять: через 10—15 хв після ізоляції хворого вірус у приміщенні відсутній. Про­водять вологе прибирання і провітрювання. Активної специфічної профілактики не проводять. Вакцини проти вітряної віспи немає.