ІІІ. Вивчення нового матеріалу
Хід заняття
І. Організаційний етап
План заняття
1. Періодизація психічного розвитку та етапи життєвого шляху особистості.
2. Поняття, фази і компоненти стресу.
3. Поняття дистрес.
ІІ. Актуалізація опорних знань і мотивація навчальної діяльності
ІІІ. Вивчення нового матеріалу
1. Періодизація психічного розвитку та етапи
життєвого шляху особистості.
Психічний розвиток особистості проходить низку періодів. Кожний період являє собою певний ступінь розвитку особистості, відтинок її життєвого шляху.
У межах кожного періоду виділяються стадії, а в межах кожної стадії – фази. Тому можна сказати, що онтогенез особистості має періодичний, стадіальний, фазовий характер.
Визначення періодів, стадій і фаз психічного розвитку людини необхідне для раціональної побудови системи навчання й виховання, професійного самовизначення молодого покоління, повнішого використання трудового і творчого потенціалу дорослої людини на кожному віковому етапі.
Узагальнюючи результати досліджень багатьох психологів – Л. І. Божович, Л. Бернара, І.Д. Бюлер, Л. С. Виготського, І. С. Кока, А. Косаківського, Г. С. Костюка, Д. Б. Ельконіна, український психолог В. Ф. Моргун разом із Н. Ю. Ткачовою запропонували цілісну схему періодизації розвитку особистості впродовж усього її життя.
1. Фаза новонародженості як початкова ланка періоду раннього дитинства.
В цей період створюються передумови становлення особистості. В момент народження відбувається перша криза, пов'язана з різкою зміною ситуації розвитку, з переходом від біологічного типу розвитку до соціального.
Цей різкий перехід від утробного, пренатального періоду існування до післяродового доцільно пом'якшувати, знижуючи контраст між комфортними умовами попереднього розвитку в череві матері і жорсткими умовами, з якими новонароджена дитина раптово стикається у перші хвилини своєї появи на світ
Новонароджена дитина має психіку, вона здатна відчувати світло і темряву, різні звуки, пульс матері, їй притаманні первісні потреби в їжі, теплі, русі, у нових враженнях.
Фаза новонародженості триває, за різними даними, від одного до двох місяців. Критерієм завершення цієї фази вважається утворення зв'язку "дитина – дорослий", починається становлення суто соціальної потреби – потреби у спілкуванні.
В цей період виникають умовні рефлекси на окремі подразники, слухова та зорова зосередженість. А головне – формується диференційоване ставлення до фізичних предметів (зосередження) і до людини (усмішка).
2. Стадія немовляти. На цьому етапі психічного розвитку дитини провідною є потреба у спілкуванні, а провідною діяльністю – спілкування.
Немовля ще не володіє мовою як засобом соціального спілкування, однак у нього розвивається апарат тонкої емоційної чутливості відносно дорослих. Тому за своєю формою спілкування немовляти є безпосередньо емоційним. Суть такого спілкування – обмін емоціями між дитиною та дорослим.
3. Перехід до раннього дитинства. Наприкінці першого року життя дитини відбувається перехід від стадії немовляти до власне раннього дитинства. В зовнішньому плані він виявляється як різке зростання незалежності дитини від дорослого.
Дитина оволодіває ходінням та предметними діями, стає більш активною. Дорослі мусять вчасно перебудовувати своє ставлення до дитини, надавати їй більше свободи та самостійності, допомагати оволодівати предметними діями та долати труднощі.
Соціальна ситуація розвитку дитини в цей час змінюється. Якщо зв'язок між немовлям і дорослим був безпосереднім, спілкування велося заради спілкування, то тепер цей зв'язок опосередковується предметами, і навпаки – зв'язок дитини з предметами опосередковується спілкуванням із дорослим, який демонструє зразок дії із суспільними предметами.
Центральна лінія психічного розвитку дитини у цей час визначається предметною маніпулятивною діяльністю, у річищі якої інтенсивно формуються інші види діяльності-пізнання, спілкування, праця у формі самообслуговування тощо.
Форма спілкування у ранньому дитинстві стає ситуативно-діловою, тобто здійснюється в царині предметних дій, формування почуттєвих якостей предметів у процесі їх переміщення, деформації, розділення на частини тощо. Доросла людина тепер спонукає дитину до спілкування своїми діловими якостями, а не емоційністю контактів, як то було раніше. Період раннього дитинства триває до трьох років.
На стадії від двох до трьох років у дитини виникає новоутворення, пов'язане з первісним усвідомленням власної "самості", усвідомленням себе окремою людиною, діячем.
4. Дошкільне дитинство. Основна погреба цього періоду – брати участь у житті й діяльності дорослих.
Але ця потреба не може цілком реалізуватися через недостатність фізичних сил, знань, умінь, навичок. Одначе вона виявляє тенденцію до негайного задоволення "дорослих" бажань. Не маючи можливості задовольнити їх, дитина намагається стати дорослою в уяві.
Орієнтуючись на дорослого як на зразок, наслідуючи його, дитина бере на себе роль дорослого, вона діє як доросла людина, але у формі дій з предметами-замінювачами, тобто з іграшками, під час сюжетно-рольової гри.
Як вважають деякі психологи, в дошкільному дитинстві особистість народжується вперше. З цього часу починається складний процес утворення мотиваційної сфери дитини, її опосередковування свідомістю, який з відповідними змінами триває протягом усього життєвого шляху.
5. Молодше шкільне дитинство. Головною потребою цього вікового періоду є набуття певного суспільного становища, реалізація суспільно значущої діяльності, якою є систематична навчальна діяльність у школі.
Навчальна діяльність є провідною в цьому віці у тому плані, що організоване суспільством навчання веде за собою психічний розвиток дитини, спираючись на процеси дозрівання як фізіологічних, так і психологічних здатностей.
Навчальна діяльність як провідна опосередковує всю систему взаємин дитини з дорослими. Це стосується і відносин у сім'ї, що досі були визначальними.
Неможливість реалізувати провідні тенденції цього віху може породжувати кризи. Для їх попередження доцільно звертати увагу на формування готовності дитини до школи. Центральним моментом у цьому процесі є усвідомлення свого нового місця в системі суспільних відносин.
Дорослі мають сприяти таким психічним новоутворенням у дитини, як усвідомлення себе суб'єктом пізнання через прийняття ролі учня, усвідомлення ролі й авторитету вчителя (як раніше авторитету батьків у сім'ї та вихователя в дитсадку), готовності виконувати шкільні вимоги.
6. Підлітковий вік. У цей період завершується дитинство, починається перехід до дорослості.
Відбувається якісна перебудова особистості, змінюються стосунки з дорослими, підліток засвоює нові суспільні норми поведінки. Для перехідного періоду характерна невідповідність між новими потребами "напівдитини-напівдорослої людини" і застарілим ("згори донизу") ставленням до неї оточуючих.
У цей час виникає криза, що виявляється в різкому протиставленні себе дорослим, внутрішній дисгармонії, потягу до самостійності
У підлітковому віці провідною потребою стає вибіркове спілкування з однолітками, які мають певні якості особистості. Спілкування знову, як і в немовляти, стає провідною діяльністю, замінюючи в цьому плані навчальну діяльність. Основним чинником становлення особистості є спілкування. Тому дорослі мають приділяти спілкуванню з підлітками велику увагу.
Інтенсивно формується власна особистість. Підліток стає суб'єктом саморозвитку, здійснює цілеспрямований процес самовдосконалення на основі обраного ідеалу, який може бути завищеним і нереалістичним, але він надає саморозвитку, самоорганізації особистості значного поштовху в "саморусі".
7. Старший підлітковий вік. Соціальна ситуація психічного розвитку старшого підлітка визначається його потребою зайняти своє місце в дорослому світі, обрати напрям професійного становлення, підготуватися до професійної діяльності.
Провідною діяльністю у цьому віці (15-17 років) є навчання, але таке, що забезпечує підготовку до майбутнього дорослого життя, засвоєння основ наук, які е базовими для майбутньої професійної діяльності. В навчальній діяльності як провідній домінують навчально-професійні чинники.
Майбутнє активно формується старшим підлітком у вигляді більш або менш конкретних життєвих планів. Підліток ставить перед собою проблеми сенсу життя, безсмертя, формування світогляду тощо.
8. Перехід до юності. Цей період (17-18 років) характеризується суттєвою перебудовою особистості, пов'язаною із змінами в житті молодої людини (закінчення школи, вступ до вищого навчального закладу, початок трудової діяльності на виробництві тощо).
Випускник школи має самостійно приймати і реалізовувати рішення, розробляти життєві перспективи, будувати власне життя. Він здійснює перехід від пізнання світу до його перетворення, від більш або менш автономного існування в сім'ї до самостійного творення себе і власної долі, до самоствердження власного "Я" у творчій професійній діяльності.
9. Юнацький вік. Юність – завершення перехідного стану від дитинства до дорослості, вступ у світ дорослих.
У психологічному плані в цей час (18-23 роки) відбувається саморозвиток, свідоме самовдосконалення. Це остання стадія підготовки до дорослості, до практичної професійної діяльності. Соціальну ситуацію розвитку можна визначити як поріг дорослого життя.
Час юності розподіляється на два підперіоди.
В перший підперіод відбувається переважно особистісне самовизначення. У другий підперіод провідною діяльністю стає конкретне професійне самовизначення – вибір спеціальності, професійна підготовка у навчальному закладі, вибір місця роботи і трудова діяльність.
10. Молодість. Це початковий період (24-30 років) зрілості.
Перший стан молодості психологічно характеризується як час пошуків себе, вироблення індивідуальності, усвідомлення себе як дорослої людини з відповідними правами й обов'язками, формування конкретнішого уявлення про майбутнє життя, зустрічі з майбутнім подружжям, одруження тощо.
В цей час відбувається перехід до другого, "осілого" періоду молодості. Перед особистістю постає завдання спеціалізації в обраній професії, набуття майстерності. Але можлива і свідома зміна професії, якщо попередній вибір не виправдав себе.
11. Перехід до розквіту. На цій стадії (близько 30 років), на думку деяких психологів, відбувається велика криза в житті людини, коли її уявлення про життя розходяться з дійсністю, життя перестає здаватися легким і зрозумілим, іноді руйнуються основи способу життя, перебудовується вся особистість.
Це наслідок окремих помилок у попередній період, недостатнього розуміння складних процесів життя, неглибокого аналізу минулого та самоаналізу власної особистості.
12. Розквіт. Середина життя, "золотий вік" людини (31- 40 років) – період найвищої працездатності й віддачі.
Особистість набуває багатого життєвого досвіду, стає повноцінним спеціалістом, сім'янином, досягає вершин творчості Виникає потреба передати людям те найкраще, що накопичено, напрацьовано.
13. Зрілість. У 40-55 років людина досягає вершини професійної майстерності, певного становища в суспільстві, накопичує професійний досвід спілкування з людьми.
Потреба передати досвід реалізується в учнях, послідовниках, у колективній творчості, що набуває статусу провідної діяльності. В цей період знову постає питання сенсу життя, але у специфічній формі підбиття підсумків прожитого. Наприкінці періоду зрілості можлива криза, пов'язана зі змінами соціальної ситуації та віковою перебудовою організму.
14. Старість. Період старості починається десь із 55 років і являє собою природну і здорову частину життя, що мас бути щасливою для людини й корисною для суспільства.
Старість можна розділити на похилий вік (55-75 років), старечий вік (75-90 років) та довголіття (понад 90 років).
Провідна потреба похилого віку полягає в переданні молодому поколінню набутого досвіду. Вона реалізується у спілкуванні з іншими людьми. У людей похилого віку виявляються також потреби в колективі, у повазі до себе, у самоствердженні.
Провідною для людини старечого віку є діяльність із самообслуговування. Вихід на пенсію часто викликає різні кризові перебудови як фізіологічного, так і психологічного характеру. Тому він не повинен бути різким, не супроводжуватися розривом усіх зв'язків з трудовим колективом та колом друзів.
Накопичений упродовж життя досвід, сформовані раніше особисті якості, життєва мудрість – усе це має полегшувати адаптацію людей старечого віку до ново! ситуації становлення особистості.
Старіння – це не стільки розпад, згасання усіх рівнів жито діяльності людини, скільки включення багатьох пристосувальних систем особистості до цієї вікової ситуації.
Старість може бути календарною, біологічною і психологічною. Ці три види старості, звичайно, можуть не збігатися.
Психологічно людина може постаріти і в молодому або зрілому віці, а може бути молодою і у старечому віці. Такі фактори, як життєва мудрість, творчість, повага і турбота оточуючих, визнання внеску старої людини у суспільне життя, живий зв'язок з молодим поколінням, можуть значно розширити межі старості, полегшити останній період життя людини.
2. Поняття, фази і компоненти стресу.
Стрес –стан психiчної напруги, що виникає в процесi дiяльностi в найбiльш складних i важких умовах.
Iснують рiзнi науковi пiдходи до розумiння стресу. Найбiльш популярною є теорiя стресу Г.Селье.
У рамках цiєї теорії механiзм виникнення стресу розуміється в такий спосiб:
- усi бiологiчнi органiзми мають життєво важливий уроджений механiзм пiдтримки внутрiшньої рiвноваги i балансу.
Сильнi зовнiшнi подразники можуть порушити рiвновагу. Органiзм реагує на це захисно-пристосувальною реакцiєю пiдвищеного порушення. За допомогою порушення органiзм намагається пристосуватися до подразника. Це неспецифiчне для органiзму порушення i є станом стресу.
Якщо подразник не зникає, стрес пiдсилюється, розвивається, викликаючи в органiзмi цiлий ряд особливих змiн – органiзм намагається захиститися вiд стресу, попередити його або придушити. Однак можливостi органiзму не безмежнi i при сильному стресовому впливі швидко виснажуються, що може привести до захворювання i навiть смертi людини.
У ходi розвитку стресу спостерiгають три стадiї:
1. Стадія тривоги. Це найперша стадiя, що виникає з появою подразника, що викликає стрес. Наявнiсть такого подразника викликає ряд фiзiологiчних змiн: у людини учащається подих, трохи пiднiмасться тиск, пiдвищується пульс.
Змiнюються i психiчнi функцiї: пiдсилюється порушення, вся увага концентрується на подразнику, виявляється пiдвищений особистiсний контроль ситуацiї.
2. Стадiя опору. Настає у випадку, якщо стрес-фактор, що викликав, продовжує дiяти. Тодi органiзм захищається вiд стресу, витрачаючи "резервний" запас сил, з максимальним навантаженвям на всi системи органiзму.
3. Стадiя виснаження. Якщо подразник продовжує дiяти, то вiдбувається эменшення можливостей протистояння стресовi, тому що виснажуються резерви людини. Знижується загальна опiрнiсть органiзму. Стрес "захоплює" людину i може привести його до хвороби.
При впливi дратiвливого фактора в людини формується оцiнка ситуації, як загрозливої. Ступiнь погрози в кожного своя, але в будь-якому випадку викликає негативнi емоцiї.
Усвiдомлення погрози i наявнiсть негативних емоцiй "штовхають" людину на подолання шкiдливих впливiв: вiн прагне боротися з фактором, що заважає, знищити його або "пiти" вiд нього убiк. На це особистiсть направляє усi свої сили. Якщо ситуацiя не розрішується, а сили для боротьби закiнчуються, можливi невроз i ряд необоротних порушень в органiзмi людини.
З психологiчної точки зору стан стресу включає специфiчну форму вiдображення людиною екстремальної ситуацiї i модель поводження, як вiдповiдну реакцiю на це вiдображення.
Стан стресу може бути гострим або приймати хронiчний характер. Ранiше вважалося, що провокатором стресу можуть бути тiльки екстремальнi ситуацiї. У цьому випадку ми маємо справу з гострим стресом.
Зараз особливостi iснування суспiльства, зокрема iнформацiйне перевантаження, є причиною хронiчних форм стресу. У наш час стрес прийняв характер епiдемiї.
3. Поняття дистрес.
З англійської термін перекладається як горе, біда, страждання, нездужання, нещастя. І всі ці слова тільки приблизно відповідають тому, що розуміє під дистресом Сельє.
Дистрес також пов'язаний з втратою орієнтації, загостренням оборонної реакції, зниженням вольових функцій, перекладанням провини за помилки на інших, тобто підвищений егоцентризм.
Суть дистресу полягає в тому, що між окремими стресами організм не встигає повністю повернутися в початковий стан. Або стресори були дуже потужні, або часу між ними було мало, але в крові рівень гормонів постійно вище норми. У людини в стані дистресу пропадають сон, апетит, гарний настрій.
На відміну від стресу дистрес не робить позитивного впливу на організм, а, навпаки, виснажує його.
Не тільки наднирники, що виробляють адреналін (дистрес бувають винятково адреналінові), але і нервову систему – адже одним із самих перших симптомів є безсоння – і серце, і м'язи –, і імунітет.
На цьому тлі до людини прилипають всілякі вірусні і бактеріальні інфекції, загострюються хронічні захворювання, відбуваються різні нещастя. Настає, як кажуть у народі, чорна смуга в житті.
Сельє стверджує, що справжній сенс життя спонукає прагнення до досягнення віддаленої піднесеної мети. Це вимагає наполегливої праці (інакше мета не буде сприяти самовираженню особистості), плоди якого повинні представляти собоюбезперервний ланцюжок досягнень, наближають до мети.
Чинники, що викликають стан С. Сельє назвав стрессорами, а сукупність змін, що відбуваються в організмі під дією стресорів, – адаптаційним синдромом, який часто трактують як клінічний.
Стрес корисний, веде до адаптації, дистрес – шкідливий і веде до різних психосоматичних захворювань.