Українські весільні традиції
РОДИЛЬНА ОБРЯДОВІСТЬ
Наш народ має багаті традиції, пов'язані з народженням дитини. Впродовж віків породіллям допомагали баби-повитухи, які ще за часів Трипільської культури вважалися жрицями язичницького культу. Вони були посередницями між людьми і Богами, які полегшують пологи, допомагають новонародженим. За останнє тисячоліття баба-повитуха стала ще й посередницею між родиною та церквою: несла до попа курку, брала ім'я і молитву, домовлялася про день, коли мають відбутися христини. В Україні існує звичай вшановувати бабу-повитуху на другий день Різдва - "Бабин день". Це свято своїм корінням сягає сивої давнини — у давніх наших Предків, як уже згадувалося, було свято Рода і Рожаниць, коли в дар цим Богам приносили жертовних тварин, виливали на требище мед, молоко, клали пироги і плоди, просили, щоб Боги берегли їхню дитину або дарували продовження роду в майбутньому. У християнстві це свято отримало назву Собору Богородиці. У цей день жінки несуть до церкви хліб і пироги. Відбуваються жіночі зібрання, кожна йде до своєї "баби" і несе пироги, курку, кашу. Тут відбувається застілля. На христинах бабі-повитусі також відводиться почесна роль. Вона здійснює ритуал, що зветься "квітка": всім присутнім дарує букетики з квітучих трав, калини й хлібного колосу. При цьому вона примовляє: "Даю вам квітку, щоб добре жилося", "щоб наша дитина була велична, як квітка", "щоб дитина цвіла, як квітка", "скільки квіточок, щоб стільки було діточок"13.
Ці букетики зберігали і використовувані для купання й лікування дітей та дорослих і навіть свійських тварин.
Баби-повитухи знали безліч різних замовлянь, звичаїв, яких треба було дотримуватися породіллі. До схід сонця баба брала з криниці воду, обмивала породіллі руки й обличчя, примовляючи: "Вода-вод и ця, Водиця-студениця, очищаєш ти каміння, креміння, луги й береги. Очисть Дажбо-жу онуку (ім'я породіллі), дай здоров'я і силу""'. Зілля, освячене на Макового Спаса, клали у постіль породіллі як оберіг від "нечистих очей". Протягом шести тижнів після пологів вона повинна була класти це зілля за пазуху або пояс, виходячи з дому. Таким оберегом було й залізо (маленькі ножички, сокирки, мечі, ложки, ключі). Вважалося, що вони охороняють людину від злих сил за життя й у потойбічному світі. Залишком саме цього звичаю є приколювання булавок і шпильок до одягу малят та жінок. Цікаво, що цей звичай є у багатьох народів світу. Звернення до води як до матері всього живого було традиційним. На третій день після пологів жінка біля криниці зверталася до води з такими словами: "Вечір добрий, Земля Тетяна, Вода Уляна. Дай мені води від усякої нужди і біди. Омиваєш ти луги і береги і все чисте поле. Омий ти речену, народжену (ім'я)". Одужування породіллі пов'язувалося з появою журавля, який уособлював чоловіка. Через шість тижнів після пологів жінка могла продовжувати подружнє життя. Саме так слід розуміти народну пісню:
Ой літає журавель, літає, Та й за ковдру заглядає: А вже нашій породіллі Вийшли вже неділі.
Чимало народних приспівів існувало щодо першого пострижения дитини. Зістрижене волосся або кидали на воду, промовляючи: "щоб дитина росла, як з води", або спалювали: "хай іде з димом, щоб дитина горя не знала", або закопували під плодовим деревом: "щоб коси росли", "щоб кучерява була".
Ритуальні дії з волоссям були даниною найдавнішій магії. Волосся і нігті людини мають магічне значення. Про це свідчить звичай торкатися волосся голови чи бороди, складаючи присягу. Волосся - сховище духу голови або душі людини. Давні слов'яни вважали, що необережно викинуте волосся чи нігті можуть підібрати чаклуни або лихі люди і зурочити, зачарувати людину. Тому найвищим виявом довіри було дарування пасма волосся закоханих. У слов'янських народів був звичай на знак перемир'я віддавати один одному зрізане волосся.
Пожертвування дитячого волосся Богам було в багатьох народів Єгипту, Вавилона, Греції, Азії. І Іа Русі це була жертва Роду і Рожаницям — силам родючості, заступникам жінок і дітей. Вважалося, що через посередництво зрізаного волосся і нігтів відбувається взаємозв'язок із потойбічним світом: Предки були заступниками дитини. Тому ці дари посилали їм через воду, вогонь, коріння дерев як звістку про нову людину в роді.
Перше пострижения дітей відбувалося найчастіше в рік (іноді до року). Для хлопчиків ритуальним було пострижения у підлітковому віці — символ переходу з-під опіки матері під опіку батька. Дівчаток вперше заплітали у віці від трьох до п'яти років. Це також символізує вступ у новий період життя.
Магічні дії виконувалися над постіллю дитини, щоб передбачити її долю: хлопчику клали або меч, примовляючи: "твоє тільки те, що добудеш мечем своїм", або молоток — "щоб добрим майстром був", або заносили його в хлів — "щоб добрим хазяїном був". Дівчинці в постіль клали голку — "щоб шила гарно" або підносили її до вогнища — "щоб доброю господинею була".
Отже, за спостереженнями етнографів, обряди, пов'язані з народженням дитини, складалися з таких ритуалів та дій: вибір імені дитини, відвідини породіллі, вибір кумів, обряди прилучення дитини до хати, сім'ї та общини, наречения, пізніше замінене церковним хрищенням, обід на честь новонародженого (родини, христини), обряди "очищення" породіллі й баби-повитухи (зливання на руки — "зливки") та обряд першого пострижения дитини (через рік)17. Як бачимо, переважно усі обряди язичницького походження, лише "хрищення" з'явилося як пізніша ідеологічна надбудова
Українські язичники також мають обряд посвячення дитини, який ґрунтується на давньоруських звичаях, що збереглися й до сьогодні. У перші дні після народження мати показує дитину Сонцю-Дажбогу, дякує Роду-Сварогу за те, що послав дитину (душу на землю). Саме про вдячність
"ковалеві" (Сварогу) за сотворення дитини співається у пісні, яку записали П. Чубинський і Хв. Вовк: "викував дитину, і куючи не впотів, і в рученьки не хукав, а добро і тепло добувати було..."18 У давнину Волхв храму Сварога був сторожем Звичаю, він був знайомий із ковальством і кував обручки молодим, супроводжуючи процес роботи магічними заклинаннями. Саме ці давні уявлення лишилися в окремих уривках обрядових пісень.
Названі батьки, які здійснювали обряд відносно дитини, називалися божат і божата, відносно батьків дитини — кумами, а діти відносно божатів називалися божен і божена (мн. божатки). Божат — людина, яка при освяченні дитини "побожилася", тобто склала клятву перед Богами, що буде відповідальна за її виховання в рідній релігії. Про це знайдено запис в одному стародавньому творі: "Родився увечер а утрясь (вранці) божат забожив його у купелі"19. Ім'я дитини промовляється в шапочку над свяченою водою20. Співаються обрядові пісні, наприклад:
Дай їм, Боже, здоров'ячко Моїм божаткам прожити. Мені, Бог, дай здоров'я • Того віку дочекати,
Як будуть ся віддавати, Щоб їм віночка ізвити.
Крім величальних пісень, в яких величають дитину і матір та бажають доброго здоров'я й щасливої долі, виконують також багато ліричних та жартівливих пісень: "Ой кум до куми залицявся", "Та були в кума бджоли" тощо.
У християнській традиції виробилися свої правила, які переважно були запозичені з язичництва. Але особливі табу стосувалися кума і куми — існувала заборона щодо їх шлюбу і взагалі любовних стосунків, які церква визнавала гріхом, прирівнюючи їх до шлюбу між близькими родичами. "Хрищені батьки" також не можуть одружуватися зі своїми хрищеницями, бо церква вважає, що обряд хрищення прирівнюється до кровної спорідненості, хоча в народній творчості знаходимо чимало жартів з цього приводу. "Повість врем'яних літ" передає розповідь про те, що княгиня Ольга, знаючи християнські звичаї, обдурила свого "хрищеного батька" — візантійського імператора, який нібито хотів з нею одружитися21. Звичай кумівства має глибокі корені багатотисячо-літньої давнини і пов'язаний саме з родовим укладом життя народу, де кожен дорослий (який міг бути батьком дитини) ніс відповідальність за виховання дітей свого роду чи племені.
українські весільні традиції
Українське весілля завжди відзначалось урочистістю та вважалось одним з найпрекрасніших свят в нашій культурі. Українці завжди вирізнялися своєю оригінальністю та нетрадиційними підходами, тому й весілля наших предків були надзвичайно насиченими та колоритними. Традицій та обрядів було на стільки багато, що в деяких регіонах весільна трапеза могла тривати тиждень.
Традиції та ритуали пов’язують разом століття. Сьогодні багато наречених надають перевагу різноманітним звичаям і смачним традиційним стравам.
В Україні весілля колись святкувалося три дні. Походження українського весілля занурене у таємниці та ритуали східного обряду християнства. Ось деякі з них:
Благословення
За кілька годин до того, як пара відправляється в церкву, наречена і наречений просять у своїх батьків благословення в будинку батьків нареченої. Молода пара стає навколішки на вишитий рушник перед батьками. Зазвичай, старости тримають ікони Ісуса Христа і Діви Марії, загорнуті у вишитий рушник. Батьки благословляють своїх дітей, бажають їм щасливого, радісного, багатого і здорового життя разом. Батьки тримають коровай як символ того, що дві сім’ї офіційно стали однією.
Церемонія
На відміну від більшості західних весільних церемоній, в українській традиції батько нареченої не “видає” свою доньку. Так історично склалося, що рівність і єдність була віковою традицією. Український наречений і наречена входять до церкви разом рука об руку, як добровільні і рівноправні чоловік та дружина.
Вся церемонія, за винятком проповіді, відбувається у формі пісні. Св. Августин одного разу сказав: «Хто молиться та співає – той молиться двічі». Ці слова припали українцям до душі.
Вінчання
Під час вінчання священик зустрічає молоду пару при вході в церкву і починається церемонія. Перед тим, як зайти, наречений і наречена заявляють священику, що вони вступають до шлюбу зі своєї власної волі. Потім священик благословляє обручки і одягає їх на пальці нареченого і нареченої (традиційно на праву руку). Після цього священик бере обидві руки і веде їх до вівтаря, символізуючи, що Бог веде їх у шлюб .
Український вишитий рушник, на якому стоятиме пара, стелять перед вівтарем. Він символізує надію на те, що молодят ніколи не спіткає бідність або те, що вони “ніколи не стоятимуть на голій землі”. Після вінчання пара і далі буде використовувати весільний рушник для того, щоб прикрасити ікони або для першого спільного Великоднього кошика.
Традиційно, хто перший стане на рушник, той буде головою сім’ї. Проте, українська народна мудрість говорить, що «Чоловік – голова, жінка – шия: куди шия поверне, туди голова й дивиться».
Старости
Старости є учасниками весілля, зазвичай друзями або членами родини (по одному від кожної сторони або хресні батьки ), які мають особливу роль у святкуванні. Вони є офіційними свідками шлюбу. У далекому минулому, старости були сватами . Сьогодні їхні обов’язки обмежуються проведенням весільної процесії, а також вони несуть ікони Ісуса і Діви Марії в церкву. Ці ікони супроводжуватимуть подружню пару до їхнього будинок і будуть висіти на видному місці, символізуючи духовний центр родини.
Зв’язування рук
Під час церемонії руки наречених зв’язують вишитим рушником, щоб показати їх злиття в одне ціле. Потім священик веде пару навколо тетраподу (малого вівтаря) тричі (як знак Святої Трійці). Ця хода символізує те, що шлюб є нескінченною подорожжю, яка повинна бути на чолі з Христом. Це – перші кроки, які молода пара робить як чоловік і дружина.
Спільна чаша
Подружжя робить три ковтки (як символ Трійці) із срібної спільної чаші, яка нагадує нам про диво в Кані і символізує єдність життя – життя , яке повинне бути розділене порівну на двох – в горі і в радості.
Свічки
Наречені тримають свічки протягом усієї церемонії вінчання. Вони символізують те, що Христос є для нас промінцем світла.
Коронація
Коронація – красива і божественна частина української весільної церемонії. Наречені кладуть свої праві руки на Євангеліє, обмінюються обітницями і вступають до шлюбу в очах Господа. Корони тримають дружба і дружка над головами наречених. Ці корони символізують, що вони будуть королем і королевою у своєму власному сімейному королівстві.
У західноукраїнській традиції, вінки, сплетені з мирту або барвінку замінюють корони. Вони є символом любові, чистоти і родючості.
