Історія розвитку теорії підприємництва

Тема 1. Природа і економічна сутність підприємництва.

1. Предмет, метод і задачі дисципліни “Основи підприємницької діяльності ”.

2. Історія розвитку теорії підприємництва

3. Принципи підприємництва.

4. Функції підприємництва.

5. Суб’єкти та об’єкти підприємницької діяльності в ринковій економіці

6. Права та обов’язки підприємців.

Предмет, метод і задачі дисципліни “Основи підприємницької діяльності ”.

Основи підприємницької діяльності. – наука про закони, що управляють, з одного боку, відносинами економічної власності між різними суб’єктами підприємницької діяльності та найманими працівниками, а з іншого – діями підприємців у процесі вибору ресурсів для виробництва, обміну, розподілу та споживання товарів і послуг.

Важливу роль сучасна теорія підприємництва відводить раціональній інвестиційній діяльності, інноваційному підприємництву, науково обґрунтованому підприємницькому управлінню, шляхам та засобам підвищення ефективності функціонування підприємств, передбаченню можливих ризиків у підприємницькій діяльності тощо.

Методологічна база “основ підприємницької діяльності” – діалектичний метод дослідження, найважливішими елементами якого є системно-структурний аналіз , єдність історичного і логічного, принцип суперечності, аналіз і синтез, метод абстракції та ін.

Системний підхід передбачає комплексну характеристику основних ланок підприємницької діяльності (виробничої, цінової, товарної, збутової та ін.) в їх єдності та взаємообумовленості, внутрішній суперечності.

Логічний підхід передбачає, зокрема, з’ясування чіткої послідовності основних заходів у діяльності підприємця – від зародження підприємницької ідеї до привласнення підприємницького доходу, найважливіших закономірностей цього процесу.

Принцип суперечності означає, що будь-яка дія підприємця пов’язана з необхідністю вирішувати суперечливі проблеми. Наприклад, привласнення максимального прибутку вступає в суперечність з потребою спрямовувати значні кошти на збереження довкілля, виплату заробітної плати найманим працівникам відповідно до вартості робочої сили та кількості й якості праці.

Метод аналізу передбачає розподіл цілого на окремі складові частини, елементи й відокремлений аналіз кожної з них, після чого настає етап синтезу, тобто комплексної характеристики цілого на основі знань, отриманих на попередньому етапі.

Метод абстракції означає відмову від поверхових, несуттєвих сторін явища з метою розкриття його внутрішніх, суттєвих, сталих зв’язків.

Історія розвитку теорії підприємництва

Сучасна економічна наука визначає поняття ”підприємництво” з точки зору двох аспектів.

З одного боку, підприємництво виступає як форма економічної активності. Це припускає орієнтацію на досягнення комерційного успіху, перспективність, інноваційний характер діяльності, незалежність і самостійність суб’єктів у прийнятті управлінських рішень.

З іншого боку, підприємництво слід розглядати як певний стиль і тип господарської поведінки, для якої характерні такі риси: мобільність, динамічність, творчий підхід до справи, ініціативність і заповзятливість, готовність до ризику й уміння ним управляти, орієнтація на потреби споживачів. Разом з тим підприємництво, як і будь_який вид діяльності, повинне мати теоретичні засади, які пояснюють його зміст. Ці поняття в сучасному розумінні вперше використав англійський економіст початку XVІІІ ст. Річард Кантільйон. Він висловив думку, що підприємець – це людина, яка діє в умовах ризику. Пізніше відомий французький економіст початку XІX ст. Ж.Б. Сей сформулював визначення підприємницької діяльності як поєднання трьох класичних факторів виробництва: Землі, Капіталу, Праці.

Термін "підприємець" був введений Кантільоном, якого можна назвати засновником теорії підприємництва. Він визначав підприємця як людину, яка за певну ціну купує засоби виробництва, щоб виробити продукцію і продати її з метою отримання доходів і, приймаючи на себе обов’язки щодо витрат, не знає, за якою ціною може здійснитися реалізація. Кантільон розумів підприємництво як особливу функцію і підкреслював елемент ризику, який завжди присутній в підприємницькій діяльності.

У порівнянні з визначенням, яке можна дати сьогодні з позицій сучасних економічних знань і досвіду еволюції бізнесу, дефініція Кантільона, на перший погляд, здається елементарною. Але це лише на перший погляд. При більш детальнішому розгляді стає ясно, що, по-перше, в основному мета підприємництва залишається – одержання доходів; по-друге, кожний підприємець завжди неминуче бере на себе обов’язки відносно витрат; по_третє, під_приємець за всіх часів не знав, за якими цінами буде здійснюватися реалізація продукції.

Безумовно, важко порівняти підприємця часів Кантільона, беззахисного перед стихійним ринком, з сучасним бізнесменом, в розпорядженні якого великий арсенал засобів економічного прогнозування. Та все одно, ринок завжди є рівнянням з багатьма невідомими, число яких в міру його еволюції зменшується. Але ж ця тенденція не спростовує, а підтверджує правило, що для підприємців імовірні ціни та інші параметри зовнішнього ринкового середовища завжди важко спрогнозувати.

У 1797 році Бодо поєднує категорію ризику з категорією відповідальності, включивши в процес підприємництва планування, контроль, організацію і володіння підприємством. В історії економічної думки протягом XIX – XX століть проходила трансформація категорії “підприємництво” в залежності від існуючих парадигм економічної реальності і від змінювання фігури реального підприємця як економічного агента.

У 1803 році Жан Батист Сей, спираючись на основні положення Кантільона, залучив “ідеальний тип” підприємця в певний виробничий процес, ввів у зміст підприємницької функції такі елементи:

● поєднання факторів виробництва (капіталу і праці);

● збір інформації і накопичення необхідного досвіду (оскільки інформація не може бути повною, а досвідом можна скористатися і в невизначених ситуаціях);

● прийняття рішення і організація виробничого процесу.

Таким чином, підприємець у Сея виступав в якості керуючого і координатора факторів виробництва, визначений як особа, яка береться за свій рахунок, на свій ризик і на свою користь виробити який_небудь продукт. Інший представник класичної економічної школи Дж. С. Міль, який популяризував в 1848 році термін “підприємництво”, також вважав основними функціями підприємця функції керівництва, контролю, нагляду і прийняття на себе ризику.

Проте класики – засновники економічної науки не дуже цікавились особою підприємця. Англійські вчені А. Сміт та Д. Рікардо уявляли економіку як механізм, що саморегулюється. У такому механізмі творчому підприємцю не знаходилося місця.

І тільки на межі XX ст. починається усвідомлення значення й ролі інституту підприємництва. Французький економіст Андре Маршалл першим додав до зазначених вище трьох факторів – четвертий – організацію. З цього часу поняття підприємництва розширюється, як і надані йому функції.

Адам Сміт знаходився під сильним впливом Кантильона і фізіократів. В полі його зору були роботодавці, майстри, купці, але жодної уваги бізнесменам, які відігравали незначну роль у його аналізі. Складається враження, що він вважав економічні процеси такими, що самоініціюються. Сміт переоцінював значення праці і недооцінював бізнес, у рамках якого здійснювалася праця. Він намагався поставити знак рівності між власниками капіталів і бізнесменами і вірив, що за наявності капіталу, праці і сировини бізнес виникає спонтанно. З погляду Рікардо і Маркса, виробничі процеси і комерційна активність ще більш автономні. Розгляд таких функцій, як координація, керування працею, відсутній в їхніх теоріях.

У другій половині X століття з’явилася необхідність проведення межі між підприємцем і капіталістом. Нові методи корпоративного фінансування сприяли утвердженню компаній, де капіталісти вже не виступали в ролі підприємців, а підприємці в ролі капіталістів. Переважним типом був власник_менеджер. Ставало усе більш очевидним, що між цими функціями не існує автоматичного взаємозв'язку. Економісти намагалися провести межу між підприємцем і капіталістом, але наштовхнулися на теоретичні перешкоди, тому що капіталіст бере на себе відповідальність, ризикує, а підприємець ні. Теоріям, що висувалися, бракувало стрункості навіть після того, як Вокер в Америці, Макдональд у Німеччині стали приділяти підприємництву все більше уваги.

Спроби синтезувати певні “грані” названих моделей здійснив Й. Шумпетер у своєму класичному вченні про підприємця. Продовжуючи традицію Шумпетера стосовно такого синтезу, коли економічні функції підприємця пов’язані з особливостями його особи, а саме з інтелектуальними і вольовими якостями, сучасні вчені визначають нерозривний зв’язок об’єктивної економічної функції і суб’єктивних якостей підприємця в категорії “підприємництва” .

З іменем Йозефа Шумпетера пов’язаний наступний етап в розвитку поняття “підприємництво”, незважаючи на чергову зміну парадигми (так звана “маржинальська революція”). Його книга “Теорія економічного розвитку”, яка вийшла в 1912 році, описувала економіку під кутом зору тенденції і рівноваги. Але в центрі економічного дослідження знаходилася фігура підприємця, діяльність якого визначала форму і зміст всіх динамічних змін в економіці, їх розвитку, тобто переходу від одного рівноважного стану до іншого. Шумпе тер вважав, що підприємницька діяльність лежить в основі будь-якого розвитку, сприяє переходу економіки з одного рівноважного стану в інше. Відмінною рисою підприємця автор вважав здійснення ним нових функцій: виготовлення нового блага, удосконалення існуючих благ, змінювання структури сфери діяльності.

За влучним висловом Шумпетера, підприємницьким завданням є “утворювальне руйнування”, а функціональна роль підприємця полягає в “здійсненні нових комбінацій”, тобто отримання чогось іншого, відмінного від попереднього. В здійснення нових комбінацій, на його думку, входило:

● виготовлення нового продукту;

● впровадження нових технологій;

● засвоєння нового ринку збуту;

● засвоєння нових джерел сировини;

● проведення відповідної реорганізації структури галузі (своєї або чужої).

Шумпетер вважав, що “здійснення нового плану і дія у відповідності із звичним планом є речами такими різними, як, наприклад, прокладання дороги й прогулянка по ній.” Він характеризував підприємця перш за все як новатора. “Завдання підприємців, – підкреслював він, – реформувати і революціонізувати підприємство шляхом впровадження винаходів, а в більш загальному розумінні – через використання нових технологічних можливостей для виробництва нових або старих товарів, але новим методом завдяки відкриттю нового джерела сировини або нового ринку готової продукції – аж до самої реорганізації колишньої і створення нової галузі промисловості”).

Й. Шумпетер, по суті, вперше в західній економічній науці розглянув підприємця в якості суб’єкта соціального самостійного аналізу. Його теорія, яка провідним визначила принцип підприємництва, тобто активності підприємця як новатора, який не пристосовується до економічної кон’юнктури, а “розгойдує і дезорганізує” економічну систему і в той же час, як не парадоксально, допускає у своїй діяльності її численні колізії, пов’язані з протиріччями в економіці між статикою і динамікою, між традиційною і нетрадиційною економічною поведінкою, яка до цього часу залишається базовою при визначенні поняття “підприємець”. Найбільш вражаючим в концепції Шумпетера є прозорливість в передбаченні майбутнього. З нестійкого соціального феномену шумпетеріанський “підприємець” перетворився в другій половині ХХ століття в одну з центральних фігур господарської діяльності.

Й. Шумпетер у своїй праці ”Теорія економічного розвитку” трактує поняття ”підприємець” як новатор. Він стверджував, що “нормою” здорової економіки є не рівновага чи оптимізація, а динамічна нерівновага, викликана діяльністю новатора – підприємця, яка спрямована на створення нового споживчого попиту, на отримання чогось іншого, відмінного від попереднього, що забезпечує якісно більш повне задоволення потреб.

Досягти всього цього підприємець може за допомогою наявного “ресурсу”, який він повинен “надихнути” новим життям, або знайти новий ресурс, що допоможе створити нові споживчі вартості, які приведуть в остаточному підсумку до так званого творчого руйнування.

Будь-який ресурс стає корисним тільки тоді, коли людина віднайде його в природі й наділить його економічною цінністю, тобто може отримати з нього чи створити за його допомогою нові товари або послуги.

Звідси виходить, що основним принципом теорії динамічної нерівноваги є інноваційність підходу, завдяки якому створюється новий ресурс, що порушує прийнятий баланс. Цей підхід слід розглядати як інноваційний процес, який відбувається постійно й цілеспрямовано у пошуку змін існуючої практики як джерела отримання соціальних та економічних благ.

По-новому розглядав цю проблему англійський економіст, лауреат Нобелівської премії з економіки у 1974 році Ф. Хайєк. На його думку, суть підприємництва – це пошук та вивчення нових економічних можливостей, характеристика поведінки, а не вид діяльності.

Часто в практиці господарських відносин підприємництво ототожнюють з бізнесом, але ці поняття слід відокремлювати одне від одного, адже, як слідує з наведеного в Господарському Кодексі визначення, підприємництво - це стиль господарювання, якому властиві принципи новаторства, антибюрократизму, постійної ініціативи, орієнтації на нововведення в процеси організації виробництва, маркетингу, товароруху тощо. Тоді як бізнес - це репродуктивна діяльність у сфері організації виробництва, товароруху без обов'язкового використання елементів новаторства, без ініціативи в розвитку інноваційних процесів. Іншими словами, бізнес - це здійснення чи організація одного й того самого виробництва, збуту, товароруху чи іншої діяльності із застосуванням апробованих технологій, норм і правил для задоволення сформованих потреб.

Еволюція термінологічної і змістовної сутності понять "підприємець" і "підприємницька діяльність" тісно пов'язана з історією становлення відтворювальних відносин (в тому числі з його складовими елементами: виробництвом, обміном, розподілом і споживанням), а також з рівнем розвитку науково-технічного прогресу. Найбільш вагомі визначення цих категорій наведені в табл. 1.

Еволюція понять "підприємець" і "підприємництво"

Таблиця 1

Згідно статті 42 Господарського кодексу України «Підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку».

Результати досліджень основних показників розвитку малого бізнесу свідчать про те, що за багатьма з них Україна набагато відстає від розвинутих країн. Наведемо деякі з таких показників:

за численністю і обсягом власності частка малих підприємств та кооперативів складала 10–15%, тоді як в розвинутих країнах – від 50 до 80%; за обсягом діяльності (виробництво товарів та послуг) малий бізнес Україні настільки мізерний, що не може ні задовольнити суспільних потреб, ні відіграти роль повноцінного ринкового фактора;

частка працюючих у малому бізнесі складає близько 8% від чисельності всіх працюючих, тоді як у країнах з ринковою економікою – не менше 50%;

внесок малого бізнесу в створення ВНП складає 10–15% у порівнянні з 60–80% в розвинутих країнах .

• ⇐ Назад
• 123
• Далее ⇒